Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Американський неолібералізм. 
Монетаризм

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву Основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулю­вання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків, тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре заре­комендували себе… Читати ще >

Американський неолібералізм. Монетаризм (реферат, курсова, диплом, контрольна)

РЕФЕРАТ

на тему:

Американський неолібералізм. Монетаризм.

Зміст:

Вступ.

  1. 1.

Неолібералізм.

  1. 2.

Монетаризм.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20 — 30-х рр. Поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. У цей час формується теорія неолібералізму — течії в неокласичному вченні, що означає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчить про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, та про початок нового етапу його розвитку.

1. Неолібералізм.

1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (колоквіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них найвідомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Американський неолібералізм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджетного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подолання інфляції. Задовго до початку 70-х рр., коли світ зазнав чергової глобальної кризи, представники неокласичної школи прогнозування її. Вони доводили, що «Велика депресія» 1929;1933 рр. Була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія грошей) та надмірні держані витрати, що призвели до розладу фінансової системи, до кризи, інфляції і безробіття.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий характер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей в обігу і запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий банківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанство, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. В основі його дії лежить кількісна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно сформульована Д. Рікардо.

2. Монетаризм.

Поєднання підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20 — 40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х — початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те­орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе­реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов­сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви­ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві наукиматематику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії - С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це сприяло формуванню ін­тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні­верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна­ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич­них підходів Згодом Мілтон Фрідмен — переходить до Колумбійського універ­ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором Теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно­му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь­кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проб­лем філософії.

З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де займається методологічними проблемами суспільних наук, проблема­ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред­колегій багатьох економічних видань.

Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основ­ні - «Нариси позитивної теорії» (1953) — «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959), «Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й економічний розвиток» (1973), «Безробіття, проти інфляції? Оцінка кривої Філліпеа» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США, 1867−1960» (1981) (у співавторс­тві), «Нариси позитивної економіки» (1975), «Вільні вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.

Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору».

Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії.

Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв’язаний із розробкою .теорії капіталізму як саморегу­лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку.

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста­тистичних узагальненнях.

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування.

Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи­чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, .наприклад у ситуації."інфляційного очікування". Психологічні фактори, на, його думку, — це рівноправ­ні складові врівноважування економічної системи.

Багато положень його теорії, було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід­мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей».

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід­ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль­стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про­цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері­альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».

Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед­бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра­ного напрямку.

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль­тернативи ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен ви­ступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналі­зу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на приро­ду розвитку капіталістичної економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.

Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву Основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулю­вання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків, тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре заре­комендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох систе­мах — капіталістичній та соціалістичній — почав виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) на­буває широкого визнання.

Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвит­ку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.

Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського ро­зуміння основ циклічного розвитку та динаміки національного до­ходу" яке базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційних процесів та споживання (ефективного попиту).

Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатнім сукупним попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на гроші. Державне регулювання полягає в стимулю­ванні сукупного попиту, який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси (контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує максимальну зайнятість.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Інфляція. За Кейнсом, кількість грошей у обігу не впливає на механізми цінового ринкового саморегулювання. Тому для Кейнса інфляція не становила суттєвої проблеми. Вона розглядалась ним як прийнятна плата за зайнятість. За визначенням Кейнса, спровокова­на емісією інфляція навіть необхідна як додатковий генератор ефек­тивного попиту, і лише тоді коли виробництво сягає критичних меж розвитку, інфляція може перетворитись на справжню, але держава завжди може контролювати цей процес.

Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.

Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслі­док, негативно впливає на цінову кон’юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропози­ції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозиці­єю. Проблеми, які виникають під час інфляції, розладнують ринко­вий механізм, і держава вже не може регулювати суспільне вироб­ництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні заходи.

Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсова­на емісія грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.

Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефі­цитного бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи держави щодо соціального забезпе­чення за рахунок прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або похідними від емісії грошей, або такими, що по­требують додаткової емісії.

Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики державного регулювання грошового обігу.

Кількісна теорія грошей. Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією.

Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило» збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно з яким збільшення грошової маси має бути системати­чним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон’юнк­тури та циклічних коливань.

Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призво­дить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.

Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у валовому національному проду­кті. Фрідмен доводить, що між Динамікою грошової маси і динамі­кою національного продукту існує стійкий кореляційний зв’язок, Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.

Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси: готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т.ін.) — на рівні 3-х % на рікпотенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1%. У цілому приріст не може бути біль­шим за 4−5% щорічно, виходячи з тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці та стабільності приросту наці­онального продукту в США за тривалий період. Темпи середньоріч­ної інфляції не повинні перевищувати цих показників, оскільки мо­жливе розкручування інфляційної спіралі.

Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.

Ставка процента, Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця модель передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з метою стимулювання інвестиційних процесів.

На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використан­ням інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже регулювання ставки процента зв’язане з грошовою емісією.

За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує грошову пропозицію і знижує ставку процента, стимулюючи інвесту­вання. Зростання інвестицій веде до підвищення зайнятості, збіль­шення ВНП та доходів, проте призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення грошового попиту за­лишається невирішеною.

Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги. Така політика регулювання попиту на гроші в довгостроковому періоді призведе до того, що держава буде змуше­на здійснювати фактично інфляційне фінансування. Тому держава має контролювати пропозицію грошей, а не попит на них, і необ­хідність у регулюванні кредитної ставки відпаде.

Фрідмен уважав, що норма процента як ціна кредитних грошей визначається співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Він стверджував, що попит на гроші є об'єктивно стабільним і зв’язаним із динамікою основних економічних показників — вало­вого національного продукту, національного доходу, реальних до­ходів на душу населення, зайнятості та ін., тобто зв’язок між ВНП і грошовою масою є тіснішим, .ніж між ВНП і ставкою процента.

Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою і якщо вона також буде орієнтованою на основні еконо­мічні показники, то ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації механізмів саморегулювання економіки.

Звичайно, суттєвий вплив на ставку процента справляють і інші чинники, зокрема співвідношення кількості грошей, що перебува­ють у сфері обігу, та грошей, які зберігаються на рахунках (відкла­дений попит) і, потенційно є джерелом кредитування і неконтрольованого збільшення кількості грошей у обігу. Але, ринок може регулювати і цю проблему. Більше того, відкладений попит може відігравати роль «вбудованого» стабілізатора, за необхідності забез­печуючи поповнення каналів грошового обігу.

Проблема зайнятості. Основним завданням державного втру­чання в економіку, на думку Кейнса, є вирішення проблеми зрос­тання ділової активності, а відтак, зниження рівня безробіття, Аналізуючи залежність між зайнятістю та інфляцією, кейнсіанці посилались на «криву Філліпса», яка ілюструвала існування зворот­ного зв’язку між заробітною платою, цінами та рівнем безробіття, між інфляцією та безробіттям. Виходячи з того, що зайнятість зале­жить від рівня заробітної плати, вони робили висновок, що пробле­му зайнятості можна вирішити за допомогою помірної інфляції, яка допомагає створити ілюзію зростання заробітної плати, а насправді заморожує її на певному мінімальному рівні.

Фрідмен доводить, що інфляція не забезпечує зростання зайня­тості. Критикуючи висновок про те, що з допомогою політики сти­мулювання попиту, тобто інфляції, можна «купити» постійно низь­кий рівень безробіття, він стверджував: довготривалої залежності між рівнем інфляції та зайнятістю не існує. Робітники з часом зро­зуміють, що мають інфляційний приріст заробітної плати, і сформу­люють нові вимоги до її рівня. 3 іншого боку, підприємець теж швидко збагне, що підвищення попиту — наслідок інфляції, а не ре­альний приріст купівельної спроможності. Він скоротить виробництво й попит на робочу силу. Якщо темпи інфляції випереджатимуть зростання вимог до заробітної плати, то безробіття може певний час утримуватись на низькому рівні. Але постійно підтримувати певний рівень зайнятості можна лише ціною галопуючої інфляції, коли «ін­фляційне очікування» не встигає за її темпами.

Отже, прискорення інфляції позитивно впливає на безробіт­тя лише тимчасово, головним її підсумком є скорочення зайня­тості. Тому, на думку Фрідмена, слід боротись не з безробіттям, а з інфляцією.

Фрідмен формулює концепцію «об'єктивного, природного без­робіття». Він робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність. Її природа криється в недостатній пропо­зиції грошової маси. Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково супроводжується зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв’язує з існуванням «об'єктив­ного» грошового попиту на робочу силу, розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане зростання цін, а не зайнятості.

Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголо­шує, що резерв робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4−5% рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рі­вня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до ви­тискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон’юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв’язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропону­вав визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок за­лежно від кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприяти­ме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна­чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд­жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна сис­тема, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю­ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за ра­хунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою по­літики стримування — «реструктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очі­кування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегіч­ною лінією має бути курс на скорочення державної участі в пере­розподілі національного продукту. Основне завдання держави — не допускати коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її приросту.

Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією .бюджет­них видатків, коли податки, соціальні виплати не будуть використо­вуватись для регулювання кон’юнктури, забезпечить економічну рівновагу.

Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга сві­тової господарської системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною» системою, якій потрібний часовий та економічний простір.

Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізу­ється через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші на­прямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.

Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного балансу з метою визначення впливу експортно-імпорт­них операцій на забезпечення економічної, рівноваги. Визнаючи по­зитивну залежність ефективного попиту, від експорту і негативну — від імпорту, вони розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги від втручання держави в зовнішньоеконо­мічну сферу методами прямого регулювання, бюджетного фінансу­вання та позаекономічного впливу.

Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв’язані з платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яка підтримувалась Центральним бан­ком. Штучне регулювання курсів за допомогою процентних ставок давало змогу через девальвацію чи ревальвацію валют, стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.

Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валют­ної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин, відплив національної, валюти з усіма похідними економічними наслідками. Валютна рівновага мо­же забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової кредитно-грошової політики.

Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ро­лі процентної ставки як регулятора переливаннякапіталів з країни в країну збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.

Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний зв’язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв’язок за­безпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механіз­мів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальваційАдже після девальвацій зростають внутрішнім ціни, спричиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіж­ного балансу.

Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства, як органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть відкритості економіки.

Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в економіку вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну — імпорт інфляції. Якщо в країні індекс зростання внутрі­шніх цін вищий, ніж у партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними товарами, а в країні-партнері, орієн­тованій на експорт, зростають ціни, прискорюються інфляційні про­цеси,-які передаються через зростання експортних цін. Лише ринко­вий механізм може своєчасно відреагувати на цей процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного курсу Фрід­мен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.

Досліджуючи взаємозв'язок валютного курсу й інфляції, Фрід­мен указує, що коли золото перестає бути мірою цінності націо­нальних валют, інфляційні процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький курс призводить до зростан­ня внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є наслідком внутрішніх макроекономічних процесів (зростання грошової маси, зменшення ВНП), але зв’язана з динамікою курсу валют.

Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритет­ність валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.

Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до держав­ного регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування попиту на валюту, маніпулювання процентними ставка­ми та депозитами. Особливо засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це призводить до тих самих наслідків, що й безконтрольна емісія грошей, та зумовлює ос­таточне падіння валютного курсу. .

Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював ви­сновки своєї монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому просторі.

Висновки Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена має всі ознаки неолібералізму. Діяльність держави обмежується, по-перше, створенням умов для вільного функціонування ринку, а не для його регламентаціїпо-друге, забезпеченням безпеки грома­дянпо-третє, законодавчою функцією та контролем за дотриман­ням законодавства.

Фрідмен, як і інші неоліберали, визнає, що ринкове господарство має великий внутрішній потенціал самоврівноважування, саморегу­лювання. Коли в ринковому механізмі й виникають диспропорції, то тільки через надмірне зовнішнє втручання. Тому втручання в еко­номіку необхідно обмежити макроекономічною сферою, зокрема контролем за грошовим обігом.

Кількість інструментів державного регулювання (так званих адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, від­мовившись від бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів,-: у тім числі через прогресивне оподаткування.

Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбача­ють нерівність. Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціаль­ний компроміс», «колективне планування» та інші форми «сповзан­ня до соціалізму» .

Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рі­вень життя, у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту.

Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їхня реалізація зв’язана з дестабілізацією економічних процесів. Натомість заходи .щодо жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення законності і порядку моне­таризм визнав важливими умовами функціонування вільної ринкової економіки.

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосо­вують до сучасних вимог.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо­нальних очікувань» та «економіки пропозиції».

Список використаної літератури:

  1. 1.Архипов, Борис Васильевич, Романова, Ольга Николаевна. История экономических учений: Учеб. пособие. — М.: Союз, 1998. — 195 с.

  2. 2.Корнійчук, Людмила Яківна, Татаренко, Наталія Олексіївна. Історія економічних вчень: Підручник. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.

  3. 3.Павлов, Константин Викторович. Общая теория социально-экономической политики / К. В. ПавловМ-во общ. и проф. образования. Удмурт. гос. ун-т. Ин-т экономики и упр. — Ижевск: Изд-во Ин-та экономики и упр. УдГУ, 1998. — 174 с.

  4. 4.Фридмен, Милтон. Если бы деньги заговорили… / Милтон ФридменПер. с англ. проф. Л. С. Микша, канд. физ.-мат. наук А. М. Семёнов.- М.: Дело, 1998.-156 с.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою