Перші кроки в суспільній діяльності. 
Робота в профспілці

У 1937 р. Рейган здійснив свою давню мрію: він почав працювати кіноактором у Голлівуді. Кіностудія «Уорнер бразерс» запропонувала йому перший контракт, який гарантував зайнятість протягом 6 місяців і передбачав можливе продовження до 7 років. Рейган залишився в Голлівуді на довгі роки, однак так і не став скільки-небудь видатним актором — він знімався в основному у фільмах, що належали до категорії «Б», на відміну від фільмів категорії «А», тобто споконвічно розрахованих на другий, малий екран, чи, у кращому випадку, на демонстрацію першим екраном, але «у навантаження», у парі з успішним фільмом. У цілому з 54 художніх фильмів, у яких він знявся протягом своєї кар'єри в кіно, абсолютна більшість склали недорогі, скоростиглі і відповідно посередні стрічки, що йшли «другим екраном». Видимо, у глибині душі Рейган почував, що актора великого калібру з нього не вийшло, і саме через свою незадоволеність і відсутність скільки-небудь обіцяючих перспектив він пішов у політику.

У 30-і рр. у Голлівуді відбувалися бурхливі події, зв’язані зі спробами створення кіноакторами власної профспілки. Варто сказати, що відношення голлівудських кінопромисловців до перспективи утворення професійного союзу працівників кіно не відрізнялося від відношення будь-яких великих підприємців до створення професійних союзів найманими робітниками в будь-якій іншій галузі економіки, тобто було однозначно настороженим, якщо не негативним. Відсутність профспілки, що стоїть на захисту прав найманої праці, розв’язувало руки хазяям студій, дозволяючи їм бесперешкодно диктувати умови наймання, визначати розмір матеріальної винагороди за працю, тривалість робочого часу і часу, що відводиться на відпочинок, і звільняти з роботи тих, потреба у руках і здібностях яких минала.

Ще в 1927 р. У Голлівуді була утворена Академія киномистецтв і кинонаук, що один з найбільших голлівудських кіномагнатів, Луїс Б. Мейєр, засновник і співвласник киноконцерна «Метро-Голдвін-Мейер», створював з єдиною метою — перешкодити створенню еффективних професійних союзів голлівудськими найманими робітниками самих різних професій. Розхожим твердженням тих років, що розповсюджувалися киномагнатами, було твердження про спільність інтересів всіх осіб, зайнятих у створенні фільмів, і про їхню здатність вирішувати всі питання, що торкаються їхніх інтересів, без втручання ззовні.

У результаті цілком підконтрольна кіномагнатам Академія кіномистецтв забезпечувала бажане їм рішення практично всіх питань, що ставилися найманими робітниками галузі, у число яких входили і всі кіноактори незалежно від їхнього статусу і матеріального становища. Однак у міру росту популярності в країні декількох десятків найбільших «зірок» Голлівуда можливість дійового впливу, а тим більше тиску на них з боку кінопромисловців стала помітно падати. Актори Голлівуда стали виходити з-під контролю власників кіностудій. Усі частіше в ході боротьби за свою незалежність актори використовували зростаючу конкуренцію між студіями, зацікавленими в залученні до співробітництва найбільше популяр-них кіноакторів.

Прагнення акторів до створення свого власного професійного союзу, здатного захистити їх від сваволі кінопромисловців, особливо проявилося в роки економічної кризи 1929;1933 рр., коли під приводом загального погіршення економічного положення країни кінопромисловці Голлівуда почали спробу на якийсь час знизити вдвічі грошову винагороду акторам. Спустя чотири місяці після цього рішення кіномагнатів і керівництва академії актори утворили Гільдію кіноакторів (липень 1933 р.), у яку протягом усього лише декількох місяців перейшли з академії тисячі кіноакторів. Результатом настільки небувалої солідарності всіх найманих робітників кіно з’явилося офіційне визнання Гільдії кіноакторів у якості професійного союзу в травні 1937 р., тобто ще до того, як Рейган з’явився в Голлівуді.

У 1938 р. Рейган вступив у профспілку й у перший раз прийшов на збори членів Гільдії кіноакторів, де він був уражений не важливістю і масштабом проблем, що стояли перед цією профспілкою, а присутністю на зборах багатьох знайомих і популярних у Голлівуді осіб. У 1941 р. Рейган виявився вже членом правління профспілки. Його самолюбству дуже лестило, що йому довелось виявитися поруч із блискучими голлівудськими «зірками», що також були членами правління. У цих умовах говорити про який-небудь вплив Рейгана на діяльність гільдії в перші роки його перебування в профспілці не приходилося. Він просто був присутній на засіданнях правління і слухав те, що говорили його більш досвідчені і впливові члени.

Рейган повернувся в Голлівуд після демобілізації в самий розпал міжусобної боротьби за вплив, що розгорнувся за участю двох голлівудських профспілок. Міжнаціональний альянс працівників театральної сцени і кіномеханіків не гидував ніякими засобами для нанесення удару по престижі свого конкурента — Конференції студійних профспілок, яка користувалася в Голлівуді репутацією «лівої» профспілки. Незадовго до цього ставший президентом Міжнаціонального альянсу Рій Брюер вирішив, що найдужчим ударом буде обвинувачення Конференції студійних профспілок у тім, що її діяльністю «керують комуністи». Обурене необґрунтованими обвинуваченнями керівництво конференції оголосило страйк за участю усіх своїх членів. Це збіглося з демобілізацією Рейгана і відновленням його на посаді члена правління Гільдії кіноакторів. Своє відношення до ворожнечі між профспілкам Рейган визначив без яких-небудь складностей, відразу ж уставши на сторону тієї з них, що була зв’язана із власниками кіностудій, тобто Міжнаціонального альянсу.

На відміну від перших років перебування Рейгана в Гільдії кіноакторів зайнята їм цього разу позиція не могла не вплинути на тактику гільдії в цьому зіткненні двох профспілок: до цього часу він уже був одним з керівників гільдії. Для нього не склало великої праці негайно винести своє судження про сформований ситуації: " План комуністів у відношенні Голлівуда був незвичайно простий. Він заключався попросту в тім, щоб заволодіти кінопромисловим бізнесом… з метою створення колосальної всесвітньої пропагандистської бази" .

Разом з тим Рейган визначив і роль Гільдії кіноакторів — вона повинна була стати нездоланною перешкодою на шляху здійснення лиховісних планів «міжнародного комунізму» по заволодінню Голлівудом. Насамперед потрібно було очистити і гільдію від небажаних елементів — адже «комуністи проникнули всюди». У квітні 1947 р. Рейган і його дружина Джейн Уайман секретно передали Федеральному бюро розслідувань прізвища принаймні шести її членів, що складалися, за їхнім переконанням, у підозрілих зв’язках з комуністами. Це був усього лише один з епізодів таємного співробітництва, що продовжувався довгі роки, Рейгана з ФБР, у секретних архівах якого він фігурував як таємний агент Т-10. Майже 25 років життя Рейгана було пов’язано з Гільдією кіноакторів спочатку як члена, а потім президента її правління (він обирався президентом п’ять років підряд, з 1947 по 1951 р., а в шостий раз був обраний після тривалої перерви в 1959 р.) і принаймні 17 років з них він був таємним агентом ФБР.

У 1947 р. Рейган став президентом Гільдії кіноакторів. Вирішальним фактором у виборі його на цю посаду з’явилося те, що в голлівудських колах він усе ще продовжував вважатися лібералом, хоча така думка про нього склалася скоріше на основі його власних заяв про себе і свої погляди, чим у результаті яких-небудь конкретних дій з його боку. Тим, хто тільки трохи знав про політичні симпатії і переконання Рейгана, здавалося природним і закономірним, що саме він, ліберал і демократ, повинний відстоювати інтереси своїх колег-кіноакторів у керівному органі гільдії. Не обладаючи ще в ті роки міцними особистими, а тим більше фінансовими зв’язками з кінопромисловцями, Рейган здавався цілком придатною фігурою на посаду президента гільдії. Його підтримали багато хто з його колег, що вважалися в місцевих «лівих». Однак ця репутація Рейгана як ліберала просто ввела в оману багатьох людей. Із самого початку він не випробував ніяких сумнівів із приводу того, з ким буде він сам. Рейган був «джерелом» — консультантом для антипрофспілкових журналістів і преси, постачаючи їм конфіденційну інформацію, отриману їм у ході закритих зборів.

Натомість Рейгану робилися особливі послуги і підтримка з боку як правої преси, так і хазяїнів студій. Ставши президентом гільдії, Рейган рішуче і беззастережно прийняв сторону хазяїнів голлівудської кіноіндустрії і, об'єднавшись з іншими затятими антикомуністами в керівництві гільдії, прийняв рішення про вступ у тісний союз з Міжнаціональним альянсом працівників театральної сцени проти Конференції студійних профспілок. Під тиском об'єднаних сил Гільдії кіноакторів і Міжнаціонального альянсу Конференція студійних профспілок, обвинувачена у прокоммуністичній діяльності, незабаром припинила своє існування. Рейган не тільки не ховав свою участь в створенні умов, приведших до її ліквідації, але навіть бравірував своєю роллю. Чим глибше він проникав у світ професійної політики, тим консервативніше і жорсткіше ставала його позиція. Його все частіше й частіше бачили в товаристві сильних світу цього, хазяїнів голлівудської кіноіндустрії, з якими він уже на рівних обговорював заходи для приборкання зайво активної, на думку власників кіностудій, діяльності окремих профспілок і вирішував долю тих зі своїх колег-акторів, що не розуміли усієї важливості боротьби з «засиллям комуністів у Голлівуді» .

У 1954 р. Рейганові було запропоновано вести щотижневі програми «Театру Дженерал електрик» по телебаченню, а десять тижнів у році присвячувати пропаганді діяльності «Дженерал електрик» і рекламі її продукції. За вісім років роботи на «Дженерал електрик» у якості постійного ведучого щотижневої телевізійної програми, фінонсованої цією корпорацією, і в якості роз'їзного її пропагандиста Рейган об'їздив всі 135 міст у 38 штатах, де знаходилися заводи корпорації, і виступив перед чвертю мільйона робітників та службовців цих заводів. Потрібно сказати, що тексти його виступів не залишалися незмінними щорічно. Уже на третій рік у них (особливо в тих випадках, коли він виступав перед представниками ділових кіл) стали з’являтися оцінки політичного характеру, що враховують консервативну лінію в питаннях зовнішньої і внутрішньої політики американської держави, що традиційно займали хазяїни «Дженерал електрик», та представники Уолл-стріт. Багато чого з того, що Рейган критикував і підтримував, знаходило співчутливе відношення серед слухачів, що належали переважно до заможної частини населення країни. Саме в їх консервативно налаштованому середовищі всі частіше знаходилися люди, що пропонували Рейганові спробувати свої сили на політичному поприщі і висунути свою кандидатуру на яку-небудь виборну посаду на рівні штату чи навіть у конгрес США. Але серед тих, хто слухав Рейгана, було чимало і таких, хто рішуче заперечував проти того, що проповідував представник «Дженерал електрик», і брав участь в акціях протесту проти подібних виступів.

У 1960 р. Рейган усе ще продовжував залишатися формально демократом, але, як і в попередні два роки президентських виборів, голосував за кандидата республіканської партії в президенти США Ричарда Ніксона. Він заявив про свою готовність зареєструватися як республіканець ще в 1960 р., але представники каліфорнійського комітету республиканської партії переконали його в тім, що він принесе більше користі республіканцям, залишаючись формально демократом і ведучи пропагандистську роботу у своїй партії на користь Ніксона. Але після перемоги Дж. Кеннеді і приходу до влади в країні адміністрації демократів відкрита асоціація Рейгана з украй правою опозицією до проведеного урядом внутрішньополітичного і зовнішньополітичного курсу робила навіть формальну приналежність його до демократичної партії не просто безглуздою, але і тією, що суперечить здоровому глузду.

У 1962 р. Рейган оголосив себе республіканцем, тісними стосунками з керівництвом таких організацій, як товариство Джона Берча і Християнський антикомуністичний хрестовий похід, і своєю участю в їх суспільних міроприємствах демонструючи перевагу позицій украй правого крила політичного спектра країни. Маючи за спиною вже багаторічний досвід спілкування з визнаними консерваторами й асоціації з багатьма поглядами, що вони проповідували, Рейган уже не мав нічого проти, коли преса іменувала його «виразником консервативної лінії» .

У 1962 р. серед нечисленної, але дуже впливової в штаті Каліфорнія групи заможних ділків, тісно зв’язаних фінансовими узами з військово-промисловим комплексом, зародилася думка висунути Рейгана кандидатом на посаду губернатора штату від республіканської партії. Фактором, що об'єднав цю групу промисловців та фінансистів Каліфорнії, був єдиний підхід до оцінки ролі найбільш заможної частини підприємців у житті американського суспільства. Загалом іхня ідея зводилася до переконання, що величезні гроші, накопичені незначною меншістю американських громадян, є переконливим свідченням і результатом неординарної талановитості і заповзятливості цих людей і що варто надати їм повну волю дій і відгородити їхній суспільно корисну діяльність від державного втручання, як будуть вирішені всі економічні і соціальні проблеми США.

Позиція цієї групи з питань роззброювання і контролю над озброєннями була гранично проста: чим сильніше США в стратегічному плані і чим страшнее і могутніше зброя, якою вони володіють, тим більше шансів збереження американських политичних і економічних інтересів у світі.

Але тоді Рейган ухилився від привабливої пропозиції спробувати свої сили в боротьбі за губернаторську посаду, заявивши, що бачить своє призначення не в занятті високої політичної посади, а в наданні сприяння, зокрема своїми виступами, іншим претендентам на ці посади й у підтримці висунутих тими шляхетних цілей. Насправді Рейган, видимо, уже в ті роки будував плани виходу на національну політичну арену.

Першим дійсним виходом Рейгана в політику варто вважати його відому промову (що ввійшла в американську історію за назвою «Спіч») у підтримку кандидатури Голдуотера на посаду президента США 27 жовтня 1964 р. У своєму «Спічі» Рейган говорив, що американці повинні припинити називати тих, хто розділяє його погляди, правими екстремістами, оскільки саме вони самі виявляють політичну сліпоту, відмовляючись бачити, що на їхніх очах йде війна із самим небезпечним ворогом, якого коли-небудь, знала людина. Америка, говорив він, коштує перед вибором між вільним підприємництвом і урядом, що розросся, між свободою особи і «мурашиною купою тоталітаризму», між необхідністю прояву стійкості в сформованій небезпечній міжнародній обстановці і капітуляцією перед " найбільш злісним ворогом, якого коли-небудь знало людство на своєму довгому шляху сходження з багнистих боліт до зірок" . Рейган не щадив тих, хто насмілювався призивати до прояву розумності і далекоглядності в зовнішній політиці, і тих, хто намагався засуджувати небезпечний екстремізм при виробленні підходів до рішення сучасних міжнародних проблем. " Наші прекрасно-задушливі ліберальні друзі відмовляються визнати, що їхня політика пристосування до сформованого ситуації є не що інше, як політика умиротворення, а умиротворення не надає вибору між миром і війною, воно надає вибір лише між боротьбою і капітуляцією… Ті, хто засуджує використання термінів «рожеві» чи «ліваки», самі винні в навішенні ярлика «правий екстреміст» на ті, хто противостоит їхньому лібералізму" .

Обробивши з темою боротьби з комунізмом, Рейган переключився на " уряд, що непомірно розросся", що «підкорив собі охорону здоров’я, житлове будівництво, фермерське господарство, промисловість, торгівлю, вторгається в право народу знати» . Він назвав програми соціального забезпечення програмами надання благодійної допомоги, економічну допомогу закордонним країнам — «субсидією соціалізму», міське будівництво — «наступом на свободу особи», безкоштовну освіту — «не загальним правом, а привілеєм тих, хто його заслуговує». Особливої уваги удостоїлася проблема податків: " Ми маємо потребу в дійсній податковій реформі, що принаймні почне рух у напрямку реалізації американської мрії для наших дітей, мрії, що полягає в тім, що нікому не буде відмовлено в можливості досягнення багатства; у тім, що будь-яка людина має право досягти таких висот, що забезпечать йому його можливості і здібності" .

До 27 жовтня 1964 р., коли вийшов в ефір телевізійний «Спіч» Рейгана, результат президентських виборів, що мали відбутися за тиждень, був практично вирішений: очікувалася нищівна поразка Голдуотера (і дійсно, тоді за Ліндона Джонсона, кандидата демократів, проголосувало близько 43 млн. виборців; Голдуотер одержав деяким більше 27 млн. голосів). «Спіч», як, як видно, і передбачалося, не зіграв ніякої ролі в результаті президентської передвиборної кампанії 1964 р., хоча самим безпосереднім результатом телевізійного виступу Рейгана було надходження в скарбницю республіканської партії внесків на загальну суму 8 млн. дол. Але цей виступ зробив для консолідації правоекстремістських і консервативних сил Америки навколо імені Рейгана більше, ніж що-небудь інше з того, що він говорив і робив раніш. У чорні дні поразки на президентських виборах для американських консерваторів бліснув промінь надії - у них з’явилася нова політична зірка.