Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Інституціоналізація міжнаціонального примирення у діяльності польсько-українських товариств

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

З нагоди 10-літнього ювілею ПУТ у Лондоні М. Добрянський виступив перед представниками обох еміграцій з рефератом «Трикутник Польща — Україна — Росія». Він зазначав важливість аналізу історичного минулого для формування концепцій майбутніх двосторонніх відносин." (.) без пізнання минулого не будемо в стані укласти наше майбутнє із взаємною користю і не зможемо протиставитися тому, щоб з нашої… Читати ще >

Інституціоналізація міжнаціонального примирення у діяльності польсько-українських товариств (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Інституціоналізація міжнаціонального примирення у діяльності польсько-українських товариств

Основним змістом польсько-українських відносин другої половини ХХ ст. стало міжнаціональне примирення, яке ліквідувало потенційні можливості інспірації конфлікту двох найбільших народів Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), створило передумови для скоординованої боротьби за незалежність і суспільно-політичні трансформації. Складовими елементами примирення виступали проблеми розробки нової конфігурації безпеки ЦСЄ, вирішення питання кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів. Значний внесок у досягнення польсько-українського примирення здійснили еміграційні середовища, зокрема Польсько-Українські Товариства (ПУТ).

Дослідження польсько-українських відносин через призму пошуків примирення розпочалося відносно недавно. З-поміж авторів найважливіших публікацій слід виділити А.С. Камінського [1], Б. Бакулу [2], Л.О. Зашкільняка [3], А. Фрішке [4], В. А. Серчика [5], С. Стоєцького [6], С. Козака [7, П. Вашкевич-Лєвандовської [8] та інших. Більшість публікацій стосуються висвітлення основних етапів діяльності колективу «Kultury» у напрямку міжнаціонального примирення, однак політична діяльність ПУТ досі не стала предметом наукового вивчення. Тому метою публікації є спроба оцінки внеску ПУТ у досягнення польсько-українського примирення та віддзеркалення у їхній політичній діяльності тенденцій, характерних для політичних еліт обох народів.

Дослідження побудоване на переписці голови ПУТ В. Желенського з Є. Ґєдройцем, матеріалах архіву Літературного інституту в Мазон-Ляфіт, приватному архіві Є. Таргальського, Відділу рукописів Національного Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві та на еміграційній пресі. Використано також інтерв'ю з Є. Таргальським та ін.

Проблема міжнаціонального примирення стала пріоритетною у міжнародних відносинах після Другої світової війни. Ця ідея отримала організаційне оформлення у діяльності Центрально-Європейських Федералістських клубів у Лондоні (заснований в 1940 р.), Римі (18 серпня 1945 р.), Парижі (жовтень 1946 р.), Мюнхені (30 серпня 1948 р., пізніше перенесений до Франкфурту-на-Майні), Брюсселі (1947 р.), Інсбруці (березень 1949 р.) та їхніх осередків в Єрусалимі (1946 р.), Бейруті (1946 р.), Женеві, Стокгольмі та Ліссабоні, Організації поневолених Москвою народів «Прометей» (1927 р., з 27 червня 1945 р. — Прометейська ліга Атлантичної хартії) й Антибільшовицького Блоку Народів (АБН, 21−22 листопада 1943 р., реорганізований у 1946 р.). Активними членами цих організацій були польська та українська делегації. Міжнаціональне примирення розглядалося як складова федеративної перебудови ЦСЄ.

Наприкінці 1940;х років діяльність Федералістських клубів занепала. Деякі спільні польсько-українські організації виникали як продовження федералістських клубів. Зокрема, створений у 1957 р. в Чикаго Комітет Польсько-Чехословацької Співпраці після приєднання до нього української делегації у 1962 р. перетворився у Раду Польсько-Українсько-Чехословацької Співпраці [9, с.3]. На території Австралії еміграції країн ЦСЄ співпрацювали на форумах Конгресу Поневолених Народів [l0,1, с.1−3].

Ідея Польсько-Українських Товариств була висунута у 1950;х роках К. Грабиком. 7 квітня 1951 р. у Нью-Йорку на зборах Об'єднання Прихильників Визвольної Боротьби України К. Грабик виступав за досягнення польсько-українського порозуміння. На його переконання, історичний досвід вчить, що поділені і посварені українці і поляки стають здобиччю чужих, а об'єднані можуть вирішувати не тільки за себе, але й впливати на багато справ майбутнього устрою світу. Він стверджував, що співпраця Польщі і України є співпрацею всієї ЦСЄ, тобто сили, яка чисельно і потенційно економічно перевищує силу Німеччини та дорівнює силі Росії.

У цій промові К. Грабик вперше висунув пропозицію створення Польсько-Українських Товариств, завданням яких були б систематичні, організовані і планові зусилля щодо зближення суспільств на еміграції, розробка концепції польсько-української співпраці та передача її як заповіту для обох країн у майбутньому. «Нехай би в цьому Товаристві опинилися всі поляки і українці, які розуміють важливість цієї проблеми. Нехай би подали собі в ньому руки, нехай би між собою розмовляли, дискутували не про кордони і устрої, не про взаємні обвинувачення, а про майбутнє. Про польсько-українське майбутнє, про майбутнє наших народів, про те, що їх об'єднує, а не що ділить чи ділило. (.) Нехай би систематично за одним столом засідали вчорашні вороги, щоб поговорити про спільну долю і спільні обов’язки щодо спільних провин і гріхів минулого» [12, к.79,80,88].

На тому етапі ідею ПУТ І. Лисяк-Рудницький вважав передчасною. «Спробу організаційної співпраці повинна випередити дискусія, яка б вияснила, де обидві сторони перебувають. Але небезпека цієї дискусії в тому, що не може вона оминути т. зв. болісні моменти, що знову загрожує роздряпуванням ран. Хіба щоб дискусія була наперед планованою і дуже вміло скерована, за участі визначних осіб з обох сторін і проведена на високому рівні» [13].

Зміни у міжнародних відносинах, та структурні зрушення у середовищі обох еміграцій зробили можливими реалізацію ідеї ПУТ наприкінці 1960;х років. Активізації польсько-українського зближення сприяло заснування ПУТ у місцях скупчення обох еміграцій, насамперед у Лондоні (14 січня 1967 р.), Парижі (червень 1976 р.) і Мюнхені (19 травня 1977 р.). Створення першого з них, ПУТ у Лондоні, у значній мірі було інспіровано польським еміграційним урядом і мало на меті зближення обох народів шляхом взаєморозуміння і співпраці. Пресовому органові товариства, який виходив двома мовами, дали назву «Biuletyn Towarzystwa Polsko-Ukrainskiego», яка у певному сенсі нав’язувала до традицій міжвоєнного «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego» В. Бончковського. До найактивніших членів Товариства належали К. Трембіцький, К. Зеленко, Т. Комарніцький, Ю. Вятр і С. Й. Папроцький [14, с.5].

Особливо зворушливим є приклад самопожертви двох організаторів ПУТ в Лондоні А. Гермашевського і К. Зеленка. Під час війни українці вбили на Волині батька і двох братів А. Гермашевського, а в К. Зеленка на Холмщині від рук поляків загинув батько. Незважаючи на це, А. Гермашевський і К. Зеленко були відданими ідеї польсько — українського примирення. «Ці дві трагедії, які не відвернули цих обох синів від посвяти себе зближенню між нашими народами, є особливо промовисті.» [15]. Реакцією їхньою не була ненависть, а прагнення спільної політичної боротьби проти ворогів польсько-українського зближення. ПУТ в Англії нараховувало 190 членів: 75 українців і 115 поляків — колишніх політиків, військових і публіцистів [16]. Пізніше на базі традицій ПУТ у Лондоні виникали аналогічні товариства у інших містах — Парижі і Мюнхені.

Основними формами діяльності ПУТ були зустрічі, дискусії, вплив на інші еміграційні осередки та подолання міжнаціональних стереотипів [17, с.3]. У квітні 1976 р. К. Зеленко як голова ПУТ у Лондоні здійснив поїздку до Канади і мав зустрічі та виступи перед представниками обох еміграцій.К. Зеленко стверджував необхідність польсько-українського порозуміння для спільної боротьби за незалежність. Він вважав, що статус УРСР і ПНР є близьким, незважаючи на певні ознаки польської незалежності, і наводив вдалий афоризм С. Є. Леца про те, що «свобода невільника міряється довжиною ланцюга». «Тривале і незалежне державне існування нашим народам може гарантувати тільки тісна співпраця і дружба. Тільки тоді Україна і Польща зможуть бути дійсно суверенними, якщо створять сусідський союз, який переродиться у силу, здатну протистояти завжди імперіалістичній Росії». Виступ К. Зеленка було позитивно оцінено представниками польської і української еміграції і висувалася пропозиція створення Польсько-Українського товариства у Торонто [18].

Під впливом виступу К. Зеленка появилася серія статей у польській та українській пресі. Зразком для польсько-українського примирення М. Малецький пропонував нормалізацію відносин Франції з Німеччиною. Польсько-українське порозуміння М. Малецький пропонував розпочинати зі спільних акцій на еміграції. Перешкодою для порозуміння він вважав також догматизм, доктринерство і неспроможність подолати обтяжень минулого у свідомості частини еміграційних політиків, для котрих час зупинився на 1945 р. Український публіцист висловлював впевненість у важливості і невідворотності двостороннього примирення. «Ми переконані, що порозуміння і співпраця наших народів — це конечність і політична мудрість; це „присуд“ історії» [І819, с. І-33]. На думку К. Зеленка, показником справжніх намірів росіян щодо народів Східної Європи є не антикомунізм, а їхнє ставлення до імперіалізму. Він відзначав прояви визнання деякими російськими дисидентами права неросійських народів на незалежність. Зокрема, А.І. Солженіцин вважав неможливим утримування насильством у межах СРСР будь-якої окраїнної нації та закликав до ліквідації російського імперіалізму. А. Д. Сахаров у виступі 14 квітня 1974 р. вимагав «припинення радянського кураторства над Східною Європою і відмови від примусового затримування в рамках СРСР національних республік» [21, с.15].

З нагоди 10-літнього ювілею ПУТ у Лондоні М. Добрянський виступив перед представниками обох еміграцій з рефератом «Трикутник Польща — Україна — Росія». Він зазначав важливість аналізу історичного минулого для формування концепцій майбутніх двосторонніх відносин." (.) без пізнання минулого не будемо в стані укласти наше майбутнє із взаємною користю і не зможемо протиставитися тому, щоб з нашої незгоди користав російський імперіалізм, — що дотепер було правилом" .М. Добрянський наводив назву статті редактора «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego» В. Бончковського «Nie jestesmy ukrainofilami», який від імені Польської Прометейської групи декларував необхідність для добра Польщі підтримки ідеї незалежної України. Перефразовуючи В. Бончковського, М. Добрянський заявляв: «Я не є полонофілом, але українська рація стану вимагає дружньої співпраці з польським народом. Політичний союз польського й українського народу є умовою визволення України і утримання незалежності перед загарбницьким російським імперіалізмом» .

міжнаціональне примирення україна польща Згідно з переконаннями М. Добрянського, у трикутнику Польща — Україна — Росія формувалася історія всієї Східної Європи, особливо українсько-польських відносин. Активізацію русофільських рухів в українському суспільстві він розглядав як реакцію на польську експансію. Експансія середньовічної Польщі на Русь, яка супроводжувалася національно-релігійною дискримінацією, дозволила Москві взяти на себе роль захисника від утисків православної релігії і руського народу. Помилки було допущено також у ставленні Польщі до козацтва, значення якого недооцінювалося. Платформою для польсько-української співпраці у період козаччини могла стати Гадяцька унія.М. Добрянський погоджувався із висновками Станіслава Кота в книзі «Jerzy Niemirycz»: «Гадяцька концепція, коли б проіснувала, змінила б долі Східної Європи, затримуючи експансію Росії як в бік Чорного моря, так і Балтики. Не доходячи до Дніпра, ніколи Росія не дійшла б до Вісли. Концепція Гадяцької угоди, започаткована серед різанини і ненависті, була перемогою почуття польсько-українського братерства та зв’язку з західною культурою» .М. Добрянський уточнював, що існувало дві концепції Гадяцької угоди: авторства Ю. Немирича та змодернізована і обмежена у Варшаві. Зміни, внесені до угоди у Варшаві, зробили неможливою польсько-українську співпрацю. «На „модернізації“ Гадяцької угоди виграла не Польща, а Москва» .

У ХІХ ст. збереглася тенденція залежності русофільства від полонізаційного тиску. Зокрема, передача у 1861 р. Галичини під фактичне польське правління, коли у сеймі польська сторона мала перевагу над українською 3: 1, а пізніше 10: 1, привела до заснування газети «Слово», яка протягом півстоліття пропагувала серед галицьких українців русофільство і декларувала єдність з російським народом не тільки у політичному, але й національному аспекті. В ілюзорному переконанні, що українізм в Галичині є шкідливіший від русофільства, польська шляхта підтримувала його всіма методами. Пізніше зростання русофільства становило проблему для австрійського уряду, який призначив М. Бобжинського намісником із завданням досягнення польсько-української угоди. Незважаючи на досягнення такої угоди, вона була зірвана галицькою ендецією і це стало причиною відставки М. Бобжинського в 1913 р. Минуле польсько-українських відносин, на переконання М. Добрянського, підтверджувало висновок кс. Валеріана Калінки: «Поки Русь тримала з Польщею, доти Москва була безсильною проти Речі Посполитої» .

На переконання М. Добрянського, тогочасна польська політична думка зробила великі кроки у напрямку позитивного визнання українських національних вимог. До таких прикладів він наводив діяльність Польсько-Українських товариств, Польської редакції Радіо Вільна Європа, «Kultury», Польського незалежницького порозуміння, висловлювання С. Корбонського, проповідь кс. Яна Зєї та інших. На переконання М. Добрянського, польсько-українські відносини знаходилися на історичному повороті до кращого. «Тепер від української сторони залежить як швидко ця еволюція піде і чи взагалі піде» .М. Добрянський зазначав, що від польсько-українського порозуміння залежить доля понад десятка народів Східної Європи та мир у цій частині світу [22].

Нові міжнародні обставини та зміна ситуації у польсько-українських відносинах дали можливість досягнути домовленостей про створення Польсько-Українських Товариств у кількох інших містах скупчення еміграцій, зокрема, Парижі і Мюнхені. ПУТ в Парижі було засноване на початку червня 1976 р. з метою пошуку шляхів порозуміння. Його найактивнішими діячами і першими головами були: проф. Є. Кульчицький, проф. Є. Лянгрот, В. Михальчук, В. Желенський та інші [23].

19 травня 1977 р. у Мюнхені відбулася польсько-українська зустріч з метою обговорення проблеми організаційного оформлення польсько-української співпраці на території Німеччини. З польського боку у ній взяли участь представник екзильного уряду на Німеччину В. Броніво-Орлінський з Гамбурга, співробітники польського відділу Радіо «Вільна Європа» Є. Іранек-Осмецький та З. Колодзейський. З українського боку були присутні Т. Леонтій, Антін Мельник, М. Стиранка, Г. Комаринський, І. Марчук, Т. Гринів. Після обговорення стану польсько-українських відносин та «Декларації в українській справі» присутні прийняли постанову про створення Польсько-Українського Товариства у Мюнхені. На зустрічі було ухвалено рішення, що ПУТ буде будуватися на індивідуальній основі незалежно від політичних переконань членів. 15 жовтня 1977 р. була скликана ширша нарада Товариства для визначення основних завдань, поширення його членства та обрання постійної Управи [24]. Комюніке з нагоди утворення Польсько-Українського товариства у Мюнхені наголошувало на необхідності зближення між поляками і українцями перед загрозою російського імперіалізму та стверджувало неактуальність і другорядність усіх суперечок про кордон [25].

У середині 1980;х років проявилася тенденція переходу ініціативи міжнаціонального примирення до опозиційних середовищ. Зокрема, голова ПУТ у Парижі В. Желенський сприяв включенню до керівництва ПУТ Є. Таргальського (Ю. Дарського), який приїхав з ПНР, де був активним діячем опозиції [26]. Є. Таргальський на засіданні ПУТ виступив українською мовою про умови польсько-української співпраці. Навівши позиції опозиційних середовищ і преси, підкреслив, що такою умовою є визнання існуючого кордону остаточним і непорушним [27]. Власне двома діячами ПУТ — Є. Таргальським, який мав повноваження від кількох польських опозиційних організацій, і В. Малиновичем, який мав повноваження від президента УНР М. Плав’юка, у 1987 р. у Парижі було підписано декларацію про підтримку визвольної боротьби обох народів, непорушність кордонів та лібералізацію політики щодо національних меншин [28; 29].

Політика міжнаціонального примирення незалежних України і Польщі та підписання у травні 1997 р. в Києві президентами Л. Кучмою і А. Кваснєвським символічної «Декларація про примирення і порозуміння» позитивно оцінювалися діячами ПУТ. На відзначення цього акту 23 червня 1997 р. відбулася зустріч українців і поляків Парижа у приміщення Польської Бібліотеки. Голова ПУТ Б. Деринг-Сантамарія, посол України Ю. Кочубей, посол Польщі С. Меллер та проф. Д. Бовуа у своїх виступах відзначили вагу і значення згаданої декларації. Перед присутніми було зачитано текст декларації на українській, польській і французькій мові та лист неприсутнього на зустрічі Є. Гєдройця [30, с.407].

Польсько-Українські Товариства, які виникали у місцях проживання польської і української еміграції, ставили метою популяризацію ідеї примирення і співпраці. Діяльність Польсько-Українські товариств є прикладом досягнення міжнаціонального примирення методом народної дипломатії. Вони виконували роль сполучної ланки у справі міжнаціонального примирення між федералістськими та опозиційними рухами. При цьому слід зазначити, що ПУТ сприяли не так опрацюванню концепцій двосторонніх відносин, як виконували роль інструменту розрядки конфліктогенного потенціалу між обома народами та подолання міжнаціональних стереотипів.

Список використаних джерел

  • 1. Kaminski A. S. W krgu moralnej i politycznej slepoty: Ukraina i Ukraincy w oczach Polakow // Polacy i Ukraincy. [Przedruk:] Сучасність. Zeszyt w j^zyku polskim. — Monachium, 1985. — № 1−2. — S.7−19.
  • 2. Bakula B. Emigracje «Mi^dzymorza» -czy pocz^tek dialogu? // Almanach Humanistyczny. — Warszawa, 1987. — № 7. — S.39−51.
  • 3. Зашкільняк Л. Історія Польщі та українсько-польських відносин у відображенні сучасної української історіографії (90-і роки ХХ століття) // Polska-Niemcy-Ukraina w Europie. — Rzeszow, 2000. — С.99−129.
  • 4. Friszke A. Zycie polityczne emigracji. — Warszawa, 1999. — 512 s.
  • 5. Serczyk W. A. Stereotypy w historii stosunkow polsko-ukrainskich. Drogi do prawdy // Stereotypy narodowosciowe na pograniczu / Pod red. W. Bonusiaka. — Rzeszow, 2002. — S.11−16.
  • 6. Стоєцький С. Незалежна Україна в історії польської політичної думки ХХ століття: ідейно-політичні передумови становлення двосторонніх відносин в сучасну добу // Україна-Польща: історія і сучасність. — Київ, 2003. — Ч.2. — С.33−50.
  • 7. Kozak S. Reorientacja polskiej mysli spoleczno-politycznej wobec Ukrainy // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — Warszawa, 2005. — № 19−20. — S.27−35.
  • 8. Waszkiewicz-Lewandowska P. Jerzy Giedroyc i Ukraincy // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — Warszawa, 2005. — № 19−20. — S.54−64.
  • 9. Les archives de l’Institut Litteraire a Paris (AILP). — Les coupures de presse (CP). — 1967. Nasi s^siedzi. Rada Polsko-Ukrainsko-Czechoslowackiej Wspolpracy // Przegl^d prasy ukrainskiej w opracowaniu p. A. Hermaszewskiego. — Lipiec 1967. — London: MSZ, 1975.
  • 10. AILP. — CP. — 1975. — Vol.1. W niewoli przeszlosci // Polska w Europie. — № ½. — 1975.
  • 11. W niewoli przeszlosci // Przegl^d prasy ukrainskiej w opracowaniu p. A. Hermaszewskiego. — Luty 1975. — London: MSZ, 1975.
  • 12. Zaklad Narodowy im. Ossolinskich. — Dzial R^kopisow. — Sygn.16 319. — K.79, 80, 88. Hrabyk K. Problem polsko-ukrainski w swietle dzisiejszej rzeczywistosci.
  • 13. AILP. — La corespondance ukrainienne. — List I. Lysiaka-Rudnickiego do J. Giedroycia. New York, 31. XII. 1951.
  • 14. AiLP. — CP. — 1974. — Vol.1. Korbonski S. Niepodleglosc Ukrainy w oczach Polaka // Orzel Bialy. — IX. 1974.
  • 15. AiLP. — Wl. Zelenski. — List Wl. Zelenskiego do J. Giedroycia. Paryz, 20. III. 1980.
  • 16. AILP. — CP. — 1975. — Vol.2. Цимбалістий Б. За українсько-польське порозуміння // Свобода (Jersey City). — 6. ІХ. 1975.
  • 17. Tarnawskyj M. Na londynskim forum // Przegl^d prasy ukrainskiej w opracowaniu p. A. Hermaszewskiego. — Lipiec 1967. — London: MSZ, 1975.
  • 18. Hermaszewski A. Dwuglos o spotkaniu w Kanadzie // Tydzien Polski (Londyn). — № 39. — 25. IX. 1976.
  • 19. Малецький М. Рефлексії з нагоди польсько-української зустрічі в Торонті // Українське Життя. — № 9−10. — С.31−33. AILP. — CP. — 1976.
  • 20. Zelenko K. Rosyjscy dysydenci a Ukraina // Trybuna (Londyn). — № 22 (78). — 1976.
  • 21. Hermaszewski A. Trojk^t: Polska — Ukraina — Rosja // Glos Polski (Toronto). — 21. VII. 1977.
  • 22. Паризьке Польсько-Українське Товариство. На спільному фронті // Українське Слово. — 27. VII. — 3. VIII. 1997.
  • 23. Нове польсько-українське Товариство // Українське Слово. — 12. VI. 1977.
  • 24. AILP. — CP. — 1977. — Vol.2. Стиранка М. Чи треба нам говорити з поляками // Мета. — Х 1977.
  • 25. Інтерв'ю з Яном Маліцьким, Варшава, 26.07.2004.
  • 26. AILP. — Wl. Zelenski. — List Wl. Zelenskiego do J. Giedroycia. Paryz, 29. III. 1987.
  • 27. Archiwum prywatne J. Targalskiego w Warszawie. — Oswiadczenie w sprawie zasad wspolpracy polsko-ukrainskiej.
  • 28. Інтерв'ю з Єжи Таргальським, Варшава, 22.08.2006.
  • 29. AILP. — CP. — 1997. — Vol.2. — P.407. Паризьке Польсько-Українське Товариство. На спільному фронті // Українське Слово. — 27. VII. — 3. VIII. 1997.
Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою