Вступ 3
1. Роль та значення органів суддівського самоврядування та його особливості в Україні 5
2. Деякі аспекти суддівського самоврядування в Україні, Литви та Німеччини 8
Загальні висновки 15
Використана література 17

Вступ

В статті 130 Конституції України зазначено, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. З цього лаконічного конституційного визначення можна зробити принаймні декілька, на нашу думку, несуперечливих висновків про природу такого самоврядування.
По-перше, ключове слово у розумінні явища, про яке йдеться — це слово «самоврядування». В енциклопедичних джерелах та тлумачному словнику української мови самоврядування визначається як тип соціального управління, за якого суб'єкт і об'єкт управління збігаються, тобто самі люди управляють своїми справами, спільно приймають рішення та діють з метою їх реалізації. В літературі зазначається, що основними властивостями самоврядування є: належність влади всьому колективу, здійснення її колективом або безпосередньо, або через обрані органи; єдність, збіг суб'єкта та об'єкта управління; самоконтроль та саморегуляція завдяки спільно прийнятим соціальним нормам; спільне ведення загальних справ; самофінансування; обстоювання та захист спільних інтересів на основі самодіяльності й самовідповідальності тощо.
По-друге, вищенаведені ознаки і властивості самоврядування характеризуються наявністю особливих суб'єктів, в нашому дослідженні це — колектив, корпус суддів.
По-третє, система самоврядування розкривається через функції, що визначають внутрішню діяльність судів, і саме цим суддівське самоврядування, на нашу думку, має обмежуватися, оскільки інше розуміння суддівського самоврядування суперечило б визначенню, наведеному в Основному Законі. Остання теза про «вирішення питань внутрішньої діяльності судів» найбільш складна з точки зору здатності повно і несуперечливо розкрити природу такого самоврядування через функції, які Конституцією невизначені, та з огляду на доволі широкі «основні властивості самоврядування» про які згадується в науковій літературі і які ми цитуємо.
З іншого боку, виникає питання про можливість, доцільність та межі регулювання такої діяльності законами та іншими нормативними актами та локальними актами суддівських колективів. Це питання з перших кроків постає перед дослідником суддівського самоврядування, оскільки йдеться про діяльність судів та безвідносно до того, що така діяльність репрезентується як внутрішня. Варто згадати, що, відповідно до п.14 ч.І ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів.
В цьому контексті виникає питання: де межа внутрішньої організації судів, що відділяє діяльність суддів як носіїв окремої гілки влади від іншої? Видається, що було б передчасно робити висновок, що всі питання суддівського самоврядування мають бути вирішені виключно в рамках відповідних законів України. На нашу думку, такий підхід суперечив би природі самоврядування як специфічного типу соціального управління.
На ці та інші питання спробуємо знайти відповідь через порівняльний аналіз вітчизняного законодавства та законодавства окремих країн ближнього та дальнього зарубіжжя, що регулює суддівське самоврядування та визначає мету і завдання такої діяльності.