Діалектика як теорія розвитку

Реферат

з дисципліни «Філософія» на тему

«ДІАЛЕКТИКА ЯК ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ»

План

• Вступ
• 1. Трактування філософами терміну «діалектика»
• 2. Діалектика як теорія розвитку
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Софістика вчить хибним доведенням, діалектика ж викриває їх хибність і шляхом розрізняння істинних доведень вчить відкидати хибні.

П. Абеляр

Пізнаючи навколишню діяльність, людина не тільки здобуває знання про її сутність, закони функціонування, специфіку зв’язків і т. і., а й пізнає саму себе як складову частину цього цілого, але частину особливу, специфічну, неповторну в своїй індивідуальності. Людина виділяє себе із світу і протистоїть йому як чомусь іншому, без якого, проте, нікому не обійтись. Людина, з’ясовуючи своє «я», ставить цілу низку запитань, і саме філософія допомагає відповісти на них.

Часто погляди людей на певні явища не збігаються або навіть є протилежними. Ще на ранніх етапах історії філософії були сформульовані дві протилежні позиції. Одна стверджувала мінливість і плинність всього сущого, інша — його непорушність і сталість. Обидві історії філософії проходять через усю історію філософії аж до наших днів. Перга відома як філософія, а друга — метафізика. І діалектика, і метафізика характеризують філософію з точки зору методу підходу до її пізнання і діяння на навколишній світ, але обидві позиції абсолютизували навколишній світ.

У реферативній роботі досліджено поняття «діалектика» у різних його значеннях і зокрема діалектики як теорії розвитку, розкрито три закони діалектики, сформульовані Гегелем.

Тема достатньо вивчена у літературних джерелах. Цікавими і зрозумілими для сприйняття були праці Сепетия Д., Білодіда, Петровської та інших.

1. Трактування філософами терміну «діалектика»

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Різні погляди на трактування терміну «діалектика» різними вченими, науковцями можна побачити у додатку 1. Це свідчить про неоднозначність і багатоманітність значень діалектики.

Сам термін «діалектика» вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну операцію розчленування і пов’язування понять завдяки питанням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Уже стародавні мислителі виходили з уявлення про космос як світове завершене ціле, що перебуває у спокої. Всередині цього цілою завжди відбуваються безперервні процеси змінювання, руху, становлення. Космос, таким чином, уявлявся як протилежність спокою і змін, де відбувається перетворення одного першопочатку в інший — землі у воду, води у повітря, повітря у вогонь, вогню в ефір і навпаки. Найбільш яскраве виявлення антична діалектика одержала у Геракліта, який розглядав світ у русі, єдності протилежностей. Аристотель розвинув діалектику далі - у напрямі пізнання реально існуючого космосу. У своєму вченні про чотири причіпні (матеріальну, формальну, рушійну і цільову) Аристотель стверджував, що всі вони існують у кожній речі абсолютно нероздільно і тотожні самій речі. Аристотель вважав необхідним узагальнення одиничних форм в універсальний саморух усієї дійсності, який він назвав першодвигуном, що мислить самого себе, тобто виступає і суб'єктом, і об'єктом.

Напування монотеїстичної релігії в середні віки перенесло діалектику у сферу теології. Бог з творця і упорядкувала світу перетворювався на принцип саморуху усього сущого. У Миколи Кузанського ідеї діалектики розвиваються у вченні про вічний рух, про співпадіння протилежностей, а також максимуму і мінімуму.

У філософії Нового часу, не дивлячись на панування метафізичних поглядів у всіх сферах мислення, висувались діалектичні ідеї. Декарт розвивав ідею про неоднорідність простору, про розвиток стосовно космології. Спінова вводить діалектичне розуміння субстанції (природи) як «причини самої себе» і виявляє діалектику необхідності і свободи, стверджуючи, ідо свобода є усвідомлена необхідність, а зв’язок ідей у мисленні трактує як відображення зв’язку речей. Лейбніц підкреслює, що матерія виявляється через активні, саморухомі субстанції - монади, кожна з яких відображує світ і присутня в усякій іншій. Він висунув діалектичні ідеї про простір як порядок співіснування матеріальних речей і про час — як порядок їх послідовності, про неперервність, зв’язок минулого і сучасного.

Класична німецька філософія розробляє на ідеалістичній основі цілісну концепцію діалектики як універсальної теорії і методу пізнання світу. Діалектика, за Кантом, виявляє ті неминучі суперечності, у яких заплутується розум, спрямований до осягнення абсолютної цілісності. Причина цього в тому, що знання спираються на чуттєвий досвід і обґрунтовуються діяльністю розсудку, а вищим поняттям розуму (Богу, світу, душі, свободі) ці властивості не притаманні. Вершиною класичної ідеалістичної філософії є вчення Гегеля про діалектику, що охоплює усю дійсність, починаючи з чисто логічних категорій, здійснюючи далі перехід до природи і духу і закінчуючи категоріальною діалектикою історичного процесу. У його діалектиці дано змістовну картину загальних форм руху. Він поділяє діалектику на буття (кількість, якість, міру), сутність, що являє протиставлення буття самому собі, тобто є рефлектуючим (явище, дійсність та ін) поняттям, де фігурують категорії, що містять у собі як буття, так і сутність.

Розвиток, таким чином, є перехід від абстрактного до конкретного, перехід явищ з одного якісного стану в інший, що здійснюється на підґрунті виявлення і розв’язання суперечностей. При цьому сам розвиток тлумачився як саморозвиток абсолютного духу, що проходить від буття до сутності, а потім від сутності до поняття. У Гегеля поняття виявлялося і суб'єктом, і об'єктом, і абсолютною ідеєю. Але моделлю гегелівської діалектики слугувала не об'єктивна реальність, а відображуюче її мислення. Діалектика Гегеля суперечила свідоцтвам природознавства, у межах Якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лайель), еволюційні ідеї Ламарка, космогонічні ідеї Канта-Лапласа та ін. Марксизм зумів піднятися до всеосяжного синтезу принципу матеріалізму і діалектики і виявити результати узагальнення свідоцтв суспільних наук і природознавства у створенні діалектичного матеріалізму. У XX ст. під впливом соціальних суперечностей і кризи у природознавстві відроджується інтерес до діалектики: у межах релігійної філософії екзистенціалістично-містичні версії діалектики розвивали К. Ясперс, К. Варт, М. Бубер; Ж. — П. Сартр намагався побудувати екзистенціалістично-феноменологічну діалектику історичної дії; представники франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе розробляли соціоцентристську версію діалектики. У філософії Росії та України діалектична традиція була продовжена у «філософії всеєдності» В. Соловйова, антиномічній діалектиці С. М. Булгакова і П. О. Флоренського, екзистенціальній діалектиці М. Бердяєва і парадоксальній діалектиці Л. Шестова. У новітній західній філософії розглядаються різні діалектичні спорудження еволюційного характеру (у соціобіології, герменевтиці, еволюційній епістемології, а також у постпозитивістських концепціях).

2. Діалектика як теорія розвитку

Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв’язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв’язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається.

Діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства.

3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.

Діалектика і метафізика альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.

Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним.

Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості.

У фрагменті «До питання про діалектику» В.І. Ленін писав, що, за концепцією метафізиків, «залишається у затінку саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив, або це джерело переноситься зовні (Бог, суб'єкт. .)». Діалектика ж «головну увагу зосереджує саме на пізнанні джерела самого руху… тільки діалектика дає ключ до саморуху всього сущого, тільки вона ще ключ до «стрибків», «до перериву поступовості», до «перетворення у протилежність», до «знищення старого і виникнення нового». Отже, діалектична концепція розвитку характеризує діалектику як всебічне, багате на зміст, глибоке вчення про розвиток.

Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим, одних явиш, і процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розпиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ — це одна із значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а насамперед розвиток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, котрі вже існували. Існують дві різні тенденції розвитку:

1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного;

2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого. З цього визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.

Тому матеріалістична діалектика всебічно і глибоко розкриває зміст поняття «розвиток». Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі.

По-перше, діалектичний розвиток являє собою не просто зміну одних станів матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається.

По-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом, змін, що передбачає певну послідовність проходження системою специфічних для неї ступенів.

По-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах.

По-четверте, важливим моментом розвитку є й те, що він являє собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто діалектика тлумачить розвиток як саморозвиток, що здійснюється з причин, закладених у самих матеріальних об'єктах.

Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни матеріальних об'єктів.

Причому розвиток є складна діалектична взаємодія прогресу і регресу. Розвиток світу в цілому не може бути охарактеризований як розвиток у якомусь одному напрямку — висхідному, прогресивному або низхідному, регресивному. Про спрямованість змін як розвитку припустимо говорити лише стосовно окремих локальних систем і процесів, бо всякий діалектичний розвиток — це процес зміни просторово-часових якісних систем, які завжди мають початок і кінець. У зв’язку з цим період існування матеріальних систем і їх розвиток включає в себе: виникнення системи, висхідну ста/п'ю їх у розвитку, низхідну, завершальну стадію та загибель системи у зв’язку з переходом її у якісно нову матеріальну систему.

Суттєвою характеристикою процесів розвитку є час: по-перше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Стародавня філософія і наука не знали ідеї розвитку у точному розумінні цього слова, оскільки час тоді сприймався як те, що циклічно протікає і всі процеси сприймались як виконання заданої «відвіку» програми. Для античного світогляду не існувало проблеми незворотних змін, а питання про походження світу в цілому зводилося головним чином до питання про те, з чого походить дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу включала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що породжують принципово нові структури і зв’язки.

Християнство висунуло ідею лінійного напряму часу, однак тільки у сфері духу. У Новий час сформувались уявлення про природну історію, про спрямовані і незворотні зміни у природі і суспільстві. Важливу роль тут відіграло створення наукової космології і теорії еволюції у біології і геології. Глибоку розробку ідеї розвитку* хоча і в ідеалістичній формі, дає німецька класична філософія, особливо Гегель. Він показав універсальність принципу розвитку, розкрив його загальний механізм і джерело виникнення, боротьбу і подолання протилежностей.

Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, що виявляє головні особливості процесів розвитку, зміст їх основних законів — єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення. Основні ідеї діалектико-матеріалістичної концепції розвитку сформулював В.І. Ленін: «Розвиток, що ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на більш високій основі („заперечення заперечення“), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; розриви поступовості; перетворення кількості в якість; внутрішні імпульси до розвитку, що надаються суперечностями, зіштовхуванням різних сил і тенденцій, що діють на ціле тіло або в межах даного явища або всередині даного суспільства; взаємозалежність і щільніший, нерозривний зв’язок усіх сторін кожного явища (при цьому історія відкриває все нові і нові сторони), зв’язок, що надає єдиний, закономірний світовий процес руху — такі деякі риси діалектики, як найбільш змістовного (ніж звичайно) вчення про розвиток» .

У наш час поширились уявлення про розвиток як у природничих, так і у суспільних науках. Предметом вивчення стають насамперед внутрішні механізми розвитку. Така переорієнтація суттєво збагатила загальні уявлення про розвиток. По-перше, біологія, а також історія культури довели, що процес розвитку неоднорідний, у ньому є і прогресивні, і регресивні, і нелінійні, і стрибкоподібні зміни. По-друге, аналіз механізмів розвитку потребує більш глибокого вивчення внутрішньої будови об'єктів, особливо їх організації і функціонування.

У середині XX ст. виникли дискусії про пріоритет структурного або історичного підходів у історичній науці, етнографії, мовознавстві, біології. На певному етапі пізнання виникає потреба у синтезі еволюційних і організаційних уявлень про об'єкт (як це відбувається, наприклад, у сучасній теоретичній біології). Для реалізації такого синтезу важливе значення має поглиблення уявлень про час: саме по собі розрізняння еволюційного і структурного аспектів передбачає і відповідне розрізняння масштабів часу, причому на передній план виступає не фізичний час, не проста хронологія, а внутрішній час об'єкта — ритміка його функціонування і розвитку.

Діалектична концепція розуміння природи та сутності світу — як діалектичний ідеалізм (Гегель), так і діалектичний матеріалізм (Маркс, Енгельс, Ленін) — виходить з того, що рушійними силами розвитку світу виступають діалектичні протиріччя, які є реальними протиріччями реального життя, на відміну від формально-логічних протиріч софістичного забарвлення.

Протиріччя притаманні всім сферам світового розвитку: природі, суспільству, пізнанню. Діалектичні протиріччя за своєю сутністю полягають в єдності та боротьбі взаємопокладаючих і взаємовиключних протилежностей.

Протилежності - це поляризовані сторони об'єктів, які створюють динамічну цілісність їх існування і мають різноспрямовані тенденції розвитку.

Протилежності - це найбільш відмінні одна від одної характеристики об'єктів і процесів; вони мають бути певним чином класифіковані.

Догматизований, схоластизований, схематизований стиль філософствування іноді може довести оперування термінами діалектики до ідіотизму. Таке сталося за часи панування ідеолого-догматичних схем епохи сталінізму, пізніше китаїзованого марксизму-маоїзму (ідеологічних схем Мао-Цзедуна). Прикладом такого безглуздя і глупоти є численні дисертації часів сталінізму на теми: «Діалектика плюса і мінуса в «Математичних рукописах К. Маркса» та ін. Вищого ступеню начотництва і обскурантизму досягли «діалектичні вправи» маоїстів. Так, за часи панування в Китаї Мао-Цзедуна, в головній партійній газеті «Женьмінь-жибао» можна було прочитати статті типу: «Діалектика перукарської майстерності», де визначалися такі протилежності, як «тонке жало ножиць і товсте коріння волосся». Дійсно, деякі протиставлення повсякденної свідомості мають вигляд протилежностей, наприклад: ліве-праве, верх-низ, тупе-гостре, своє-чуже, солодке-гірке. Але це не означає, що подібні протилежності пов’язані внутрішньою єдністю. Це - зовнішні протилежності і вони не є протилежностями розвитку, вони не створюють зміни за якістю.

Діалектичне протиріччя утворюється з протилежностей, які складають діалектичну єдність. Це такі протилежності: кінцеве і нескінченне; симетрія і асиметрія, ентропія і негентропія, життя і смерть, виробництво і споживання, асиміляція і дисиміляція.

Аналіз діалектичних протиріч, проблеми полярності і єдності явищ і процесів за однією і тією ж основою наштовхнули великого німецького філософа Гегеля на формулювання принципу єдності і боротьби протилежностей, котрий Енгельс, з благословення Маркса, сформулював як один з трьох універсал-них законів діалектики.

Закон єдності та боротьби протилежностей — це, на думку як Гегеля, так і Маркса й Енгельса, основний закон діалектики, зміст якого дає відповідь на запитання: «Що таке розвиток?» В основі його лежить категорія «протиріччя» .

Протиріччя - це категорія, яка визначає певний тип взаємодії різних і протилежних сторін, властивостей і тенденцій в складі тієї чи іншої системи або між системами, процес зіткнення протилежних прагнень і сил. Існування — це процес.

Аналіз процесу передбачає певну стадіальність, етапність розвитку, тому необхідно визначити фази становлення, розвитку і розв’язання протиріччя. Перший етап: відбулося становлення нової якості процесу, об'єкту, явища. Тут наявна — визначена, чітка сталість.

Це — фаза тотожності, визнання того, що об'єкт, процес відбувся й існує; тобто, як зазначав великий давньогрецький філософ Платон, «…визнаємо ми, що вона (тотожність) існує, чи не визнаємо?». Друга стадія, або фаза — розрізнення. Наступна фаза — фаза суттєвих розрізнень.

Розрізнення є відношення нетотожності неоднаковості об'єкта самому собі і стосовно до інших об'єктів.

Граничний ступінь суттєвого розрізнення — протилежність, яка, за певних умов переростає в конфлікт.

Наступна фаза — розв’язання протиріччя, поява нової якості.

Виходячи з цього, можна сформулювати закон єдності та боротьби протилежностей.

Це закон,

1) в силу якого всім речам, явищам, процесам притаманні внутрішні протиріччя, протилежні сторони і тенденції, які знаходяться в стані взаємозв'язку і взаємопереходу;

2) боротьба протилежностей дає внутрішній імпульс до розвитку, веде до зростання напруженості протиріччя, яке розв’язується на певному етапі зникнення старого і виникнення нового якісного стану об'єкта, явища, процесу.

Другий закон діалектики - закон взаємного переходу кількісних і якісних змін — має на меті знайти відповідь на питання «Як відбувається розвиток?»

Для з’ясування змісту і сутності цього закону необхідно визначити ключові категорії, за допомогою яких можна сформулювати цей закон. Це такі категорії: «властивість», «якість», «кількість», «міра», «стрибок» .

Раніше було визначено, що складовою частиною протиріччя є тотожність і відмінність в одному і тому ж відношенні. Людський досвід і логіка процесу пізнання свідчать про те, що будь-яка річ або об'єкт пізнання є для нас «дещо», а якщо це «дещо», то воно повинно бути визначене як певна сукупність деяких властивостей предмету, речі, явища. Наприклад, ваза для квітів є дещо скляне, вона — пристосування для квітів і, як така, має певну форму, колір, фактуру матеріалу, з якого вона зроблена. Це те, що робить вазу вазою, тобто дає можливість зробити висновок: «Це пристосування є вазою». Сукупність всіх означених властивостей вази в їхній цілісності і є її якість. Цілісність властивостей дозволяє зрозуміти відмінність вази від, скажімо, відра, склянки та ін.

Властивість - це спосіб виявлення визначеної сторони, боку, грані об'єкта стосовно до інших об'єктів, з якими даний об'єкт вступає у взаємодію.

У сукупність властивостей об'єкта входять як суттєві, так і випадкові для даної речі, а також внутрішні та зовнішні, всезагальні та специфічні, природні та штучні властивості.

Якість - це філософська категорія, зміст якої полягає у цілісній характеристиці внутрішньої та зовнішньої визначеності, відносної сталості, функціональної єдності суттєвих властивостей об'єкта.

Кожна сукупність однакових об'єктів створює певну множину. Якщо ця множина скінчена, то її можна порахувати. Будь-яка кількість є множиною, якщо її можна перелічити, і величиною, якщо її можна виміряти.

Кількість - це філософська категорія, яка виражає формально зовнішнє взаємовідношення предметів і процесів, а також їхніх зв’язків, властивостей, частин — таких, як число, величина, множина, клас, об'єм, ступінь прояву тієї чи іншої властивості.

Кількість виражається числом, яке має два смисли:

1) міру загальності, однопорядковості елементів;

2) міру розподілу об'єкта, його властивостей і відносин на однорідні елементи, відносно незалежні від його якості.

Кількість не має тотожності з числом. Одна і та ж кількість як величина, наприклад, протяжність при вимірюванні довжини може виражатися в різних одиницях виміру: сантиметрах, дюймах, метрах — тому і в різних числах. Число — це мисленнєва форма засвоєння кількісної визначеності об'єкта. Слід пам’ятати, що кількість і якість виступають як щось роздільне лише в абстракції; що стосується реальних явищ, об'єктів, подій, то вони існують як нерозривна єдність, яка створює їх міру.

Міра - це філософська категорія, змістом якої є певна зона, в межах якої визначена якість набуває деяких варіацій у зв’язку зі зміною кількості й деяких несуттєвих властивостей, зберігаючи при цьому свої суттєві характеристики. Наприклад, фізика елементарних частинок доводить, що атоми різних хімічних елементів відрізняються один від одного тільки тим, що в їхніх ядрах різна кількість протонів. Досить тільки змінити число протонів у ядрі, і один елемент раптом перетворюється на іншій.

Міра виступає як «зв'язковий ланцюг», який з'єднує якість і кількість в єдине ціле. Міра — це «кількісна якість», це межа, в якій якість виявляється у своїй визначеності. Категорія міри глибоко пов’язана з категоріями «сутність», «закон», «закономірність» .

Процес розвитку містить в собі єдність безперервного і перервного. Безперервні, поступові кількісні зміни, а також пов’язані з ними зміни окремих властивостей в межах певної якості визначаються поняттям «еволюція» .

Тривалими в часі, або поступовими стрибками в розвитку об'єктивної реальності є, наприклад, виникнення Сонячної системи, виникнення життя на Землі, походження людини, утворення нових видів рослин і тварин. Поряд з цим мають місце стрибки, які відбуваються миттєво, вибухово; їм притаманні різкі межі переходу від одної якості до іншої, різний підйом на інший суттєвий щабель. Прикладом подібного стрибку є та подія, яка виникла у Всесвіті внаслідок так званого «Великого вибуху» .

Сутність закону взаємного переходу кількісних і якісних змін може бути сформульована таким чином: Цей закон є такий взаємозв'язок і взаємодія кількісних та якісних характеристик предмета, об'єкта, явища, через які спочатку незначні кількісні зміни, поступово накопичуючись, в певний час порушують міру предмету, а внаслідок чого виникають докорінні якісні зміни. Ці зміни здійснюються у вигляді стрибків, характер яких залежить від природи об'єктів, а також умов їхнього розвитку в різноманітних формах.

Третій універсальний закон діалектики дає відповідь на питання: " куди веде розвиток?" По-перше, треба з’ясувати зміст категорії «заперечення «.

Заперечення - це філософська категорія, яка означає певний момент процесу розвитку. Змістом цього моменту є діалектичний зв’язок двох послідовних стадій (або станів) об'єкта, що розвивається.

У теорії діалектики розглядаються два типи заперечення: деструктивне і конструктивне.

Деструктивне заперечення - це повне знищення якісної визначеності об'єкту, повне його руйнування. Приклад: ефект анігіляції у мікросвіті на його субатомному рівні - частинка і античастинка (електрон і позитрон) при зіткненні повністю втрачають свою якісну визначеність і речову основу.

Конструктивне заперечення - це такий тип заперечення, при здійсненні якого в об'єкті нової якості зберігаються деякі залишки властивостей об'єкта попередньої якості.

Німецький філософ Гегель, який сформулював цей закон, використовував для його обґрунтування принцип тріади: теза — антитеза — синтез. Гегель, конструюючи свою філософську систему, виходив з того, що розвиток може бути зафіксований у русі понять. Він вважав, що теза — це твердження, антитеза — це заперечення, синтез — заперечення заперечення. Як ілюстрацію цього закону він наводив приклад «ячмінного зерна». Перша складова частина — посаджене у землю зерно (теза — твердження); друга — проростання зерна і його заперечення стеблиною, яка виросла (антитеза — заперечення); третя — заперечення рослини знову народженим зерном (синтез — заперечення заперечення).

Одне заперечення не створює закону, для його появи необхідно декілька послідовних і пов’язаних заперечень. Саме тут ключовими поняттями стають «заперечення заперечення», «цикл», «спіраль» .

Заперечень в цілісному процесі розвитку може бути багато: перше заперечення, друге, третє, і так далі. Заперечення попереднього заперечення і є запереченням заперечення. Фрагментом циклу можуть бути і деструктивні заперечення. Наприклад: 1 (-1) = - 1; (-1) (-1) = 1; ці найпростіші арифметичні дії і є ілюстрацією поняття «цикл» .

Кожне заперечення — це певна сходинка в поступальній зміні, якісному перетворенні об'єктів. Заключне заперечення в цілісному процесі розвитку начебто відтворює і ті риси, якими характеризувався цей процес з самого початку. Таким чином виникає цикл розвитку. Цикли можуть бути різноманітними:

1) сходження за якістю: виникнення і розвиток форм життя, антропогенез, форми розвитку типів суспільної організації, технологічні цикли;

2) циклічний кругообіг: кругообіг води, вуглецю, кальцію в природі;

3) циклічна дегенерація, тобто спрощення структури об'єкта, занепад етносів, держав, соціальних утворень, зникнення цивілізації.

У розвитку (не в русі взагалі!) завжди присутнє повернення до старого. Отже і суть діалектичного заперечення полягає в тому, що утвердження наступної стадії розвитку передбачає зникнення, руйнування попередньої стадії, і разом з тим збереження, утримання деяких її суттєвих елементів.

Отже, закон заперечення заперечення визначає напрямок процесу розвитку як спіраль, а не як лінійний процес неухильного сходження знизу вгору.

Висновки

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін «діалектика» вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів.

Діалектика — це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв’язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв’язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається.

Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.

Закон єдності та боротьби протилежностей — це, на думку як Гегеля, так і Маркса й Енгельса, основний закон діалектики, зміст якого дає відповідь на запитання: «Що таке розвиток?» В основі його лежить категорія «протиріччя». Другий закон діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін — має на меті знайти відповідь на питання «Як відбувається розвиток?» Третій універсальний закон діалектики дає відповідь на питання: «куди веде розвиток?»

Отже, в реферативній роботі детально розглянуті поставлені завдання, проаналізовано трактування філософами терміну «діалектика» і розкрито суть діалектики як теорії розвитку.

Список використаної літератури

1. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій.3-тє видання, перероблене і доповнене. — Львів, 2004. — 528 с.

2. Подольська Є.А. Філософія. — К., 2006. — 706 с.

3. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В. Д., Чекаль Л. А. Філософія. — К., 2001. — 576 с.

4. Білодід Ю.М. Філософія: український світоглядний акцент. — К., 2006. — 356 с.

5. Сепетий Д. Діалектика versus метафізика: переоцінка дилеми // Філософська думка. — 2006. — № 4. — с.56−75.