У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844—1931) і К.Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, поля­гала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч­ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монопо­лістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристсь­ких тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і нама­галися розробити конструктивні програми «класового миру» і соці­ального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуа­зно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Бер­лінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір — «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстракт­но-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історич­них фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала на­самперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідо­вної низки подій. Своє завдання — «поглиблення історичного мето­ду» — представники даної течії бачили в написанні великих моно­графій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих під­приємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

Шмоллер сформулював це завдання так: «особливо важливо з'ясувати передовсім виникнення окремих господарських інститу­цій, а не всього народного господарства або універсального світово­го господарства. Немає потреби ставити широкі історичні проблеми, необхідно за допомогою строгого історичного методу вивчати оди­ничне». Він виходив з того, що народне господарство в цілому за­лишається незмінним, відбуваються лише часткові зміни в його окремих ланках. Такий підхід звужував спектр досліджень до інтер­претації одиничних, окремих форм виробничих відносин, не роз­криваючи їхньої суті.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного мето­дів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Теорія і історія, як відомо, взаємозалежні: історія сама по собі не повна, а теорія без історії неадекватна. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об'єктивності економічних законів, закономірного харак­теру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і ви­знавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що во­ни не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має грунтуватися на істо­ричній основі, яка, у свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі — сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.

Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулю­ючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільс­тва. Шмоллер, наприклад, стверджував, що Прусська держава — це основна сила розвитку суспільства, найвагоміший речовий капітал. Він був активним прихильником міцної спадкової монархії, за до­помогою якої можна вирішити будь-які соціальні суперечності. У рамках буржуазної системи реалізація ідеї соціальної справедливос­ті можлива лише за умови сильного уряду. Мудрий і сильний уряд, на його думку, може протистояти проявам класового егоїзму і кла­сових зловживань, забезпечити економічний розквіт. Ця теза покла­ла початок теорії «надкласової держави».

На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в та­кий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія — це послідовність подій, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку в майбутньому.

Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який сьогодні набрав велико­го поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й техніч­ними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, учинки, доброчесність і порядність яких відповідають високим моральним нормам.

Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що кращий засіб для йо­го розв'язання — це виховання моральності в робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, активне тяжіння до об'єднання у профспілки, запобігти посиленню революційного руху серед робітничого класу.

Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і за­кликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з ка­піталістами.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної пе­ребудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів. Визнаючи нарос­тання класового протистояння, в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і ство­рена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 pp. У цій праці він розглядав фізичні, етичні та юридич­ні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру на­селення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, вивчав ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.

Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з най-видатніших постатей нової історичної школи.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в істо­рії» (1894).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.

Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне зна­чення» порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав детально й докладно описувати «навіть найнезнач-ніші явища економічного життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення.

Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітни­кам, використовуючи для цього фабричне законодавство, проф­спілки, а також споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо.

Об'єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, що поширен­ня тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва.

Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру. Він підкреслював, що за умов розвинутого капіталізму зникає необ­хідність політичної боротьби, оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтереси робітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.

Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якої до­тримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позити­вну силу держави і не визнавав її вищості над особистістю. Брента­но вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.

Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці, Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз'яснював неефективність застосу­вання ними тривалішого робочого дня і нижчої оплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальму­ють розвиток технічного прогресу в німецькій промисловості, зни­жують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.

Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеоло­гів таких об'єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найваж­ливіший засіб для усунення криз і безробіття, стабілізації економі­ки. На його погляд, «картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уник­нення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банк­рутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування»'.

Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоров­чий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктри­нах державно-монополістичного регулювання.

У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погля­ду, що він складається «з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання». Відтак він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою під­приємцеві за його «творчий дух».

Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного селянського господарства», уважаючи, що вели­кі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробницт­ві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне гос­подарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогоспо­дарської діяльності.

З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності пра­ці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівно­правності працедавців і робітників.

Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає супе­речності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробі­тної плати найманих робітників. Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, що підприємці, як това­ровиробники, залежать від розширення ринку, збільшення плато­спроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати основної маси трудящих.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, на­ції, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього спожива­ча, для безпосереднього обміну);

— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд гос­подарств, перш ніж дійти до споживача)'.

Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.

Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, і що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського  устрою.                                                      

Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з'являються єдині національні ринки. Він розцінює товар­ний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіта­лу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечне, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не  може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікаціі суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.                                            

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

- перша стадія зв'язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

- друга — з працею ремісника на замовлення;

- третя — з працею ремісника на вільний ринок;

- четверта — з домашнім виробництвом для скупника;          

- п'ята — з великим фабричним виробництвом.                

 К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трак­тування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпо­рядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви   і суспільства,                                                    

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є   і одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюраліз­му. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван­ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних су­перечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справ­дилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов'язаний найліпшим ри­сам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуаз­ний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта, проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух під­приємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського по­шуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотри­мувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить люд­ська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв'язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та упо­добаннями.

Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш ре­акційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і «геополітики».

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розви­тку. У 1919—1920 pp. Вебер прочитав у Мюнхенському університе­ті курс лекцій «Історія господарства», які пізніше були видані окре­мою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.

1897 p. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Штаммлер (1856—1938) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткував формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явища економічного хара­ктеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяє розви­тку соціальне гармонічної суспільної системи.

Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджу­вав, що «соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей». Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою пра­ва, державних законів.

Першопричину правової домінанти в житті суспільства предста­вники «соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світ природи, який розвивається за об'єктив­ними законами, і світ людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не є об'єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою.

Представники «соціального напряму» висунули тезу, що полі­тична економія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Вод­ночас, спираючись на неокантіанську філософію, вони стверджува­ли, що в основу суспільних процесів покладено явища ідеалістично­го характеру. Звідси робилися висновки щодо нематеріальної при­роди суспільних процесів.

Іще одна відома теза, обгрунтована Р. Штаммлером, полягає в тім, що за об'єктивної зумовленості історичних процесів недоцільно проявляти політичну і взагалі будь-яку активність, аби прискорити ту чи ту подію. В активній політичній боротьбі Штаммлер бачив не­визнання людьми об'єктивності законів, переважання прагнень та бажань особистості.

Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні кате­горії» (1896) та «Мета в народному господарстві» (1907). Штольц­ман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соці­альному плані і не зв'язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але роз­глядав останній як виключно технологічне явище.

У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибо­кого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагува­тися від праці.

Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», вла­стиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета в народному господарстві» він виходив з прин­ципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є за­собом, який використовується людьми для моральних цілей. На йо­го думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім чле­нам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні катего­рії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для дося­гнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робі­тникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітни­ками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є ви­конавцями, другі — організаторами виробництва, а така різниця іс­нуватиме завжди.

Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що перебуває під захистом капіталістів.

«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власнос­ті, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам інди­віда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Тому капіталісти повинні отримувати достатню вина­городу і мати приватну власність, щоб виконати свої функції.

Головній моральній меті підпорядковано й дію закону вартості. Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і прибуток. Обидві ці частини мають конкретне функціональне при­значення. На думку Штольцмана, суть закону вартості полягає в тім, щоб заб