Головна » Реферати » Каталог студентських рефератів » Інші реферати

Історична розвідка про місто "Дрогобич"



Назва міста Дрогобича


Точний час виникнення Дрогобича невідомий. Дослідники припускають, що місто постало ще в княжій добі, як центр солеварної промисловості на Підкарпатті і належало до Перемишльського князівства.
В "Київсько-Печерському Патерику", що постав на початку XIII століття, записано, що йшла жвава торгівля сіллю між князівствами Перемишльським і Київським. А далі записано, що коли припинено довіз соли із ГАЛИЦІЬКОЇ І Перемишльської землі, то не "бисть солі по всій Руській землі".
З тої згадки про те, що сіль доставляли Галицька і Перемишльська землі, дослідники роблять висновок, що центром соляної промисловості в тому часі було місто Дрогобич, яке належало тоді до Перемишльського князівства.
Від чого пішла назва міста Дрогобича дослідники не знають, бо документальні дані збереглися тільки від XIV століття, тобто з часу володіння в Галицькому князівстві Володимира Опільського (1372-1379). Назва міста в документах з того часу існує як факт, що про нього всі знають.

Маммопластика. Маммопластика: увеличение, уменьшение, подтяжка груди

Але дослідники назв різних місцевостей намагаються різними методами таки встановити, від чого пішла назва Дрогобич. Вони беруть до уваги народні перекази, а також і те, що кажуть мовознавці.
Народний переказ каже, що колись існувало село Бич, яке знищив хан Буняк Шелудивий. Потім поблизу зруйнованого
села Бич побудовано друге село Бич. Люди називали це село Другий Бич. Пізніше через скору вимову втерлася назва "Дрогобич.
Мовознавці кажуть, що міста діставали назви від імен їх засновників. Місто Дрогобич дістало назву свого основника, що називався Дрогобить, тобто людина багатомаєтна. Але тому, що це місто постало коло зруйнованого татарською навалою села Бич, то під впливом народної назви почали називати місто Другобичем, тобто "другим Бичем". Від назви Дру-гобич потім утворилася назва Дрогобич.
Статистичні дані з 1589 року показують, що в тому часі в Дрогобичі було 108 домів, а на передмістях було 114 хат. Всіх міщан і передміщан було 1,778 осіб, а в тому — ремісників було 36, вільних торгівців — 43.
В 1869 році населення зросло до 16,880 осіб. Щодо релігійної приналежносте, то римокатоликів було 3,931, грекока-толиків — 4,844, жидів — 8,055, інші — 50. Домів у тому часі було 1816. Населення міста займалося торгівлею і ремеслом, на передмістях — займалося рільництвом. Рільництвом займалося і все населення Дрогобиччини. Вже в ХУ-ХУІ ст. ремесло в місті було досить високо розвинене, а в XVI столітті вже були цехи. В XVII столітті було 8 цехів, в XVIII ст. їх було 9.
Населення міста складало близько 17,000. Промислом в тому часі займалося 3,958 осіб. Народних шкіл було 50, в яких учнів було 3,759, тобто на одну школу припадало 75 учнів. Римо католицьких парафій було 3 — в Дрогобичі, Мединичах і Рихтичах, а грекокатолицьких парафій, без дочерних церков, було 42, з них належали — 33 парафії до Дрогобицького деканату, і 9 парафій до Мокрянського деканату. Всі парафії належали до Перемишльської діецезії. Щодо віроісповідання, то в Дрогобичі пооживало 8,104 грекокатоликів (25,1%), 425 православних (1,3%), 10,629 римокатоликів (32,9%), 12,931 (40,1%) жидів, 160 інших (0,5%).
Українською мовою говорили в Дрогобичі 5.243 особи (16,2%), в Бориславі — 7,688 осіб (18,5%), у селах говорили українською мовою 66,285(55%). в містах і селах говорило — 79,214 осіб. Польською мовою говорили — в Бориславі 22,967 осіб (55,3%), в Дрогобичі — 18,840 осіб (58,4%), в селах — 50,128 (41,5%), єврейською мовою говорили — в Бориславі 10,538 (25,4%), в Дрогобичі — 7,987 (24,8%), в селах — 1,959 (1,6%). Іншими мовами говорили в Бориславі 290 осіб (0,7%), в Дрогобичі 175 (0,5%), в селах 35 осіб.
Грамотність населення Дрогобича 88%, не вміли ні читати, ні писати 10%, в Бориславі — грамотність виносила 83%, не вміли ні писати ні читати 15,7%, а в селах грамотність виносила 61,5%, неграмотних було 36,8%.
Своїм геофізичним положенням Дрогобиччина належить до карпатського підгір'я, що його називають Підкарпаттям. Ціле Підкарпаття багате на ліси, різного роду каміння, глину й пісок, а під землею на різні мінеральні води, солі і нафту. Завдяки надземним і підземним багатствам Дрогобиччина стала дуже скоро відомою не тільки в Західній Україні, але й Східній Україні, Волині, Поліссі і Підляшші та в сусідніх країнах — Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині а навіть Австрії та Німеччині.
Особливо стала широковідомою Дрогобиччина своєю сіллю. Ще в княжих часах була відома дрогобицька сіль. Навіть були солеварні, звані княжими. Стара назва копальні соли, чи солеварні була жупа. Виварювали сіль в казанах із солоної води, яку черпали з соляних криниць. Скільки продукували соли давніше, не відомо, бо нема ніяких документів. Щойно є скупі записи з 1565 року, коли княжі солеварні з окупацією Західної України Польщею перейшли в руки польських королів і їх тоді називали "королівськими жупами", або коротко "королівщинами". Польський історик Ян Рутковський в книзі "Розподіл прибутків в руських жупах за Зиґмунта Августа" подає, що в 1565 році в Дрогобичі було 45 солеварень. З кожним роком продукція солі збільшувалася. Зросла вона тоді, коли впроваджено керати, до яких впрягали коней, щоб черпати солянку з криниць. Продукція солі збільшилася і тоді, як впроваджено більші "панви", сковороди. Коли почали виварену сіль формувати в так звані "топки", тоді продукція зросла ще більше. Крім солеварень княжих і королівських були ще солеварні монастирські і приватні. Польський "Словнік ґеоґрафічни" подає, що в 1866 році в дрогобицьких солеварнях випродуковано 79,889 топок кухонної соли, а 9,989 для худоби. В 1870 році випродуковано 84,129 топок кухонної соли.
Соляні криниці були і в селах: Стебнику, Дережичах, До-брогостові, Новому Кропивнику, Солонську, Тустановичах, Сільці, Колпці, Модричах, Уличному, Станелі, Ясениці Сільній, Нагує-вичах.
Другим великим підземним багатством Дрогобиччини була нафта. Довгі роки видобували тут нафтову ропу для виготовлення різних мазей, а зокрема мазей до коліс. Нафтовий промисел розвинувся 1880-их роках, коли удосконалено рафінування ропи так, що можна було нею світити в лампі, яку винайдено в 1853 році. Дрогобич тоді став центром нафтової промисловості в Західній Україні. Нафтові джерела були в Бориславі, Мражниці, Трускавці, Стебнику та інших селах. Вчені, історики, що досліджували розвиток нафтового промислу в Західній Україні, а в тому історики польські — Я. Роґош "В галицькім пеклі", Вла-дислав Шайноха "Копальняні плоди Галичини", Зенон Римар "Галицький нафтовий промисл" та інші подають, що в 1875 році в Бориславському районі було до 12,000 нафтових криниць, званих шибами, які належали 179 меншим і 75 більшим підприємствам.
Нафтовидобування, гарячкове бажання розбагатіти, тяжку працю робітників і їх боротьбу з визиском прекрасно описав Іван Франко, син Дрогобицької землі, у своїх "Бориславських оповіданнях" і двох повістях "Боа констріктор" та "Борислав сміється".
Росту нафтової, та й іншої промисловості в Дрогобичі, сприяла побудова залізничної лінії з Дрогобича до Борислава і Стрия в 1872 році. Польські статистики, а зокрема О. Левенгерц у своїм творі "Буквар нафтового промислу в Польщі", виданім в Бориславі 1931 р., подає, що в самім Бориславі 1870 року видобуто 12,200 тонн нафти, а озокериту, тобто гірського воску, 5,600 тонн. За неповних сорок років видобування нафти в Бориславі зросло до 1,937,620 тонн річно. Розвиток нафтової і соляної промислу в Дрогобичі і в Дрогобиччині зумовив зростання населення українського і збільшився наплив чужинців, поляків, жидів і німців. В самому Дрогобичі творилися філіали банків, фабрика для переробки озокериту, парафіни і нафтової ропи.
В 1890-их роках більше як 60 процентів нафтової промисловості були у руках чужинців — французів, бельгійців, англійців, жидів, німців і поляків. Такий стан панував аж до другої світової війни.
Дуже багатим на підземні і надземні багатства є Трускавець. Тут у різні часи добували нафту, озокерит і сіль.
Лікувальна властивість трускавецьких джерел була відома в давнину, але цих джерел не використовували. Щойно на початку XVIII століття почали будувати приміщення для ванн і пансіонати для масового лікування хворих. Найперше лікували людей гірко-солоною водою з джерела "Марія", а пізніше, від 1836 року, із сірководневого джерела "Нафта" (пізніше "Нафтуся"), від 1838 р. з джерела "Софія", "Броніслава", а пізніше з джерел на "Липках" і на "Помірках". З того часу Трускавець почав виростати як лікувальну місцевість. Власниками пансіонів і готелів та лікувальних джерел були приватні особи, в тому числі і українці.
Можна сказати, що населення Дрогобича і Дрогобиччини, не зважаючи на надземні і підземні багатства, жило бідно. На це складалося багато причин, але найважніші три: Перше, що Західня Україна, на території якої знаходився Дрогобич і Дрогобиччина, від часу втрати самостійностї була під ворожими окупаціями, які провадили колоніальну політику і визискували населення, як тільки могли. Друга причина була та, що окупаційні уряди надземними і підземними багатствами Дрогобича і Дрогобиччини користувалися самі, зробивши деякі державними монополіями, до яких населення не мало ніякого доступу. Третя причина, це тяжка панщизняна спадщина — непросвітність, економічні борги, сервітути та пропінація, лихва і ліцитації.
Дрогобич і Дрогобиччина — це в мініатюрі зі своїми надземними і підземними багатствами Україна, на яку все чигали вороги, щоб її загарбати, а загарбавши її, зробити її своєю колонією. Дрогобич і Дрогобиччина — це також в мініатюрі вияв великої життєздатності українського народу у праці і в боготьбч за свою всебічну самостійність і суверенність.
Всі українські історики у своїх творах кажуть, що західні українські землі належали до федеративної держави Київської Руси, якою володіли князі. Який був політичний і суспільний лад у цій державі, то крім істориків подає також Іван Франко у своїй науковій праці "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині". Народ був вільний, а про загальні справи радило віче, яке було своєрідним самоуправним органом.
Князі не порушували свобод населення, ні міщан, ні селян. Вони мали тільки платити князеві данину в натурі. або грішми. Дрогобич і Дрогобиччина, які вже тоді уславилися своїми підземними багатствами, а зокрема соляними джерелами, платили князеві данину сіллю.
Плата данини сіллю князеві, ще сидів у Києві, дала початок торгівлі сіллю Дрогобича з Києвом. Рівночасно торгівля давала в тому часі можливий зв'язок західніх українських земель із землями східними, крім зв'язку релігійно - церковного та державно - адміністраційного. Церква в княжих часах мала автономію. Вона опікувалася освітою, бідними і хворими. Які були церкви в Дрогобичі і в Дрогобиччииі в тому часі — історики не кажуть, бо нема ніяких документів. В. Площанський у своїй історичній праці "Королівське вільне місто Дрогобич" каже, що в 1390 році Дрогобич одержав магдебурзьке право, тобто був звільнений, хоч не цілком, від центральної королівської адміністрації, і одержав самоуправу. Не зважаючи на те, що місто мало магдебурзьке право, то шляхта намагалася поставити свого старосту. Дрогобичани проти того бунтувалися та відмовляли старості всякого послуху. Дійшло було до того, що 1464 року перемиський староста поставив на сеймі шляхти справу непослуху і бунту дрогобичан. Міщани не злякалися погроз шляхти і продовжували боротьбу. Зламати опір вдалося шляхті тільки тоді, коли вона підпорядкувала собі магістрат — тобто орган самоврядування, що складався з міської ради і бургомістра. Під владою магістрату було середмістя, оточене валами, і чотири передмістя — Завіжне, Зварицьке, Задвірне і Міські загороди. Передмістя Війтівська Гора підлягало владі старости, а передмістя Плебанія монастирям. В грамотах короля Ягайла та його сина Владислава (1409 і 1440), як подає о. М. Ваврик у своїй книжці "По Василіянських манастирях" (Торонто 1958), згадується монастир над річкою Солоницею біля Стебника (десь при теперішньому залізничому шляху Дрогобич-Стрий). Церкви і монастирі були тоді освітньо-культурними центрами. Дрогобич належав у тому часі до передових, міст. У колективній праці "Дрогобич" (Львів 1964), написано, що з 1411 до 1600 року 32 міщани Дрогобича вчилися в Краківському університеті. Найвидатнішим з них був Юрій Котермак, який назвав себе прізвищем свого рідного міста — Дрогобич.
В 1498 році на територію Дрогобиччини і Самбірщини наїхала ватага татар, міста пограбувала та попалила церкви, а Самбір тоді згорів до тла. Тоді, як подає В. Площанський в своїй книжці "Королівське вільне вісто Дрогобич" в Дрогобичі згоріла найстарша церква св. Юрія (Георгія), у якій вчилися грамоти міщани, а між ними і Юрій Котермак.
В 1520 році в цілій Польщі заведено панщину, а також заведено тоді панщину і на українських землях, що були під польською окупацією. З того часу селяни були прикріплені до землі, тобто без волі шляхтича, чи пана не могли нікуди рушитися. Крім того вони мусіли безплатно працювати на панських ланах та ще й платити панам данину в натурі або в грошах. За кривди, побиття, чи вбивства селян не могли панів позивати до суду. Не краще жилося тоді міщанам. Шляхта за всяку ціну намагалася повністю опанувати владу в місті. В. Площанський пише, що 1523 року в Дрогобичі міщани піднесли бунт проти старости Мальдрика Станіслава. Щойно грамота короля Жигмонта І заспокоїла міщан, даючи їм права, які тоді мали інші міста та участь в управі міста — два українці радні і три лавники.
Тяжке національно-політичне і економічне положення українського народу під польською окупацією породило, як відомо, козацький національно-соціальний визвольний рух. Люди хотіли жити вільно і вільно розпоряджатися своїм добром. Це бажання волі охоплювало багатьох, деякі відважувалися покидати рідні сторони і мандрувати у вільний світ. Помандрували у вільний світ сини Самбірської землі Петро Конашевич Сагайдачний і Марко Жмайло. Чи мандрували за ними сини Дрогобицької землі, не відомо, бо тоді ніяких реєстрів на Січі невели, а людям, що приходили туди, давали інші прізвища, щоб їх пани, від яких вони втекли, не могли їх відшукати. Треба припускати, що на Січі були дрогобицькі вільнолюбці, які прийшли з військами Богдана Хмельницького "братів визволяти".
"Джерела до історії України-Руси", т. 4, Львів 1898 р., подають, що восени 1648 року, як селяни і міщани довідалися, що війська Б. Хмельницького наближаються до Дрогобича, підняли повстання проти польської шляхти і тим улегшили козакам у їх побідному поході. Козаки з того приводу навіть до Дрогобича не вступали. Але в листопаді 1648 року, як проходив козацький загін поблизу Дрогобича, міщани запросили його до міста. В місті тоді разом з повстанцями зібралося близько 3,000 бійців. Приступом взято костел, який тоді був фортецею для шляхти. Тоді костел було спалено, а також спалено і церкву св. Юрія.
Два тижні після того дрогобичани гостили козаків, але після їх відходу, шляхта знову опанувала місто. Тоді повстанці вдруге зібралися і відбили місто, але вдержати його не мали сили. Польські війська зробили погром, а вкінці підпалили місто. Смерть гетьмана Хемльницького, що наступила 6 серпня 1657 р., вбила в населення західні українських земель усякі надії на визволення. Села і міста в Західній Україні знову верталися в ще гіршу польську неволю, як вони були перед тим. Селяни верталися на панщинні лани, а міщани до своїх ремесел, торгівлі і промислу. Тоді в містах Західньої України під впливом Східньої України починають поширюватися церковні братства. Перші відомості про церковні братства походять з XVII століття, і центром став Львів. Не обійшовся і Дрогобич без церковного братства. Воно зорганізувало три школи — Юріївську, Чеснохрестську і Святотроїцьку. Вчителями у тих школах були священики, дяки та міські ремісники. Навчання відбувалося мовою з книжок, що були друковані у Києві та Львові. Учні з братських шкіл пізніше продовжували навчання в Києво-Могилянській Академії та в закордонних університетах.
Історик міста Дрогобича В. Площанський каже, що в 1692 році в Дрогобичі був великий пожар, який спалив не тільки доми, але й церкви. Він також розповідає цікаву історію про те, що в 1752 році старостою Дрогобича був Лейба Зельман, який мав в аренді церкву св. Юрія. Поведінка Лейби Зельмана з парафіянами відбилася у народній пісні-гагілці "Іде, їде Зельман".
В 1772 році наступивперший розбір Польщі. П розібрали — Росія, Австрія і Прусія. Дрогобич і Дрогобиччина опинилися під новою австрійською владою.
Проф. Михайло Возняк у творі "Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії" (Львів 1924) каже, що в тому часі, як Галицька земля перейшла до Австрії, "українську націю творив темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства, ні багатих торгівців і купців; ремесла стояли низько, а торгівля була в чужих руках." Далі М. Возняк каже, що "одинокою українською інтелігенцією було духовенство. Але його освіта не була висока". Економічно були убогі і священики, і селяни. Панщина тривала Далі і священики разом із селянами робили панщину аж до 1777 року. Про те, як священика виганяли на панщину, Іван Франко описав у своїй поемі "Панські жарти". В 1777 році Марія – Тереза видала заборону гнати священиків на панщину.
17 квітня 1848 р. цісар Франц Иосиф видав указ про скасування панщини, Що принесло скасування панщини для селян і мішан, то про це оповідає Іван Франко у своїй книжці "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині" і в історично - економічній студії "Грималівський ключ в році 1800", а також у науковій розвідці "Гміна Добровляни". Попанщизняні тягарі і сплати у різних формах індемнізації, пропінації довели населення до крайної нужди.
Найгірше було те, що австрійський уряд передав у містах адміністрацію у польські руки. Іван Франко у статті "Становище поляків в Австрії" ("Діло" ч. 1-5, 1884) каже, що поляки на кожнім кроці використовували адміністрацію для скріплення свого становища, а тому і для спольщення українського населення, а зокрема українського міщанства і робітництва.
Не зважаючи на великі політичні та економічні безправ'я, тодішня провідна верства духовенство працювали для народної просвіти і самоусвідомлення. Воно використовувало тодішні конституційні права, закладало школи, шпихліри, крамниці і т. п. Центрами тоді стають, більші міста — Львів, Перемишль, Станиславів.
В Дрогобичі від 1775 року до 1784 була василіянська гімназія та початкова школа, що були засновані при монастирській церкві св. Петра і Павла на т. зв. "Яворщині", що її заложив ігумен Гликирій Дубицький. Під час реформи шкільництва у 1733 році василіянську гімназію зліквідовано, але школу підвищено до головної окружної школи з німецькою і українською мовами навчання. Проф. М. Возняк у книжці "Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії" каже, що з міських шкіл, у котрих навчання велося українською мовою до кінця XVIII віку, відомі тільки дві: братська школа при церкві св. Успення у Львові й народна школа при василіянській гімназії в Дрогобичі. Ця школа проіснувала до 1830 року.
Коли після пожежі Петропавлівського монастиря 1824 р. оо. Василіяни дістали Святотроїцьку церкву, вони 1825 року заснували також школу. До цієї школи в 1865-1867 рр. ходив Іван Франко, до неї ходили також майбутні владики — Владика Сотер Ортинський і Архиєпископ Василь Ладика, а також багато тих, що пізніше брали живу і активну участь у національному, політичному, церковному, суспільному, громадському та культурно-освітньому житті Дрогобича і Дрогобиччини.
При кінці 19 ст. Дрогобич стає центром не тільки торговельно-промисловим, але і центром національно-політичного і культурно-освітнього життя. Правда, цей центр спочатку діє слабо, але зародок його був і він розрісся у велику силу вже В 1900-их роках, коли виросло і до голосу прийшло молоде покоління, що закінчило середні і вищі школи, та коли в селах закріпився просвітянський рух.
В повіті в тому часі живуть і ведуть активну участь читальні "Просвіти", священики, гімназійні учні та студенти, а також члени політичних партій — Української націонал-демократич-ної партії, Української радикальної партії і Української соціял-демократичної партії. Перевагу в повіті мала Українська на-ціонал-демократична партія. Вона вибирала послів до Віденського парляменту і до Галицького крайового сейму.
Серед робітників, що працювали в дрогобицьких копальнях нафти і воску, намагалися ширити свої ідеї соціялдемократи-марксисти, але вони впливу на міщан не мали.
Перед першою світовою війною почали діяти "Січі" і "Соколи". А коли почали організувати Легіон Українських Січових Стрільців, то Дрогобич і Дрогобиччина були одні із перших, що послали до нього своїх кращих стрільців.
Перша світова війна, що почалася 1-го серпня 1914 р., покликала до воєнних окопів найздоровіших і найсвідоміших українських людей а міст і сіл, а в тому і з Дрогобича та Дро-гобиччини. Всі копальні тоді почали працювати для військових потреб. Для військових потреб заставлювано також працювати всю економіку та хліборобство.
На мурах міст щораз частіше почали появлятися різні маніфести та повідомлення державних і адміністраційних властей. Першим маніфестом, що появився на мурах Дрогобича, був маніфест австрійського цісаря "До моїх вірних народів".
Коли 5 серпня 1914 р. до війни проти Австрії виступила Росія, на мурах міста і в українських газетах появилася перша відозва Головної Української Ради, тобто української центральної установи, створеної на час війни, з представників усіх українських політичних партій і угрупувань. 6 серпня 1914 р. зорганізовано Українську Бойову Управу, як начальну і екзекутивну владу української військової формації, що виступила під назвою Українські Січові Стрільці. 25 серпня 1914 року Українська Боева Управа у порозумінні з Головною Українською Радою видала мобілізаційний поклик п. н. "Війна за волю України". Молодь Дрогобиччини масово зголосилася до УСС, і в рядах дрогобицької сотні почала вишколюватися до боротьби. Під напором російських армій австрійські війська відступали на захід і вже у вересні 1914 року Дрогобич і вся Дрогобиччина були тереном бойових дій. УСС відступили на Закарпатську Україну.
Коли весною 1915 року австрійські війська почали офензиву і російські армії змусили до відступу, дрогобицькі УСС брали участь у цьому наступі. Наступаючі австрійські війська населення Дрогобича Дрогобиччина вітали, як визволителів, а УСС як своїх синів. Поведінка адміністрації, якою тоді керував гр. Бобринский із місцевими москвофілами, була жорстока і руйнуюча. Всі українські газети і видавництва були припинені. Книгарні, читальні і всі організації були забороні В школі і в уряді скасовано рівноправність української мови а всіх видатніших українських діячів арештовано і вислано в глибину російської імперії.
Національно-державна неволя та тяжкий економічний стан сільського господарства змушував населення Дрогобича і Дрогобиччини до самоорганізації і до самоосвіти. Як в інших містах і селах Західної України, так і в Дрогобичі і в Дрогобиччині почали відновляти свою діяльність читальні "Просвіти", почав діяти "Сільський Господар", відновляли навчання дітей школи, організовано драматичні і співочі гуртки, банки і т. д. В 1922 році в Дрогобичі було чотири українські школи, пізніше постала Дитяча Захоронка, відновив діяльність Пласт, спортивне товариство "Сокіл" і т. д. В місті почали працювати українські ремісники, а коли з Чехословаччини приїхали українські кооператори та сільськогосподарські фахівці, в Дрогобичі почали організувати різні види кооперації та навчати населення раціонального господарювання.
Велику національну і політичну та економічну працю в Дрогобичі робили священики у своїх парафіях, студенти в селах та свідомі селяни і ремісники в усіх організаціях. Ця велика і творча праця на всіх ділянках національного і економічного життя, як також діяльність політичних партій і нелегальних національних організацій і гуртків викликала в окупаційної польської влади страшенну лють. Для залякування населення і передових людей польська влада переводила арешти, влаштовувала процеси, а коли це все не допомагало, вона в 1930-ому році зробила в багатьох повітах пацифікацію. На цей нелюдський спосіб застрашування і катування людей підпільна Організація Українських Націоналістів зареагувала вбивствами поліцаїв, адміністраційних урядників, а також і високого державного урядника Голуфка. Замах виконано в Трускавці.
У зв'язку із акцією, що її провадила Організація Українських Націоналістів, польська окупаційна влада переводила часті арешти. Коли не допомагали арешти, а навіть і смертиі вироки, тоді польський уряд створив концентраційний табір, на поліських болотах, у Березі Картузькій. Про те, кого треба вислати до Берези Картузької, вирішувала поліція, а формальний вирок ставив староста. Людей, що потрапляли до концентраційного табору в Березі Картузькій, поліція катувала по-звірячому. Потрапили до нього також і мешканці Дрогобича і Дрогобиччини.
В 1938 році, 15 березня Український Народний Сейм Карпатської України проголосив в Хусті самостійність своєї держави. Українці під польським пануванням дуже цікавилися подіями в Карпатській Україні, а зокрема ду-
е цікавилася українська молодь. Майже всі сподівалися, що Карпатська Україна стане осередком українського політичного і культурного руху. Через польський кордон нелегально продиралося багато української молоді, а в тому і молоді з Дрогобича.
Дня 24 вересня 1939 року радянські війська зайняли Дрогобич, та посувалися дрогобицькими селами до заходу на лінію річки Сян. В Дрогобичі і Дрогобиччині настав новий період в національному, суспільному і економічному житті. Наскоро проголошені вибори до депутатів Народних Зборів, що відбулися 22 жовтня 1939, вибрані депутати 26 жовтня 1939 р. приїхали до Львова на Народні Збори Західньої України і на них проголосили встановлення радянської влади в Західній Україні. Вони також прийняли декларацію про вступ Західної України до СРСР у з'єднанні з УРСР. Дня 4 грудня 1939 р. указом Президії Верховної Ради СРСР на території Західної України створено нові області, в тому і Дрогобицьку область з центром у місті Дрогобичі. На мурах міста появилася відозва про рішення Народних Зборів: "Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю". Комуністична влада від першого дня окупації Західної України, а в тому Дрогобича і Дрогобиччини, на доноси місцевих комуністів, які тепер повилазили, як гриби по дощі, почала переводити арештування і вивозити на заслання увесь національно-політичний актив. В Дрогобичі і Дрогобиччині лунав червоний сміх нових окупантів, що сіяли страх і смерть.
Коли в кінці червня німецькі війська розпочали війну в Дрогобичі в приміщенні теперішнього фізмату розміщувалася тюрма НКВД. Маже всі в’язні, при відступі радянських військ, були по звірячому знищені. Серед них був і мій прадід Іван Чаповський (колишній воїн УСС).




Повна інформація про роботу

індивідуальна робота "Історична розвідка про місто "Дрогобич"" з предмету "Інші реферати". Робота є оригінальною та абсолютно унікальною, тобто знайти її на інших ресурсах мережі Інтернет просто неможливо. Дата та час публікації: 12.11.2010 в 22:07. Автором даного матеріалу є Сосяк Мар’ян. З моменту опублікування роботи її переглянуто 1805 та скачано 39 раз(ів). Для ознайомлення з відгуками щодо роботи натисніть [перейти до коментарів]. По п'ятибальній шкалі користувачі порталу оцінили роботу в "5.0" балів.

Сосяк Мар’ян...

Виконував дуже старанно, намагався детально розкрити всі пункти. Наш найвимогливіший викладач в університеті (Віктор Анатолійович) оцінив на 100 балів...