Дата: Четвер, 13.09.2012, 23:31 | Повідомлення № 1
Джуліан Барнс - один з найвизначніших постмодерністів сучасності. Почавши свою літературну кар’єру у вісімдесяті роки минулого сторіччя, вже через декілька років він посів значне місце серед європейських літераторів. Джуліан Барнс не лише письменник, а й журналіст, літературний критик, сценарист і, не в останню чергу, викладач. Творчість його така ж багатозначна, як і сама постать письменника – англієць, що захоплюється культурою Франції; постмодерніст, що написав чотири детективних оповіді; лауреат Букерівської премії, що назвав її “posh bingo”.
Джуліан Патрік Барнс народився 19 січня 1946 року у м. Лестер, але майже одразу його родина переїхала до Лондону, де він і отримав свою освіту - спочатку у City of London School, а потім у Merton College, Oxford, який закінчив з відзнакою. Після закінчення освіти декілька років він працював як лексикограф у виданні Оксфордського словника англійської мови. Після цього він розпочав свою журналістську кар’єру у Times Literary Supplement, а потім і в інших виданнях - the New Review (1977), the New Statesman magazine (1977-81), the Sunday Times (1980-82). Через деякий час він став телевізійним критиком для The Observer (до 1986) У дев’яності роки Барнс працював лондонським кореспондентом the New Yorker magazine (1990-95). Під час навчання він, поміж інших дисциплін, вивчав протягом трьох років російську мову і навіть відвідав Росію у 1965 році. Але справжнім його захопленням стала культура і література Франції. Можливо це пов’язано ще і з тим, що його батьки були викладачами французькою мови. Саме до французької літератури він апелює в багатьох своїх творах – наприклад у дебютному романі «Метроленд» (1980), а потім і в подальших роботах - «Папузі Флобера» (1984) та «По той бік Ла-Маншу» (1996). Через це британські критики часто звинувачували письменника у «франкофілії». Але поєднання британської і французької традиції і створює індивідуальний стиль автора. До того ж, такий контраст допомагає у конструювання британської ідентичності – лише через порівняння можливе самоусвідомлення. Варто відзначити, що самі французи вважають Барнса дуже британським письменником з типовим англійським почуттям гумору. До речі, у Франції він став єдиним письменником, який отримав одразу дві головні нагороди - Prix Médicis (Премія Медичі за роман «Папуга Флобера» у 1986 році) та Prix Fémina (Премія Феміна за роман «Любов і так далі» у 1992 році). Не можна також і не зазначити вплив на його творчість французьких екзистенціалістів, зокрема Ж.П.Сартра та А. Камю. Філософія екзистенціалізму відкрито звучить у його останньому романі – «Передчуття кінця» (2011), де автор звертається до теми абсурдності, пам’яті, цінності людського життя, самогубства. Один з персонажів роману, Адріан, називає питання «чи варте життя того, щоб його прожити?» головним у екзистенціалізмі. Саме на це питання і намагаються відповісти персонажі роману. Але Барнс залишає питання відкритим. Він ніколи не намагається відшукати єдиної істини, бо її немає – є лише точки зору і кожний вирішує для себе. І це відсилає нас до естетики постмодернізму, адже літературну працю письменника необхідно розглядати саме у контексті постмодернізму та його основних категорій. Це, перш за все, тема історії, до якої автор звертається в своїх працях. Адже він відноситься до плеяди британських письменників, що працюють у напрямі «історіографічної металітератури». Історія у нього не виконує функції змалювання минулого – вона постає одночасно з сучасністю, в єдиній площині, що стає частиною літературної гри. В романі «Папуга Флобера» реальні події поєднуються з фантастичними та змінюються. Головний герой роману хоче написати біографію улюбленого письменника, але не спираючись на відомі події, а на те що могло відбутись. Децентралізація історії стає одною з центральних тем роману «Історія світу у 10 ½ розділах» (1989). Визнана в постмодернізмі смерть великих наративів призводить до питання про смерть історії. Сам Барнс пише в цьому романі – «Історія – це не то, що сталось. Історія – це те, що нам розповідають історики». Індивідуальні історії, що раніш вважались неважливими для загальноісторичного процесу займаються тепер центральну позицію. Фокус уваги змінюється, пересувається на околиці історії, щоб надати голос незвичайним персонажам, що раніше залишались у тіні. І як наслідок показати інший бік відомих речей, відкрити поліваріантність дійсності. Цей роман приніс письменнику світову популярність. У «Передчутті кінця» індивідуальна історія конструюється через дискурс пам’яті. Спогади протагоніста поєднуються і перемежаються подіями теперішнього часу – вони не хронологічні, часом нелінійні. Але тільки так вони утворюють загальну картину. Барнс наголошує на циклічності історії – все що відбувається приречене на повторення. Це відображається, наприклад, у постійному переосмисленні і повторенні теми потопу у романі «Історія світу у 10 ½ розділах». Для творчості Барнса характерна також постмодерністська категорія гри. Він грається зі словами, майстерно використовуючи можливості англійської мови; зі смислами, надаючи кожній події чи метафорі багатозначності і можливості різноманітного потрактування; та зі структурою творів – вона, частіш за все нелінійна. Всі його праці просякнуті тонкою іронією, яка створює особливу атмосферу. З цих причин Джуліана Барнса часто називають класиком постмодернізму і він підтверджує це звання кожним новим романом. Цікавий біографічний факт - на початку кар’єри він написав чотири детективних оповіді під псевдонімом Дена Кавани (Dan Kavanagh), взявши прізвище дружини. Ці праці не пройшли непоміченими і навіть отримали нагороди. Але з 1987 року Дж. Барнс не використовував цей псевдонім. На цьому його літературний експеримент з масовою літературою завершився. Хоча до прийомів детективного жанру він повернувся в своєму романі «Артур і Джордж» (2005), який був номінований на Букерівську премію. Але довгоочікувану перемогу приніс письменнику лише роман «Передчуття кінця» 2011 року. Дж. Барнс був у шорт-лісті премії вже чотири рази, вперше - 27 років тому. Сам автор порівняв себе з аргентинським письменником Л. Борхесом, якого багато років поспіль номінували на Нобелівську премію, але він так її і не отримав. Барнс пожартував, що після отримання премії він зрозумів, що судді – найсвітліші голови у літературному світі. Одна ж з членів журі назвала роман «прекрасно написаною книгою, що промовляє до людства 21 сторіччя». Творчий доробок пана Барнса включає написання сценарію для двох фільмів, знятих на основі його романів. Перший фільм, «Любов і так далі» вийшов на екрани у 1996 році, але не здобув світової популярності. А другий, «Метроленд» - рік потому, у 1997 році і був зустрічний критиками набагато тепліше. Також письменник з’явився у романтичній комедії «Щоденник Бріджит Джонс» у ролі самого себе. Не дивлячись на відкрите публічне життя, велику кількість подорожей і нагород, Джуліан Барнс так і залишається загадковою постаттю сучасної літератури. У «Передчутті кінця» він з іронією і почуттям написав про літературу: «Речі, про які йдеться в літературі:любов, секс, моральність, дружба, щастя, страждання, зрада, добро і зло, герої і злодії, вина та невинність, амбіції, сила, справедливість, революція, війна, батьки і діти, матері і доньки, індивідуум проти суспільства, успіх і поразка, вбивство, самогубство, смерть, Бог. І сова.»
