Мої земляки – Герої Радянського Союзу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХАРКІВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ Мої земляки — Герої Радянського Союзу Виконала Кочергіна Софія Володимирівна

2011 р.

Зміст Вступ Розділ 1. Випускники шкіл міста Лозової - Герої Радянського Союзу

1.1 Партизанський комбриг Карицький Костянтин Діонисович

1.2 Артилерійський розвідник Мокрий Микола Микитович

1.3 Учасник Сталінградської битви Федоров Федір Федорович

1.4 Льотчик-бомбардувальник Горкунов Михайло Степанович Розділ 2. Випускники шкіл Лозівського району — Герої Радянського Союзу

2.1 Старшина Бережний Микола Іванович

2.2 Кулеметник Білоусов Василь Савелійович

2.3 Командир Мінометного взводу Моргун Микола Іванович

2.4 Учасник боїв за Берлін Нікитенко Василь Лаврентійович

2.5 Капітан Перевозний Михайло Іванович

2.6 Командир ескадрильї Святошенко Василь Степанович

2.7 Розвідник Шевченко Андрій Іванович Розділ 3. Лозівчани — Герої Радянського Союзу

3.1 Капітан Березовський Юхим Матвійович

3.2 Прикордонник середа Іван Михайлович

3.3 Командир танкового батальйону Удовиченко Олександр Трохимович

3.4 Штурман Чепіга Юрій Якович

3.5 Партизан Яремчик Василь Максимович Висновки Список використаних джерел

Вступ З кожним роком все далі в часі від нас трагічні події Великої Вітчизняної війни, але пам’ять про воєнне лихоліття і величний подвиг радянського народу залишається в серці кожного із нас. По іншому і не може бути. Тому що ми живемо на землі, опаленій вогняним вихором війни, землі, в якій покояться мільйони радянських воїнів, що віддали своє життя за Велику Перемогу.

Лозова — це моя маленька батьківщина. В історичних мірках моє місто ще досить молоде, йому всього 141 рік, але воно має героїчну історію. Кожна людина повинна знати історію свого краю. Тому я вирішила взяти для дослідження тему, яка стосується життя моїх земляків, тих, хто вершив цю героїчну історію, чиї імена золотими літерами вписані в Книгу Пам’яті, чиї імена носять вулиці мого міста, хто під час Великої Вітчизняної війни отримав найвищу урядову нагороду — звання Героя Радянського Союзу.

Близько 9000 лозівчан не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни, полягли смертю хоробрих на своїй землі та за її межами. В катівнях гестапо і поліції, таборах смерті замордовано і розстріляно 1425 кращих синів і дочок міста і району. Під час зустрічей з ветеранами війни знову і знову в подумках поверталася до часів воєнного лихоліття, про яке ми, юне покоління, знаємо лише з книг та кінофільмів. З вуст сивих ветеранів звучали розповіді про тяжкі і грізні події більш, ніж 65-річної давнини, що бушували на нашій землі, про героїв війни, про тих, хто піднімався на зустріч вогненному валу, бився з сильним, підступним і жорстоким ворогом на фронті і в глибокому тилу.

Найвеличнішою історичною постаттю Великої Вітчизняної війни залишається рядовий солдат, про якого маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков написав так: «Його волею, його стійким духом, його кров’ю добута Перемога над сильним ворогом. Немає меж величі його подвигу в ім'я Батьківщини, як немає меж і величі його трудового подвигу після війни» .

Один із надійних засобів увіковічення пам’яті про героїв — опис подвигів цих патріотів. Пам’ятники можуть руйнуватися з часом від дій вандалів і нерозумних політиків, а описи зберігаються протягом віків.

Немало книг надруковано про видатних особистостей у жанрі мемуарної літератури, а ось спогадів і біографій скромних рядових бійців, які загинули під час війни, які жили або ще живуть поряд з нами, майже немає.

Тому я поставила собі за мету, спираючись на спогади ветеранів, матеріали музейних архівів, мемуарну літературу, розповіді очевидців, рідних, знайомих цих героїв описати життєвий та бойовий шлях моїх земляків — Героїв Радянського Союзу. В своїй роботі я намагалася відтворити героїчні подвиги цих людей, достовірні факти їх воєнної біографії та описати подвиги, за які вони отримали цю високу нагороду. Моє дослідження майже повністю базується на спогадах героїв та архівних матеріалах краєзнавчого музею, музею освіти, кімнати Бойової Слави Будинку дитячої та юнацької творчості. Жоден історичний літопис, жодна книга не взмозі повно і всебічно відобразити все те, що відбувалося за довгі чотири роки війни. моє дослідження досить детально відтворює бойові і трудові біографії фронтовиків, чиї імена навічно залишилися в героїчній історії Лозівщини.

У свій час Юліус Фучик написав: «Не забывайте! Неустанно собирайте сведения о тех, кто погиб за себя и за вас! Не было безымянных героев, а были люди, которые имели свое лицо, свои помыслы и надежды. Пусть же эти люди будут всегда близки вам, как друзья, как родные, как вы сами!» .

І ніяк не можна не згадати слова нашої землячки, учасника Великої Вітчизняної війни Дудкіної Ангеліни Іванівни, яка під час зустрічі з учнями сказала: «Не забувайте священну війну, зберігайте пам’ять про її героїв, про тих, хто довгих чотири роки сміливо писав історію своєю кров’ю в ім'я майбутніх поколінь. Будьте гідними подвигу своїх земляків» .

Розділ 1. Випускники шкіл міста Лозової - герої Радянського Союзу

1.1 Карицький Костянтин Діонисович — партизанський комбриг Народився 26 вересня 1913 року в селищі рудника Жовта Ріка (нині Жовті Води Дніпропетровської області) в сім'ї службовця. Українець. Член Комуністичної партії з 1932 року. Закінчив 7 класів залізничної школи в м. Лозовій у 1929 році. У Радянській Армії з 1932 року. Учасник радянсько — фінської війни 1939 — 1940 років. У м. Ленінграді в 1941 році закінчив Вищу школу НКВС.

Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року. На початку війни командує партизанським батальйоном, а в 1943 році приймає 5-ту Ленінградську партизанську бригаду. У результаті бойових дій бригади в тилу ворога в 367 населених пунктах була відтворена Радянська влада, врятовано від угону до Німеччини понад 40 тисяч радянських людей.

Активні дії бригада під командуванням Карицького А. Д. проводила влітку 1943 року. Група підривників висалила у повітря німецький штаб, потім розгромила гарнізони в Павлівському та Всиньському волосних управліннях, а ще через тиждень звільнила військовополонених з табору в селі Веселий Уторгож. Вже у вересні бригада тримала під своїм контролем 8 районів Ленінградської області, деякі дільниці Варшавської та Вітебської залізниць, шосе Псков — Луга.

Фашисти вирішили будь-що знищити партизан. Вони кидають на цю операцію 2000 солдатів і 14 танків. Бій був важким. Двічі поранений комбриг не залишив поля бою, поки вороги не відступили. Партизани тут же перейшли у наступ і оволоділи п’ятьма залізничними станціями та великою дільницею шосе. На 2 місяці вони відрізали від основних тилів новгородське управління 16-ї німецької армії.

Два з половиною роки К. Д. Карицький бився з ворогом у фашистському тилу. Тричі був поранений і контужений.

Звання Героя Радянського Союзу підполковнику Карицькому Костянтину Діонисовичу присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 квітня 1944 року.

З 1946 року К. Д. Карицький — в запасі. У 1951 році його знову призивають до лав Радянської Армії. З 1957 року полковник К. Д Карицький знову в запасі. Живе в м. Санкт-Петербурзі. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.

Рис. 1.1. Герой Радянського Союзу Карицький Костянтин Діонисович

1.2 Артилерійський розвідник — Мокрий Микола Микитович Народився 15 вересня 1919 року в м. Лозова, в сім'ї робітника. Українець. Член Комуністичної партії з 1943 року.

Закінчив у 1934 році Лозівську залізничну школу № 54. Працював у кондукторському резерві Лозівського залізничного вузла. У 1939 році призваний до лав Радянської Армії.

Учасник Великої Вітчизняної війни. На фронті з вересня 1941 року. Бився з ворогом на Південно-Західному, Сталінградському, Північно — Кавказькому, 1-му Українському фронтах.

Командир відділення батареї артилерійської розвідки 200-го гвардійського легкого артилерійського полку комуніст гвардії єфрейтор Мокрий у боях у серпні-вересні 1943 року постійно знаходився на передовій спостережного пункту, забезпечував підтримку наступаючих військ. Першим з артилеристів у складі передового загону піхоти форсував Дніпро 2 жовтня 1943 року в районі с. Медвин Чорнобильського району Київської області. Вів розвідку оборони противника. У бою за плацдарм за його цілевказівками було знищено 3 міномети і 1 артбатарею, 12 кулеметів, 3 спостережні пункти.

За участь в успішному форсуванні ріки Дніпро на північ від Києва і проявлені в боях з ворогом мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року командиру відділення артрозвідки 200-го гвардійського легко артилерійського полку 1-ї І гвардійської Червонопрапорної Глухівської І артилерійської дивізії РГК гвардії єфрейтору М. М. Мокрому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда» .

6 квітня 1944 року загинув у бою. Похований в с. Золотники Теребовлянського району Тернопільської області. Іменем Героя названо парк у центрі села. Гвардії єфрейтор М. М. Мокрий навічно зарахований у списки військової частини.

Рис. 1.2. Герой Радянського Союзу Мокрий Микола Микитович

1.3 Федоров Федір Федорович — учасник Сталінградської битви Народився 23 січня 1920 року в місті Лозова в родині робітника. Росіянин. Член Комуністичної партії з 1942 року. У Лозовій закінчив 7 класів і робітфак. У 1937 році за путівкою комсомолу був направлений до Сталінградського військового училища, яке закінчив у 1940 році.

Учасник Великої Вітчизняної війни. На фронті - з червня 1942 року. Заступник командира ескадрильї 629-го винищувального авіаційного полку 102-ї винищувальної - авіаційної дивізії, військ ППО країни. Старший лейтенант Федір Федорович Федоров до січня 1943 року здійснив 170 бойових вильотів. У 39 повітряних боях збив особисто 9 і в групі 4 літаки противника.

У розпалі Сталінградської битви Федорову довірили ланку винищувачів, і він упевнено водив її у бій. Він наносив штурмові удари, розвідував тили противника, брав участь у повітряних боях.

Хоробрість, залізна витримка, висока льотна майстерність командира авіаланки звернули на себе увагу командування частини. У жовтні 1942 року Федорова призначають заступником командира ескадрильї 629-го винищувального авіаполку 102-ї винищувальної авіа дивізії. Тепер він часто водив у бій ескадрильї винищувачів.

У повітряних боях на літаку І-16 під час оборони Сталінграда відважний льотчик збив 12 літаків противника.

За успішні дії, мужність та відвагу, виявлені в боях за Сталінград, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1943 року заступнику командира ескадрильної 629-го винищувального полку 102-ї винищувальної авіаційної дивізії військ ППО країни старшому лейтенанту Федору Федоровичу Федорову присвоєно звання Героя Радянського союзу. Нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Вітчизняної війни I ступеня, медалями. У 1947 році майор Федір Федорович Федоров за станом здоров’я пішов у запас. У 1958 році закінчив Мінський лісотехнічний інститут ім. С.М. Кірова. Перебував на партійній і господарській роботі. Мешкав у Мінську.

Рис. 1.3. Герой Радянського Союзу Федоров Федір Федорович

1.4 Льотчик-бомбардувальник — Горкунов Михайло Степанович Михайло Степанович Горкунов народився у 1915 році в селі Надеждиному Близнюківського району в сім'ї селянина-бідняка. Успішно закінчив Надеждинську семирічку, потім Панютинське фабрично-заводське училище. Три роки працював слюсарем-лекальником на Краматорському машинобудівному заводі, а вечорами займався в місцевому аероклубі.

Молодий ударник виробництва був комсомольцем-активістом, організатором спортивних заходів, брав участь у художній самодіяльності. Всі ці якості прищепили йому в училищі.

За комсомольською путівкою Михайло направляється у військове училище льотчиків, після закінчення якого служить в одній із авіаційних частин. Хоробро бився з німецько-фашистськими загарбниками.

8 травня 1942 року старший лейтенант Горкунов зі своїм екіпажем виконував бойове завдання по знищенню матеріальної частини противника на одному з аеродромів у Криму. Наблизившись до цілі, він побачив, що ворожі літаки проводять нічний старт і посадку. Користуючись темрявою, льотчик пристроївся до фашистських машин, які знаходилися в повітрі, зробив з ними декілька заходів, а потім знизився до 500 метрів і підпалив 4 літаки. Зенітні гармати і кулемети відкрили щільний вогонь та було вже пізно. Бомбардувальник хоч і одержав кілька пробоїн, встиг піднятися вгору і вийти із зони вогню. Потім сміливець знову атакував ціль й підпалив ще одного літака, котрий йшов на посадку.

Жорстокі бої на півдні України. У липні того ж року майстер нічних польотів Михайлу Горкунову було наказано нанести удар по аеродрому противника поблизу Маріуполя Донецької області. В глибоку ніч екіпаж взяв курс на ціль. Довелося подолати декілька зон суцільного зенітного вогню, а під час виходу до ворожого аеродрому літак зустріли осліплюючі промені прожекторів. За допомогою складного маневрування відважний пілот вийшов до цілі, знизився до 70 метрів і знищив 3 літаки противника.

За виявлену доблесть Президія Верховної Ради СРСР Указом від 1 травня 1943 року присвоїла Михайлові Степановичу Горкунову звання Героя Радянського Союзу.

У грудні 1943;го Герой Радянського Союзу капітан М. С. Горкунов загинув у повітряних боях з фашистами.

Рис. 1.4. Герой Радянського Союзу Горкунов Михайло Степанович

Розділ 2. Випускники шкіл лозівського району — герої Радянського Союзу

2.1 Старшина Бережний Микола Іванович Народився у 1909 році на хуторі Корпинському Лозівського району в сім'ї селянина. Українець. Член Комуністичної партії з 1948 року. освіта початкова. Працював зоотехніком у місцевому колгоспі. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 року. Командир гармати 398-го артилерійського полку, 118-ї стрілецької дивізії, 1-го Українського фронту.

Старшина М.І.Бережний в жорстоких боях з німецько-фашистськими загарбниками разом з обслугою своєї гармати знищив 4 танки, 7 автомашин, 12 кулеметів, майже роту німецьких солдатів.

Особливо відзначився Микола Іванович 13 серпня 1944 року на Сандомирському плацдармі на річці Вісла (Польща). Відбиваючи атаку противника, обслуга його гармати підбила танк біля селища Власновище (18 км на південний схід від міста Бусько-Здруй). Але незабаром всі його бойові друзі вийшли зі строю. Залишившись один, він підбив ще 2 танки. Незважаючи на поранення, Микола Іванович продовжував битися з гітлерівцями й вийшов переможцем. За стійкість і мужність у боях з фашистами Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 24 вересня 1944 року присвоїла старшині Бережному Миколі Івановичу звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений також орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями. Демобілізувавшись у 1945 році, М.І.Бережний жив і працював у селищі Орілька Лозівського району. Помер 2 липня 1977 року.

Рис. 2.1. Герой Радянського Союзу Бережний Микола Іванович

2.2 Кулеметник Білоусов Василь Савелійович Народився 2 грудня 1925 року в селі Роздори Лозівського району в родині селянина. Росіянин, член Комуністичної партії з 1945 року.

У 1937 році закінчив 7 класів. Залишившись без батьків, поїхав до Ашхабаду, де працював малярем, а потім електрозварювальником. Звідси у 1943році пішов добровольцем до лав Радянської Армії. У вересні цього ж року був на Центральному фронті, пізніше і до кінця війни воював на 1-му Білоруському фронті. Двічі був поранений і контужений.

Гвардії рядовий Білоусов — стрілець 112-го гвардійського стрілецького полку 75-ї гвардійської стрілецької дивізії 60-ї армії. Діючи в боях у складі групи, 23 вересня 1943 року першим форсував Дніпро в районі села Глібовки Вишгородського району на Київщині. Закріпившись на правому березі, прикривав вогнем переправу групи. В ході наступу на Ясногородку знищив декілька гітлерівців, а трьох полонив і доставив у штаб.

Командування високо оцінило подвиги Білоусова під час форсування Дніпра і представило його до урядової нагороди. За мужність і відвагу, проявлені під час форсування Дніпра і утримання плацдарму на правому березі ріки, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року 18-ріяному рядовому 8-ї стрілецької роти 112-го гвардійського стрілецького полку, 75-ї гвардійської Червонопрапорної Бахмацької стрілецької дивізії 60-ї армії В.С.Білоусову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями.

У 1944 році закінчив курси молодших лейтенантів, а в 1946 році - курси удосконалення офіцерського складу. Звільнився в запас у званні капітана.

Мешкав і працював у місті Чернівцях. 8 грудня 1977 року В.С.Білоусов помер. На відзнаку глибокої поваги до пам’яті відважного воїна його ім'ям названо одну з вулиць міста Чернівців.

Лозівчани теж свято шанують пам’ять земляка-героя. Його портрет красується в галереї Знатних людей Лозівщини в центрі міста.

Рис. 2.2. Герой Радянського Союзу Білоусов Василь Савелійович

2.3 Командир мінометного взводу — Моргун Микола Іванович Народився 28 січня 1914 року в селі Плисова Лозівського району в селянській родині. Українець. Член Комуністичної партії з 1942 року. Закінчив 6 класів. Працював в колгоспі «Червоне поле», потім на одній з шахт Донбасу.

У 1936 році призваний до лав Радянської Армії. Після повернення з дійсної військової служби закінчив ветеринарні курси і працював за спеціальністю у своєму колгоспі.

На фронтах Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. У 1942 році закінчив КУКС (курси удосконалення командного складу). Старший лейтенант М.І.Моргун — командир мінометного взводу 568-го стрілецького полку, 149-ї стрілецької дивізії, 65-ї армії Центрального фронту. 16 жовтня 1943 року форсував Дніпро в районі смт. Лоєв Гомельської області. Переправившись одним із перших через ріку, він забезпечував вогнем підтримку піхоти в боях за розширення плацдарму.

Бився проти фашистських загарбників із перших днів Великої Вітчизняної війни у складі Західного і Центрального фронтів. Пройшов шлях від солдата до капітана, командира батареї. Був тричі поранений.

За мужність і героїзм, виявлені під час форсування Дніпра, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року командиру мінометного взводу 568-го стрілецького полку 149-ї стрілецької дивізії Центрального фронту старшому лейтенанту М.І.Моргуну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

М.І.Моргун нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Червоної Зірки, медалями.

З 1945 року капітан М.І.Моргун у запасі.

Після війни Моргун М.І. проживав у місті Лозова і працював завідуючим центральної ощадної каси. З 1979 року був на заслуженому відпочинку. У цей час Микола Іванович очолював Лозівську районну комісію сприяння Радянському Фонду Миру (рис. 2.4., 2.5.). За активну і багатолітню діяльність нагороджений Почесним знаком цієї громадської організації. Був Почесним громадянином міста Лозової. Помер 6 червня 1986 року.

Рис. 2.3. Герой Радянського Союзу Моргун Микола Іванович Рис. 2.4. Мітинг біля могили Невідомому солдату на міському кладовищі (9 травня 1979 рік) Рис. 2.5. Прийняття в почесні піонери у міському Будинку піонерів (19 травня 1981 рік)

2.4 Учасник боїв за Берлін — Никитенко Василь Лаврентійович Народився в 1919 році в селі Миколаївка Лозівського району в сім'ї селянина. Українець. Закінчив початкову школу. Працював у колгоспі. В Радянській Армії з 1939 року, учасник визвольних походів у Західній Україні та Західній Білорусії, радянсько-фінської війни в 1939;40 р.р.

На фронтах Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. був помічником командира взводу 93-го стрілецького полку 76-ої стрілецької дивізії 47-ої армії.

Старший сержант Никитенко в боях 18−27 квітня 1945 року на підступах до Берліна вміло керував взводом, наносячи противнику значних втрат у живій силі і бойовій техніці.

За вміле командування підрозділом і особисту хоробрість, проявлену в боях під Берліном, помічнику командира стрілецького взводу 1-го стрілецького батальйону 93-го стрілецького Червонопрапорного полку 76-ї стрілецької Єльнинсько-Варшавської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії 1-го Білоруського фронту старшому сержантові В. Л. Никитенку Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, медалями.

Після війни працював завідуючим молочнотоварною фермою в колгоспі ім. Щорса на Лозівщині.

13 листопада 1974 року В. Л. Никитенко помер. Похований у селі Миколаївці Лозівського району.

Пам’ять про свого земляка зберігають учні Миколаївського НВК (рис. 2.7.)

Рис. 2.6. Герой Радянського Союзу Никитенко Василь Лаврентійович Рис. 2.7. Матеріали музейної кімнати Миколаївського НВК Лозівського району

2.5 Капітан Перевозний Михайло Іванович Народився 7 травня 1917 року в селі Мечебилове Барвінківського району в селі селянина. Українець. Член Комуністичної партії з 1942 року.

Закінчив семирічну школу в селі Нова Мечебилівка Лозівського району, куди в 1922 році переїхав разом з батьками, потім — педагогічний технікум.

У селі Нова Мечебилівка на Лозівщині минула юність Михайла, тут він провів і свої перші самостійні трудові роки, працюючи вчителем у місцевій школі. Звідси друзі й рідні провели у 1939 році комсомольця Перевозного до лав Червоної Армії, де він закінчив артилерійське училище.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, Михайло Перевозний служив у винищувальному протитанковому полку 30-ї окремої винищувально-протитанкової артилерійської бригади.

У боях під Москвою в 1942 році він командував артилерійським взводом. Був поранений. Після одужання — знову на передовій.

Дороги війни привели артилериста на Курську дугу. Тут він командував батареєю. Вона відбивала натиск ворожих танків в обороні на Курському виступі, супроводжувала свої стрілецькі підрозділи в наступ. Тоді М.І.Перевозний був нагороджений орденом Червоної зірки.

Особливо відзначився начальник штабу 1848-го винищувально-протитанкового артполку М.І.Перевозний при форсуванні Дніпра восени 1943 року. полк, у якому служив Михайло Іванович Перевозний, у числі перших успішно форсував Дніпро і закріпився на західному березі, біля села Бородавка. Капітан Перевозний особисто керував переправою артилерійських підрозділів. Відбиваючи численні контратаки танки противника, воїни героїчно утримували плацдарм. Так, під час однієї шаленої атаки, гітлерівці кинули на позицію полку 20 танків і штурмових гармат. Але сталева лавина захлинулася від стійкості і витримки наших артилеристів. Ворог втратив 6 танків і відступив. За цей подвиг багатьох артилеристів було нагороджено орденами і медалями. А Михайлу Івановичу Перевозному за успішне форсування ріки Дніпро і виявлені при цьому мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної зірки, медалями.

19 вересня 1944року загинув у бою на території Молдавії. Похований у місті Кагулі.

Як найдорожчу реліквію зберігають у сім'ї Перевозних Грамоту Президії СРСР про присвоєння Михайлу Івановичу звання Героя Радянського Союзу.

Пам’ять про безстрашного воїна-артилериста, Героя Радянського Союзу свято бережуть його земляки села Тихопілля, його друзі - колишні однополчани, його колишні учні з Нової Мечебилівки і жителі молдавського села Кагул, де похований герой. У місті Лозова одна з вулиць названа ім'ям Михайла Івановича Перевозного.

Рис. 2.8. Герой Радянського Союзу Перевозний Михайло Іванович.

2.6 Командир ескадрильї Святошенко Леонід Степанович Народився 21 серпня 1923 року в селі Шугаївці Лозівського району в сім'ї робітника. Українець. Член Комуністичної партії з 1944 року.

Закінчив 7 класів. До призову в армію навчався в Костянтинівському аероклубі (Донецька область) і працював там комірником. У 1940 році призваний до лав Радянської Армії. Навчався у Ворошиловградській військовій авіашколі. З 1941 року — інструктор Харківської авіашколи льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з березня 1943 року.

До травня 1945 року капітан Святошенко здійснив 120 бойових вильотів на бомбардування й штурмовку живої сили і техніки противника.

Командування високо оцінило льотну майстерність Святошенка. В одному з документів останніх днів війни про нього писалося: «Капітан Святошенко, командир ескадрильї 948-го Оршанського штурмового авіаційного полку 308-ї Краківської Червонопрапорної штурмової авіадивізії зробив 120 вильотів на ІЛ-2, з них ведучим групи і екіпажів — 87 вильотів. Брав участь у 7-ми повітряних боях з винищувачами противника.

Льотчики і повітряні стрільці під його командуванням збили 14 літаків. Маючи відмінну тактичну підготовку, багатий бойовий досвід і вміння водити групу в бій, швидко виріс від рядового льотчика до командира. Тактично грамотно оцінює обстановку над полем бою, відмінно орієнтується, швидко знаходить ціль, робить по п’ять і більше заходів, вміло маневрує в зоні зенітного вогню. У бою сміливий, відважний, особистим прикладом «запалює» ведені ним екіпажі на успішне виконання бойових завдань"

За мужність і відвагу, проявлені на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року Леоніду Степановичу Святошенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Велику Вітчизняну війну майор Святошенко закінчив у визволеній Чехо-Словаччині, куди супроводжував нашу наступаючу танкову колону. В навушниках шлемофону він раз у раз чув свій позивний «Орел-29» і прохання «штурманути» по ворожих гарматах. Так і дійшов до Праги.

Закінчивши після війни Київський авіаційний інститут інженерів цивільної авіації, колишній військовий льотчик Л. С. Святошенко успішно працював радіоінженером у Внуковському аеропорту Москви. Був заступникам начальника цього аеропорту.

Рис. 2.9. Герой Радянського Союзу Леонід Степанович Святошенко

2.7 Розвідник Шевченко Андрій Іванович Народився 20 серпня 1920 року в селі Михайлівні Лозівського району в сім'ї селянина. Українець. Член Комуністичної партії з 1947 року. закінчив 8 класів. Працював слюсарем на заводі ім. Жовтневої революції в місті Ворошиловграді (нині Луганськ).

Юнакові ще не виповнилося й 18-ти, коли у лютому 1943 року він пішов боронити рідну вітчизну від німецько-фашистських загарбників. Андрій був розвідником, командиром відділення.

У липневий день 1943 року в дім Івана Омеляновича та Горпини Степанівни Шевченків листоноша приніс скорботну звістку. Зі штабу полку повідомили: «Ваш сын Андрей погиб в бою смертью храбрых. Похоронен в деревне Сидорово Славянского района Сталинской области». Страшна для батьків звістка. Але, на щастя, вона виявилась помилковою. Після жорстокого бою тяжкопораненого Андрія Шевченка підібрали санітари з іншої частини і відвезли у свій санбат. Лікарі врятували йому життя і в кінці 1943 року молодий воїн знову повернувся на фронт.

У складі 1055-го полку 297-ї стрілецької дивізії він з боями пройшов Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехо-Словаччину. На його рахунку немало ратних подвигів.

10 жовтня 1944 року на правому березі річки Тиса, поблизу угорського міста Кечкемет розвідники виявили ворожий аеродром. Солдати переправились через річку, пробралися до аеродрому і до ранку вели спостереження, розробляючи план знищення ворожих літаків. Поява бензозаправника наштовхнула розвідників діяти по-іншому: вони знешкодили водія і вартового, захопили машину з паливом і почали обливати бензином літаки. Андрій Шевченко особисто облив бензином і підпалив 6 літаків. Через деякий час на аеродромі запалало 35 бойових машин. Після короткого артнальоту на передній край ворога однополчани нашого земляка форсували Тису і зім'яли ряди гітлерівців.

Група розвідників, переправившись через Тису, викликали вогонь на себе, тримали оборону під шквальним вогнем ворога, доки основні сили радянського полку ступили на західний берег річки і пішли на штурм ворожих укріплень.

Чотири годин наші розвідники утримували захоплений рубіж. Майже для всіх відважних бійців цей бій став останнім. Група солдат на чолі з командиром полку майором Следєм знайшла на полі бою лише одного живого бійця — сержанта Андрія Шевченка. Зраненого, контуженого, його витягли з-під переораної снарядами землі разом з понівеченим ручним кулеметом.

За мужність, проявлену у боях на угорській землі, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року Андрію Івановичу Шевченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Також наш земляк був нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями, у тому числі й «За перемогу над Японією» .

Коли закінчилася війна, Андрієві виповнилося лише 20 років. Після Перемоги він залишився на понадстрокову службу в Збройних Силах, а згодом опанував мирну професію інженера-будівельника.

Хоча після закінчення військової служби у 1966 році колишній розвідник постійно мешкав у Ворошиловграді (Луганську), проте він не забував своєї маленької батьківщини — приїжджав до рідної Михайлівки, зустрічався з родичами, односельцями, школярами.

Рис. 2.10. Герой Радянського Союзу Шевченко Андрій Іванович.

Розділ 3. Лозівчани — герої Радянського Союзу

3.1 Капітан Березовський Юхим Матвійович Народився 8 лютого 1913 року в с. Саврани Одеської області, в сім'ї селянина. Єврей. Член Комуністичної партії з 1942 року. Закінчив Московський залізничний технікум у 1941 році. Працював старшим електромеханіком на станції Ясинувата Донецької області. В Радянській Армії з 1935 по 1938, із 1941 року. Учасник Великої Вітчизняної війни з лютого 1942 року. Командир 2-ї батареї 692-го артилерійського полку, 240-ї стрілецької дивізії, 38-ї армії. Брав участь у боях на Брянському та Воронезькому фронтах. Старший лейтенант Березовський відзначився при форсуванні Дніпра. Старший лейтенант Березовський, долаючи водний рубіж ріки Десна, швидко організував переправу своєї артбатареї на поромі, зробленому з рибальських човнів, на правий берег ріки Дніпро. Нищівним вогнем батареї він сприяв успішному форсуванню стрілецьких підрозділів. Коли перша група стрільців закріплювалася на правому березі Дніпра, противник неодноразово контратакував їх, намагаючись вибити із зайнятої позиції. Командир батареї Ю. М. Березовський слідом за стрілецькими підрозділами і за своєю ініціативою теж переправився на правий берег Дніпра й вогнем артилерії відбивав чисельні контратаки гітлерівців, наносячи їм великі втрати, що й забезпечувало просування радянських військ вперед й зайняттю населеного пункту Лютеж.

28 вересня 1943 року в числі перших у полку подолав ріку в районі с. Лютеж Вишгородського району Київської області, на правому березі надав вогневу підтримку підрозділам у боях за утримання і розширення плацдарму. В ході відбиття 11 контратак наніс ворогові великі втрати. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне 10 січня 1944 року.

З 1945 року капітан Березовський — у запасі. У 1949 році закінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту. Тривалий час працював начальником Лозівської дистанції сигналізації та зв’язку (рис. 3.2.). Мешкав у Москві. Працював у Всесоюзному тресті електромеханічних заводів. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Олександра Невського, 2 орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденом Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, багатьма медалями.

Почесний громадянин м. Лозова.

Рис. 3.1. Герой Радянського Союзу Березовський Юхим Матвійович Рис. 3.2. Герой Радянського Союзу Березовський Юхим Матвійович

3.2 Прикордонник Середа Іван Михайлович Народився 8 травня 1905 року в селі Велика Писарівка (нині селище міського типу Сумської області) в селянській сім'ї. Українець. Член Комуністичної партії з 1926 року. Освіта початкова. Працював коногоном на шахті в Донбасі. У 1922 році був призваний до лав Червоної Армії. У 1927 році закінчив кавалерійське училище. З 1934 року — командир кавалерійського дивізіону Батумського прикордонного загону. В лютому 1935 року І. М. Середу переводять до м. Баку у внутрішні війська НКВС. У жовтні 1937 року демобілізувався. Жив у селищі Панютиному Лозівського району й працював на Панютинському вагоноремонтному заводі. У 1939 році Іван Михайлович трудиться в Лозівському паровозному депо. Тут він очолював первинну партійну організацію.

У цьому ж році І.М. Середа бере участь у визвольному поході Західної України. Після переходу державного кордону і визволення Західної України капітана Середу призначають комендантом 1-ї комендатури 94-го прикордонного загону.

Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. 14 липня цього року капітан Середа зі своїм загоном стійко утримував залізничну станцію Попельня Житомирської області. Одержавши наказ залишити станцію, І. М. Середа з групою прикордонників прикривав вихід із бою й відхід загону. Загинув геройською смертю в цьому бою.

За стійкість і мужність у боях з фашистами Президія Верховної Ради СРСР Указом від 8 травня 1965 року капітану Івану Михайловичу Середі посмертно присвоїла звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна й «Знак Пошани» .

Рис. 3.3. Герой Радянського Союзу Середа Іван Михайлович радянський воїн герой лозова

3.3 Командир танкового батальйону Удовиченко Олександр Трохимович Народився 17 вересня 1908 року в місті Запоріжжі, в родині робітника. Українець. Член Комуністичної партії з 1931 року. До війни О. Т. Удовиченко закінчив 10 класів і працював на Панютинському вагоноремонтному заводі помічником машиніста на залізниці. В Радянській Армії з 1930 року. Закінчив Московське військове залізничне училище в 1938 році.

Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. В 1942 році закінчив КУКС. Майор Удовиченко воював на Північно-Західному, Брянському та 1-му Прибалтійському фронтах. Командував 202-м танковим батальйоном 89-ї танкової бригади 1-го танкового Червонопрапорного корпусу 43-ї армії. У складі цього батальйону 25 липня 1944 року форсував річку Західну Двіну в районі смт Бешенковичі Вітебської області й захопив плацдарм, сприяв переправі інших частин з'єднання.

За увесь період боїв танковий батальйон О. Т. Удовиченка визволив 170 населених пунктів, знищив 5 СУ «фердинанд», 2 СУ артштурми, 6 танків, 9 мінометних батарей, 38 автомашин з вантажем і піхотою, 2 склади з боєприпасами, 27 гармат, 6 мотоциклів, 3 легкових автомашини, кінський обоз, 600 німецьких солдатів і офіцерів. Одного разу, знаходячись в оточенні ворога, майор Удовиченко особисто знищив 1 СУ «фердинанд», 1 танк, гусеницями розчавив протитанкову батарею ворога.

За вміле керівництво бойовими діями свого батальйону, за бездоганне виконання наказів і спецзавдань, особисту мужність Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року майору Удовиченку Олександру Трохимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, 2 орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.

Після війни О. Т. Удовиченко продовжував службу в Радянській Армії. З 1957 року полковник О. Т. Удовиченко — в запасі. Мешкав у Москві. Працював в обласному комітеті ДТСААФ.

Рис. 3.4. Герой Радянського Союзу Удовиченко Олександр Трохимович

3.4 Штурман Чепіга Юрій Якович Народився 22 січня 1918 року в м. Люботині Харківського району в родині робітника-залізничника. Українець. Член Комуністичної партії з 1941 року. Здобув середню освіту. Працював у механічному відділі Краматорського машинобудівельного заводу, на Панютинському вагоноремонтному заводі. В Радянській Армії з 1935 року. У 1938 році закінчив Батайське льотне училище цивільної авіації. Був льотчиком-інструктором Тамбовського льотного училища ЦПФ.

Учасник Великої Вітчизняної війни з її першого дня й до Перемоги. Він — штурман 952-го штурмового авіаполку 311-ї штурмової авіадивізії 1-ї Повітряної армії 3-го Білоруського фронту. Неодноразово був поранений у повітряних боях. Особливо важким видався для Юрія Чепіги день 22 серпня 1942 року, коли ворожі винищувачі атакували його в повітрі і пошкодили літак. Машина ставала неслухняною. Як тільки помітили це вороги, що його переслідували, вони почали стріляти по радянському штурмовику, як по рухомій мішені. Відстрілюючись від «месерів», Юрій Чепіга зосереджував всю волю на тому, щоб дотягти до своїх. Фашистський льотчик показував знаками, щоб Чепіга сідав, мовляв, все одно смерть неминуча. Але, будучи тяжкопоранений, на літаку, що втрачав управління, він все ж долетів до нашого переднього краю, який проходив за річкою Вазузою.

Отямився Чепіга у бліндажі медичного пункту стрілецької частини. Йому запропонували евакуюватися в тиловий госпіталь, та він категорично відмовився і залишився у полковому лазареті. 12 вересня 1942 року Юрій Чепіга після одужання був знову у повітрі на своєму грізному штурмовику.

За успішне здійснення 150 бойових вильотів на розвідку і штурмовку укріплень, аеродромів, артпозицій і скупчень військ і бойової техніки противника, під час яких збив три й на аеродромах підпалив 20 ворожих літаків, майору Ю.Я. Чепізі Указом Президії Верховної Ради і СРСР від 29 червня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, медалями.

Після війни ще кілька років Ю.Я. Чепіга віддав службі в авіації в Військово-Повітряних Силах. У 1953 році за станом здоров’я пішов у запас. Мешкав у м. Туапсе Краснодарського краю.

Рис. 3.5. Герой Радянського Союзу Чепіга Юрій Якович

3.5 Партизан Яремчук Василь Максимович Народився 13 січня 1910 року в селі Гулевці (нині Комунарівка) Калинівського району на Вінниччині в сім'ї селянина. Українець. Член Комуністичної партії з 1932 року. Його життя і діяльність пов’язані з Харківщиною. У Харкові він закінчив Всеукраїнський інститут комуністичної освіти. Працював В. М. Яремчук на Харківському електромеханічному заводі, вчителем-істориком Новоіванівської школи Лозівського району. Тут він обирався секретарем територіальної партійної організації.

В Радянській Армії з 1935 по 1937 рік.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив курси підривників. З серпня 1941 року — керівник підривної групи Першого Харківського партизанського загону імені Г. І. Котовського, що складався із комуністів і комсомольців Лозівського та Близнюківського районів.

З жовтня 1941 року по грудень 1942 року його група пустила під укіс 12 ешелонів з живою силою і бойовою технікою противника.

За сміливість і відвагу 7 березня 1943 року Василю Максимовичу Яремчуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В. М. Яремчук був також командиром партизанського загону імені Кармелюка в Рівненській області.

Після війни мешкав в місті Києві. У 1948 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Був на педагогічній та господарській роботі(рис. 3.7.). Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, «Знак Пошани», багатьма медалями, а також польським орденом «Віртуті мілітарі» .

Рис. 3.6. Герой Радянського Союзу Яремчик Василь Максимович (фото 1941 року, в групі підривників, в першому ряду другий зліва) Рис. 3.7. Герой Радянського Союзу Яремчик Василь Максимович серед колег-педагогів (фото 1972 року, в центрі)

Висновки Таким чином, з вище зазначеного можна зробити висновки:

— лозівчани внесли вагомий внесок в Перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні;

— 16 лозівчан за героїчні подвиги в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками отримали найвищу урядову нагороду — звання Героя Радянського Союзу;

— з них 12 чоловік повернулися з фронтів війни і продовжували працювати в різних сферах життя міста Лозової та інших міст СРСР: Бережний М.І., Березовський Ю. М., Білоусов В.С., Карицький К. Д., Моргун М.І., Никитенко В. Л., Святошенко Л. С., Удовиченко О. Т., Федоров Ф. Ф., Чепіга Ю.Я., Шевченко А.І., Яремчук В. М.;

— чотири чоловіка, що мають це високе звання, загинули на фронтах війни у боротьбі з фашизмом: Мокрий М. М., Перевозний М. І., Середа І. М., Горкунов М. С.;

— два чоловіка, Героїв Радянського Союзу, отримали звання Почесного громадянина Лозової: Березовський Ю. М., Моргун М.І.;

— іменами героїв названі вулиці мого рідного міста та інших міст України: в місті Чернівці - вулиця Білоусова В.С., в селі Золотники Теребовлянського району Тернопільської області - парк ім. Мокрого М. М., місто Лозова — вулиця Перевозного М.І., селище Панютине Лозівського району — вулиця Середи І.М.;

— пам'ять про моїх земляків-героїв увіковічена на Меморіалі Слави в центрі міста, де палає Вічний Вогонь;

— багатий матеріал про моїх земляків-героїв зібраний і зберігається в Лозівському краєзнавчому музеї;

— цінний матеріал про Героїв Радянського Союзу — лозівчан зібраний в кімнаті бойової слави Будинку дитячої та юнацької творчості;

— пропоную школам, де навчалися мої земляки-герої присвоїти їхні імена.

Ми схиляємо голови перед подвигами своїх земляків, на прикладах їх життя вчимося бути гідними громадянами України і намагаємося усіма можливими засобами увіковічнювати пам’ять про їх подвиги.

Здійснюючи подвиги, ці герої зробили крок у безсмертя. Ми, молоде покоління, повинні зберегти пам’ять про відомі вчинки цих людей і дізнатись ще про невідомі нам епізоди життя героїв. Радянський народ отримав перемогу над фашизмом завдяки відвазі і героїзму багатьох солдат.

Лауреат Нобелівської премії Миру Ральф Банч говорив: «Ніхто в світі про мир не може сказати краще тих, хто бився на війні. Важкою була ця праця. Великими були її жертви.»

Роки вимірюються справами, вчинки — їх значимістю. Для подвигу ж головне мірило — пам’ять нащадків. І час над подвигом не владний.

Цей матеріал допоможе молодому поколінню дізнатися і зрозуміти дійсну правду про Перемогу, протистояти змогам фальсифікації величі та історичного значення народного подвигу.

Список використаних джерел

1. Базій І.Д. Гвардія відважних. — Дніпропетровськ, Пороги. 2003. — 510 с.

2. В боях за Харківщину. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни. — Прапор, 1973. — 435 с.

3. Дяченко В.І. До останнього подиху. — газета «Радянське слово», № 18, 8 травня 1985 р.

4. Історія рідного краю. Лозівський район, 1998, — 110 с.

5. Калязіна Г. Г. Видатні люди Лозівщини. — Лозова. 2003. — 15 с.

6. Книга Пам’яті України. Харківська область. — Наукова редакція Харківського обласного видання Книги Пам’яті України. — Харків, 1996. 719 с.

7. Книга Пам’яті України. Харківська область. — Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України. — Харків, 2000. 685 с.

8. Лавренко В. Я. Лозова. — Прапор, 1984. 15 с.

9. Макаренко Д. Г., Олійник Л. П. Шляхами подвигів, — Прапор, 1970.-320 с.

10. Пам’ять Серця. Документальні нариси ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 р.р. Харкова та Харківської області. Під редакцією Котляревського А.І. — Харків, Тимченко, 2009. — 456 с.

11. Петренко Ю.І. Лозова. — 2003. 34 с.

12. Сиваков В. М. Крилатий герой//Радянське слово.- 1971. ч. 43. с.4

13. Сиваков В. М. Партизанський комбриг//Радянське слово.- 1977.-ч. 34. с.3

14. Сиваков В. М. Його позивний — «Орел» //Радянське слово. — 1983.-ч.17.-с.3

15. Татарко В. А. Летопись Великой Отечественной 1941;1945. — Молодая гвардия, — 1985. 330 с.

16. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр. — В 3-х тт.- Т.2.-К.: Видавництво політичної літератури України

17. Хідекелі А. О. Людина з легенди//Радянське слово.- 1969.-ч. 12.-с.4