Теоретичний аналіз творчої спадщини В.О.Сухомлинського

Роль освіти в суспільстві

Особистість вчителя як вирішальний фактор педагогічного процесу У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, в Державній програмі «Вчитель» визначається завдання формування особистості вчителя відповідно до потреб практики, сучасних змін, що відбуваються в країні та світі. Зрозуміло, цей процес має бути забезпечений теоретично. Тому дослідження проблеми формування особистості сучасного вчителя є актуальним і невідкладним завданням.

Актуальність дослідження зумовлюється також необхідністю осмислення місця і ролі вчителя в освіті, його особистісних характеристик та якостей в контексті утвердження постіндустріального вектора суспільного поступу, глобалізації та розгортання інформаційної революції.

По-перше, епоха постіндустріалізму потребує від учня засвоєння не скільки знань як таких, скільки оволодіння технологіями їх набуття та функціонування. Вона потребує здорового «знаннєвого прагматизму», що дозволяє випускникові відразу ввійти в життя як його повноправний суб'єкт. Останнє має виховати вчитель, який у свою чергу повинен сформувати в собі відповідні якості. Побудова моделі особистості «нового вчителя», здатного забезпечити особистісне становлення учня в постіндустріальну епоху, саме і є тим безпосереднім завданням, яке ми маємо розв’язати в ході нашого дисертаційного дослідження.

По-друге, нові вимоги, що висуваються до особистості вчителя, зумовлені процесами, які можуть бути об'єднані таким фундаментальним поняттям як глобалізація. Їх суть полягає в універсалізації вимог, підвищенні якості освітніх послуг, прозорості функціонування знання й методик моніторингу його освоєння на рівні навчально-виховного процесу тощо. Особистісні параметри вчителя «закритого світу», холодної війни та тоталітаризму поступово відходять у небуття. Їх змінюють такі риси, як толерантність, демократизм, розуміння і повага, полікультурність, відкритість у спілкуванні. Як виховати такі риси у сучасного вчителя, якими методиками, педагогічними прийомами? Обґрунтованої відповіді на ці запитання сучасна філософія освіти, на жаль, ще не має. Спробою її пошуку і зумовлюється актуальність нашого дослідження, його практична спрямованість.

По-третє, суттєві трансформації відбуваються в особистісному вигляді вчителя як реакція на вимоги інформаційної революції, яка, як відомо, несе з собою інформаційні (комп'ютерні) педагогічні технології, що змінюють місце і роль вчителя у навчально-виховному процесі. Вчитель перестає бути єдиним чи основним джерелом знань. Як такий утверджується комп’ютер. То ж яку роль і значення має відігравати вчитель і якими якостями він має володіти, щоб відповідати вимогам інформаційної революції. Дослідження цієї проблеми все ще знаходяться на початковій стадії. Враховуючи їх важливість, дисертант також зосереджує на них першочергову увагу.

Ще на початку ХХ століття у вітчизняній літературі намітилася тенденція створення національного ідеалу вчителя. В цей час формується так званий реальний ідеал вчителя, згідно з яким ідеальним вважається вчитель, який повинен бути духовно довершеною особистістю, комунікабельним, високоморальним, професіоналом своєї справи, широко ерудованою особистістю. В контексті національного відродження перед українським вчителем ставилися завдання знати історію, мову, культуру та традиції народу, мати чітку громадянську позицію, працювати над пробудженням національної та політичної свідомості довірених їм вихованців (Г.Ващенко).

Що стосується шляхів наближення вчителя до ідеалу, то основним із них тогочасна педагогічна думка визначила роботу над особистим самовдосконаленням. У прагненні до ідеалу вчитель має синтезувати низку властивостей. Він повинен бути: науковцем (володіти підходами і методами дослідження роботи); педагогом (знати та вміти застосовувати на практиці педагогічну теорію); психологом (знати основи психології, вікові й індивідуальні психологічні особливості учнів); технологом (володіти методикою і технологією навчально-виховного процесу, втілюючи наукові ідеї в практику); організатором (володіти навичками управлінця-менеджера для керівництва учнівським колективом); трішки медиком (знати фізичні та розумові межі дитячого організму, рамки психологічного навантаження); артистом (вміти перевтілюватися, володіти правильною дикцією, художнім словом) тощо.

Вирішальним фактором наближення вчителя до ідеалу виступає рівень володіння ним педагогічною технологією. Особистий технологічний потенціал педагога включає декілька компонентів. Інтелектуальний компонент полягає в поінформованості з питань освітніх технологій як традиційних, так й інноваційних, розумінні їх концептуального ядра. Дієво-практичний компонент передбачає володіння набором дидактичних методів, прийомів та організаційних форм, що є основою професійної майстерності; надбання власної педагогічної техніки, що виробилася в індивідуальній професійній діяльності і стала змістовою характеристикою особистого досвіду; навчально-методичний супровід викладання предмета, підготовленому власноруч або накопиченому у процесі роботи. Емоційно-особистісний компонент визначається пристосуванням своїх професійних можливостей до учнівського контингенту, врахуванням їх індивідуальних запитів, особистим досвідом спілкування з ними; характерними рисами вчителя (темперамент, інтуїція, акторські та організаторські здібності), що підсилюють виявлення професійних умінь.

Суспільний ідеал учителя нерозривно пов’язаний із формуванням педагогом власного позитивного іміджу. Педагог повинен володіти технологією іміджування і постійно працювати над її вдосконаленням. Це безпосередньо стосується його професійної компетенції і є суттєвим показником індивідуальної педагогічної майстерності. Позитивний імідж, професіоналізм та здатність адаптуватися нарівні з рішучістю є основним ключем до успіху в будь-якій сфері діяльності. Вчитель, який наближається до ідеалу, повинен володіти мистецтвом вирішення педагогічних конфліктів. В екстремальних із педагогічної точки зору ситуаціях педагог контролює їх перебіг, втручається, якщо є необхідність, та згладжує їх. Учитель має з позиції толерантності глибоко проаналізувати конфліктну ситуацію, безпомилково її вирішити, а то й попередити. Допомогти йому при цьому має володіння такими методичними прийомами, як жорстка позиція, компроміс, «третейський суд», гумор тощо. Обов’язковими умовами виступають виваженість, аргументованість. Учителю має бути притаманна така риса, як інтелігентність. Чим інтелігентніший вчитель як особистість, тим більше шансів, що і його вихованці виростуть людьми, які вміють самостійно мислити, тонко відчувати прекрасне, є внутрішньо довершеними. Адже пробудити інтерес до науки, літератури, мистецтва, природи може лише висококультурна особистість.

Педагог повинен не тільки навчати і виховувати. Йому належить місія розкрити закладені природою здібності учнів, допомогти знайти своє життєве покликання. На це здатний лише справжній майстер педагогічної справи, який уміє самостійно аналізувати педагогічні явища, розчленовувати їх на складові елементи, уміє бачити основне педагогічне завдання і шляхи його оптимального вирішення. Як вважає Ш. Амонашвілі, справжній майстер педагогічної справи повинен мати вихідну педагогічну позицію своєї діяльності; володіти методикою, технологією реалізації вихідної позиції в педагогічному процесі; постійно шукати шляхи більш повного, вдалого, глибинного, точного та навіть витонченого вирішення проблем навчання і виховання, організації життя дітей, проблем роботи з батьками і громадськістю. Майстер педагогічної справи — це людина широкого світогляду, чуйна, доброзичлива, принципова, яка ефективно використовує у своїй практиці нові форми і способи навчально-виховної роботи, легко перебудовується, позбавляється малопродуктивних форм і методів, а також прагне ділитися досвідом з усіма бажаючими.

Відповідно до основних характеристик суспільного ідеалу вчителя перед сучасною вищою педагогічною освітою постали широкомасштабні завдання. Вони полягають у формуванні всебічно розвиненої особистості, здатної включитися в процес суспільних і професійних перетворень. Учитель на сучасному етапі, зазначається в Концепції національного виховання, повинен бути професіоналом, здатним до багатоваріативності педагогічної дії, прогнозування можливих результатів, повинен володіти прийомами аналізу та самоконтролю, вміти педагогічно осмислити нові соціально-економічні умови виховання, наслідки ринкових відносин, оцінити нові тенденції з позицій освітянської діяльності, щоб унеможливити ситуацію, за якої політика чи ринок піднеслися би над педагогікою і освітою.

Вимоги до вчителя, які висувають держава і суспільство, полягають також у тому, щоб педагог своєю творчою діяльністю у процесі навчально-виховної роботи вмів проектувати розвиток особистості, чітко уявляв, яким повинен стати його вихованець як громадянин незалежної України. Для досягнення найважливішої мети національного виховання — формування свідомого громадянина-патріота — вчитель має створювати умови для всебічного та гармонійного розвитку особистості, сформувати основи громадянської свідомості, активності, відповідальності. Чільне місце в цьому процесі посідає формування громадянської відповідальності, яка передбачає добровільний вибір особистістю поведінки, що відповідає таким важливим категоріям, як обов’язок, ініціативність, дисциплінованість, самостійність, вимогливість, принциповість.

Учні цінують такі якості педагога, як глибокі фахові знання, загальна ерудиція, логіка мислення, критичний підхід до розв’язання проблем, переконаність, існування власної точки зору, принциповість, чітка громадська позиція, вміння спілкуватися, почуття гумору. Оцінки старшокласників відрізняються від критеріїв оцінювання педагогів учнями молодших класів. Ідеал учителів в уявленні старшокласника все більше наближається до ідеалу вчителя в моделюванні батьків. Це пояснюється тим, що батьки й учні старших класів налаштовані на кінцевий результат навчально-виховного процесу, а не на емоційно насичені його проміжні етапи. Ідеальним можна вважати досягнення вчителем особистісного (або духовного) рівня спілкування. Цей рівень свідчить про високу культуру взаємодії педагога й учня і притаманний тим педагогам, для яких їх професія є покликанням. Як правило, такі вчителі формують у школяра уявлення про ідеальну людину і виступають своєрідним моральним еталоном, за яким дитина чи підліток визначає власні чесноти, чесноти інших людей.

Педагог є носієм знання, яке він повинен зробити надбанням вихованців. Знання є змістом педагогічного впливу. Тому батьки прагнуть, щоб учитель передав вихованцям якомога більшу суму знань. Педагог повинен досконало володіти своїм предметом, бути ерудованим, постійно працювати над власним самовдосконаленням. Ідеальний вчитель, на думку батьків, повинен мати індивідуальний підхід до кожного учня. Таким чином, педагог може не допустити затримки в розвитку обдарованих дітей та відставання слабших із метою засвоєння всіма вихованцями нормативного освітнього мінімуму. Це сприятиме становленню індивідуальності як найважливішої характеристики особистості. Батьки вважають, що вчитель повинен бути професійно та педагогічно компетентним, що є запорукою результативного навчально-виховного процесу.

Свої критерії щодо ідеалу вчителя мають і самі педагоги. З точки зору вчителів, найбільш суттєвими якостями особистості ідеального вчителя є справедливість, вимогливість, чесність, розуміння вихованців, організаційні здібності, впевненість у собі, врівноваженість, почуття гумору. Формування самооцінки педагогів відбувається через порівняння своїх результатів з ідеалом особистості і діяльності вчителя.

Труднощі соціально-економічного розвитку на сучасному етапі становлення нашої держави справили свій вплив на образ вчителя. Система освіти вимагає належної державної підтримки в аспекті посилення кадрового потенціалу та поліпшення фінансування, насамперед, оплати праці педагогічних працівників, приведення її рівня у відповідність із вимогами законодавства, а також забезпечення сучасними навчальними та інформаційними засобами, зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів. У результаті впливу негативних чинників спостерігається відплив висококваліфікованих педагогічних кадрів до інших сфер. Загрозливою є тенденція втрати професією вчителя престижу через невідповідність між суспільною роллю і соціальним статусом педагога. Відчутною стає нестача вчителів, вихователів, майстрів виробничого навчання тощо. Потребує перегляду та вдосконалення система фінансового забезпечення освіти. Через невисоку заробітну плату сучасний педагог не завжди може придбати новітню фахову та методичну літературу, що негативно позначається на якості викладання. Через брак коштів педагогу важко підтримувати власний позитивний імідж. Адже не секрет, що навіть незначне оновлення гардеробу для вчителя може обернутися справжньою фінансовою кризою. Нерідко діти із забезпечених сімей, перш за все старшокласники, з сарказмом і презирством обговорюють матеріальні негаразди та зовнішній вигляд учителя. Існують непоодинокі випадки, коли на цьому ґрунті «продаються і купуються» оцінки.

Породжена фінансовою кризою низка глибоких проблем та суперечностей в системі освіти дещо деформувала образ вчителя. Склалася непроста ситуація: суспільство, з одного боку, висуває надзвичайно високі вимоги до психолого-педагогічної підготовки вчителя, рівня його загальної та професійної культури, а з іншого — не створило оптимальних умов для самовдосконалення педагогів і всебічного розвитку майбутніх фахівців. Усе це свідчить про необхідність принципово нового підходу до підняття престижу професії педагога.

Особливо складним є початок педагогічної кар'єри. Дослідники виділяють складові «шоку професійного старту» молодого вчителя: здивування від того, як важко встановити контакт із учнями; проблема недооцінювання, пов’язана із створенням у учнів мотивації до навчання; переоцінювання власних здібностей до забезпечення дисципліни учнів; непідготовленість до «паперової» роботи; несподівано велика вага адміністративних обов’язків; емоційне та фізичне перенапруження; нерозуміння незаслужено ворожого ставлення учнів та їх легковажного відношення до улюбленого предмета вчителя. Дещо інші проблеми існують у досвідчених педагогів. Багаторічна праця на педагогічній ниві інколи призводить до так званого професійного кретинізму. Вчителі поступово стають заручниками власної професії. Як лікар у кожному вбачає пацієнта, а прокурор — злочинця, вчитель у кожній людині вбачає вихованця. Як правило, таким вчителям притаманний менторський тон, постійне моралізування, повчання всіх і кожного, незважаючи на вік і статус, обмеження і звуження як особистого, так і професійного життя. Щоб уникнути таких метаморфоз, учитель повинен розширювати коло власних інтересів, цікавитися подіями, що відбуваються поза школою, відвідувати виставки, концерти, знайомитися з новинками літератури тощо. Важливо, щоб педагог відчував себе творчою особистістю, а не інструментом реалізації різноманітних інструкцій, вказівок, програм та планів.

Україна входить у світ як незалежна держава. В умовах становлення демократії та ринкових відносин перед вітчизняною освітньою системою стоїть завдання адаптуватися до нових реалій. Важлива і відповідальна роль у цьому процесі належить вчителю, соціальному педагогу. Бути вчителем — не тільки велика честь, а й висока відповідальність за долю нації. Все починається із школи, а в школі все починається з учителя. Сучасний вчитель повинен прагнути втілити в собі якості ідеального педагога, постійно працювати над самовдосконаленням, спрямовувати свою навчально-виховну діяльність у русло підвищення інтелектуального рівня нації, формувати нову генерацію свідомих громадян України. Саме такий вчитель відповідає нагальним суспільним запитам.

Творчий вчитель в творах В. О. Сухомлинського Творчість є родовою властивістю людини і людства в цілому, однак у різні історичні епохи вони реалізуються різною мірою. Суспільство створює певні об'єктивні умови для творчих проявів особистості, яка є тією структурною одиницею суспільства, що здатна до творчого перетворення світу. Саме на особистісному рівні формуються і реалізуються дійсні людські можливості, з яких у кінцевому підсумку складаються можливості суспільства.

Гуманізм навчання і виховання В. Сухомлинський вбачав у особистісній орієнтації і зверненні до дитини у створенні умов, спрямованих на розвиток творчої індивідуальності кожного, у ставленні до учня як до мети, а не засобу, подоланні всіх видів відчуження, у відсутності зневаги до відмінностей у біофізіологічних і психічних можливостях школярів.

У такому ж гуманістично-моральному руслі Василь Олександрович розглядає і діяльність педагога. Місія педагога, у поглядах В. Сухомлинського, полягає в тому, щоб бути творцем дитячого щастя, лікарем і зцілителем дитячих душ. Аналізуючи позицію одного з учителів («А якщо я не люблю дітей. якщо я тільки й зазнаю світлих хвилин, коли їх не чую і не бачу? Що ж накажете залишити школу і перекваліфікуватись?») Василь Олександрович у статті «Як любити дітей» однозначно відповідає: «…так, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність. Або ж виховати в собі любов до дитини — третього не дано». Почуття любові до дитини великий гуманіст називаю плоттю і кров’ю вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини, тому і констатує: «Педагог без любові до дитини — це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору.

Вчений-педагог закликає вчителів уникати озлобленості, грубості, не бути «товстошкірими», бо це негативно відбивається на атмосфері і засобах навчання та виховання. У книзі «Серце віддаю дітям» він наголошує: «Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчування духовного світу кожної дитини, здатність приділити їй стільки уваги й духовних сил, скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не забувають, її горе, її образи, її страждання поділяють».

В. Сухомлинський був сміливим новатором у галузі оновлення змісту шкільної освіти в умовах єдиних та одноманітних навчальних планів і програм у колишньому СРСР. Навчально-виховний процес у Павлиській середній школі він органічно з інтегрував з усім найкращим у досвіді української народної педагогіки. Передусім це стосується навчання, виховання і розвитку особистості у лоні рідної материнської мови, природи, праці, національної культури, історії родини та України з поступовим залученням до загальнолюдських вартостей. Так, в етичній освіті учнів Павлиської середньої школи було вироблено десять положень, порушення яких вважалося великою ганьбою і моральним невіглаством. Формуючи ці положення, Василь Олександрович відштовхувався від народної педагогіки, широковживаними в якій є напучення, застереження, заборони тощо. Народно педагогічним змістом пройняті і визначені Василем Олександровичем дев’ять негідних речей, сутність мерзотних і гидких речей. У цьому зв’язку слід переконливо констатувати, що коли б Василь Олександрович зробив лише єдине — привернув увагу до народної педагогіки і української зокрема, — то тільки за це його ім'я було б навічно вкарбовано у світову педагогіку.

Великою вадою В. Сухомлинський вважав те, що в навчальних планах шкіл і вузів відсутній основний предмет — людинознавство: «Людинознавством має бути пройнята вся навчально-виховна робота школи вузу»; «…всі роки перебування в школі пізнання навколишнього світу мусить полягати в пізнанні людини».

Турбуючись про дітей з малорозвиненою увагою, В. Сухомлинський склав спеціальний «Задачник для неуважних», що становив близько двохсот задач, узятих здебільшого з народної педагогіки, розв’язувати які означало самостійно думати, аналізувати.

По-новому підходив Василь Олександрович і до розвитку індивідуальних нахилів, задатків та здібностей школярів в позаурочний час через гурткову роботу. З цією метою у Павлиській середній школі щорічно діяли 70−80 гуртків, і кожний учень шукав себе у них, займаючись одночасно у 2−3 гуртках, для чого була створена надзвичайно сприятлива матеріальна база.

Великим гуманізмом була пройнята робота керованих В. Сухомлинським психологічної комісії. Психологічного семінару Батьківської школи.

Зокрема для батьків читався курс психологічних знань більший за обсягом, ніж у тодішніх університетах. Усе це Василь Олександрович спрямував на створення практики не фрагментарно-емпіричного, а системно-систематичного наукового вивчення особистості дитини.

Як важливо і конче необхідно, щоб гуманістичні педагогічні праці В. Сухомлинського були освоєні і спрямовані кожним учителем з метою їх творчого використання у власній діяльності. Якщо так станеться, то немає ніякого сумніву, що всі без винятку діти ходитимуть до школи з радістю, що не буде сліз через погані чи незадовільні оцінки, а їхні здібності розвиватимуться природовідповідним і гармонійним чином, і всі школярі стануть порядними, високоосвіченими, працелюбними і культурними людьми.

Багаторічний досвід Василя Олександровича переконує в тому, що слово вчителя пробуджує у малої дитини, а потім і в підлітка, юнака, дівчини відчуття людини — глибоке переживання того, що поруч із нами завжди є людина зі своїми радощами, печалями, запитами, потребами.

У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, суспільно-корисна праця. Однак і поведінка, і взаємини, і праця — все залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.

Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку В. О. Сухомлинського, містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: «Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями» [18, 321].

Вчитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність. Своє ставлення до вихованця.

Головне, що за переконанням Василя Олександровича визначає ефективність слова вчителя, — це його чесність. Учні дуже тонко відчувають правдивість слова, чутливо відгукуються на нього. Ще тонше відчувають учні неправдиве, лицемірне слово. Крім того, ефективність слова вчителя залежить від однієї дуже важливої умови: в школі не має бути жодного педагога, для кого праця вчителя була б тягарем. Будь-яке етичне навчання в устах педагога, який переживає свою працю як тягар, «звучить для вихованців глузуванням над істиною, калічить юну душу. Найправильніші, найкращі слова можуть стати засобом морального розбещення, якщо той, хто їх проголошує, не має на це морального права. Скільки б ми не говорили про благородство, складність і велич праці вчителя, наші слова будуть порожнім звуком, якщо вся шкільна етика не спиратиметься на єдність Я учителя» [23, 342].

Вплив слова вихователя на школярів з метою виховання у них моральних цінностей великою, мірою залежить від творчості, емоційної культури самого вихователя; це частина культури педагога як особистості. Справжній майстер — вихователь дає моральну оцінку вчинкам і поведінці учнів не спеціально дібраним гострим, «крутим» слівцем. А насамперед емоційним відтінком звичайних слів. В. О. Сухомлинський наводить приклад із фразою «Як недобре ти зробив…» Він зазначає, що ці слова, сказані одним учителем, пробуджують у вихованця прикрість, глибокі докори сумління навіть збентеженню, а сказані іншим — вони не пробуджують ніяких почуттів, сприймаються байдуже. Перший учитель відзначається творчістю, емоційною культурою, якої неможливо навчитися спеціально, вона якнайтісніше пов’язана з моральною культурою, людяністю, чуйністю душі. У другого вчителя слово знелюднене, і цю порожнечу вчитель часто намагається заповнити криком. У школах багато таких «вихователів», які володіють лише однією нотою емоційної гами — обуренням! Вони, вважає Василь Олександрович гідні глибокого жалю, оскільки їхній виховний вплив на учнів дорівнює нулю.

Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється втому, що вихователь знає лише дві-три форми словесного звертання до вихованців — заборона, дозвіл, докір. У творчого майстра — вихователя звертання до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку В. О. Сухомлинського. — роз'яснення вчителем моральної істини, поняття норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й погано в самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків. Такий вихователь, роз’яснюючи моральне поняття, завжди звертається безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї поведінки, побачив себе очима інших людей [9, 322].

Ще одним важливим інструментом виховання словом Василя Олександрович називає виявлення довір'я і недовір'я. На застосуванні недовір'я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір'я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір'я кільком учням, а тим більше всьому колективу.

В.О.Сухомлинський виділив кілька відтінків недовір'я:

• — а) щодо учня, який робить погані вчинки помилково з необережності, через безтурботність і легковажність можна застосувати «попереджувальне» недовір'я;
• — б) щодо учнів, які грубо порушують дисципліну, почуваючи свою безкарність, добре розуміючи при цьому й суть своїх учинків і те, що їхня поведінка заважає нормально працювати і вчителеві, і класу, застосовується засуджування недовір'я, яке поєднується з посиленим примусом.

Що стосується довір'я, то воно, на думку В. О. Сухомлинського. «…найрозумніше для виховання будь-якого віку виявлення поваги до його людської гідності. Не кажучи ні слова про визнання моральних якостей свого вихованця, вихователь своїм довір'ям не тільки заявляє про це визнання, а й начебто відкриває перед вихованцем перспективу дальшого морального розвитку, — він виявляє впевненість, що людина, яка вже має певні моральні багатства, завтра матиме нові» [13, 327−328].

Мистецтво виявлення довір'я потребує від вихователя вміння оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те, що окремі вихователі, виявляючи довір'я, нагадують вихованцю, що за ним водиться багато грішків. Такі слова наставника — це як сіль на рану дитячого серця: вихованець відчує - педагог вдався до довір'я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.

За високого взаєморозуміння і високої взаємоповаги між вихователем і вихованцями діти самі можуть виявляти довір'я чи недовір'я вихователю. У практиці В. О. Сухомлинського це показано на прикладі з «фіолетовою хризантемою», квіткою, яка символізувала образу й означала: «Вчителю, Ви образили нас». Якщо ця квітка стояла на столі у вчителя, це означало, що діти виражають йому недовір'я, і педагог задумувався: чим образив дітей? І намагався знайти помилки в своїй роботі. Діти знали, що завдають прикрощів, болю вчителю, але ж він сам учив, що треба бути правдивими, не можна приховувати своїх почуттів [12, 468−470].

Якщо учень виправдав довір'я вихователя, то це ні в якому разі не має бути уваги предметом похвали, заохочення, підвищеної уваги вихователя чи учнівського колективу.

Василь Олександрович підкреслював, що великого такту та обережності потребує вибір справи, в якій виявлятиметься довір'я до вихованця. Ця справа, має бути насамперед самоперевіркою, випробуванням совісті, розкриттям вольових сил учня. Слово педагога, який має високу педагогічну культуру, вважає В. О. Сухомлинський, утверджує атмосферу довір'я, щиросердності, спільності.

У розмові педагога та учнів утверджується єдність поглядів на добро і зло, на моральні цінності; така розмова зближує вихователя з вихованцями, а будь-яка спроба увійти в їхній духовний світ хитрощами не досягне бажаних результатів є антипедагогічною. Моральне право на щиру відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у добре начало в кожній дитині, непримиренний до всього показного, фальшивого, лицемірного.

Отже, творчість, майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що вихователь створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу шукань. Відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й морально-естетичних. І ця атмосфера в школі - початок морального розвитку: «Слово — це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру.

Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так, щоб з-під наших рух виходила тільки краса!" [10, 167]. Врешті-решт саме від слова педагога залежить створення у школі обстановки, що сприяє вихованню. любові до знання, читання, мистецтва, музики. Слово педагога, що відображає його духовні уподобання і потреби, — це найперше і найголовніше.

Майстерність виховання моральних цінностей у молодших школярів, як показує досвід практичної роботи В. О. Сухомлинського полягає в тому, «щоб дитину з перших кроків її шкільного життя переконували насамперед власні вчинки, щоб у словах вихователів вона чула відгуки власних думок, переживань — усього, що народилося у процесі активної діяльності. Багатство духовного життя починається там. Де благородна думка і моральне почуття, зливаючись воєдино. Проявляються у високоморальному вчинкові. Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво виражений високоморальний характер» [9, 218]. Цей метод В. О. Сухомлинський назвав спонуканням до активного виявлення думки і почуття.

З вуст учителя дитина часто чує моральні повчання і настанови, як стверджував В. О. Сухомлинський, усе це набуває авторитет у в очах дитини лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену, творчу, закохану в свою працю: «Приклад вчителя — це не тільки те, що вчитель вміє робити своїми руками (хоч і це має велике значення), це весь уклад його духовного життя, це його одухотвореність усім, що він робить. Разом з дітьми, усім, що приносить дітям радість» [13, 382].

Отже, щоб виховати в дитин моральні цінності, досвідчений вихователь добривається того, щоб перед свідомістю вихованців розкривалися одухотворені образи людей з високою моральністю, духовністю, які боролися за утвердження в житті ідеалів добра й справедливості. Велику виховну силу мають похвала й заохочення учня колективу: в заохочуваних зростає почуття власної гідності, в них виникає бажання роботи ще краще і, на думку В. О. Сухомлинського, зовсім не припустимо заохочувати ті колективи та окремих учнів, які є «кращими серед поганих». В основі заохочення майже завжди лежить безпосереднє звертання до почуттів власної гідності, до здорового самолюбства учня. Але, за твердим переконанням Василя Олександровича, це звертання не має перетворюватися у захвалювання, — треба дуже тонко і непомітно пробудити у школярів бажання утверджувати свою гідність. Ні в якому разі не може бути предметом похвали вияв елементарної моральної вихованості, які вважають доблестю готовність допомогти людині. Хвалити, вважає педагог, треба тоді, коли учень піднявся над вимогами азбуки моральної культури.

Вчителю треба бути не тільки добрим, чуйним, а й суворим, непримиренним до лінощів, обману, лицемірства, жорстокості. Якщо доводиться мати справу з собою розбещеною, яка бравує своєю безкарністю, небажанням виконувати елементарні норми поведінки, треба, наголошує В. О. Сухомлинський, з усією рішучістю братися за інструмент, до якого у вихованні вдаються не так часто, — за примус, який є виявом влади людини над людиною. Однією з істин, що сягає своїми коренями в багатовіковий досвід народу, є: чим більше людині дається, тим більше з неї треба питати. Цю істину, за переконанням Василя Олександровича, потрібно втілити в норми й правила шкільного життя, втілити її у стосунки між дітьми і старшим поколінням. Виконання учнем свого обов’язку перед батьками й суспільством — це насамперед навчання, оволодіння знаннями. Примус не можна розглядати як засіб, незалежний від інших методів, засобів та аспектів виховання.

«Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення у складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється…» — писав В.Сухомлинський. Людинознавчий підхід є відображенням демократизації і гуманізації шкільного життя, коли в центрі уваги педагога — кожна дитина з її індивідуальними особливостями. Особистісний підхід до навчання і виховання молодшого школяра створює умови для всебічного впливу на дитину, усвідомлення (діагностування) рівня її знань, рівня сформованості рис характеру, компонентів світогляду.

У праці «Сто порад вчителю» В. Сухомлинський писав: «Однією з найважливіших особливостей творчості педагога є те, що об'єкт його праці - дитина — повсякчас змінюється, він завжди новий, сьогодні не той, що вчора. Наша праця — формування людини, і це покладає на нас особливу відповідальність, яку ні з чим не зіставиш». За В. Сухомлинським, і оцінки мають бути індивідуальні, тобто необхідно враховувати індивідуальні особливості процесів мислення, адже в кожної дитини думка розвивається своєрідними шляхами, кожна дитина розумна і талановита по-своєму. Ось чому В. Сухомлинський прагнув, щоб цей розум і талановитість стали основою успіхів у навчанні, щоб кожен учень не вчився нижче за свої здібності. Ось чому педагог постійно шукав різноманітні форми організації навчального процесу та форми навчальної діяльності учнів, оригінальні методи, багато з яких тепер пов’язують з методами новітніх технологій.

Отже, проблема вчителя, його професіоналізму, світоглядної культури, духовно-морального вигляду — одна з найактуальніших у педагогіці та філософії освіти. І це зрозуміло. Саме від вчителя, його особистісних характеристик залежить реалізація навчальних планів, якість освітніх послуг, виховання учнів як у процесі навчання, так і позанавчальний час.

Всебічний розвиток особистості сучасного вчителя передбачає формування загальнолюдських норм життєдіяльності, а також добра, краси, істини, свободи й совісті, поваги й любові. За цими показниками, тобто з позицій загальнолюдської моралі, в повсякденному житті оцінюється вихованість кожного суб'єкта, але вчителя — насамперед. Адже саме він має прищеплювати ці чесноти дітям, котрі обов’язково порівнюватимуть усе сказане ним з поведінкою самого педагога.