Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Науково-педагогічні погляди вчених початку ХХ століття на виховання і навчання дитини рідною мовою

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Напевно, світоглядні принципи вченого, які, зокрема, чітко увиразнюються в наведеній цитаті, можуть слугувати методологією національного виховання. Учений категорично заперечував тенденції до зростання у тогочасній Україні шкіл, у яких навчання здійснювалося російською мовою. Яків Феофанович звертає увагу на те, що рідна (українська) мова для дитини є змалку комплексом її почуттів, сприймань… Читати ще >

Науково-педагогічні погляди вчених початку ХХ століття на виховання і навчання дитини рідною мовою (реферат, курсова, диплом, контрольна)

У статті проаналізовано погляди педагогів початку ХХ століття щодо важливості й необхідності навчання і виховання дітей рідною мовою. Починаючи з сім'ї та дитячого садка, у молодшому шкільному віці, вважали вони, найважливішим фактором становлення особистості є рідна мова. Навіть стислий науковий аналіз теоретичних поглядів учених-педагогів спонукає до національного виховання на основі поваги до рідної мови.

Ключові слова: навчання, виховання, діти молодшого шкільного віку, рідна мова.

Постановка проблеми. Педагоги початку ХХ століття наполегливо відстоювали ідею навчання дітей в Україні у школах та дитячих садках рідною мовою. Це необхідно, вважали вони, оскільки це — мова культури, в контексті якої виховується дитина (людина). Рідну мову можна набути, втратити, змінити або так ніколи і не мати. Є рідна культура — є рідна мова. Немає рідної культури — є мова спілкування.

Кожна мова, зокрема й українська, — це певна картина або модель світу, призма, за допомогою якої людина дивиться на світ і сприймає його. Цю першооснову духовності в Україні було заборонено низкою указів (починаючи з 1863 року, указом 1876 року та іншими). Тому гостро поставала проблема відстоювання української мови у пригнобленій країні, що здійснювали не тільки прогресивні педагоги, а й громадські організації.

Виклад основного матеріалу. Учений-педагог Яків Чепіга у своїх численних працях, присвячених школі і навчанню, постійно порушував мовні проблеми. «Рідна мова — наша суть,» — писав Яків Чепіга у статті «Національність і національна школа» .

В іншій статті - «Проект української школи» [11] - дослідник пропонував запровадити таку нову школу, в якій дитина зможе вчитися справжнього, духовного, базового на основі народної культури. Він окреслив принципи української школи: освіта має бути глибоко національною, а отже, — рідномовною; першоджерельна основа нової школи — інтереси народу.

У працях «Національність і національна школа», «Національне виховання» учений неодноразово розглядав питання взаємозв'язку рідної мови, мовлення індивіда і розвитку мислення, уяви та дій дитини. Він вважав, що у світі існують незаперечні закони послідовності, що особливо виявляється у мові та думці, яка тісно пов’язана з мовленням. Закон послідовності поєднує мову з уявленням, вираженим у слові, реченні: «Спершу дитина вбирає своїми органами чуттів слова-ідеї, що мають конкретний ґрунт, вбирає їх фізіологічно, а тоді вона вже поєднує їх способом асоціації та асиміляції і утворює те складне розуміння, яке дорослі зазначають словами» [10, с. 28]. Цей процес може здійснюватися лише рідною мовою. Педагог детально і послідовно спостерігав, як непросто дитині навчатися чужою (російською) мовою. Тому в праці «Національність і національна школа» Яків Феофанович стверджував: «Рідна мова — це народний скарб; у нім зібрано й сховано найцінніше, найкраще, найдорожче, — все, що підносить людину до найвищих ступенів культурного рівня, на чім базується її поступове, моральне й культурне життя, — його минуле і його майбутнє. Мова — то праця народного духу, його жива діяльність. І через те вона стає яскравим виразом окремої людини і цілої народності» [9, с. 51].

Напевно, світоглядні принципи вченого, які, зокрема, чітко увиразнюються в наведеній цитаті, можуть слугувати методологією національного виховання. Учений категорично заперечував тенденції до зростання у тогочасній Україні шкіл, у яких навчання здійснювалося російською мовою. Яків Феофанович звертає увагу на те, що рідна (українська) мова для дитини є змалку комплексом її почуттів, сприймань, уявлень і розумінь. У справжній школі, вважав Я. Чепіга, потрібно об'єднати і розвивати духовні та природні сили народу за допомогою мови. «Доброю школою ми визначаємо тільки ту, що не йде супроти дитячої природи і стежить за зовнішніми цілями народу через навчання рідною мовою» [9, с. 55]. рідний мова навчання педагог Педагог прирівнював необхідність рідної мови у навчанні та вихованні до природних явищ, без яких взагалі неможливе життя: «Рідна мова у школі так само потрібна для освіти дитини, як чисте повітря і світло для нормального розвитку організму» [9, с. 55].

На таких позиціях стояв й інший визначний громадсько-культурний діяч і педагог Борис Грінченко. Він порушував питання становища народу та української мови, її утисків. Хвилював його і жалюгідний стан шкільництва в Україні, особливо в селах. З цього приводу ним написано чимало статей та розвідок, у яких порушено актуальні проблеми української школи в умовах заборони українського слова, — «На беспросветномпути», «Яка тепер народна школа на Україні», «Якої нам треба школи», «Народні вчителі і вкраїнська школа» тощо. У цих та інших працях він піддав нищівній критиці підручники як з читання, так і з арифметики, писані російською мовою. Матеріал цих книг, наголошував учений, чужий українській дитині, оскільки є відмінності в лексиці, синтаксисі, багатьох слів дитина не розуміє. «У підручниках, з якими він (український школяр) має справу, чужа йому не тільки мова, але й зміст, бо весь навчальний матеріял у них пристосовано не до української, а до великоросійської школи» [5, с. 18]. Для прикладу Б. Грінченко наводить опис російської хати та довкілля на селі з російської читанки Радонежськогоіпропонує цікаві міркування з приводу асоціацій української та російської дитини. Як приклад автор подає російське слово «изба» і українське слово «хата»: «Що діється в мозку однієї та другої дитини, коли вона чує ці слова? Перша дитина бачить у своїй уяві чорні стіни з деревини під дахом, який спускається з двох боків, прикрашений півничками або колом з мочальною стрічкою, всередині стіни також чорні і т. д.; натомість в уяві української дитини стоїть будинок з білими стінами, солом’яним дахом, що спускається на всі чотири боки, всередині білі стіни, на яких висять вишиті рушники над образами і т. д.» [6, с. 93].

Зрозуміло, що все те — і дерев’яний зруб, і півники на шпилі, і берези навколо хати — далеке від свідомості української дитини. Та й прислів'я, приказки, загадки й казки, що їх пропонують читанки з російського фольклору, знову ж таки чужі українській дитині. Як і неблизька їй історія, що подається у підручниках: «Гляньте ви на читанки шкільні, і скрізь одно бачите: зовсім нічого про Україну, або якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії української скрізь історія московська викладається так, мовби то вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що ступнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Петрові, похвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдаччині! Тут „усякі подвиги“ рабської вірності. Читаєш усе це — і одчай тебе обнімає: скрізь великодухі монархи та вірні їм раби, — раби рабують, а монархи — милують чи карають. Ані проміння надії, що може інак бути… З школи, з книги, навіть звідти, звідки світ мусів би йти, нам проповідувано рабство» [3, с. 256].

Відомий початку ХХ століття педагог Христина Алчевська, засновниця і попечителька школи в селі Олексіївка на Луганщині, мала протилежні погляди щодо мови навчання дітей. У школі Х. АлчевськоїБ.Грінченко також відчував пригнічення: навчання велося нерідною мовою, не було україномовних книжок і підручників. Та всупереч офіційним заборонам, Борис Грінченко навчав дітей української грамоти. Відомо, що Б. Грінченко працював у цій школі 6 років, проте через розбіжності у поглядах він її полишив. І коли Х. Алчевська запросила його на святкування 30-річного ювілею педагогічної діяльності, він відмовився, мотивуючи це розбіжністю у поглядах. Непрості взаємини склалися в письменника з Х.Алчевською. «Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань, — так відповів на запросини взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею діяльності Христини Алчевської. — Я вважаю, що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, — тобто те, проти чого спрямована моя діяльність» [4, с. 232−233].

Учений-педагог Софія Русова підтримувала розвиток української школи, але, на відміну від Якова Чепіги та Бориса Грінченка, не заперечувала кращого в російській культурі, що могло б мати позитив для України. За це її критикували деякі педагоги і письменники, а особливо — Борис Грінченко. «Останній не прощав мені ніколи мого, як він казав, москвофільства і вбачав в моїх дружніх зносинах з російською інтелігенцією зраду українській справі. Але тому, хто мене добре знав, ніколи й на думку не спало б мене в цьому запідозрити. Я бачила, як тоді було мало українських культурних сил, як мало ініціативи, матеріальних засобів, щоб проводити свою громадянську справу,» — дізнаємося зі спогадів Русової [7, с. 11]. Остання фраза цієї цитати дещо збігається з думками Б. Грінченка про пасивність частини української інтелігенції; особливо це стосується культури українського мовлення, бажання писати статті, художні твори російською, а не українською мовою, що засуджувалося ученим: «пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу сказати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в цьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта» [6, с. 36]. Письменник також наголошував, що «українські інтелігенти просто лінуються навчитися своєї мови стільки, щоб могти нею писати» [6, с. 37]. На переконання вченого, освічені українці повинні більше працювати для українського народу, а не підтримувати російське. Зокрема, він пропонував такий вихід зі скрутного становища: «Та хоч як скрутно тепер нам освічувати своїх дітей по-вкраїнському, — все ж мусимо дбати з усеї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами. Мусимо розмовляти в сім'ї завсігди по-вкраїнському» [6, с. 37] .

У праці «Нова школа» С. Русовою була висунена головна вимога до національної школи — викладання рідною мовою. «Рідна мова у вихованні й освіті - то є найкращий інтимний провідник думок, почувань, вражінь» [7, с. 294]. Як бачимо, рідна мова, на думку Софії Федорівни, є не лише засобом вираження національного, а й індивідуального в людині. Це притаманне не тільки українській мові, а рідній мові будь-якої нації. Можливо, такий аспект у трактуванні питання ніколи не викликав до Софії Русової націоналістичних підозр з боку представників владних структур.

Софія Русова надавала рідній мові винятково важливого значення, бо вважала рідну мову джерелом загального розвитку дитини. Педагог переймалася проблемою націоналізації школи, що першочергово виражалося в її переконаннях про необхідність викладання рідною мовою. Вона співчутливо висловлювалася про психологічний стан дітей, які вперше переступають поріг школи, «де наука не йде назустріч дітям, а, як страховище, загрожує їм чужомовним викладом» [7, с. 294].

С.Русова надавала надзвичайної важливості функціонуванню рідної мови у дитячому дошкільному закладі. Аналізуючи її праці, можна виокремити основні концепції щодо рідної мови в національній українській школі: рідна мова — це скарб народу; у рідній мові криються найдорожчі, найкращі підмурівки культури, які дають людині вищі щаблі осягнення духу й розуму; мова — то духовне, морально-етичне, минуле й сучасне народу, і окремого індивіда, і цілої нації.

Ці узагальнені твердження були чітко спрямовані на формування особистості дитини в навчальних закладах в національному контексті, що має вияв у поглядах і працях як С. Русової, так і Я. Чепіги та Б. Грінченка. На думку педагога С. Русової, психологічна вимога до окремої людини і до нації єдина: освіта рідною мовою — найкращий провідник думок і почуттів. Викладати чужою мовою — означає зневажати душу народу.

Б.Грінченко в одній зі своїх педагогічних статей — «Якої нам треба школи?» — вважає навіть злочином те, що чужа мова витісняє, заступає рідну. «З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку» [6, с. 118]. Автор розглядає мову як морально-етичний фактор у сім'ї та суспільстві. Він спостерігає: перекручення рідної мови призводить до непорозумінь і сварок у родині. Дитина, яка навчилася говорити «по-московському», починає зневажати батька та матір, що говорять «по-мужицькому». А коли ж дитина підростає, то нехтує і цурається цілої української нації.

Софія Русова була переконана, що книжка змалку виховує думку і серце дитини саме засобами текстів; важливу роль у цьому процесі відіграє і фольклор. У статті «Українські дитячі книжки» педагог розглядає українську дитячу книжку як важливий фактор поширення національної культури, формування стійкого світогляду вихованця на прикладах і зразках гуманних вчинків, дієвості літературних персонажів.

Варто наголосити, що С. Русова вважала, що програма національного виховання не повинна обмежуватися джерелами лише української літератури, а включати й високохудожні твори світової літератури для дітей. Педагог мріяла про забезпечення українським дітям європейського рівня освіти і виховання.

Борис Грінченко також, як і Софія Русова, підкреслював, що є багато всесвітньо відомих авторів, яких потрібно знати українській дитині в українських перекладах, засобами українського слова знайомитися з творами І.Тургенєва, О. Пушкіна та інших.

Більш детальний аналіз наукової, творчої діяльності Я. Чепіги, Б. Грінченка та С. Русової сприяє розумінню спільності, схожості їхніх інтересів, поглядів та переконань щодо питання національної педагогіки, рідної національної школи. У працях цих педагогів-учених знаходимо думки про важливість виховання дитини у зв’язку з ідеологічними проблемами народу. «Рідна національна школа — це є перша політична і соціально-педагогічна вимога кожного народу, який скидає з себе ланцюги, скидає ту кригу утисків і пригноблення його вільної думки, його національної свідомості» [7, с. 295].

В основі концепції національної школи у Я. Чепіги, С. Русової і Б. Грінченка лежить, насамперед, знання української мови. Починаючи з сім'ї, дитячого садка, молодшого шкільного віку, вважали вони, найважливішим фактором становлення особистості є рідна мова. Для прикладу, у численних працях С. Русової наголошується, що саме в мові «закладено великі духовні цінності, невичерпні педагогічні можливості розвитку пізнавальних сил дитини» [8, с. 316].

Висновки

У статті лише частково розглянуто погляди педагогів початку ХХ століття щодо важливості навчання й виховання дітей рідною мовою. Проте навіть стислий науковий огляд теоретичних поглядів відомих учених-педагогів спонукає до національного виховання на основі поваги до рідної мови та рідною мовою. Порушена проблема є актуальною і в сучасному українському суспільстві. Йдеться хоч би про повагу до свого, яка формує таку ж повагу і до іншомовного, загальнолюдського.

Список використаних джерел

  • 1. Богданець-Білоскаленко Н.І. Роль рідної мови в національному вихованні дитини у поглядах Софії Русової та Якова Чепіги / Н.І.Богданець-Білоскаленко // Наукові записки. Серія «Психолого-педагогічні науки» / за заг. ред. проф. Є.І.Коваленко. — Ніжин: Видавництво НДУ імені Миколи Гоголя, 2011. — № 8. — С. 103−105.
  • 2. Богданець-Білоскаленко Н. Національно-педагогічні погляди Софії Русової та Бориса Грінченка на розвиток освіти в Україні / Н.І. Богданець-Білоскаленко // Вісник Чернігівського держ. педагогічного ун-ту імені Т. Г. Шевченка. — Чернігів: УДПУ, 2009. — Вип. 71. — С. 63−66.
  • 3. Вартовий П. Яка тепер народня школа на Вкраїні // Життє і слово. — 1896. — Кн. 4. — С. 248−258.
  • 4. Грінченко Б. Листи / Інститут рукопису НБУВ. Фонд І. 32 541. — Арк. 231−236.
  • 5. Гринченко Борис. На беспросветнойпути (об украинскойшколе) / Борис Гринченко. — К., 1905. — 27 с.
  • 6. Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка / А. Животенко-Піанків. — К.: Просвіта, 1999. — 176 с.
  • 7. Русова С. Вибрані твори / [упоряд., перед., комен. О. Проскура]. — К.: Освіта, 1996. — 304 с.
  • 8. Просвітницька діяльність Софії Русової: матеріали Міжнародного наукового симпозіуму, присвяченого 150-річчю від дня народження. — Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2007. -319 с.
  • 9. Чепіга Я. Вибрані педагогічні твори: навч. посіб. / упор., наук. редактор Л. Березівська. — Харків: ОВС, 2006. — 328 с.
  • 10. Чепіга Я. Національність і національна школа /Я. Чепіга // Світло. — 1910. — Кн. 1. — С.24−31.
Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою