Система наукового знання

Реферат на тему:

Система наукового знання.

Треба визнати, що означення вiдмiнностi мiж iндуктивним методом пiзнання та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впо­­­рядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкуван­­­ня рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення предмету та сфери застосування кожного з них, яка була запропонована О. Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiло­­­софських дослiджень — методологiя. В арсеналi наукового пiзнання, за Контом, наявнi iндукцiя, дедукцiя та гiпотеза. Останню вiн на­­­зиває «могутнiм знаряддям» розвитку наукового знання, але висуває обмежуючу вимогу: «Придумувати лише такi гiпотези, якi, за самою своєю природою, припускали б хоча й бiльш чи менш вiддалену, але завжди до очевидностi неминучу позитивну перевiрку» [20. -с.6], що також засвiдчує її пiдпорядкованiсть iндукцiї. Так само i для Джона Стюарта Мiлля, завдання наукового методу полягає в iндуктивному впорядкуваннi одиничних явищ. Перша ж його спроба позитивного викладу логiки, як незалежної вiд психологiчних факторiв загальної методологiї наук, привела до виявлення факту, що логiка виступає наукою «не про впевненiсть, а про доведення, чи очевиднiсть: її обов’язок полягає в тому, щоб дати критерiй для визначення того, обгрунтована чи нi в кожному окремому випадку на­­­ша впевненiсть, оскiльки остання спирається на доведення» — «логiка є не тотожньою iз знанням» [21. -с.547]. Таким чином, в науцi зали­­­шається дещо, що не охоплюється вченням про метод, а саме — знан­­­ня. Мiлль пише, що «фiлософiя науки складається з двух головних частин: з методiв дослiдження та умов доведення. Першi визначають шлях, яким розум людини йде до заключення, другi — спосiб визна­­­чення достеменностi. При достатнiй повнотi першi будуть знаряддям вiдкриття, другi — доведення» [21. -с.14].

Далi вiн пiдкреслює, «якщо факти правильно пiдведенi пiд за­­­гальнi поняття, то це можливе завдячуючи тiй обставинi, що у самих фактах є дещо, по вiдношенню до чого загальне поняття є його копiя. I якщо ми не здатнi виявити це „дещо“, тодi ми вийшли за межi властивостей своїх оганiв чуття, а не тому, що це „дещо“ обов’язково вiтсутнє в об'єктi дослiдження» [21. -с.16].

Вiдомо, що вiн видiляє чотири методи iндуктивного доведення, як методи наукового наведення, якi вiдмiннi вiд дедукцiї. Методи от­­­римали наступнi назви: метод рiзниць, супутнiх змiн, поєднаний ме­­­тод та метод спiвпадань.

Метод рiзниць є, елементарна модель експериментального методу, де складнiсть може викликати лише процедура доведення, що стан по­­­переднього досвiду та стан експериментально створений розрiзняють­­­ся лише наявнiстю введеного експериментатором явища. Якщо проведе­­­на змiна в групi попереднiх явищ супроводжується вiдповiдною змiною в групi наступних явищ, тодi визнають, що групове слiдуван­­­ня явищ складає гарант доведення згiдно з методом рiзниць.

Метод супутних змiн, подiбно до методу рiзниць, вiдноситься до простих iндуктивних методiв, якими досягаються достовiрнi знання. Вiн вiдрiзняється вiд попереднього методу тим, що ми можемо стверджувати тiльки одночасне спостерiгання в експериментi двох явищ, i не можемо впорядкувати їх за часом. Бо сумiсна змiна двох обставин не визнається за доведення, одна обставина є причина iншої. Можливо, що одна змiна може бути наявною, якщо два рiзнi явища суть рiзнi дiї однiєї причини [Детально див.: 22. -с.255−264.]. Цим методом можуть бути доведенi положення щодо двох паралельно змiнних обставин: одна з обставин це причина, а iнша ­­­її дiя, але «хто з них хто» (причина чи наслiдок) визначити немож­­­ливообидвi обставини мають спiльну причину.

Поєднаний метод складнiший, вiн визнається промiжним мiж мето­­­дом рiзниць та спiвпадань. В ньому одне й те саме полдоження дово­­­диться двiчi — один раз у позитивному випадку, а другий — у нега­­­тивному. Його вiмiннiсть вiд попереднiх методiв полягає у тому, що доведення будується за не методом простого спiвпадання (наявнiсть, А є причиною наявностi х, а за допомогою негативно органiзовних випадкiв — вiтсутнiсть, А є причина вiдсутностi х). Цей метод вима­­­гає пасивного спостереження, а методи рiзниць та супутнiх змiн ­­­експериментiв. Тому поєднаний метод не самостiйний, вiн використо­­­вується тiльки за допомогою методу рiзниць.

У межах позитивiму вiдбувався свiй внутрiшнiй деструктивний дiалог, який виявляє значну долю саморефлексивного скептицизму. Так, Герберт Спенсер зайняв принципово негативну позицiю по вiдно­­­шенню до контiвського закону трьох стадiй та класифiкацiї наук. Вiн заперечував будь-якi якiснi вiдмiнностi в методах мислення, незалежно вiд iсторичних змiн. Для нього можлива лише вiдмiннiсть мiж: «наука, ще не розвинута — складає передбачення якiснi, та на­­­ука розвинута — передбачення кiлькiснi» [4. -с.127]. Аналiз цього положення дозволяє висловити думку, що для Спенсера розвинута нау­­­ка є здатнiсть науковця до такого апрiорного постулювання аксiом, яке завжди спирається на певне емпiричне обгрунтування. На його думку, таку форму пiзнавальної дiяльностi демонструє нам матема­­­тична статистика, що дозволяє визначити з емпiричних даних се­­­редньо статичну, яка сама не має форми емпiричної данностi. Вза­­­галi, Сперсер загострює зафiксовану Мiллем суперечнiсть помiж логiкою, як методом пiзнання, i знанням.

Цiкаво, що Спенсер створює свою унiверсальну теорiю рiвноваги систем (розумiючи пiд цим певний опис унiверсуму), що свiдчить про створення ним власної онтологiчної концепцiї, яка виступає пiдста­­­вою для наступного обгрунтування гносеологiчної концепцiї «єдиного наукового методу». Це дуже важлива особливiсть його фiлософiї, оскiльки вона виявляє, що стаючи на позицiї апрiорного постулюван­­­ня гiпотетичних характеристик унiверсального, загальної онто­­­логiчної картини, ми отримуємо можливiсть пропонувати обгрунтуван­­­ня певного методу.

Спенсер пропонує три методолiчнi принципи виявлення iстини. По-перше, кожна гiпотеза вважається пiдтвердженою, якщо виникає тотожнiсть мiж станами свiдомостi, до котрих вiдноситься гiпотеза, i змiнними станами свiдомостi, якi виникають внаслiдок мислення або почуттiв (тобто, узгодженнiсть рiзних станiв свiдомостi, яка стало повторюється). По-друге, неприпустимiсть для мислення поло­­­ження, котре вступає у суперечнiсть iз самим собою. Однак, даний закон логiки Спенсер обгрунтовує як результат поступової еволюцiї досвiду, як успадкування пристосування свiдомостi до даних емпiрiї. По-третє, виходячи з принципу пристосування органiзму до середовища, достовiрними можуть бути тiльки такi судження та їх системи, якi вiдповiдають законовi заперечення самозаперечень, i, разом з цим, зобов’язують нас використовувати закон заперечення найменшу кiлькiсть разiв (тобто, принцип «економiї мислення» як трактування принципу «бiологiчної корисностi»).

Те саме ми спостерiгаємо i з методами руху вiд апрiорно даної вiри до емпiрично видобутого знання, якi пропонує емпiризм Ч.Пiрса. Останнiй, без сумнiву, вiддає перевагу «науковому мето­­­ду», котрий є безособистiсним i максимально об'єктивним. Однак i «метод впертостi» захоплює Пiрса своєю «силою, простотою i безпо­­­середнiстю». Люди, якi використовують його, не витрачають часу на роздуми, а, схопившись за яке попало рiшення, наполегливо трима­­­ються за нього, щоб там не було. На користь цього методу свiдчать психологiчнi мiркування, оскiльки наполегливiсть, завзятiсть у до­­­сягненнi мети є абсолютно необхiдною. Апрiорний же метод подобався Пiрсу своїми зручними наслiдками, що випливають з схильностi люди­­­ни прийняти симпатичний їй погляд.

Згiдно наукового методу, знання законiв сприйняття дозволяє лю­­­динi вносити виправлення у «данi» органiв чуттiв, i тим самим су­­­дити про речi, як вони iснують насправдi. Але Пiрс тут же зазна­­­чає, що це лише гiпотеза, яка грунтується на поняттi «реальностi», що в свою чергу спирається на апрiрне вiрування. Конкретне вiру­­­вання через досвiд використання методу може перетворитися у певне знання.

На питання: що таке реальнiсть? — Пiрс вiдповiдає у статтi «Як зробити ясними нашi iдеї», де називає «реальним» об'єкт, в думцi про який мають погодитись всi люди. Але тодi це ставить реальнiсть в залежнiсть вiд того, що про неї думають, а отже — суперечить вихiднiй настановi щодо iдеї «наукового методу». Реальнiсть, з од­­­ного боку, не залежна вiд думки взагалi, однак, вона в наших уяв­­­лення залежить вiд того, що будь-яка людина може про неї думати. З другого боку, хоча об'єкт для остаточної думки залежить вiд того, у чому ця думка полягає, все ж вона не залежить вiд того, що дума­­­ють про нього люди. Тото, як i у Спенсера, для Пiрса онтологiчнi переконання стають визначальним для обгрунтування методу.

Наприклад, однiєю особливiстю «наукового методу», за Пiрсом, є його зв’язок з реально iснуючою ймовiрнiстю. Тобто, виходячи з он­­­тологiчних мiркувань Пiрс стверджував, що в свiтi панує випад­­­ковiсть, i тому всi нашi висновки можуть бути лише ймовiрними. Фактично, грунтуючись лише на «онтологiчних вiруваннях» вiн рiзко критикує вчення про фатальну казуальнiсть, необхiднiсть i пiдкрес­­­лював принципову хибнiсть всякої теорiї, що вибудовується за допо­­­могою дедукцiя. Дедукцiя, для нього, грунтуючись на аксиоматицi будує свої уявлення «ейдично», через визнання iснування «вiчних i незмiнних сутностей» (визначення «iдеї» за Платоном). А оскiльки жодна з теорiй не може будуватися без аксiоматики, усi теорiї ма­­­ють хиби. Ця концепцiя отримала назву: «фалiбiлiзм» .

Тим самим Пiрс пiдкреслював iснування буттєво-дiйсного зв’язо­­­ку, який iснує мiж ймовiрнiстю та iндукцiєю, i, по сутi, обгрунто­­­вував iндуктивну логiку, котра сьогоднi виступає як галузь логiки ймовiрностей. Проте, в гносеологiчному планi його фалiбiлiзм вис­­­тупає як заперечення онтологiчного статусу поняття «необхiдностi» взагалi: «Спробуйте верифiкувати будь-який закон природи, — писав Пiрс, — i Ви виявите, що чим точнiшi Вашi спостереження, тим певнiше будуть вони показувати безладнi вiдхилення вiд закону… Прослiдкуйте їх причини достатньо глибоко, i Ви змушенi будете припустити, що вони завжди викликанi довiльною детермiнацiєю, або випадком» [Цит. за:23.-с.282].

Фалiбiлiзм Пiрса має двоїсту, суперечливу природу. З одного боку, вiн вiдкриває шлях для скептичного релятивiзму стосовно мож­­­ливостей теоретичного пiзнання, котрий зрiвнює теоретичну науку, релiгiю i здоровий глузд. З другого — виражає вимогу антидогматич­­­ного емпiричного дослiдження: намiренно випробувати природу заради самого випробування.

Саме спроба подолати фалiбiлiзм стала визначальною для усього неопозитивiзму. Логiка, з позицiї логiчного позитивiзму, — це нау­­­ка, що вiдзначається тавтологiчним, а отже — аналiтичним (i в ць­­­ому розумiннi — апрiорним), характером. Тому логiчний аналiз побу­­­дований за формальними вимогами емпiричного дослiдження дозволяє за допомогою спостереження довести, чи є дослiджуване речення тав­­­тологiєю або суперечнiстю (запереченням тавтологiї) — тодi воно належить до сфери логiки й математикичи воно є змiстовним вис­­­ловлюванням, тобто не є нi тавтологiєю, анi суперечнiстю — тодi воно є фактичним реченням емпiричної науки.

Нагадаємо, що принцип верифiкацiї у якостi суто логiчної проце­­­дури був сформульований Шлiком у роботi «Всезагальна теорiя пiзнання» (1918) i розглядався як особливий метод емпiричної пе­­­ревiрки, який використовується iндуктивними науками. Шлiк вiдзна­­­чав, що принцип верифiкацiї був висунутий ще прагматизмом, але ос­­­таннiй не помiтив, що верифiкацiя, по сутi, є емпiрично-логiчним встановленням тотожностi двох суджень (їх просте спiвставлення).

" Принцип верифiкацiї", як основоположний принцип Вiденського кола, у завершенiй формi був уточнений Ф. Вайсманом у статтi «Логiчний аналiз поняття ймовiрностi» (1930) у виглядi положення: «Якщо нiяк не можна вказати, коли речення iстинне, то це речення зовсiм не має сенсу, адже сенс речення є метод його верифiкацiї» .

У свою чергу Дж. Мур ввiв спецiальну процедуру аналiзу, яка полягає у тому, щоб аналiзоване речення переводилось у iншу форму таким чином, щоб воно мало той самий змiст, але не мiстило, навiть потайки, термiнiв першого речення. Однак, при такому розумiннi аналiзу (яке є характерним i для пiзнiшої лiнгвiстичної фiлософiї) виникає одне утруднення. Саме поняття аналiзу передбачає, що вiдбувається роздiлення складного на простi компоненти, цi компо­­­ненти розрiзняються, виявляється способ конструювання компонентiв у цiле i т.д. Так, геометрична фiгура, яка має назву «куб» уяв­­­ляється як складне трьохмiрне тiло, утворене площинамианалiз ку­­­ба вимагає вияснення кiлькостi цих площин, їх форми та спiввiдно­­­шень. А що ж робити з реченням «Це рука»? Чи це абсолютно просте, елементарне поняття, чи воно може бути пiддане аналiзу-розкладен­­­ню? Мур вiдповiдає на це питання ствердно, а такими елементами вважав «чуттєвi данi» .

Проте виявилося, що тодi треба мати експлiкацiю поняття «чуттєвi данi». Адже саме поняття данi свiдомостi, але аж нiяк не вiдчуття, вони є так само нетотожнiми вiдчуттям, як бачення коль­­­ору не тотожнє самому кольоровi. Тому поняття може подаватися че­­­рез систему висловлювань, що за своїм походженням може мати аксiоматично-дедуктивну природу. Однак, його використання та дослiдження пiдпорядковане логiко-емпiричним процедурам. Тобто, у формi висловлювання, текстiв поняття постають як емпiрична даннiсть, яку можне дослiджувати iндуктивними методами.

Розглядаючи теорiю, будь-яку впорядковану систему знань як логiчну структуру (систему висловлювань), що може емпiрично дослiджуватися методологiя iндуктивiзму стає на шлях принципово заперечення герменевтики. Герменевтика для неопозитивiстiв є варiант метафiзики, а не науки. Остання завжди має предмет свого дослiдження у формi емпiрично даної реальностi, яка вивчається iндуктивно.

Революцiйне значення вiдкриття можливостi розглядати теорiю, систему знань, принципи, науку як предмет iндуктивного дослiджен­­­ня, критики неопозитивiзму, здебiльшого не розумiють i досi. Так чи iнакше, iсторично саме ця iдея набула найбiльшого впливу на ддолю науки та практики кiнця ХХ ст. Нескладний неупереджений аналiз одразу виявляє, що мова йде про принципово новий предмет дослiдження — iнформацiю та iнформацiйну систему. Просто застарiла термiнологiя дещо завуальовує суть справи.

Оскiльки вислювлювання чи система висловлювань розглядаються iндуктивiстами у якостi повiдомлення, що емпiрично наявне, тодi взагалi всерiвно чи мова йде про принцип, принципи, систему аксiом, теорiю. Мова йде про iнформацiю, що може мати рiзнi форми наявностi. У свою чергу нагадаємо, що поняття «iнформацiя» було впроваджено ще за часiв античностi. «Informatio» (лат.) — означає повiдомлення. А «informare» — приведення до певної форми. А Якщо мова йде про повiдомлення у певнiй формi, що може за К. Шенноном вимiрюватися та «знiмати невизначенiсть ситуацiї», тодi використо­­­вуватися воно може виключно iнструментально, як щось емпiрично на­­­очне.

Слiд визнати, що формування методологiї науки першою фiлософiєю науки виявило одну з фундаментальних властивостей цого фiлософсь­­­кого напрямку: фiлософiя науки здатна обгрунтовувати, формувати новi напрямки наукових дослiджень, новi науки.

Література:

1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом язы­­­ка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М., 1998.

2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая фило­­­софия науки: становление и развитие. -М., 1998.

3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей. -М., 1977.

4. Аристотель. Метафизика//Сочинения: В 4-х тт. -М., 1976. -Т.1.

5. Ратников В. С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность. -К., 1995.

6. Чуйко В. Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знан­­­ня//Фiлософська думка. -N5. -К., 1999.

7. Рорти Ричард. После философии — демократия//Боррадори Дж. Американский философ: Беседы с Куайном и др.-М., 1998.

8. Lyotard J.-F. La Condition postmoderne. Rapport sur le savoir. -Paris, 1979.

9. Чуйко В. Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу техно­­­логiчного використання наукового знання// Проблеми фiлософiї. N91. -К., 1992.

10. Платон. Диалоги.-М., 1986.

11. Див.: Лосев А. Ф. Миф, число, сущность. -М., 1994.

12. Price D.J. de S. Science Since Babylon. -Vale, 1961.

13. Жак Деррiда у Москвi. -М., 1992.

14. Чуйко В. Л. Про методологiчну недосконалiсть монiзму// Фiло­­­софськi читання пам’ятi Павла КопнiнаК., 1997.

15. Чуйко В. Л. Конструирующее мышление и технологическое приме­­­нение науки//Философские проблемы современного естествознания. -Вып. 72. -К., 1990.

16. Кондаков Н. И. Сравнение // Логический словарь-справочник. -М., 1975.

17. Рижко В. А. Концепцiя як форма наукового знання. -К., 1995.

18. Категории диалектики, их развитие и функции. -К., 1980.

19. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. -Т.1. -М., 1979.

20. Ильенков Э. В. Проблема противоречия в логике//Диалектичес­­­кое противоречие. -М., 1979.