Вступ
1. Поняття про активний і пасивний словниковий запас
2. Застарілі слова
3. Історизми
4. Архаїзми
5. Неологізми, їхні типи
6. Стилістичне використання застарілих і нових слів
Заключення
Література

Вступ

Знакову систему - мову - утворюють матеріально-ідеальні одиниці - єдності означувача та означуваного, бо ще з часів Аврелія Августина слово вважають значущим знаком. Мова є сприйманий мовною свідомістю і відтворюваний у тій чи іншій єдності етномовних знаків об'єктивний порядок дійсних чи уявних речей. Тому сама вона є системою, підвладною своєму власному порядкові . Інакше кажучи, об'єктивний порядок речей довкілля через посередництво свідомості тим чи іншим чином об'єктивує і порядок мовних одиниць. Як живий організм мова оперує ними у часі й просторі, тому їхня уявна безсистемність (на тому чи іншому рівні) у синхронії виявляє системність у діахронії і навпаки. Де Соссюр зазначав, що "в мові немає ні понять, ні звуків, які існували б незалежно від мовної системи" . Щодо лексики це означає, що кожне слово мови прямо чи потенційно пов'язане з іншими її словами. Як відбиток речової і поняттєвої сутностей будь-яке слово водночас виступає лексико-семантичною та лексико-граматичною сутністю. Тому його становлення і лінійний "рух" можна позначити рядом: річ-реалія (у позамовній дійсності) - поняття (у мовній свідомості людини) - слово (лексематична одиниця) - слово (лексико-семантична одиниця) - слово (лексико-граматична одиниця). Звичайно, слова не лише мовні знаки реалій і відбитки понять про ці реалії, але й знакове втілення складної системи співвідношень між реальними речами, що перетворюється на не менш складну систему відношень між поняттями, які (відношення) є більш-менш адекватним відбиттям першого. При цьому не забуваймо, що й мова як система і слово як елемент цієї системи, в свою чергу, виступають реаліями дійсності, які мають свої прототипи-поняття у людській свідомості. Тому уточнюючи поняття самого слова, даючи йому визначення і вивчаючи його зв'язки з іншими мовними реаліями дійсності - фонемою, морфемою, реченням, текстом, - ми тим самим поглиблюємо знання не лише про мову як людський феномен, як систему знаків, але й про саму дійсність . Оскільки слово - це основна структурно-семантична одиниця мови, план вираження якої репрезентує лексема, план змісту - семантема, а план граматичної форми - словоформа, то системність лексичних одиниць можна розглядати принаймні в трьох аспектах - лексематичному, семантичному, граматичному. При цьому виходимо з того, що мовна система в цілому - це "система систем", чи "система підсистем", тобто локальних систем. До останніх якраз і належить лексична система мови, хоч локальною називаємо її умовно, як частину макросистеми, що займає чи не центральне місце в ній.
Лексичний склад мови репрезентує зазвичай загальномовний словник. Хоч який би великий не був він за обсягом, та всього лексикону тієї чи іншої мови в цілому ніякий словник охопити не може. Проте прийнято вважати, що більш-менш повний словник мови включає (принаймні прагне до цього) майже всю загальновживану лексику мови, що становить як активний, так і пасивний лексикон високорозвиненого мовного колективу. Опис лексики у такому словнику має, на перший погляд, суто інвентаризаційний характер, і ознакою його системності виступає передусім абетковий принцип розміщення слів реєстру. Але все це тільки на перший погляд. Щодо чіткої системи всієї сукупності лексики мови існують полярні думки - повне її заперечення, коли говорять навіть про "хаос лексичного руху" з огляду хоч би на недостатність досліджень його закономірностей, і, навпаки, визначення більшої чи меншої стрункості лексичної системи, що, в свою чергу, становить єдність лексематичної (номінативної) підсистеми (вокабуляра) і лексико-семантичної (значеннєвої, смислової, змістової) підсистеми мовних одиниць (структури лексико-семантичних варіантів слів). Таку єдність слід розуміти як органічну взаємодію тісно пов'язаних між собою лексематичних і лексико-семантичних полів, що перекривають одне одного. Серед численних визначень системи поділяємо те, у якому її вважають механізмом, усі частини якого діють узгоджено, у взаємозв'язку, функції одних елементів залежать від функцій інших елементів . Ставити питання про словниковий запас мови як про безсистемний (тобто, по суті, хаотичний) набір мовних одиниць вважаємо методологічно некоректним кроком. Оскільки це означало б брати під сумнів закономірний розвиток природи і суспільства, іншими словами, системний характер руху дійсних речей, який через посередництво людської свідомості перетворюється на поступальний, впорядкований, регульований внутрішній рух мовних одиниць, передусім лексичних. Мову не можна розглядати поза контекстами - соціальним, історико-культурним, інтелектуальним, власне лінгвальним. Залежність від цих контекстів - універсальна характеристика високорозвиненого мислення, спрямованого на безкінечне пояснення мовними засобами окремому носієві мови (мовній особистості) глобальної конситуації - світу (і ширше - космосу). На гіпотетичного мовця спрямовані об'єктивовані мовні одиниці, які фіксує зазвичай словник (мова взагалі), а реальний мовець привласнює їх для власного разового самовираження (мовлення тут і зараз). Словник фіксує типові мовні факти, тобто об'єктивує суб'єктивне. Унаслідок цього єдиний, індивідуалізований, персоналізований об'єкт пізнання, виділений з класу однорідних предметів (скажімо, рідин), наявний тут і зараз (напр., вода, яку ми спостерігаємо в річці, тобто локалізуємо в просторі й часі), узагальнюється, об'єктивується у відносному мовному просторі, обрамленому заданими часовими межами з метою подачі самодостатньої інформації про нього. Причому на рівні слововживання інформаційна означеність / неозначеність так чи інакше реалізується за рахунок того чи іншого контексту, на рівні ж словника означеність набирає зримих об'єктивованих рис з огляду на широку лінгвальну конситуацію (її створюють тлумачення, ієрархія значень, типові слововживання, система стилістичних та інших маркерів, граматичні характеристики тощо). Саме категорія означеності лексичної одиниці забезпечує їй місце в системі подібних лексем на відміну від системи відмінних мовних одиниць. Скажімо, спираючись на рідинну природу води, визначаємо її або як певну хімічну сполуку на відміну від інших сполук цього класу, або як рідинну масу і рідинну поверхню річок, морів, океанів, або як природну лікувальну мінеральну рідину. Тим самим відмежовуємо її від інших рідин - молока, нафти, спирту тощо, а тим більше від інших предметних слів і ширше - наймень, з якими слово вода, проте, вступає у певні зв'язки на рівні лексичної сполучуваності: молоко, як вода, тече вода, прозора вода, вода з джерела, лікуватися на водах. Саме здатність до сполучуваності з іншими словами максимально матеріалізує значущість лексеми в мові, а також забезпечує її подальше переосмислення. Образність як шлях до переосмислення мовної одиниці - це результат здатності мови створювати образи із сполучення слів, все одно, образних чи безобразних. Зміщення образу в тому чи іншому слові є лише ознакою глибшого пізнання поняття про ту чи іншу реалію, тобто елементом вічного руху пізнання досі не пізнаного. Тому слід визнати, що жодне слово у словнику не відтворює поняття у всій його можливій повноті, а лише конструює загальний абстрагований його образ. Пізнати всю сутність життя слова (ні в синхронії, ні тим більше в діахронії), як і поняття, що його позначає слово, неможливо. Та це й не дивно, адже "наша мова - яскравий вираз всього того, що нас вражає, що ми почуваємо, про що ми думаємо-гадаємо, того, що ми звемо духом або душею" . Не випадково пізнання слова завджи йшло в двох напрямках - або від речі до знака (становлення системи), або від знака до речі (пошуки етимона, словесного образу, внутрішньої форми слова). Пізнання ж поняття також відзначається двобічним рухом, але в різні часи різним - якщо досі людина пізнавала, скажімо, воду на шляху від сприйняття її як природної стихії до наукового визначення її хімічної формули, то тепер вона здійснює спроби пройти цей шлях у зворотному напрямку. Можливо, це шлях людини до самої себе, свого власного духу і духу рідної мови? Принаймні етнолінгвісти сходяться на думці, що мова - це форма людської поведінки, яка виявляється в мовленнєвій діяльності, в конкретних актах і ситуаціях мовленнєвого спілкування9. До того ж коли згадати відому думку В.Гумбольдта, що мова завжди втілює в собі своєрідність цілого народу, то вона може бути надійним шляхом до самопізнання не лише для окремої особистості, але й для всього етносу.
Словниковий запас національної мови - це сукупний продукт дії системи рушійних механізмів мовного розвитку. Найголовніший з них - механізм мовної номінації як постійний внутрішньомовний процес реагування на нові реалії дійсності. Цей механізм працює передусім на активний розвиток лексики як сукупності самодостатніх мовних засобів відбиття довкілля. Він діє в рамках лексичних підсистем, насамперед термінологічних, - як більш-менш замкнених, зокрема вузькогалузевих, так і більш відкритих, скажімо, підсистем суспільно-політичної та соціально-економічної лексики. Остання особливо відзначається процесами іншомовних запозичень та абревіації, породженої відкритістю підсистеми для численних складених наймень. Процес народження нової номінації відзначається закономірною двоступеневістю - суб'єктивацією нового наймення у мовній свідомості колективу, а згодом об'єктивацією його в словнику, галузевому чи загальномовному. Внослідок цього те, що фіксує мовна свідомість, фіксується водночас і мовною пам'яттю, стаючи потім мовною традицією. Тим самим збагачується зміст мови, тобто її лексичний склад, і вдосконалюється форма мови, або системність лексики. Лише на перший погляд може здатися, що слова вливаються в мову безладно, стихійно, відвойовуючи собі місце під сонцем. Мова як іманентний організм постійно потребує поповнень (так само як і позбуття вже чогось їй непотрібного, зайвого, надлишкового), і система приймає нові одиниці на строго визначені для них місця. Або з'явилася потреба в слові, знакові нового поняття (яке саме по собі і потреба в якому завжди передує слову), або постала необхідність поповнення того чи іншого семантичного поля новою чи оновленою функціональною одиницею, або ж новий (додатковий чи оновлений) зміст старого поняття (тобто нова семема) вимагає нової форми, отже нового слова.
Основному механізмові мовного розвитку підпорядковані інші механізми лексематичної та лексико-семантичної розбудови мови - механізм розвитку значень як рушій лексичної полісемії та омонімії, з яким тісно узгоджені механізм слововживання як постійний процес виникнення нових змістових відтінків у значенні слова, механізм семантичних полів як закономірний рух значущих знаків у просторі й часі по шляху реалізації на їхній основі складного значеннєвого мережива гіпонімічних, синонімічних, антонімічних, поняттєвих, тематичних та інших смислових зв'язків між словами, механізм лексичних підсистем (тематичних груп), який активно впливає на "життя" семантичних полів, а також механізм лексико-стилістичних засобів мови як функціональний реалізатор мовної ідіосинкразії. Ритмічну дію названих механізмів значною мірою забезпечує ще один мовний механізм - механізм словотворення як універсальний спосіб забезпечення динаміки розвитку мовного лексикону в усіх його проявах - номінативному, значеннєвому, польовому, функціональному (пор., напр., процес творення предметних слів на означення опредметненої дії - назв дій-актів, дій-операцій і станів-результатів дії у їхніх різних іпостасях - номінацій, семантем і стильових функціональних одиниць, зокрема термінологем).
Як результат дії зазначених механізмів маємо лексемантичну систему мовних одиниць пульсарного типу (єдине стільникоподібне тіло, що під впливом зовнішніх факторів час від часу, періодично, не обов'язково ритмічно та інтенсивно і не водночас на всіх ділянках зазнає дії імпульсів внутрішніх мовних сил, своєрідних "сплесків нового смислу"). Основною ознакою лексематичної системності мови вважаємо здатність лексики до класифікацій. Це означає, що лексичний склад мови не аморфне поєднання мовних одиниць, а складне аплікативне утворення самодостатніх відкритих лексичних полів, що перетинаються, взаємодіють одне з одним, частково чи повністю накладаються одне на одного, більшою чи меншою мірою перекривають одне одного.
Мовні одиниці не можна досліджувати без огляду на основні філософські категорії буття й свідомості. Буття природних речей через свідомість співвідноситься з буттям відповідних їм імен, - як речі (реалії довкілля) здатні до класифікацій у людській свідомості, так і їхні мовні відбитки - різнорідні наймення. Л.В.Щерба говорив, що всім мовам притаманні предметність, дія, якість.
На відміну принципів класифікації лексики (скажімо, лексико-семантичного) номінативний (лексемантичний, сигматичний) принцип відзначається своєю тотальністю щодо охоплення лексичного складу загальномовного словника. Наприклад, лексико-семантична класифікація, що базується на семантичній категорії повнозначності / неповнозначності, не охоплює інтер'єктивів, деяких комунікативно-статусних слів12 тощо. А лексико-граматична класифікація слів за частинами мови багатьом із них досі не визначила граматичного статусу, зокрема деяким комунікативно-статусним словам (тощо, абощо), практично всім модальним словам, вербальному слову немає, яке може виконувати також зв'язкову і комунікативно-статусну функції, та ін. І всі ці невизначеності маємо за умови, коли кожне слово так чи інакше реалізує в мовній діяльності триєдину функцію - називає предмет реального чи уявного світу, пов'язує назване з іншими найменнями, локалізує назване в просторі й часі щодо мови13, тим самим виступаючи завжди триєдиною мовною одиницею - номінативною, лексико-семантичною і лексико-граматичною. Випадіння тих чи інших мовних одиниць з тієї чи іншої класифікації свідчить лише про недосконалість останньої.