Головна » Реферати » Реферати 1 курс » Історія економічних учень

Неолібералізм: лондонська, паризька, фрейбурзька, чиказька школи

Уривки

Не хватает опыта при вождении автомобиля? Автошкола одесса «Коплион» не только передаст Вам теоретические знания, но и подготовит к реалиям одесских дорог. Высококлассная команда преподавателей и автоинструктора сделает из Вас настоящего автомобилиста.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере­розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві­домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрей-бурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо­вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон'юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, со­ціальних та інституціональних процесів. Австрієць з походження, у 20-х pp. він навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського центру економічних досліджень. 1931 p. виїжджає до Лондона, де засновує власну економічну школу, спря­мовану проти етатизму (ідей державництва, державного втручання). Його перші праці «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія і економічний цикл» (1933) зазнали нищівної критики з боку Кейнса та Сраффи, оскільки пропагували монетарні методи управління еко­номікою, суперечили доктрині державного втручання. Згодом у йо­го працях проблеми економічного розвитку вирішуються з неокла­сичних та інституціоналістських позицій. Найвідомішими з них є книжки «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток, процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973—1979), «Роздержавлення грошей» (1976) та багато інших. Він був людиною високоінтелігентною, освіченою — економістом, філософом, психо-гологом, юристом. Усі аспекти його освіти знайшли відображення в його економічній теорії, набагато випереджали свій час.

Провідною складовою методології Хайєка ef'ідея «спонтанного порядку»! Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по­рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано­ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су­спільства межах і напрямках. Історія цивілізації— це спонтанне ви­никнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова­них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добро­вільно взятих на себе зобов'язань.

У своїх працях Хайєк захищає право максимальної свободи лю­дини як визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися зиску. Вона передбачувана лише на невеликому відрізку часу і регламентується різноманітними обста­винами, що їх не можна пояснити з традиційно раціональних пози­цій. Але зіткнення цих інтересів, їхнє розмаїття народжує раціо­нальний соціальний порядок, в основі якого завжди лежить принцип індивідуальної свободи.

Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви­знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. Можна ча­стково пізнати зв'язок між явищами, але неможливо управляти ни­ми. Економічна наука лише описує типові явища, виявляє тенденції, але не може давати точних довгострокових прогнозів. Закономірно­сті, що характерні для розвитку окремої господарської одиниці, мо­жна умовно поширити на все суспільство, пояснюючи функціону­вання економіки в цілому, але не можна використати, формуючи економічну політику.

На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме­ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва. На його думку, конкуренція — багато­гранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає поштовх до пошуку нових форм економічної пове­дінки в межах ринку, породжує конкурентні інновації.

Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боро­тьба держави з монопольними утвореннями — це не що інше, як за­зіхання не лише на конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників.

Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій.

Хайєк заперечує будь-який примус, зовнішнє втручання з боку держави. Це стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного виробництва.

Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо­міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за­безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.

Держава не повинна займатись питаннями соціального страху­вання, освітою, охороною здоров'я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити, — це пенсії по старості та допомогу по безробіт­тю). Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут.

Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, — це проблема вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через ціноутворення, координація з боку держави призведе до спо­творення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціо­нальні економічні дії відособлених суб'єктів господарювання.

Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша кількість людей у ньому користується привілеями гаранто­ваного доходу, що призводить до зміни суспільних цінностей: су­спільний статус людини починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до певної групи забезпечуваних. Стиму­ли активної економічної діяльності будуть підірвані.

Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, про­ти розширювальної грошової політики з метою фінансування дер­жавних витрат.

Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Ви­ходячи з класичного визначення функцій грошей, він обґрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних за­садах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують. Валюти конку­руватимуть між собою за купівельною спроможністю та паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії.

Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме всі функції грошей.

Хайєк сподівається, що в багатовалютній грошовій системі не існуватиме такого явища, як попит на гроші, оскільки валюти не бу­дуть взаємозамінними, а їхні курси не будуть стійкими. Кількісна теорія грошей утратить своє значення, а грошове регулювання — свої засади.

Теорія ділового циклу Хайєка грунтується на постулаті, що ціни на товари в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв'язку з чим реальна заробітна плата зменшуєть­ся. Це створює умови для зростання зайнятості: підприємці відда­ють перевагу суб'єктивному фактору, замінюючи машини й механі­зми робочою силою. Попит на інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає (номінальна заробітна плата ско­рочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу си­лу спадає, а відтак зростає інвестиційна активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він уважає, що саме гро­шовий фактор визначає інвестиційну політику підприємців. Багато-валютна грошова система, на його думку, зможе стати природним регулятором інвестиційної діяльності, уможливить пом'якшення коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від неринкових чинників — політики держави.

Критикуючи концепцію Кейнса, Хайєк зазначає, що політика грошових імпульсів (у Хайєка розширювальна грошова політика) може стимулювати виробництво, оскільки за рахунок помірної ін­фляції створюється ілюзія зростання доходів. Але це триватиме ли­ше доти, доки безперервне зростання цін залишатиметься для всіх неочікуваним. Однак із часом інфляційні очікування остаточно знищать стимулюючу роль грошових шоків. У цьому разі держава змушена буде нарощувати темпи інфляції з усіма негативними на­слідками останньої.

Хайєк наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку — воно мусить розірвати зв'язок між фіскальною і гро­шовою політикою, зробити незалежними витрати бюджету і грошо­ву масу, позбавити державу права здійснювати емісію грошей та ре­гулювати грошові ринки.

Отже, неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, що він пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спря­мованих на відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні пробле­ми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що визначаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени су­спільства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства. Соціальна нерівність, на думку Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства. У суспі­льстві відбувається спонтанний відбір за ознаками життєздатності. Будь-яка форма розподілу доходів є справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва.

Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є скрай-нім проявом неокласичних тенденцій в економічній теорії. ^"Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос-подарства.Юсобливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники "цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор­до»1, заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свободи та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла­деними у цій праці.

Інформація про реферат

Повна інформація про роботу

реферат "Неолібералізм: лондонська, паризька, фрейбурзька, чиказька школи" з предмету "Історія економічних учень" можна скачати безкоштовно. Теги роботи: Неолібералізм:, фрейбурзька, паризька, лондонська, чиказька, школи. Робота опублікована 03.07.2010 в 10:58 її автором (Сергій). З моменту опублікування роботи її переглянуто 383 та скачано 41 раз(ів). Коментарі щодо роботи залишили 0 відвідувачів. Для того, щоб оцінити роботу, натисніть на відповідну кількість зірочок

Коментар автора роботи

Сергій...

Роботу писав самостійно, детально розкрив тему в цілому, вимогливий викладач оцінив на 100 балів. Користуйтеся...

Скачати роботу безкоштовно

  Пряме посилання для скачування роботи


УВАГА! При копіюванні матеріалів роботи ссилка на цю сторінку обов'язкова
→ Показати код ссилки на цю сторінку

Оцініть реферат