Напрями формування правової держави в Україні

Напрями формування правової держави в Україні

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування правової держави

1.1 Виникнення і реалізація ідеї правової держави

1.2 Поняття, основні ознаки і визначення правової держави

1.3 Суть і соціальне призначення правової держави

Розділ 2. Напрями формування правової держави в Україні

2.1 Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство

2.2 Основні напрями формування громадянського суспільства і правової держави в Україні

2.3 Конституція України — передумова побудови соціальної, демократичної, правової держави

Висновки

Список використаних джерел правова держава громадянське суспільство

ВСТУП

Правова держава як теоретична концепція і практика має тривалу історію. Уже в стародавні часи починаються пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємозв'язків, взаємозалежностей і узгодженої взаємодії права і влади. У процесі розвитку уявлень, що поглиблювалися, про право і державу досить рано сформувалася ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей. Цілий ряд положень, значимих для подальших уявлень про правову державу, було розроблено вже античними авторами. У їхньому числі положення про владу закону як поєднання сили і права (Арістотель та інші); про розрізнення правильних і неправильних форм правління, про змішане правління і про роль права в типології державних форм (Сократ, Платон, Арістотель, Полібій, Ціцерон); про співвідношення природного права і права, що випливає з волі людини (Демокріт); про рівність людей за природним правом (деякі софісти, римські юристи); про право як мірило справедливості і норму регулювання політичного спілкування (Арістотель); про державу (республіку), як «справу народу», як правове спілкування і «загальний правопорядок» (Ціцерон); про сфери приватного і публічного права; про вільного індивіда як юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи). В епоху занепаду феодалізму ідеї правової державності з позицій історизму виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж. Боден. У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок зробили філософи-мислителі і просвітителі Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Джефферсон і багато інших.

Останніми роками в руслі реформаторських процесів відбулися серйозні зміни в наукових поглядах на державу і право.

Концептуальні положення і шляхи формування правової держави викладаються в працях сьогоднішніх дослідників права і держави: С. С. Алексеева, В. М. Хропанюка, В. М. Кудрявцева й ін.

Правова держава — це форма організації та діяльності державної влади, що будується на відносинах з індивідами і різноманітними об'єднаннями на основі норм права.

Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різноманітних формах власності (державна, колективна, орендна, приватна, акціонерна, кооперативна та ін.) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично. У правовій державі власником повинен бути виробник і споживач матеріальних благ. Правові засади державності реалізуються тільки за наявності свободи і самостійності власності, що забезпечує право.

Соціальну основу правової держави становить саморегулююче громадянське суспільство, що об'єднує вільних громадян. У центрі уваги стоїть людина, її права, свободи й інтереси. Правова держава — це водночас і соціальна держава.

Моральна основа правової держави полягає в загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, рівності й свободи особи, її честі й гідності. Правова держава відрізняється від неправової якістю законів: вони повинні бути гуманними, закріплювати невід'ємні права кожної людини, справедливими. Правова держава — це суверенна держава, що втілює суверенітет народу, націй і народностей, які населяють її територію.

Політична природа держави найбільш чітко виявляється в її суверенітеті. Суверенність держави виражається в тому, що їй належить право офіційно представляти все суспільство в цілому, видавати закони й інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами цього суспільства, і, нарешті, вершити правосуддя.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: «Правова держава — основний гарант здійснення та захисту прав людини».

Об'єкт дослідження — теорія держави і права.

Предмет дослідження — правова держава.

Мета дослідження — розглянути поняття та характерні ознаки правової держави, а також основні напрямки формування правової держави в Україні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретичні аспекти формування правової держави;

2) дослідити виникнення і реалізацію ідеї правової держави;

3) охарактеризувати поняття, основні ознаки і визначення правової держави;

4) дослідити суть і соціальне призначення правової держави.

5) розглянути основні напрямки формування правової держави в Україні.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. В першому розділі мова йде про історичні передумови розвитку правової держави, її характерні ознаки. В другому — характеризуються головні напрями формування правової держави в Україні. Робота викладена на 39 сторінках друкованого тексту. Список використаної літератури виключає 23 найменувань.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

1.1 Виникнення і реалізація ідеї правової держави

Сама ідея правової держави, як і багато інших оригінальних ідей, виникла надзвичайно давно в Стародавній Греції. В античних містах-полісах, а пізніше і в Афінах, які об'єднували 12 таких своєрідних мікродержав, існував принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Уже тоді були магістрати (адміністративно-виконавчі органи), ареопаг, судові органи і народні збори (віче). Ще в ті часи людство регулювало свої відносини, керуючись правом, законами, потребами та інтересами суспільства. Наприклад, відомий філософ Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони його раби, я бачу спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги» [12, 145].

У VI ст. до нової ери всесвітньо відомий архонт (цар) Солон, у зв’язку з кризою Афінської держави і суспільства, за погодженням основних політичних партій афінського суспільства, провів правову реформу, створив нові закони і завдяки досягненню компромісу між аристократами і демократією (народом) вирішив усі політичні і соціальні суперечності, які нагромадились у суспільстві. Він запропонував принцип консенсусу, компромісу, договору (угоди), щоб консолідувати всі політичні сили, прийти до узгодженого рішення, зберегти громадянський мир і всі інші матеріальні та культурні цінності суспільства. Суть своїх реформ Солон висловив так: «Всіх я звільнив. А цього домігся владою закону, силу з правом поєднав» [12, 145].

Сам Солон про свої закони сказав так: «Владу дарував я народу тією мірою, якої він потребував. Честі його не позбавив, але й не дав зайвих прав. Також про тих потурбувався я, хто багатством і силою всіх обійшов — щоб їх не зганьбив ніхто. Став я між тих і інших, простягнувши міцний щит мій над ними, і забороняв перемагати несправедливо інших».

На думку Арістотеля, з реформ Солона в Афінах почалася демократія. Сам же Арістотель обґрунтував концепцію розумних і справедливих законів, тобто правових законів. Він вважав: «Хто вимагає, щоб закон володарював, вимагає, здається, того, щоб панувало тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб володарювала людина, додає до цієї своєї вимоги свого роду тваринний елемент, оскільки пристрасть є щось тваринне, та й гнів зводить правителів з істинного шляху, хоча б вони і були найкращими людьми; натомість, закон — це врівноважений розум» [12, 146].

Паралельно ідея правової держави виникла і в Стародавньому Китаї, за життя найвідомішого китайського філософа Конфуція. На запитання: «Що є життя?» Конфуцій відповідав: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі. І тоді щезне ненависть у державі, щезне ненависть у сім'ї». Конфуцій був прибічником ненасильницьких методів правління. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на основі доброчинності. «Для чого, управляючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то і народ буде добрим», «Коли багатства розподіляються рівномірно, — то не буде бідності; коли в країні панує гармонія, то народ не буде нечисленним; коли панує мир (у відносинах між верхами і низами), не буде небезпеки повалення правителя». Доброчинність, за Конфуцієм, — це широкий комплекс етико-правових норм і принципів, в які входять правила ритуалу (лі), людинолюбства (гуманізму) (жень), турботи про людей (шу), поважного ставлення до батьків (сяо), вірності правителю (чжуан), обов’язку і т. ін.1 Гуманні форми і методи правління й управління становили основу правової держави.

На думку античних філософів і юристів — правда, справедливість, право, закон — традиційно вважалися божественними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля, хаосу. Повагою до божественно справедливого і розумного закону продиктований і безсмертний афоризм Геракліта: «Народ повинен воювати за закон, як за свої стіни».

Стародавній Рим, перейнявши весь історичний досвід Стародавньої Греції, всю передову філософію, закони і принципи права, також вважав, що право — це мистецтво добра і справедливості, що право і юридичні закони виражають або повинні виражати справедливість. Наприклад, відомий римський юрист, політичний діяч і філософ Марк Тулій Цицерон зазначав, що мудрий державний діяч повинен бачити і передбачати шляхи і повороти у справах держави, сприяти зміцненню і сталості держави як гаранта «загального порядку». Особа, яка керує справами держави, має бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною, компетентною у державних справах, володіти основами права.

В основі права (за Цицероном) лежить властива природі справедливість як вічна, незмінна і невід'ємна властивість і природи в цілому, і людської природи зокрема. Він писав про природний закон: «Справжній закон — це розумне положення, що відповідає, природі і поширюється на всіх людей, він постійний, вічний, закликає до виконання обов’язку; проте, коли це не потрібно, він нічого не наказує чесним людям і не забороняє їм, і не впливає на безчесних, наказуючи їм будь-що або забороняючи. Пропонувати повне або часткове скасування такого закону — блюзнірство, будь-якою мірою обмежувати його чинність не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо» [12, 147].

В умовах рабовласницького і феодального суспільства неможливо було реалізувати ідеї правової держави з багатьох причин економічного, політичного і соціально-правового характеру, хоча окремі елементи уже були запроваджені в Англії, в Європі у формі місцевого самоврядування, введення магдебурзького права тощо. Зокрема, К. Ясперс визначає правову державу як державу, в якій існує свобода, що заснована на законах, а класичний тип політичних свобод, які необхідно наслідувати, склався в Англії більш як 700 років назад.1 Так, у Нортгемптонському статуті 1328 p., зокрема, вказувалося, що ніяке королівське розпорядження не може вплинути на хід правосуддя. Ще до того, як Дж. Локк написав свій знаменитий памфлет про уряд, в Англії вже склався такий тип політичної системи, де реальною була повага до суду і діяла певна система стримувань і противаг у владних відносинах.

У ХІ-ХІІ ст. римська церква розробила складну систему канонічного права. У 1087 р. вперше в Європі був заснований Болонський університет спеціально для вивчення юридичних текстів, складених візантійським імператором Юстиніаном. Після п’яти віків забуття ці тексти були заново відкриті в Італії та послужили, джерелом майже всієї термінології та багатьох понять, які необхідні були для систематизації канонічного і світського права.

Подвійність церковної та світської юрисдикції та множинність світських юрисдикцій спричинила гостру конкуренцію, з якої вийшло не тільки правління законом (rule by law), але і панування права (rule of law). Така риса західної традиції права протягом 800 років була джерелом розвитку права і джерелом свободи. Панування права було засноване не тільки на багатьох юрисдикціях, а й на дуалізмі світської та духовної сфер. Тоді вважалося, що сама історія вимагає спокутування світського порядку і що закон може відіграти певну роль у цьому спокутуванні. Бог був Богом закону. «Бог сам — закон». Так записано в першому німецькому зводі права «Саксонське зерцало» близько 1220 р. «Бог сам — закон, і тому закон дорогий йому» — це пряме вирішення філософії Папської революції. Таке піднесення права спостерігаємо в той час у всіх країнах Європи і в усіх європейських містах. Через декілька десятиліть після «Саксонського зерцала» великий англійський юрист Брактон напише: «Закон робить короля», Англія живе «не під владою людини, а під владою Бога і закону» [12, 148].

Друга частина західної традиції права випливає з уявлення про право як самостійний предмет. Вперше на Заході право розглядалось окремо від теології, економіки і політики; вперше з’явилось дещо визначене, яке заслуговувало назви «право». Це право мало власних професійних «опікунів», які називались юристами, і власну літературу. До 1050 р. не існувало в Європі ні збірників права, ні юридичних трактатів, хоча траплялися збірники звичаїв і канонів. Не було законодавчого процесу (як тепер), хоча королі час від часу видавали закони.

Отже, відновлення і розвиток системи римського права, і зокрема візантійського цивільного класичного права, привів до рецепції та вдосконалення канонічного і світського права. Всі ці процеси в сукупності спричинили ідеї верховенства або панування права — як однієї з основних ознак правової держави.

Згодом ідеї та окремі положення правової держави розвивали і підтримували представники природної школи (теорії) права Дж. Локк, Т. Гоббс, Гуго Гроцій, Б. Спіноза, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Монтеск'є, О. М. Радищев та ін.

Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І. Кантом. На його думку, у прийнятті законів законодавець повинен керуватися головною вимогою: «Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». Він також вважав, що, кожний громадянин повинен бути паном самому собі". Істинне покликання права — надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально себе проявити, де могла б повністю реалізуватися свобода індивіда. У цьому — суть морального обгрунтування права. І. Кант висунув і захищав тезу про те, що благо і призначення держави — в досконалому праві, в максимальній відповідності конституційного устрою і режиму держави принципам права. Під благом держави слід розуміти стан найбільшого узгодження конституції з принципами права. На його думку, здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов’язковим. Ця загальнообов’язковість права досягається через надання йому примусової сили. Інакше не можна примусити людей дотримуватися правових норм, не можна перешкодити їх порушенню і відновити порушене. Без примусової сили право не може виконувати свою роль. Надати праву таку примусову силу (властивість) здатна лише держава — споконвічний і первинний носій примусу.

Отже, Кант пов’язував етику з правом, а право — з державою, він багато разів підкреслював велику необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати свої акції з ним. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Відступ від цього положення може коштувати державі досить дорого. Всі ці ідеї дали підстави вважати І. Канта одним із основних творців концепції «правової держави».

Представники природної концепції права обгрунтували ідею природних і невідчужуваних прав людини і громадянина, до яких належать, у першу чергу, і право на життя, право на безпеку, право на свободу, право на власність тощо. Всі ці та інші права і свободи були проголошені після великих буржуазних революцій і закріплені в конституціях держав Європи і США. Зокрема, у Франції було прийнято Декларацію про права людини і громадянина (1791 p.), які пізніше були закріплені в Конституції Франції. У 1776−1786 pp. ці основні права було проголошено у США і закріплено в Конституції 1786 р.

Всі буржуазно-демократичні революції XVII-XIX ст. були спрямовані проти монархічного абсолютизму, кріпосного права, проти феодалізму, юридичної та політичної нерівності. Водночас у всіх державах, де відбулися ці революції, було проголошено й закріплено принципи юридичної та політичної рівності й рівноправності, принцип свободи слова, друку, підприємницької діяльності тощо. Закріплення основних політичних і природних прав людини і громадянина в конституціях європейських держав і США мали велике історичне значення для встановлення і розвитку демократії та правової держави [10, 115].

Сам термін «правова держава» з’явився пізніше, на початку XIX ст. в працях німецьких юристів і філософів: К. Велькера (1813 p.), І.-Г. Фрайхера фон Аретіна (1824 р.) і Роберта фон Моля (1832 р.). Роберт фон Моль вперше зробив юридичний аналіз даного поняття і ввів його в науковий обіг. Він розглядав правову державу як категорію безперервного вчення про державу, яка постійно розвивається, І ставив державу п’ятою за порядком після патріархальної, патримоніальної, теократичної та деспотичної держави. Відтоді ідея про правову державу більш ніж на сто років оволоділа думками німецьких учених і політиків.

Ідеї правової держави зародилися досить давно, але процес реалізації цієї ідеї охоплює надзвичайно великий історичний період. Таку державу неможливо встановити декретами або законами. Формування держави вимагає становлення, створення особливих правових відносин між громадянами і державою, між органами державної влади і управління, між судовими органами і громадянами. Створення таких особливих правовідносин вимагає високої політичної, моральної та правової культури від усіх суб'єктів правової держави і громадянського суспільства. Тому основним елементом (компонентом) правової держави є високий рівень загальної культури населення і самої держави, заснованої на взаємоповазі та відповідальності особи і держави і т. ін.

Як свідчить історія розвинутих буржуазних країн, формування правової держави відбувалося протягом століть: у США — з Декларації про незалежність (1776 p.), у Франції - з Декларації прав людини і громадянина (1791 p.). Незважаючи на специфіку, всі вони сприяли піднесенню матеріального і духовного рівня життя населення, розвиткові загальної політичної, демократичної та правової культури, були пов’язані з боротьбою за демократію і непорушність прав людини, з проголошенням верховенства права над політичною і військовою силою. Ідея непорушності, недоторканності прав людини дістала міжнародне визнання в Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН в 1948 p., в Гельсінському Підсумковому акті з безпеки і співробітництва в Європі (1975 p.), інших міжнародно-правових актах [10, 116].

Щодо України та Росії, то реально її формування могло початися після Лютневої революції або Жовтневої революції 1917р., після прийняття Декларації прав трудящого та експлуатованого народу. Але встановлення диктатури пролетаріату, громадянська війна, політика військового комунізму, відмова від непу й утвердження авторитарно-деспотичного (тоталітарного) режиму призвели до верховенства насильства, репресій, терору, волюнтаризму, диктату в політичній, економічній і соціальній сферах, до верховенства насильства над правом, до верховенства держави (державного апарату) і партійної бюрократії над суспільством і особою. Правовий нігілізм став домінуючим елементом державної ідеології. Великої шкоди у формуванні правової держави завдав і позитивістський (вузьконормативний) і класовий підхід до розуміння права як класового регулятора суспільних відносин. В умовах авторитарних і тоталітарних режимів істинне поняття права, принцип верховенства або панування права знищується або ліквідується, і на його місці опиняється військова і фізична сила, насильство.

Виникнення так званої соціалістичної держави і системи соціалістичних держав світу привели до виникнення соціалістичної системи, яка протистояла капіталістичній системі. Соціалістична система розпалась у результаті такого змагання з капіталістичною системою. Капіталізм не тільки витримав, але й зміцнів, оскільки він змінив суть своєї держави, посилив свій демократичний потенціал, почав реалізувати соціалістичні ідеї, пристосовуватися до нових політичних умов, вивів свою економіку з кризи і почав реалізувати основні принципи правової держави, в тому числі й соціалістичні ідеї. Відбувся компроміс між «капіталом» і «працею», між капіталістами і трудящими. Клас буржуазії вимушений був піти на значні поступки. Західні держави зберегли капіталістичний спосіб виробництва і міцні стимули матеріальної заінтересованості, приватну власність і перейшли на раціональні форми господарювання і трансформацію приватної власності на акціонерні форми власності. Тому те суспільство, яке склалося в багатьох країнах Заходу після Першої та Другої світових воєн і в останні десятиліття, суттєво відрізняється від капіталізму часів Маркса і Енгельса. Водночас, щоб не допустити соціальних революцій (в т. ч. соціалістичних), західні держави обрали реформаторський шлях розвитку, або еволюційний поступовий розвиток держави і суспільства, на відміну від революційного шляху розвитку [10,117].

Після здобуття незалежності і державного суверенітету Українська держава взяла курс на формування правової держави і громадянського суспільства, що має стати складовою державної політики, основним завданням і призначенням держави. У ст. І Конституції України (1996 р.) проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава», що вказує: парламент України, як і основна маса населення, прагне будувати соціально-демократичну і правову державу, як і більшість цивілізованих держав спічу.

1.2 Поняття, основні ознаки і визначення правової держави

З’ясуванню поняття правової держави приділяли увагу дуже багато спеціалістів як на Заході, так і в колишньому Радянському Союзі (Алєксєєв С. С, Лазарєв В. М. та інші). В Україні проблеми правової держави досліджували проф. Козюбра М.І., Заєць А.П., Рабінович П.М., Соколов А. II., Тимошенко В.І., і багато інших спеціалістів. У цілому проблемам правової держави присвячено тисячі наукових праць і публікацій. У них по-різному з’ясовується поняття правової держави, мають місце різні підходи і різний аналіз — від примітивного до інтегрованого, комплексного підходу до розуміння правової держави.

На наш погляд, правильний науковий підхід до розуміння правової держави передбачає розглядати таку державу як складне соціально-історичне явище, яке охоплює по суті три окремі, але тісно взаємопов'язані поняття явищ соціального життя: 1) поняття держави взагалі; 2) поняття права; 3) поняття — основні риси (принципи) правової держави. Поєднавши всі ці поняття, матимемо поняття і визначення правової держави. Визначити поняття правової держави можна і поєднанням двох понять — держави взагалі і права. Це також дасть розуміння правової держави, її визначення. А от у науковій практиці сформувалися інші підходи до визначення і розуміння правової держави. Такий підхід можна назвати формально-логічним, оскільки він заснований на принципах і законах формальної логіки, на відміну від діалектичної та інших логік.

Цей підхід був практично обумовлений різними факторами: 1) по-перше, самою практикою розвитку, еволюції держави, коли правову державу розуміли як принцип поділу влади і т. п.; 2) впродовж багатьох століть наука і практика не могли дати інтегрованого визначення, що таке держава і що t; право, незважаючи на чималі зусилля вчених усіх країн світу. Лише в кінці XX ст. після наукового аналізу різних концепцій (теорій) держави і права виявилося можливим мати певне уявлення про ці явища; 3) по-третє, всі ці явища динамічно розвиваються разом із розвитком науки держави і суспільства, вони періодично змінюються, залежно від нашою пізнання й усвідомлення; 4) по-четверте, всі поняття і всі соціальні процеси мають тенденцію вдосконалюватися, змінюватися до безмежності; 5) всі держави і суспільства розвиваються нерівномірно — одні в напрямку прогресу, інші навпаки — в напрямку регресу (деградації), що також впливає на розвиток науки, правових понять, та й уявлень [16, 98].

В історії людства, як відомо, було дуже багато різноманітних видів і типів держави; демократична, соціальна, соціалістична, буржуазна, а також правова, або громадянська, держава.

Правова держава — це якісно інший вид і тип держави. Вона має свої ознаки (принципи), за якими відрізняється від авторитарної або інших видів антидемократичних держав. Аналіз наукової літератури, різних концепцій і практики свідчить, що правова держава відрізняється від неправових (антидемократичних) держав такими основними ознаками:

1) у ній проголошується і діє принцип верховенства права і правових законів над підзаконними нормативними актами, над свавіллям, політичною і військовою силою держави, її органів влади і посадових осіб;

2) принцип єдності й поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, яка належить усьому народові з метою недопущення диктаторських антидемократичних режимів;

3) верховенство громадянського суспільства та його представників — парламенту і президента над державним апаратом і державною владою;

4) встановлення народного-контролю за діяльністю державної влади і державних органів у формах безпосередньої та представницької демократії, з метою недопущення зловживання владою і порушення вимог і принципу законності;

5) юридичне закріплення і фактичне забезпечення основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;

6) взаємоповага і взаємовідповідальність особи перед державою і держави перед особою;

7) юридичне закріплення і реалізація принципу юридичної та політичної рівності, рівноправності і справедливості громадян один до одного, до закону і до держави;

8) всебічний розвиток представницької та безпосередньої демократії, свобода і відповідальність засобів масової інформації;

9) формування поваги до суб'єктивних прав і свобод громадян, юридичних осіб, держави і суспільства: формування поваги до правових законів і в цілому формування високого рівня правової, моральної та політичної культури;

10) зміцнення престижу і ролі судових органів і забезпечення їхньої діяльності на підставі правових законів;

11) пріоритет загальнолюдських політичних і моральних цінностей над класовими, клановими і груповими; високоморальний характер системи права і законодавства та реалізація їх у практичному житті державної влади і громадянського суспільства;

12) управління суспільством і державою на підставі справедливих і мудрих правових законів, за допомогою демократичних форм і методів, збереження громадянського миру, забезпечення (гарантування) права законності і правопорядку.

Можуть існувати й інші факультативні ознаки правової держави. Зокрема, в такій державі діє принцип: «Громадянам дозволено робити все те, що не заборонено законом, а державі та її органам влади — лише те, що дозволено законом».

На цій підставі можна дати визначення правової держави: Правова держава — це така держава, в якій панує і діє принцип верховенства права і правових законів у всіх сферах державного життя і громадянського суспільства, в якій вся державна влада належить народові, в якій проголошуються і гарантуються основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, державної влади, форми представницької та безпосередньої демократії, загальнолюдські політичні та моральні цінності, рівність, рівноправ'я і справедливість, свобода і відповідальність, взаємоповага і взаємовідповідальність державної влади і громадян, в якій панують громадянський мир, правопорядок і право — законність [16, 100].

Окремі автори дають таке визначення: правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права, інструмент захисту і забезпечення прав, свобод і обов’язків кожної особи.

Інші спеціалісти вважають, що з урахуванням історичних даних, суспільної та державної практики і з позицій сучасного наукового знання можна виділити такі принципи правової держави:

1) принцип пріоритету права (або «панування права» — «правління права»).

Цей принцип полягає в тому, що:

а) право безпосередньо пов’язано з людиною, це — частина його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя;

б) держава — не єдине джерело формування права; у багатьох випадках держава лише оформляє і виражає природно-правові вимоги або рішення референдумів усього народу, або рішення судової практики;

в) право виникло раніше держави, а тому має більш природний характер, ніж держава;

2) принцип правової захищеності людини і громадянина, який має абсолютний характер;

3) принцип єдності права і закону, оскільки у правовій державі будь-який нормативно-правовий акт повинен бути не тільки за формою і назвою, але і за смислом (сенсом), і за змістом правовим. Це означає, що він має відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. Він має відповідати гуманістичним принципам, процесуально-демократичним процедурам прийняття тощо;

4) принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади, яка має демократичний і легітимний характер.

Правова держава — не тільки одна із соціальних цінностей, яка повинна утверджувати гуманістичне начало, справедливість, але й практичний інститут забезпечення і захисту свободи, честі й гідності особи, засіб боротьби з бюрократією, місництвом і відомчістю, форма здійснення народовладдя. Формування правової держави пов’язано з максимальним забезпеченням прав і свобод людини, відповідальністю держави перед громадянином і громадянина перед державою, підвищенням авторитету закону і суворим його дотриманням всіма державними органами та іншими суб'єктами, з ефективною роботою правоохоронних органів. У цих ознаках певною мірою виражається демократична ідея народного суверенітету. Суверенітет народу означає, що тільки народ є джерелом державної влади — основа і джерело державного суверенітету. Крім таких ознак, у літературі останніх років називають й інші ознаки правової держави. До них можна віднести такі [16, 102]:

1) концентрація всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

2) принцип поділу влади і неможливість підміни однієї гілки влади іншою;

3) наявність розвинутого громадянського суспільства;

4) створення антимонопольних механізмів, засобів стримування і противаг проти концентрації всієї влади в якійсь одній гілці влади;

5) верховенство і пряма дія конституційного закону;

6) встановлення в законі та проведення на практиці суверенності державної влади;

7) формування суспільством законодавчих органів влади і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

8) відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

9) правова захищеність усіх суб'єктів соціального забезпечення від свавільних рішень хоч би кого;

10) відповідність законів праву і правова організація системи державної влади;

11) підвищення ролі суду як зразка, моделі та засобу забезпечення правової державності;

12) єдність прав та обов’язків держави і громадян;

13) взаємна відповідальність держави та особи [18, 134].

Отже, можна назвати близько 15−20 ознак, за якими правова держава відрізняється від звичайної, експлуататорської, або антидемократичної держави. Переважно всі ці ознаки правової держави були апробовані практикою світового державного будівництва, науково обгрунтовані або емпірично встановлені.

Будь-яка система права будується на основних або головних принципах (ідеях). До таких принципів можна віднести такі: 1) принцип народовладдя або суверенітету народу, від якого походять суверенітет і незалежність держави; 2) принцип рівності й рівноправності всіх громадян перед законом і державною владою або державою; 3) принцип моральності, мистецтво добра і справедливості; 4) принцип істинності, правди, правильності, розумності й мудрості з позицій потреб та інтересів народу або держави, прогресивного розвитку держави, людини і суспільства; 5) принцип свободи й відповідальності за правопорушення; 6) принцип гуманізму; 7) принцип діалектичної єдності й гармонії прав та обов’язків усіх суб'єктів суспільних відносин; 8) пріоритет загальнолюдських морально-політичних цінностей над класовими і клановими, або верховенство загальнонародних потреб та інтересів над класовими і приватними у випадку їх суперечностей; 9) пріоритет природних і невідчужуваних прав і свобод людини над правами і свободами держави і державної влади або гармонія прав та обов’язків держави й особи.

Всі ці основні принципи права виражають його соціальну природу і суть. Вони є фундаментом системи права і правового законодавства, на відміну від авторитарної та антидемократичної системи права й законодавства. Авторитарні системи права й законодавства будуються на полярно протилежних принципах і засадах, які засновані на фізичному або військово-політичному насильстві над особою, на принципах нерівності й нерівноправності між класами і соціальними групами — відповідно і громадянами, на експлуатації людини людиною або державою людини, на пригнобленні, на страху перед диктатором чи правоохоронними або силовими органами, на терорі, деспотизмі й антинародній політиці в різних сферах соціального життя, на принципі антиморальності й анти-демократії тощо. Таким чином, право і антиправо — протилежні за своєю суттю. Вони можуть, як і будь-які парні протилежні, або полярні, категорії, за певних умов переходити одне в одне і мінятися місцями.

Юридичні закони можна назвати правовими і в тому випадку, якщо вони виражають основні принципи і положення природного права, основні закономірності економічного, політичного, морального і соціального розвитку суспільства, загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Правові закони повинні формуватися на наукових принципах, на досягненнях науки в різних сферах суспільного життя.

Від характеру законів та їх реалізації безпосередньо залежить режим законності й правопорядку. Законність і правопорядок — це основа нормального функціонування правового суспільства і держави. Виконання і дотримання аморального, абсурдного, антидемократичного і антинаукового законодавства фактично призводить до беззаконня, безпорядку, свавілля і хаосу, до деградації та кризи в економічному, політичному і соціальному розвитку тощо.

Отже, правова держава — це така держава, яка має всі ознаки звичайної типової держави (державну владу, територію, суверенітет, фінансово-грошову систему, державну мову, національну культуру), а також соціально-демократичну форму правління і демократичний державний режим, які засновані на пріоритеті права і правових законів, забезпечення основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, прав і свобод народу, законності й правопорядку відповідно до основних вимог і суті права — правди, правильності, наукової обґрунтованості, справедливості, рівності й рівноправ'я, гуманізму.

1.3 Суть і соціальне призначення правової держави

Розглядаючи питання про форми, типи і види держав, а також з’ясовуючи суть звичайної держави, можна дійти висновку, що всі вони мали і мають різну суть і сутність. Для експлуататорських і диктаторських типів і видів держави їхня суть виявлялась у формах і видах здійснення державної влади, яка належала пануючим класам — рабовласникам, феодалам, буржуазії, пролетаріату або аристократам, монархам, самодержавцям, деспотам, тиранам та ін. Державна влада здійснювалась в окремих випадках в егоїстичних інтересах монарха і його найближчого оточення, або в інтересах провідного чи домінуючого стану, або класу, дворян, в інших випадках — в інтересах бюрократичного апарату чиновників або державних службовців, ще в інших — в інтересах всього народу і суспільства — в демократичних республіках і теократичних монархіях, іноді і в аристократичних республіках.

Суть правової держави значною мірою відрізняється від суті звичайних видів і типів держави. Соціальна природа правової держави полягає в тому, що вона має інший характер та іншу природу. Вона виникає лише на базі еволюційного або революційного розвитку держави і суспільства, у процесі переходу його від домонополістичного капіталізму, від експлуататорських форм, видів і типів до такого суспільства і держави, в якому проголошується, юридично закріплюється і реалізується основний принцип — принцип рівності й рівноправності громадян перед законом і державою. Цей принцип дає можливість перейти до демократичних форм правління і демократичного режиму, до офіційного юридичного закріплення політичних і економічних прав людини і громадянина. Тому основна суть правової держави виражається в демократії, тобто такій формі правління, за якої державна влада здійснюється самим народом (за безпосередньою участю народу) і в інтересах усього народу чи більшості населення. Ця держава поєднує представницькі та безпосередні форми демократії. На цій підставі правову державу можна назвати демократичною державою, і не тому, що демократичні права закріплено в конституціях чи інших законах, а тому, що ці права реалізуються у практичному виборчому процесі, у практичному житті, якщо немає антидемократичного законодавства. Ступінь і рівень демократії може бути різним залежно від особливостей тих чи інших держав і суспільств [4, 34].

Соціальна природа і призначення правової держави і демократії полягає в тому, щоб згладжувати і стримувати сутички, конфлікти, різноманітні антагонізми між різними класами і соціальними групами. Ця суть закладена в самій природі держави, що яскраво виявилось у Стародавньому Римі, коли траплялися конфлікти між патриціями і плебеями. Щоб ці класи не знищили один одного, не воювали один з одним, патриції пішли на компроміс із плебеями і допустили їх до управління державними справами, в певних межах і формах.

Якщо суто експлуататорська або диктаторська держава є організацією насильства одного класу над іншим, організацією придушення одного класу іншим, то правова держава за своїми завданнями і функціями є політичною організацією примирення, консенсусу і компромісу різних класів, націй і соціальних груп. Однією з основних функцій правової держави є врахування і координація інтересів різних груп населення, знаходження і проведення в життя таких рішень, які підтримуються різними соціальними групами населення. Однією з найважливіших функцій правової держави є також дотримання і задоволення інтересів меншості (опозиції), захист прав кожної людини. Змінюються і зовнішні функції правової держави. У міжнародному аспекті держава розглядається як носій народних інтересів, а не лише класових.

Правова держава — це не суто класова держава, а певною мірою надкласова, міжкласова, оскільки вона виражає і захищає потреби й інтереси всіх соціальних класів, соціальних груп, кожної людини і громадянина, всього суспільства і всієї нації. Державна влада в ній формується в результаті демократичних виборів, і як у кожній республіці з демократичним режимом, вона підзвітна й підконтрольна народові. Весь народ є джерелом державної влади, тому в такій державі існує принцип верховенства влади народу над законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Таке верховенство влади народу виражається в безпосередніх і представницьких формах правління і управління. Найвищі органи державної влади (парламент, президент, уряд, Конституційний або Верховний Суд) є різними гілками представницької державної влади безпосередньо чи опосередковано. Весь народ або його активна більшість формують ці найвищі органи державної влади, довіряють їм здійснювати законодавчі, виконавчо-розпорядчі й судові функції в межах певного терміну або строку (4−7 років). Ці органи і посадові особи, відповідно, несуть або повинні нести моральну, політичну та юридичну відповідальність за свою діяльність перед народом. Народ уповноважує їх здійснювати представницькі функції держави і суспільства від імені всього народу як усередині держави, так і на міжнародній арені, оскільки за великої кількості населення всі питання внутрішньої та зовнішньої політики держави і суспільства неможливо вирішувати на загальнонародних референдумах або віче. Принцип верховенства влади народу вимагає від усіх гілок державної влади враховувати і виражати потреби та інтереси, а також законні й правомірні бажання і прагнення різних верств населення і соціальних груп — молоді, пенсіонерів, працівників і власників підприємств, національної еліти, державних службовців, працівників освіти і культури, політичних партій і громадських організацій тощо. Державна влада, яка не виражає цих потреб, інтересів і побажань, відривається від суспільства і народу, починає зловживати своїми повноваженнями, їй рано чи пізно доводиться нести моральну або політичну відповідальність (іноді й юридичну).

Цей принцип обумовлений і тим, що держава і державна влада походить від народу, нації або суспільства. Творцем держави є народ або його найкращі представники (еліта), які беруть активну участь у формуванні системи державних органів (у державотворенні) та формують систему права і законодавства для найкращого управління і регулювання найбільш важливих суспільних правовідносин і охорони всіх матеріальних і культурних цінностей суспільства. Цей принцип може бути формальним — юридично і політично закріпленим, і фактичним, або реальним. Тому для правової держави найважливіше значення має не стільки юридичне закріплення (хоча воно також має свою соціальну цінність), скільки фактична реалізація його у практичному житті. Принцип єдності слова і діла завжди вимагає реалізації принципів правової держави на практиці.

Суть правової держави полягає також і в тому, якими засобами і методами реалізується державна влада, за допомогою якого права й законодавства здійснюється управління державою та суспільством. Для вирішення цих завдань і функцій правова держава обирає правові та законні форми й методи правління та управління. Тому в такій державі домінує пріоритет права і правових законів над усіма підзаконними нормативно-правовими актами або іншими свавільними рішеннями державних органів.

Для правової держави й державної влади правові закони — священні й непорушні. Тому суть права виявляється в режимі або у процесі законності (правозаконності) в усіх сферах економічного, політичного і соціального життя суспільства та особи. Пріоритет права виражається у практичній діяльності державних органів, у режимі законності й дотриманні прав людини і громадянина. Реалізація права і режим законності ведуть до встановлення правопорядку — законними, ненасильницькими і непротиправними методами. Державні органи і посадові особи можуть діяти й використовувати лише ті форми, засоби і методи, що їх дозволяє чинне правове законодавство. Антиправові держави і суспільства головну ставку роблять на державний примус, на фізичну і військову силу, на силу поліції та інших правоохоронних органів в управлінні суспільством і державою. Правова ж держава та її органи мають право застосовувати силу і насильство лише до порушників правопорядку, до кримінальних злочинців тощо. Всі інші спірні питання вирішуються в судовому порядку.

Правова держава підтримує високий рівень правової культури, виявляє повагу до закону і прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави та інших соціальних цінностей. Престиж права і закону (правового) значною мірою обумовлений звичаями і традиціями суспільства, високим, гідним прикладом найвищих посадових осіб у дотриманні вимог права і закону, оскільки закон є загальнообов’язковим для всіх — для міністра і рядового громадянина, незалежно від заслуг і привілеїв [7, 47].

Соціальна цінність і призначення правової держави полягає в тому, щоб забезпечити вільний розвиток особи (людини і громадянина), створити економічні, політичні, соціальні та міжнародні умови для всебічного розвитку особистості, для вільного розвитку економіки, політичної системи і всіх інститутів державної влади і громадянського суспільства. Це призначення будь-якої держави, але не всі держави і не всі органи державної влади усвідомлюють і розуміють такі високі завдання і функції держави.

РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

2.1 Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство

Установлення демократичної, соціальної, правової держави є необхідною умовою створення, формування та функціонування громадянського суспільства. У свою чергу громадянське суспільство виступає певним фундатором правової держави.

Формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави відбувається паралельно, даному процесу сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази з урахуванням міжнародних документів, досвіду певних країн і, звичайно, Основного Закону — Конституції України, де ст. 1 передбачає, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Саме з усвідомленням громадянином своєї самоцінності, спроможності побудували краще життя своєї родини та країни в цілому й розпочинається процес формування здорового громадянського суспільства і відповідного йому типу держави. Громадянське суспільство в сучасній Україні стало природною потребою громадськості щодо суттєвих змін у відносинах між особою, державою та суспільством. Розвиток громадянського суспільства пов’язаний із становленням демократії, В умовах демократії держава перебуває під надійним контролем суспільства. Розвиток справжнього народовладдя — це і є формування громадянського суспільства.

Громадянському суспільству в теперішній Україні має відповідати правова держава, де на основі демократи функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система та ефективна судова влада, разом з реальним розподілом функцій влад, з їх ефективною взаємодією і взаємоконтролем. Правова держава є продуктом, соціальним результатом цілеспрямованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. В ній на основі реалізації високих принципів права відбувається реальна єдність людини і держави, правове самообмеження держави, що дістає своє найповніше виявлення у послідовному проведенні принципу взаємної відповідальності держави і особистості. І лише легітимність, визнання суспільством, обов’язковість забезпечують дійсне виконання законів державою і суспільством. Створення такої держави є найважливішим напрямком діяльності демократичної державності в нашій країні.

Отже, правова держава і громадянське суспільство формуються спільно, і даний політичний процес триває певний історичний час, який вимагає цілеспрямованих зусиль, великої волі. Усе цивілізоване людство живе в правових державах, в яких намагаються знайти найкращу форму майбутнього суспільного ладу, тобто такого, який можна назвати демократичною державою.

Побудову правової держави визначено ж одну із основних стратегічних цілей у платформах і програмах переважної більшості політичних течій та партій в Україні. Однак абстрактно сформульована мета обов’язково передбачає вироблення практичних заходів для її досягнення, розроблення програми предметних дій, яка розрахована в часі й орієнтована на конкретні соціальні обставини. А вони сьогодні складаються таким чином, що, крім побудови правової держави, в сучасній Україні треба будувати державу соціальної орієнтації, де «соціальна держава» означає розширення обов’язків держави — від забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки до відповідальності за добробут громадян.

Як наголошують вчені, «така держава передбачає наявність певного комплексу соціальних прав громадян і певний рівень соціальної захищеності, соціальної справедливості» [8, 31]. «Невід'ємним елементом соціальної політики, — вважає О. Стояк, — повинна стати її взаємопов'язаність з економічними реформами» [9, 51].

У політичній сфері демократія постає саморегулюючою системою. Ефективність демократичного процесу обумовлена тим, що він дає змогу найповніше виявити існуючі в суспільстві зворотні зв’язки і, таким чином, впливати на прийняття політичних рішень. Багатовіковий досвід засвідчує, що становлення демократії — це складний процес, який пов’язаний не лише з політичними перетвореннями. Він зачіпає як усіх індивідів політичного середовища, так і можливо соціальні взаємовідносини, що відбуваються між ними. Збудувати демократичну державу можливо лише за умов, коли найширші верстви населення сприймуть ідеї демократії, візьмуть активну участь у демократичних перетвореннях, створять демократичні інститути.

Демократія є певним захистом від тиранії. Демократія починає вмирати відтоді, як керівництво отримує можливість безконтрольно видавати закони та нав’язувати свою волю суддям" [11, 113].

Демократія виступає як спосіб і умова діалогу, прилюдного і мирного обговорення проблем, взаємного врахування супротивних інтересів, уподобань і переконань різних суб'єктів соціального процесу. Вона забезпечує певні цивілізовані способи досягнення компромісів або послаблення їхньої гостроти. Народ, надаючи владу своїм представникам, накладає на себе відповідальність поважати і підтримувати владу, виконувати її рішення. Водночас, влада відповідає перед народом і контролюється ним.

Майже ні в кого в сучасній Україні не викликає сумніву перевага демократичної форми правління перед усіма іншими. Однак жодна держава повністю не дотримується на практиці додержання принципів громадянського контролю і політичної рівності. У цьому розумінні неможливо подолати до кінця шлях демократизації, треба лише наполегливо зміцнювати й поширювати демократичні принципи. Актуальним залишається питання про демократичність політики, що проводиться владою.