1. Вступ
2. Утворення Української Центральної Ради.
3. Автономія України – мета та діяльність Центральної Ради.
4. Склад і статус Української Центральної Ради.
5. Перший універсал Центральної Ради і автономія України.
6. Другий універсал Центральної Ради.
7. Третій універсал Центральної Ради.
8. Висновки
9. Список використаної літератури

Вступ

Над пошуком розв’язання так званої української справи – проблеми відношення і побудування української державності - працювало чимало поколінь українців. Її вирішення започаткували ще керило-мефодіївці, а розвинули М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бочинський, І Франко, Д. Донцов та інші. По-різному відповідали вчені на це складне питання.
Наприклад, М. Драгоманов майже все життя був автономістом, тобто бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918р.) розглядав Україну як федеративну частину знову ж таки демократичної Російської держави. Проте С. Рудницький вже в перших своїх працях твердо стояв на позиції самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі видатний вчений Україну. “Для всіх Українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.
Є дуже важливі документи, вивчення яких допоможе висвітлити вказане питання. Між ними – й Універсали Центральної Ради, науковий підхід до змісту яких за останній час суттєво змінюється, поступово відбувається переоцінка державних перетворень доби визвольних змагань українського народу, діяльності УНР, її політичної лінії.
Відомо, що українська державність розвивалася окремими етапами. Якщо підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі й часі народжувалась Українська держава. Її перша літописна історія творилась в IX-XIV ст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі.
У XVII ст. піднялася друга Українська держава — козацько–гетьманська. Але цю незавершену будову підступно й немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-угорська імперії, що намагалися знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.
Тому на початку ХХ століття втретє відроджується українська державність: створюється Українська Народна Республіка та Західно Українська Народна Республіка, що 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну Україну.
Такі основні віхи боротьби українського народу передували історичному рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про незалежність України.
Народ України 1 грудня 1991 року проголосував за державну незалежність і цим змінив установлений хід історії, засвідчив перед усім світом, що незважаючи на жорстоке і послідовне викорення генетичного коду ментальності нації державницька ідея не знищена. Відновлення державності України - епохальна подія не тільки для самої України. Це одна з найвизначніших подій другої половини ХХ століття.
“Цілковита самостійність і незалежність - наголошував М. Грушевський, суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займе певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку”. Українському народові судилось незрівнянно довше, через тяжкі і тривалі випробування прийти до Акту про державну незалежність. На жертовник свободи він поклав титанічну працю і мільйони жертв своїх синів і дочок, щоб незалежна українська держава стала реальністю.
Автори розглядають Універсали Центральної Ради з різних позицій. У радянській історіографії концепція історії революції та відношення до Універсалів Центральної Ради почали складатися тільки наприкінці 20-х – на початку 30-х років та були основані на марксистсько-ленінських ідеологічних засадах. На цій основі формувалася уся наступна радянська історіографія. Тобто історики Радянських часів бачили в Універсалах контреволюційні документи.
Але тільки на початку 90-х років ХХ століття почали відбуватись істотні зміни в підході українських вчених до вивчення проблем та усвідомлення історичного значення Універсалів Центральної Ради. Тому українські історики діаспори та сучасні історики розглядають ці Універсали як важливі історичні документи, які змінили долю України, вивели її на шлях самостійного розвитку. Слід зазначити такі прізвища: В. A. Солдатенко, О. К. Кудлай, С. В. Кульчицький, В. Кремень та інші.
Тому, виходячи з розгляду відповідних джерел і літератури, ми в своїй роботі ставимо наступні питання:
1. Розгляд еволюції політичного аспекту Центральної Ради;
2. Універсали Центральної Ради й процеси державотворення.
3. Її політику в соціальній сфері.
Хронологічні межі охоплюють червень 1917 року (тобто період утвердження Центральної Ради на історичній арені, як сили що очолить революцію, та проголошення Першого Універсалу як прояв політичної волі українства) до січня 1918 року (тобто проголошення Четвертого Універсалу, який став закономірним етапом розвитку національно-демократичної революції).
Враховуючи те, що вперше мова про українські кордони йшла вже в Третьому Універсалі, можно умовно виділити такі територіальні межі дослідження: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (Без Криму), частина Куртини, Холмщини, Воронежчини і суміжні губернії і області.
Головний практичний висновок, зроблений автором цієї роботи, можна сформулювати так: Універсали Центральногї Ради, як будь-яке історичне явище, впливали на процеси в суспільстві як позитивно, так негативно, але в будь-якому випадку вони зіграли значну роль в подальшому розвитку України на шляху боротьби за незалежність. В процесі оцінки стану джерельної бази, окреслюється коло певних недоліків, на думку автора, маючих принципове значення. По-перше, в наукових роботах приділяється дуже мало уваги соціально-економічній, а, особливо, культурній сфері, тому ця тема має великий потенціал для розробки. По-друге, наукових праць або статей, присвячених конкретно аналізу Універсалів Центральної Ради, дуже не багато.
Мої висновки були виказані на семінарському занятті і були одобрені.

Список використаної літератури

1. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.:Україна, 1996. – С. 245.
2. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. – К.:Либідь, 2004. – С. 12 – 13.
3. Винниченко Володимир. Відродження нації. Частина 2. Київ. Видавництво політичної літератури України. 1990. – С.73 5. Орленко В.І. Історія державного управління в Україні. – К.:КНТУ, 2001. – С. 151.
4. Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; Під ред. В.А.Смолія. – К.:Альтернативи, 1997. – С. 198.