Розвиток українського професійного театру: його репертуар та провідні актори
Головна » Реферати » Реферати 1 курс » Культурологія та релігієзнавство

Розвиток українського професійного театру: його репертуар та провідні актори



Вступ

Навіщо ми ходимо в театр? Це запитання ставив ще Віссаріон Бєлінський. І відповідав: ”Тому що він освіжає нашу душу...могутніми і різноманітними враженнями,... відкриває нам новий, перетворений і прекрасний світ пристрастей і життя!” Власне, це загальне означення не втратило свого сенсу й сьогодні.
Кілька років тому в Запорізькому музично-драматичному театрі серед глядачів розповсюдили анкету, в якій було і таке запитання: ”З якою метою ви відвідуєте театр?”. Треба було підкреслити одну з відповідей: ”відпочити”, ”розважитись”, ”пізнати нове”, ”зустрітися з прекрасним”, ”побачити гру улюбленого актора”, ”усе разом”, ”випадково”.
Кожна з відповідей знайшла своїх прихильників, проте відпочинок, пізнання нового й увесь комплекс вражень зайняли провідне місце. І ще показово: адже ще Лев Толстой сказав, що без новини немає мистецтва. Звичайно, глядач іде в театр не за новою інформацією з різних галузей знань, хоч і не виключається, що якусь частину її він одержить. Але головне — інформація емоційна, хоч якими далекими за змістом не видаються ці поставлені поруч слова.
Театр входить у життя людини рано. Дво-трирічні малюки із захопленням стежать за пригодами поросятка Чока, попереджують Півника про підступи Лисички, заливаються сміхом від дотепів Петрушки.
На зміну лялькам приходять театри юного глядача і ранкові вистави у ”дорослих” театрах. Дітей вабить казка, вони охоче приймають усю її театральну умовність, адже гра — це їхня стихія. Театр розповідає дітям, що справжнім героєм може стати лише той, хто любить людей, має гаряче, добре серце й здатний боротися зі злом, допомагає відповісти на питання, які ставить перед ними життя, прищеплює високі ідеали і готовність не тільки сповідати, а й відстоювати їх.
І ось, нарешті, доросла людина, людина з певними переконаннями, поглядами, смаками йде в театр. Понад 70 театральних колективів України щовечора ведуть своїх глядачів у країну відкриттів, показують їм героям нашого часу, знайомлять зі скарбами класики, кличуть до роздумів про час і про себе. Шість театрів опери і балету ведуть у чарівний світ музики, гармонії та краси, три театри музичної комедії та оперети кличуть до себе любителів цього іскрометного жанру. Лялькові театри і театри юного глядача прилучають до мистецтва дітей. Але найпоширеніші театри — драматичні і музично-драматичні.

Розвиток українського професійного театру


Знаете ли Вы, что матушка Алипия является киевской подвижницей нашего времени? Житие матушки Алипии было лишено той славы, которую имеет блаженная после кончины. Старица всю жизнь избегала славы, чуждаясь похвал. Почитай про матушку Алипию прямо сейчас.
Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав придбати зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.
З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VІ вв. Після Христа мала початки релігійної літургійної драми.
Пізніше, під кінець ХVІ в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова.
Початки нового театру. Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю ”Наталкою Полтавкою” та ”Москалем-чарівником”.
Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної дружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Журавського і Щепкіна).
Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці ХУІІІ в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваніцький. У 1789 р. З почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. Обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Репніна уперше було виставлено ”Наталку Полтавку” Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави).
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру (1812 — його директор). Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка ”Сватання на Гончарівці” (1835) і ”Шельменко-денщик” (1838). Комедія ”Сватання на Гончарівці” написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника. ”Шельменко-денщик” — комедія інтриги і характерів (написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить українською мовою), викриває типові явища кріпацької дійсності, зокрема самовдоволене невігластво панства.
З новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788-1863) і К. Соленика (1811-1851).
Від М. Щепкіна і К. Соленика бере початок в історії вітчизняного сценічного мистецтва реальне відтворення образу простої української людини (селянина).
Український театр першої половини ХІХ ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка.
В українському театрі 70—80-х років домінують тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму. Реалістично (з нахилом до етнографізму) зображувалися явища народного життя, переважно пореформеного села. Вартісний внесок в оновлення театрального репертуару зробили М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, драматургія яких здебільшого визначала репертуар кінця ХІХ— початку ХХ ст.
Український театральний процес кінця ХІХ— початку ХХ ст. ( у новій українській історіографії — модерністичний період національного відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Київський часопис ”Українська хата” розгорнув широку дискусію з проблем реформування театру, передусім нового репертуару, модерної режисури, нового актора.
Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. У Києві при музичній школі М. Лисенка де викладалася теорія і практика сценічного мистецтва.
Таким чином, створилися передумови розвитку українського модерного театру, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Їх творчість, за визначенням Л. Старицької-Черняхївської, зумовила три течії театру: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і ”Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали О. Загаров і В. Кривецький. Виховані на традиціях К. Станіславського і В. Немировича-Данченка у Московському художньому театрі, вони вхилялися до реалістично-психологічної школи. У репертуарі театру переважали п’єси В. Винниченка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана. У березні 1919 р. Театр націоналізовано й перейменовано в Перший Український театр Радянської Республіки ім. Т.Г. Шевченка.
На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився ”розстріляним відродженням”. Духовними провідниками українського ренесансу ХХ ст. Стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв’язку з європейською і світовою. Їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887-1937), видатний режисер-реформатор українського театру.
Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і ”Молодого театру” стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.
Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру ХХ ст. Його традиції нслідували учні, режисери 40—60-х років — В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скліренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954 р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Щейко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсєєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків С. Данченка належать вистави ”Тев’є-Тевель” за Шолом-Алейхом (1989) і ”Біла ворона” Ю. Рибчинського та Г. Татарченка (1991), поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
Світовим визнанням користується творчість Р. Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові з згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику ХХ ст. (спектаклі ”М.Батерфляй” за п’єсою американського драматурга Хуанга; ”Лоліта” за класичним романом В. Набокова та ін).
До розвитку національного театру прилучаються українські культурні діячі на еміграції. В Австралії у Мельбурні існує театр ім.. Леся Курбаса, заснований 1950 р. Драматичні гуртки діють у Мельбурні, Сан тайні (штат Вікторія) та Петрі, (західна Австралія). У 1953 р. Аматорський Український театр ім.. Т.Г. Шевченка поставив у Буенос-Айресі ”Наталку Полтавку” І. Котляревського, ”Тараса Бульбу” і ”Сорочинський ярмарок” М. Гоголя. На початку ХХ ст. у Нью-Йорку розпочав діяльність Український робітничий театр, який поставив низку спектаклів з української класичної спадщини. Сучасна американська письменниця і режисер Вірляна Ткач (за походженням українка) поставила 1990 р. У Нью-Йорку власну композицію ”Світло зі сходу” про Леся Курбаса, де використала його щоденники. З цією виставою гастролювала 1991 р. У Києві, Харкові, Львові. Їй належать театрознавчі праці ”Народження режисера Леся Курбаса і його перший сезон у ”Молодому театрі” (1987), ”Лесь Курбас і актори мистецького об’єднання ”Березіль” в Києві” (1988). Вона також співзасновник Міжнародного товариства Леся Курбаса.
Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні творчі зв’язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.

Загальні висновки

Прем’єра в театрі – завжди подія для його шанувальників. Атмосфера в цей вечір особливо святкова. І скільки б не говорили про те, що кіно і телебачення забирають глядача з театральних залів, суперництво це перебільшене: адже живого спілкування з актором, радості колективного сприйняття, коли зал дихає одним диханням, ніщо не замінить.
Життя висуває нових героїв і вимагає від мистецтва глибокого проникнення в їхні думки і почуття, в їхню психологію, показу найяскравіших граней українського характеру.
... Третій дзвінок пролунав. Зустріч з чарівним світом мистецтва починається ми будемо сміятися і сумувати разом з героями, жити їхнім життям, погоджуватись з їхніми думками і сперечатися, душа наша зазнає переживання, а розум – насолоди пізнання.

Використана література

1. Грушевський М.С. Історія української літератури: У 6 т. К., 1993, Т.
2. Українські інтермедії XVII—XVIII ст.. К., 1960.
3. Семчишин М. Тисяча років української культури. 2-ге вид. К., 1993.
4. Кисіль О. Український театр. К., 1968.
5. Клевцова Л.Д.. Вогні рампи. К., Реклама, 1977.
6. Станішевський Ю. Театр радянської України. К., Мистецтво, 1980.


Як скачати роботу?



  

Повна інформація про роботу

контрольна робота "Розвиток українського професійного театру: його репертуар та провідні актори" з предмету "Культурологія та релігієзнавство". Робота є оригінальною та абсолютно унікальною, тобто знайти її на інших ресурсах мережі Інтернет просто неможливо. Дата та час публікації: 21.10.2010 в 22:52. Автором даного матеріалу є Олег Вернадський. З моменту опублікування роботи її переглянуто 35504 та скачано 260 раз(ів). Для ознайомлення з відгуками щодо роботи натисніть [перейти до коментарів]. По п'ятибальній шкалі користувачі порталу оцінили роботу в "5.0" балів.

Олег Вернадський...

Виконував дуже старанно, намагався детально розкрити всі пункти. Наш найвимогливіший викладач в університеті (Віктор Анатолійович) оцінив на 100 балів...


Подібні матеріали

Чи справді характеристика роботи відповідає її змісту? Прокоментуй...