Актуальність цієї теми обумовлено особливостями економічних i соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме: функцій товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах i послугах.
До 2004 р. це питання регулювалося Законом України від 27.03.91 р. № 887-XII «Про підприємства в Україні», який визначав види i організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.
Відповідно до Прикінцевих положень Господарського кодексу, прийнятого 16.01.2003 р., вищезазначений Закон втратив чинність з 01.01.2004 р.
На сьогодні питання щодо видів та організаційних форм підприємств регулюється Господарським та Цивільним кодексами, а саме: главою 7 Господарського кодексу та главами 7, 8 Цивільного кодексу. Правова позиція законодавця щодо визначення поняття «підприємства» за нормами Господарського кодексу майже нічим не відрізняється від позиції, викладеної законодавцями ще в 1991 р.
Так, відповідно до ст. 62 Господарського кодексу підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так i для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Із вищевикладеного випливає, що за нормами нового господарського законодавства підприємство може i не бути суб’єктом підприємницької діяльності, що спростовує практику, відповідно до якої підприємства визнавалися суб’єктами підприємництва.
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
• державне підприємство, що діє на основі державної власності;
• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Живете в Симферополе? Наверняка летом невыносимая жара, не так ли? Озон-Юнг определенно может Вам помочь в этом плане, т.к. продажа кондиционеров в Симферополе - основная миссия этой компании. Огромный ассортимент, либеральные цены, немецкое качество - вот что можно сказать об Озон-Юнг.
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
Згідно з нормами Конституції України як основного закону в Україні існують три форми власності: загальнодержавна, комунальна та приватна. Зі змісту ст. 63 Господарського кодексу випливає, що в Україні існує й колективна власність. Таке неузгодження правових норм можна назвати колізією.
Залежно від способу створення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством i формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Корпоративне підприємство створюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, а також на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Повне товариство являє собою форму організації підприємства, засновану на особистій участі власників в його управлінні. Для неї характерні такі складові: необмежена відповідальність за зобов’язаннями товариства всіх його членів; спільна власність членів; нестійкість організаційної структури.
Крім того, в Господарському кодексі визначено поняття «господарські товариства» — це підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна i участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Відповідно до ст. 80 Господарського кодексу до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства i несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів i яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність i несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Статус товариства в кожній країні визначається по-різному (наприклад, у Франції повне товариство — це юридична особа, у Німеччині — ні). Головна відмітна ознака цієї форми підприємства полягає в тому, що члени товариства несуть і спільну, і роздільну відповідальність. Оскільки майно товариства є спільним, частка власності одного члена (учасника) в майні підприємства може передаватися тільки за згодою всіх інших учасників. Кожний член товариства є і керівником, і представником інших партнерів по товариству. У повному товаристві кожний учасник має право на управління, всі його члени володіють рівним правом голосу.

Повне товариство має ті самі переваги, що й індивідуальне підприємництво: гнучкість при виборі програм і сфер діяльності, максимальну свободу маневру. Позитивним у створенні повного товариства є і те, що структура органів управління визначається самими власниками. Діяльність у повному товаристві базується на особистій довірі його членів один до одного. За всіма цими характеристиками повне товариство понад усе підходить для організації невеликих підприємств.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, i несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном . Основними рисами товариства з обмеженою відповідальністю є: відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном (вкладники ж несуть відповідальність тільки в межах внеску); статус юридичної особи; регулювання діяльності з боку держави, як правило, відповідно до норм чинного законодавства.

Проте даний тип товариства має деякі особливості порівняно з акціонерним. На відміну від акціонерних товариств, у ТОВ створюється пайовий капітал. Підприємства (фірми) в формі ТОВ — в основному дрібні і середні організації, а отже, мобільніші, ніж акціонерні товариства. У різних країнах мінімальний розмір капіталу для організації ТОВ звичайно менший, ніж для акціонерних товариств. На відміну від акцій, пайові свідоцтва ТОВ не є цінними паперами (вони не обертаються на ринку). У деяких країнах (наприклад, у Великобританії) пай не може дробитися і належить тільки одній особі. У товариствах даного типу за певних умов пайовик зобов’язаний вносити додаткові кошти у капітал фірми. І нарешті, як правило, структура органів управління ТОВ простіша, ніж в акціонерному товаристві. Наприклад, в Росії вона може бути дворівневою: загальні збори членів товариства — дирекція (правління). Функції управління в ТОВ поділені між загальними зборами і дирекцією. Кількість голосів учасників на зборах визначається пропорційно розміру їх частки у пайовому капіталі. Рішення з тих або інших питань приймаються простою більшістю голосів. Дирекція здійснює оперативне керівництво ТОВ. Таким чином, товариство з обмеженою відповідальністю як організаційна форма підприємництва дає можливість обмежити ризик величиною внеску в пайовий капітал. Воно вимагає меншого капіталу для ведення справи, відрізняється простою системою звітності. ТОВ — оптимальна форма організації для сімейних об’єднань.

Акціонерні товариства (АТ) також утворюються шляхом об’єднання на пайовій (частковій) основі коштів своїх учасників (акціонерів) і належать до компаній з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідають за своїми зобов’язаннями тільки власним капіталом. Таким чином, майновий ризик акціонерів обмежується лише тими коштами, які вони внесли для вступу в акціонерне товариство. Відмінність акціонерних товариств від повних товариств полягає передусім у тому, що їх капітал утворюється, як правило, в грошовій формі і розподіляється на тотожні за своєю номінальною величиною неподільні паї. Останні репрезентовані у вигляді цінних паперів — акцій.

Підприємницька діяльність у ринковій економіці представлена великим і дрібним бізнесом, великими і малими підприємствами. Розміри підприємства визначаються передусім кількістю зайнятих у ньому. Як правило, за цією ознакою підприємства поділяються на: дрібні, середні, великі, особливо крупні. Автоматизація виробництва зумовлює те, що у визначенні розміру підприємства важливу роль відіграють й інші ознаки — обсяг продажів, величина активів, одержаний прибуток. Тенденція до зростання розміру підприємства пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва.

Концентрацію виробництва потрібно розглядати в двох аспектах: збільшення розмірів підприємств і зростання частки великих підприємств у тій чи іншій галузі. Концентрація виробництва на рівні підприємства дозволяє виявити його оптимальний розмір. Він визначається мінімумом витрат виробництва і обігу на одиницю продукції, рентабельністю. Хоча збільшення розміру підприємства звичайно веде до зниження витрат на одиницю продукції, цей процес має певні межі. При досягненні того чи іншого масштабу виробництва подальше збільшення розміру підприємства супроводжуватиметься зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності підприємства. Тому в різних країнах тенденція до зростання розміру підприємства, характерна для першої половини ХХ ст., змінилася протягом останніх десятиріч стабілізацією їх масштабів. Це пояснюється насамперед життєвим циклом продукції, що виробляється, швидким моральним старінням існуючих технологій і виробничих потужностей в умовах НТР. Великі підприємства не здатні швидко перебудовувати виробничий процес відповідно до суспільних потреб, тобто оперативно змінювати асортимент та постійно підвищувати якість продукції.

Оптимальність розміру підприємства в рамках фірми підпорядкована її ринковій стратегії. Задоволення внутрішніх потреб фірми в якому-небудь продукті робить найкращим варіантом невелике підприємство, а необхідність завоювання ринку для своєї продукції, особливо для нового продукту, все ж таки зумовлює збільшення оптимального розміру підприємства. Отже, відповідність розмірів підприємства в рамках фірми виражається в поєднанні великих і дрібних підприємств. Сучасними формами концентрації виробництва виступають комбінування і диверсифікація. Обидві форми включають технічно і функціонально взаємопов’язані виробництва, сприяють розвитку виробництва для власних потреб і розширенню номенклатури товарів, що випускаються. Комбінування як система взаємопов’язаних процесів означає укрупнення виробництва на рівні фірми. Диверсифікація, охоплюючи в основному суміжні галузі, породжує диверсифікований концерн, що існує у вигляді розгалуженої групи акціонерних товариств. Укрупнення виробництва в даному разі відбувається на рівні відділення концерну. Диверсифікація посилює процес прихованих форм концентрації виробництва внаслідок технологічного і функціонального підключення безлічі підприємств до концерну. Більше того, вона перетворює укрупнення виробництва в інтернаціональний процес, тим самим формуючи основу для великого підприємництва, що посідає провідні позиції в ринковій економіці.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть відноситися до малих, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Нацбанку України щодо гривні.

Проблема розвитку підприємництва є актуальною для України, особливо щодо малих підприємств. Розвиток малого бізнесу сприяв би вирішенню таких завдань у національній економіці: по-перше, підтримав би конкуренцію, ставши ринковою альтернативою монопольним структурам; по-друге, це наповнило би ринок товарами і послугами; по-третє, створило б нові робочі місця, пом’якшуючи проблему зростаючого безробіття; по-четверте, сприяло б формуванню підприємницького прошарку, тим самим надаючи людям можливість виявити і реалізувати свої підприємницькі здібності.

Основні труднощі організації і функціонування малого підприємництва в Україні пов’язані з такими основними проблемами. Це, перш за все, проблема фінансування: великі капітали, як правило, прагнуть до великих економічних структур, невеликі ж нагромадження, яких недостатньо для створення власної справи, спрямовуються у торговельно-закупівельну посередницьку діяльність. Інша проблема — це високі податки, що на тлі інфляції позбавляють малі фірми не тільки можливості розширятись, але й ставлять на межу виживання. Нарешті, ще одна проблема — це правова незахищеність, пов’язана як з державним, так і приватним рекетом. Виживають тільки ті фірми, що мають «кришу». Звідси — необхідність створення спеціального правового поля, спрямованого на розвиток і захист дрібного товаровиробника в Україні.