Формулювання цілей статті

вчитель музика джазовий педагогічний Метою статті є висвітлення основних прийомів джазового виконавства, спрямованих на підвищення рівня інструментально-виконавської підготовки майбутнього вчителя музики.

Виклад основного матеріалу

Одним із важливих напрямів формування професійної компетентності майбутнього вчителя музики у вищій школі є інструментально-виконавська підготовка, яка ґрунтується на принципах єдності художнього й технічного розвитку, виховної, освітньої та розвивальної функцій навчання. У процесі інструментально-виконавської підготовки майбутній вчитель музики долучається до норм музичної культури, виконавських традицій; відбувається накопичення загальноестетичних та спеціальних знань, формування мистецьких компетенцій, розвиток специфічного музично-виконавського мислення, здобувається художній та музичний досвід, вдосконалюється виконавська майстерність. Однією із провідних навчальних дисциплін інструментального блоку фахової підготовки майбутнього вчителя музики є курс «Основний музичний інструмент» (фортепіано).

Вдосконалення сучасної системи інструментально-виконавської підготовки майбутнього вчителя музики не буде ефективним без використання джазового мистецтва. Адже джаз є невід'ємною частиною сучасного музичного мистецтва і відповідає вимогам відновлення, оптимізації, гуманізації мистецької освіти. Вважається, що цей вид музичного мистецтва є бажаним компонентом у системі мистецької освіти, оскільки сприяє розширенню тезаурусу студентів, формуванню їхнього музичного смаку, активізації творчого потенціалу, збагаченню репертуару новими творами, підвищенню загального інструментально-виконавського рівня.

Джаз сьогодні є високопрофесійним та інтелектуальним мистецтвом, він посідає одне з найвизначніших місць у світовій музичній культурі. Головний вектор сучасного джазу — поєднання різних музичних пластів: фольклору, класики, популярної музики. А творчі пошуки джазових музикантів сприяють народженню різноманітних самобутніх явищ і цілих напрямків. Джазове мистецтво — це відкрита динамічна художня система з широким діапазоном стилів і жанрів, оригінальним комплексом виражальних засобів, імпровізаційною природою та активною взаємодією із різноманітними музичними пластами.

У процесі свого становлення мистецтво джазу сформувалося у складну систему з найрізноманітнішими стилями, напрямами, течіями, комплексом оригінальних виражальних засобів. Як наслідок виникли різноманітні виконавські прийоми, збагатилася інструментальна й вокальна техніка, манера звуковидобування, способи інтонування, оркестрові засоби, які застосовуються в різних стилях і жанрах сучасної музики.

Одним із найважливіших джазових інструментів є фортепіано. Саме воно відіграло важливу роль у становленні, розвитку та поширенні такого мистецтва як джаз. Із появою різних джазових стилів відбувалася й виразна функціональна зміна у використанні фортепіано. Ю. Кінус вказує на те, що на початку формування джазу фортепіано використовувалося тільки як гармонічний та ритмічний інструмент, який підкреслював тактові долі акордами (ліва рука аналогічно басу і барабану, а права — аналогічно банджо або гітарі). Однак вже у свінгу перкусійний характер фортепіано зникає й у джазовому виконавстві важливого значення набуває мелодизована гра, — вона і стала домінуючою в сучасному джазі [4, с. 11].

Сучасні шляхи розвитку джазової фортепіанної творчості не можна назвати революційними. Більшість джазових виконавців разом із індивідуальними виконавськими пошуками використовують традиційні ритмічні формули багатьох актуальних жанрово-стилістичних різновидів джазу — блюз, свінг, боса-нова, балада. Досить популярними залишаються й добре відомі стилі, такі як джаз-рок, ф’южн, постбоп, лаунж, латино, їхні різні поєднання і взаємопроникнення. Стилі в рамках дуольної пульсації (латино, фанк, джаз-рок) мають у своєму розпорядженні велику кількість експериментів з метром. Однак, якщо використовувати тріольний стиль «свінг», особливості творчого пошуку в сучасному джазі не матимуть творчих меж.

У нотному записі джазових творів є певні умовності, які виникли тому, що в нотах неможливо детально позначити різноманітні джазові ритм-виконавські прийоми. Тому аранжувальники і композитори пишуть якомога простіше, заздалегідь передбачаючи, що виконавці відчувають свінг та ознайомлені із основними виконавськими прийомами джазу. Зазвичай для створення інтерпретації твору музикант використовує джазовий стандарт, в якому зафіксована одноголосна мелодична лінія теми й гармонічна схема, виражена за допомогою буквено-цифрового позначення акордів. Вказано також стиль стандарту, але будь-який із стандартів може бути виконаний музикантами в різному стилі. Також можлива фіксація деяких формотворчих елементів: вступів, кодів тощо. Решта виконавських аспектів — аранжування теми, варіювання її гармонічної схеми, фактурні рішення, розміри розділів, драматургія імпровізації, збереження або зміна смислового значення композиції залежать від індивідуальних якостей піаніста.

Специфічні особливості джазового виконавства зумовлені характером звуковидобування, фразування, низкою технічних прийомів, а тому вимагають точного відтворення метроритмічної структури твору, характерних для сучасної музики штрихів. Від того, наскільки правильно відтворено стилістичні ознаки, залежить розкриття глибини музичного образу.

Мистецтво джазу характеризується оригінальною системою ритмічної організації, що вирізняє його серед інших видів музичного мистецтва. Ритм у джазі — це складна багаторівнева система, один з найважливіших його компонентів. У джазовій ритміці спостерігається прагнення до самостійності ритмічних ліній, їхньої насиченості та конфліктності, що має особливий естетичний сенс. Характерною особливістю джазового мистецтва є тернарний принцип ритмічних пропорцій, синкопування, поліритмія, ритм-випередження, поліритмічне рубато, блукаючі акценти. Вся музика джазу пронизана тріольністю, хоча умовно нотується дуольністю.

В. Корольов вважає, що джазова ритміка передбачає не стільки специфічне ритмічне оформлення звуковисотності, скільки ритм-виконавську манеру, яка не піддається точній фіксації і засвоюється музикантами-початківцями завдяки постійному прослуховуванню відомих виконавців джазу. Адаптація має тривати до того моменту, коли в майбутнього вчителя музики сформуються вміння виконувати ритмічні джазові формули [5, с. 44].

Слід зазначити, що у джазовому мистецтві не виконують теми в оригіналі — під час музикування зазвичай змінюється ритмічний малюнок твору. Кожен джазовий виконавець є передусім композитором-аранжувальником. Використовуючи тему як імпровізаційний матеріал, виконавець прагне зробити своє оригінальне метроритмічне аранжування, винахідливо її варіюючи, привносячи безліч ритмічних ідей.

Метроритмічною пульсацією у джазовій музиці є біт (граунд-біт, оф-біт, он-біт, ту-біт, фоур-біт тощо), що визначається трактуванням метроритмічної структури такту, співвідношенням дольових та ритмічних акцентів, мірою їх співпадання або неспівпадання. Регулярному, чітко організованому біту протиставляється більш вільна і гнучка ритміка.

Одним з найголовніших елементів виразності в джазовій музиці є синкопування. Його сутність зводиться до двох тенденцій — випередження і запізнення. Синкопування із випередженням — це таке синкопування, коли очікуваний ритмічний акцент з’являється раніше, ніж потребує регулярна нормальна пульсація. Синкопування із запізненням передбачає зміщення нормативного акценту з долі такту назад. Втім, цей прийом не знайшов широкого розповсюдження в джазовій практиці. Важливим аспектом джазового виконавства є адекватне відтворення синкопи, яке є однією з найважливіших проблем стильової інтерпретації. Четвертна синкопована нота зазвичай позначається крапкою і виконується коротко в межах такту і за тактовою рискою. Скорочення не відбувається у випадку тривалості синкопованої ноти більшої за чверть і позначення четвертної тривалості tenuto.

Специфікою мистецтва джазу є протиставлення регулярному, чітко організованому біту, більш вільної і гнучкої ритміки. Таку специфічну ритмічну оформленість звуковисотності у джазі називають свінгом. Ця специфічна ритм-виконавська манера включає одночасно два взаємодоповнювальних компоненти — граунд-біт та мікроритм, які конфліктують між собою. Мікрозміщення, що постійно виникають у ритмічних акцентах відносно основних долей такту, посилюють враження імпульсивності, внутрішню конфліктність та напруженість музичного руху в джазовій музиці. У процесі музикування одні акценти мелодії можуть збігатися з бітом, інші — випереджати його, треті — ледь відставати. Зміщуватися можуть такі елементи, як динамічні акценти, звуки й акорди, мотиви і фрази, ритмічні й мелодичні моделі, окремі функціональногармонічні звороти й навіть тембри [6].

Особливого способу відтворення під час джазового музикування вимагають акцентні знаки. Ноти, позначені акцентами, як правило, виконуються коротше, окрім тенуто, ліги та акценту на ноті більшої тривалості. Джазову манеру найвиразніше підкреслює акцент маркато. Його тривалість скорочується іще більше, коли додається позначка стакато; незначне скорочення ноти позначається акцентом. При закінченні фрази на восьмій ноті, остання акцентується окремо. Виконання декількох нот однієї висоти протягом одного-двох тактів здійснюється із незначним крещендо. У цьому випадку акцент може позначатися на першій та останній нотах групованих восьмих. Іноді акцент зміщується на 2-й і 4-й долях [2, с. 9−10].

У практиці джазового виконавства існують відмінності в інтерпретації творів свінгового характеру різних темпів. У творах швидкого темпу домінує драйв, прагнення руху вперед при сталому темпі. У повільних п'єсах частіше використовується витончене фразування, що досягається розслабленою грою, яка не заповільнює темп.

Під час формування музично-ритмічного чуття майбутнього вчителя музики засобами джазу дуже важливі виконавські демонстрації педагога, які супроводжуються теоретичними знаннями про ритмічні особливості в джазі або використанням аудіозаписів із різноманітними ритмами. Виконуючи ритмічні вправи, майбутній вчитель музики має уявляти приховану ритмічну поліфонію: в одноголосній мелодії чути щонайменше два голоси і градацію цих голосів. А от звуки, які передують акценту, краще грати стакато. Можна використовувати пряму педаль на акцентованих долях, рухатись корпусом тіла, що допоможе гостріше сприймати синкоповані ноти.

На інтерпретацію джазової музики докорінно впливає фразування. Джазове музикування відрізняється від класичного в першу чергу специфікою фразування, яке неможливо точно записати нотами. Одним із важливих аспектів джазового виконавства є фразування восьмих нот. На противагу класичній музиці, де ноти розподіляються точно по долях у відповідності з тактовим розміром, у джазовій музиці цього правила не дотримуються. Основою такого фразування є відчуття свінгу, яке виникає при акцентуванні восьмих нот мелодії. У свінговому фразуванні акценти дещо зсуваються, кожна чверть трактується як тріоль, де акцентується друга, коротка нота. Важливим моментом є інтерпретація кожного звука в межах фрази та його динамічного відтінювання всередині фрази.

Крім того, у джазовому фортепіанному виконавстві використовують такі способи гри: у правій руці не застосовується акордова техніка (сінгл ноутс); ліва рука по черзі виконує бас в октаву або дециму на сильних долях і акорд, що відповідає йому у вищому регістрі на слабких долях (страйдпіано); синкопована манера гри у стилі регтайм (регінг); синкоповане ведення мелодії на противагу гострому рівномірному ритму акомпанементу (баррел-хаус); виконання акордів у тісному розташуванні двома руками, одночасно ліва рука виконує мелодичну функцію (блокакорди).

Дотримуючись головного вектора свого розвитку, фактура фортепіанного джазу розширює набір виконавських формул, прийомів, підживлюючи їх елементами класики, фольклору і популярної музики різних країн. Джазова мова адаптує безліч прийомів і технік зі сфери академічної музики.

Одним із розповсюджених прийомів є глісандо — рівномірне сповзання вгору чи вниз від основного тону. Прийом глісандо є важливим засобом музичної виразності і має низку специфічних особливостей відтворення. Існує кілька різновидів цього прийому, основними з яких є: глісандо до ноти; глісандо від ноти у напрямку вниз; глісандо між двома нотами. їхній вибір залежить від характеру твору, темпу і динаміки. Глісандо від ноти утворюється також двома способами: коротке і довге. Коротке глісандо позначається хвилястою лінією. Довге — інколи може переходити за тактову межу. Також використовується глісандо по всій клавіатурі інструмента зверху вниз і навпаки впродовж кількох тактів. Такий прийом виконує функцію не стільки мелодичну, скільки динамічну й театральну.

Музична орнаментика є важливим виразним засобом джазового мистецтва. Одними з найбільш розповсюджених мелодичних прикрас у джазі є морденти, форшлаги, трелі тощо. Прийом трелі передбачає виконання двох звуків (співзвуч) із визначеною інтонаційною та вільною або ритмічною амплітудою. Вибір способу виконання обумовлюється стилем твору і місцем певної ноти чи акорду в ладотональному контексті. Виконання трелі на фортепіано часто імітує ефект «брудних тонів» (специфічний засіб звуковедення, виражений у «нечистому» інтонуванні), а хроматичні співзвуччя — ефект ковзання на гітарі. Майбутнім вчителям музики слід сприйняти роботу над мелодичною орнаментацією як технічне вдосконалення своєї гри на інструменті.

У різноманітних комбінаціях використовуються специфічні музичні і шумові прийоми. Можна виділити такі популярні альтернативні види звуковидобування на роялі, як перкусійний спосіб гри, pizzicato по струнах, застосування медіаторів тощо. Важливу роль під час джазового музикування відіграє інтенсивність взаємодії на фортепіано партій лівої і правої рук.