Докази та доказування у цивільному процесі

План

• Вступ
• 1. Визначення понять «докази» і «доказування»
• 2. Класифікація доказів
• 3. Засоби доказування
• 4. Стадії процесу доказування
• 5. Суб'єкти доказування
• 6. Оцінка доказів
• Висновки
• Література

Вступ

Будь-який цивільний процес базується на процесі доказування та доведення, що неодмінно позначається на остаточному результаті - рішенні суду. Правильно і юридично грамотно довести права у суді можуть лише фахівці, а принцип змагальності передбачає посилення конкуренції серед юристів. Отже, переваги у реальному процесі матимуть найбільш юридично обізнані фахівці, які знають краще процес доведення і швидше орієнтуються в його тонкощах. Тому ця курсова робота спрямована сприяти особистому підвищенню знань і навиків у цивільному судочинстві.

Докази і доказування у цивільному судочинстві є необхідним інститутом для обґрунтованого і законного рішення суду. Питання пов’язане з доказами і доказуванням стає у центрі усього цивільного процесу, адже в ньому вирішаються спірні правовідносини, або факти, які мають юридичне значення. Тобто суд не повинен займатися переливанням з пустого у порожне, а здійснювати реальну діяльність, яка приноситиме результат. Цей результат можливий лише за всесторонньо та законно вивченими фактами по справі, які підтверджуються доказами. Тому питання доказів і доказування у цивільному судочинстві є дуже актуальним питання і залишатиметься таким завжди, бо способи доказування змінюються з досягненнями науки та техніки. Ще століття назад, неможливі були докази аудіовізуального типу. Крім того суспільство вступило в еру інформаційних технологій, які також стають доказами: магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ч.2 ст. 65 ЦПК України).

Курсова робота спрямована на вивчення питання щодо доказів та доказування у цивільному процесі. З плану видно, що роботу побудовано з трьох основних питань: визначення понять «докази» і «доказування», суб'єкти доказування, оцінка доказів.

Почнемо з визначення понять «докази» та «доказування». Бо, насамперед, до дискутування та встановлення істини по справі треба визначитися із предметом дискусії для того, щоб мова йшла про один і той самий об'єкт.

Мета курсової роботи — ознайомитися з науковими працями щодо обраної теми та з’ясувати для себе основні поняття, проблеми та перспективи інституту доказування та доказів у цивільному процесі.

Джерелами при написанні курсової роботи стали праці науковців-правознавців, законодавство України, узагальнення судової практики, міжнародні акти, а також деякі зразки процесуальних документів.

1. Визначення понять «докази» і «доказування»

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття доказування та докази. Такої концепції дотримується більшість учених, які займаються проблемами цивільного судочинства. Але деякі автори загальним аспектом визначають власне докази, а похідним — процес доказування і засоби доказування, що відповідає назві гл. 5 Цивільного процесуального кодексу «Докази». Інші автори надають переваги саме процесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. Деякі автори говорять про те, що існує обов’язок збирання процесуального матеріалу та необхідних для вирішення цивільної справи доказів, хоча не розкривають поняття «процесуальний матеріал». Тобто єдиної понятійної бази протягом тривалого часу дослідження цього питання ще не склалось.

Тому, першою чергою, доцільно зосередити увагу на визначенні основних понять процес доказування та докази.

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М. С. Шакарян: «Доказування — діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів». Хоча термін судові докази не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується зв’язати процес доказування і поняття " докази" як його необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова «доказування» свідчить про нерозривний зв’язок доказу з процесом доказування, який слід використовувати для розмежування понять «доказування» і" доведення" .

М.Й. Штефан так визначив характерні особливості процесу доказування:

а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів;

б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Схожої точки зори тримається Васильєв С.В. «гражданское процессуальное доказывание - это мыслительная и процессуальная деятельность суда и иных участников гражданского процесса, направленная на установление истины по конкретному делу и разрешение спора между сторонами» [7.146].

В той же час В. В. Комаровим визначаються такі етапи доказового процесу: збирання, дослідження й оцінка доказів. Не зважаючи на різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій на кожній стадії процесу доказування, загальним аспектом доказового процесу буде поетапність та відповідна стадійність, які також мають відтворюватись у понятті доказування. [7.11]

Заслуговує на увагу й розширене визначення процесу доказування, дане М. Й. Штефаном: «Доказування — це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів». Тобто вченим на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні. [6.12]

Треба відокремити розумову діяльність та її наслідки від доказової за допомогою додаткового поняття «доведення». Останній термін має застосування у ст. 10 ЦПК України у широке значення і характеризує всю діяльність осіб, що беруть участь в справі, а саме: «Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Тобто норма закону чітко встановлює, що існування певних обставин необхідно довести, а не тільки доказати.

Слід зазначити, що поняття «доводи» застосовується як у ст. 27 нового ЦПК, так і мало застосування в дореволюційному цивільному процесі. Якщо сучасні науковці не розкривають поняття «доводи», то в дореволюційній науці доводи розкривались з таким значенням: «Доводи в широкому змісті - все, що сторона приводить на захист своїх прав та на спростування прав супротивника, зокрема — це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і підкріплюючі або спростовуючи їх докази, без яких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозумілі суддям, не правильно розтлумачені і замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї». [6.14] Можна дійти висновку, що у цьому ґрунтовному визначенні простежується певний зміст на закріплення за дієсловом «доводити» як процесуальної, так й розумової діяльності.

Таким чином пропонується: по-перше, розмежувати поняття доказування та доведення. По-друге, закріпити за поняттям доказування лише зміст стосовно таких процесуальних дій, як збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів особами, що беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. По-третє, поняття доведення пропонується вважати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування. Сформульовані у ст. 27 ЦПК окремі процесуальні дії, як то: подача своїх доводів, міркувань та заперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням.

Стосовно терміну докази, то для визначення найбільш конкретного та обґрунтованого поняття, необхідно дослідити позиції вчених, що займались теорією доказування. Так, більшість авторів встановлює і надає переваги, в основному одній, на їх думку, характерній особливості доказів, що стає основою для визначення поняття доказів.

Д.М. Чечот розглядає докази як «будь-які факти і відомості про них, які опинились на орбіті судового дослідження» [10], хоча, на наш погляд, таке широке розуміння цього поняття потребує тлумачення через передбачені законодавством обмеження. Можна погодитися з тим, що при визначенні питань належності доказів та допустимості засобів доказування (за ст. 59 ЦПК доказів) суд або суддя можуть припуститися помилки і, навіть, після ухвали суду про неприйняття таких доказів, вони можуть бути розглянуті судом апеляційної або касаційної інстанції. Отже абсолютно «відкидати» доказ, який подавався стороною можна тільки в тому випадку, коли рішення суду набрало законної сили.

Російське законодавство передбачає регламентування аспекту, яким впорядковується порядок отримання доказів. Так, раніше у російському законодавстві (ч.3 ст. 49 ЦПК РСФСР) докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили та не можуть бути взяті за основу рішення суду, а нині (ч.2 ст. 55 ЦПК РФ). У чинному ЦПК України таке положення відсутнє, але нині ч.1 ст. 59 нового ЦПК також закріплено положення аналогічне російському процесуальному законодавству, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Повертаючись до наукових концепцій, слід зазначити, що суттєвої уваги, заслуговує позиція А. А. Давлетова, який пропонує розглядати інформаційний підхід як результат розвитку теорії відображення і виділяти три елементи ретроспективного пізнання: факт, інформацію, знання.2⁸ З цього напряму дослідження інші процесуалісти роблять ще більш істотні висновки, що докази по цивільній справі - це відомості про факти, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи, отримані з указаних в законі засобів і в порядку, передбаченому ЦПК, з чим однозначно погодитись важко. [6.18]

Для більш детального розуміння процесу доказування Фурса С. Я. та Цюра Т. В. пропонує поділяти докази на матеріальні та інформаційні та витлумачувати термін «фактичні дані», застосований у ст. 57 ЦПК відповідно до характеру засобів доказування.

Засоби доказування можуть поділятись на:

інформаційні (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків);

речові;

змішані (письмові докази, висновок експерта).

Доказ — окремий елемент засобу доказування, що містить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

2. Класифікація доказів

Класифікація доказів — це відношення доказів в окремі групи за визначеною ознакою. [8.100]

В.А. Кройтор пропонує класифікацію за двома ознаками:

за джерелом походження він поділяє їх на:

особисті, джерелом яких є люди (показання свідків, третіх осіб, сторін);

речові, джерело — речі, письмові докази;

змішані (висновок експерта).

за засобом утворення:

первинні - докази, отриманні з першоджерел (фактичні дані свідка-очевидця, оригінали документів);

похідні - докази, отримані «з других рук», тобто дані, отримані з копій документів, фотографії.

За характером висновку:

прямі - докази, з яких можна зробити достовірний висновок про наявність або відсутність юридичного факту;

непрямі - можливо зробити лише припущення щодо існування чи відсутності юридичного факту.

Васильєв С.В. відзначає «практическое значение деления доказательств на прямые и косвенные состоит в том, что:

а) различие между этими доказательствами учитывается сторонами и представителями при собирании доказательств. Косвенные доказательства должны быть в таком объеме, чтобы имелась возможность исключения всех предположений, вытекающих из них, кроме одного;

б) наличие прямых доказательств не исключает возможности опровержения их содержания, поэтому требование всесторонности исследования всех обстоятельств по делу должно выполняться судом и при наличии прямых доказательств;

в) природа прямых и косвенных доказательств влияет на содержание судебного доказывания: использование косвенных доказательств удлиняет путь доказывания, вводит для суда дополнительные промежуточные ступени на пути к решению основных вопросов дела." [7.151]

Фурса С.Я. та Цюра Т. В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. В цьому разі можна буде більш чітко провести межу між різними видами доказів за джерелом доказу. Це положення з урахуванням способу отримання доказу може певною мірою свідчити про їх юридичну вірогідність.

Так, до особистих доказів пропонується віднести:

пояснення сторін;

третіх осіб;

представників;

заявників та заінтересованих осіб (окреме провадження та за чинним ЦПК — провадження, що виникає з адміністративно-правових відносин);

заявника та боржника (за новим ЦПК — наказне провадження);

показання свідків;

висновки експертів;

письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади комп’ютерної техніки.

До речових доказів, на нашу думку, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи.

Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення.

До них можна віднести:

звукоі відеозапис;

фотографії;

інформацію отриману через Інтернет;

комп’ютерні програми, наприклад, бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп’ютерній обробці наданого матеріалу тощо. Це положення зумовлено тим, що в багатьох випадках такі висновки залежатимуть не тільки і не стільки від досвіду експерта або особи, яка застосовувала техніку, скільки від досконалості програми та надійності роботи самої комп’ютерної техніки. Так, в багатьох розвинених країнах світу комп’ютерна техніка застосовується не тільки для обробки певного об'єкту, а нею пропонується й певний готовий висновок, що позбавляє користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальнення та висновки.

До змішаних пропонується зараховувати ті, що які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо.

Виходячи із матеріальної та процесуальної природи справ окремого провадження запропонована класифікація доказів для даного виду провадження залежно від відношення доказів до предмету доказування. Оскільки окреме провадження є самостійним видом цивільного судочинства і характеризується специфічним порядком розгляду та вирішення цивільних справ, то доцільно розширити загальноприйняту систему класифікації доказів, шляхом доповнення, новою підставою для класифікації, а саме: за характером зв’язку доказу з предметом доказування. Доцільно виділити два види доказів:

предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов’язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту;

додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і не має іншої можливості його встановити. [6.43]

Варто відзначити, що законодавець вирізняє 5 видів доказів, кожен з яких визначено у ЦПК (ч.2 ст. 57 ЦПК). Незалежно від думок науковців лише така класифікація має безпосередньо практичне значення для цивільного процесу. А саме законодавець поділяє докази на:

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників (ст. 62 ЦПК).

Показання свідка (ст. 63 ЦПК).

Письмові докази (ст. 64 ЦПК).

Речові докази (ст. 65 ЦПК).

Висновок експерта (ст. 66 ЦПК).

Схоже, що законодавець брав за критерій джерело утворення доказів, але не мав на меті чітко розмежувати по категоріям докази. Зокрема статтями деталізуються та роз’яснюються поняття доказів, які законодавець відокремив.

3. Засоби доказування

Поняття засоби доказування до цих пір залишається у теорії доказів нерозвиненим, не знайшов цей термін розкриття суті у новому ЦПК, хоча у деяких нормах, наприклад ст. 59 нового ЦПК, замість терміна «допустимість засобів доказування» норму названо «допустимість доказів», а у ч.2 вживається термін «засіб доказування». Таким чином, у новому ЦПК мають місце два терміни «доказ» та «засіб доказування». X. Шак підходить до розкриття цього питання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і визначає такі аспекти:

допустимі засоби доказування, які практично мали б відтворювати перелік допустимих засобів доказування (як це має місце в ч.2 ст. 27 у старому ЦПК, оскільки в ч.2 ст. 57 ЦПК термін «засіб» виключений), але вченим не надається їх переліку;

Обмеження засобів доказування, яке ним розглядається в двох аспектах:

допустимість засобів доказування по конкретній справі;

право або обов’язок відмови від дачі показань, що є характерним для певного статусу громадян або посадових осіб. [12]

Останній аспект цієї концепції не передбачений чинним ЦПК. Але необхідно сказати про те, що положення ст. 63 Конституції України стосовно звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинути на новий ЦПК. Так, нині у ст. 51, 52 нового ЦПК встановлено перелік членів сім'ї чи близьких родичів, які мають право відмовитися від дачі показань (ст. 52 нового ЦПК), а у ст. 51 нового ЦПК, які не підлягають допиту як свідки. Така конкретизація конституційного положення є необхідною для реального запровадження її в цивільний процес. Визнаючи таємницю сповіді та враховуючи відокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятись від дачі показань також представникам церкви, якщо ними отримані відомості під час сповіді. Якщо проаналізувати новий ЦПК, то у п. 3 ст.51 йдеться саме про священнослужителів, які не підлягають допиту як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесені особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що бути довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем — про такі відомості (п.2); професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п.4); особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст. 51 нового ЦПК).

В англійському та американському праві виділяють три види засобів доказування: письмові та речові докази, а також показання свідків, а останні, в свою чергу, поділяються на підвиди: власне показання свідків, пояснення сторін, висновки експертів. Тобто для англійського цивільного процесу характерним є узагальнення всіх усних доказів в одному засобі доказування — показаннях свідків. З такою концепцією можна було б погодитись у разі відсутності різниці між показаннями свідків та поясненням сторін, але різниця в правовому статусі суб'єктів, що надають такі докази, в цивільному процесі України дуже значна і відповідне узагальнення буде некоректним.

Російські науковці визначають засоби доказування як визначену законом форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів. Тобто найближчою до правової системи України є російська.

Деякі докази не знайшли в теорії однозначної оцінки, нерегламентовані законодавством як засоби доказування і не мають широкого застосування на практиці таким є визнання обставини (факту) стороною (ч.1 ст. 61 ЦПК).

Доцільність визнання обставини (факту) стороною може проявлятись у тому, що їй не потрібно буде витрачати час на участь у судовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того, у ч.1 ст. 61 ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплене положення про те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Тому проаналізуємо позицію А. Ф. Клейнмана, який ще у 1964 р. як і вчені інших зарубіжних країн, пропонував як засіб доказування встановлювати визнання факту, що стверджується іншою стороною. Зокрема, ним передбачалося розглядати визнання за такими ознаками:

а) за місцем висловлювання:

судове, тобто зроблене в судовому засіданні, яке відрізняється безпосередністю отримання судом відповідної інформації і фіксацією в протоколі;

позасудове, зроблене в присутності свідків, на наш погляд, необхідно розглядати і досліджувати як юридичну обставину, що підлягає доведенню.

б) за характером:

просте (безумовне);

кваліфіковане. [6.48]

У ст. 61 ЦПК зазначається, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим. Але, якщо після попереднього судового засідання, на якому могло мати місце визнання обставини (факту), особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд приймає таку відмову від визнання обставин (ст. 178 нового ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місце обставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повинна довести це на підставі доказів.

З одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. З позиції принципу диспозитивності - ніхто не може зобов’язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав — брати участь в цивільному процесі і «змусити» виграти справу. За принципом змагальності подальший розгляд і встановлення обставини просто неможливе, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.

З іншого боку, визнання обставин може бути штучним, коли в разі програшу справи сторона не матиме збитків, оскільки вона зможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що виступала на її боці. Наприклад, в разі завдання шкоди з вини працівника юридична особа зможе в подальшому звернутись з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були нею зроблені. Звідси випливає дійсна і реальна необхідність з’ясовувати у суб'єктів, що беруть участь у справі, їх думку з приводу визнання обставини (факту) встановленою. Якщо ж третя особа буде заперечувати проти визнання обставини (факту) встановленою, то вона й буде доводити підстави власних заперечень проти позову.

Таким чином визнання може бути зроблене не тільки при впевненості сторін у існуванні обставини (факту), а й з метою суперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бути з’ясована ця обставина зі слів зацікавлених осіб.

Уявляється, що умови визнання обставини (факту) можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а, одночасно, належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер і певні особливості визнання обставини (факту).

Останній аспект, на який слід звернути увагу, це наведений в ст. 57 ЦПК вичерпний перелік засобів доказування, хоча розвиток науки і техніки давно зумовив необхідність його розширення за рахунок новітніх засобів доказування.

В теорії цивільного процесу необхідно постійно здійснювати перегляд новітніх доказів, що застосовуватимуться в судовій практиці, на предмет їх віднесення до засобів доказування, а останніх — на допустимість у цивільному процесі.

До новітніх засобів доказування і доказів, які потрібні для встановлення певних обставин справи доцільно віднести такі досягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але до останнього часу не мали практичного застосування в цивільному процесі. Наприклад, Л.М. Звягінцева так визначає докази, що підтверджують походження дитини від конкретної особи: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері, дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; комісійної експертизи медичних документів для встановлення строку зачаття дитини; експертизи для перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетична експертиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почеркознавча експертиза (при необхідності доказування батьківства на підставі письмових доказів, що підтверджують визнання відповідачем батьківства, в разі оспорювання вірогідності документа). Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, які належать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Так, можливість проведення молекулярно-генетичної експертизи (генної, геномної, генетичної, дактилоскопічної), які виникли останнім часом і про них не знають не тільки більшість громадян, а й деякі судді та адвокати. Для встановлення цього положення достатньо заглянути до файлу Мін'юсту в мережі Інтернет, де надається інформація про можливі види експертиз, що проводяться Інститутами судової експертизи, а саме: почеркознавчі; авторознавчі; технічні експертизи документів; фототехнічні; технічні експертизи матеріалів і засобів відео-звукозапису; портретні; трасологічні; балістичні; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів; наркотичних засобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла); біологічні; ґрунтознавчі; автотехнічні; транспортно-трасологічні; пожежно-технічні; комп’ютерної техніки та програмних продуктів; психологічні; будівельно-технічні; економічні; товарознавчі; автотоварознавчі. Для більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертними установами із залученням відповідних науковців та фахівців державних органів та центральних органів виконавчої влади проводяться також види судових експертиз, що не зазначені у вищезгаданому переліку.

Як бачимо з цього переліку, судді неважко буде знайти ту установу та конкретний інститут, що здатен виконати визначену вище і запропоновану науковцями експертизу. З наведеного переліку вбачається також, що на практиці відсутнє чітке розмежування експертиз на види. Крім того, спроба знайти в Інтернеті перелік окремих установ, які спеціалізуються на проведенні певних видів експертиз не знайшла успіху. Це свідчить про загальну потребу в розвитку сучасних засобів передачі та розповсюдження інформації правоохоронними державними установами. При цьому, реальна потреба в розвитку таких засобів не викликає сумніву. Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу про призначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на яку покладається її виконання, а він не володіє зазначеною вище інформацією. Отже, поряд з розглядом потреб сучасного цивільного процесу в новітніх засобах доказування, необхідно розглядати й проблему забезпечення суддів та всіх зацікавлених осіб відповідною інформацією про них Загальними ж напрямами розвитку засобів доказування в цивільному процесі, вважаються такі:

вивчення і узагальнення судової практики на предмет дослідження тих обставин, які зумовлюють необхідність використання спеціальних засобів для їх підтвердження;

аналіз і втілення новітніх досягнень науки і техніки в юридичну практику з метою надання рішенням суду більшої юридичної достовірності та, як наслідок, збільшення джерел підвищеної небезпеки, якими стають наслідки генної інженерії, новітні ліки, добрива тощо;

вдосконалення існуючих засобів доказування і процедури їх дослідження з метою надання їм більшої юридичної вірогідності;

самостійний розвиток науки і техніки з метою подальшого втілення результатів в цивільне судочинство;

систематизація інформації про засоби доказування, яка має узагальнюватись як по окремих галузях права, так і шляхом порівняльного аналізу, та складати раціональну структуру відомостей про певні засоби доказування для окремої галузі права. Наприклад, такий засіб доказування, як висновок експерта, на наш погляд, має класифікуватись за галузями природничих, гуманітарних та інших наук. [6.60]

4. Стадії процесу доказування

Стадії розгляду цивільної справи різними науковцями визначаються в основному по різному, але головним висновком з проведеного аналізу має стати той аспект, що процес доказування не збігається з процесом розгляду цивільної справи, а починається раніше. Тому діяльність суду в цивільному процесі зводиться до виконання передбачених ЦПК дій, в той час, як процес доказування має здійснюватись суб'єктами процесу доказування. Якщо при цьому прийняти до уваги запропонований авторами термін «доведення», то він в основному характеризує процесуальну діяльність суб'єктів доказування по створенню у суду певної позиції по справі та при вчиненні відповідних дій, що потрібно буде вчинити по справі та про які просить суб'єкт доказування.1³³ Тому спробуємо визначити основні стадії процесу доказування і лише потім будемо адаптувати загальні аспекти процедури доказування до процедури розгляду справи.

Деякі автори вважають, що стадійність в доказуванні має співпадати з теоретичною концепцією стадійності цивільного процесу і в основному не звертають увагу на особливості процесу доказування, що є властивим для американського та англійського процесу доказування, оскільки в їх системі більшість дій здійснюється під контролем та впливом суду¹³⁴. В той же час для українського судочинства властивим є втручання суду в процес доказування лише у випадку, коли сторонам необхідно сприяти у витребуванні доказів (ч.4 ст. 10 нового ЦПК) або для забезпечення доказів (ст. 133 нового ЦПК). В інших випадках суд не може впливати на процес збирання доказів.

Класичним і найбільш поширеним є поділ процесу доказування на такі стадії:

визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;

виявлення та збирання доказів по справі;

дослідження доказів;

оцінка доказів;

5. перевірка правильності судового доказування при перегляді судових актів.1³⁵ Але в цій класифікації робиться спроба розглядати процес доказування як абстрактну, а не конкретну діяльність певних суб'єктів. Виходить, що особа, яка здійснює доказування по конкретній справі не тільки збирає їх, а й перевіряє правильність судового доказування. Тобто можна констатувати, що на таку класифікацію значний вплив здійснила класифікація стадій цивільного процесу, але нею не враховуються відносини, які знаходяться на межі виникнення цивільних процесуальних правовідносин і полягають у тому, що суддя має визначати обґрунтованість вчинення провадження по справі. Отже, провадження в справі розпочнеться лише в тому випадку, коли позивач доведе наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу та необхідність його захисту (ст. З нового ЦПК). Тим більше неможливо погодитись із запропонованою класифікацією, оскільки потребуватиметься тлумачення застосоване поняття «правильність судового доказування», а не процесуальних дій суду по розгляду справи.

Тому на підставі проведеного аналізу автори дійшли висновку про необхідність виокремлення у процесі доказування наступних стадій:

формування предмету доказування;

збирання доказів;

процедура їх надання;

аналіз доказів на предмет їх:

належності до справи;

допустимості як доказу по конкретній справі;

достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини;

значимості як доказу по конкретній справі та переваги над

доказами іншої сторони. При цьому, усвідомлюємо, що визначили лише загальні риси найпростішого процесу доказування, який в кожній конкретній справі буде мати свої особливості та відрізнятиметься складністю і може трансформуватись в залежності від таких факторів як: суб'єктивна позиція судді, який може помилково не приймати заяву і буде потрібно надавати додаткові докази, так і суб'єктивна позиція позивача, стадії цивільного процесу, коли справа розглядається в суді загальної юрисдикції чи в порядку перегляду, а також важливим питанням є: на доведення яких обставин спрямовано доказ: матеріальних (обставин правопорушення, завданої шкоди тощо) або процесуальних (наприклад, підстав відводу судді, секретаря судового засідання тощо). Частіше за все в юридичній практиці позивачі звертаються із заявами, в яких обставини необґрунтовані доказами або робиться посилання на докази, які не можуть бути прийняті судом для доказування конкретних обставин справи. Громадяни помилково вважають, що достатньо показань свідків для встановлення факту передачі грошей у борг і таке інше. З іншого боку, дуже часто суд вимагає довести суму моральної шкоди, що іноді буває зробити дуже складно або навіть неможливо без проведення експертизи, доволі часто судом вимагається перед зверненням з позовом провести експертизу вартості окремого об'єкту, виконати дії стосовно попереднього позасудового вирішення справи тощо. Ці обставини можуть зумовлювати необхідність не тільки в доказуванні на попередніх стадіях цивільного процесу, а й застосування процесу доведення власних процесуальних прав. Одному із авторів, наприклад, відомий випадок, коли дві особи мали одне й те саме прізвище, проживали за однією адресою, але у батька ініціали були С.В., а у сина С.С. і суддя помилково виніс ухвалу про відмову в прийнятті позовної заяви на тій підставі, що ним вже розглянута справа за тотожним позовом. В цьому разі лише в апеляційному порядку було доведено помилку судді.

Отже, стадійність процесу доведення має також умовний характер, оскільки важко передбачити, коли потрібно його розпочати і коли він закінчиться. Спробуємо визначити його характерні ознаки на стадії звернення до суду. Так, при зверненні до суду за ст. 119 нового ЦПК позивачу необхідно:

викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги (п.5);

зазначити докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування (п.6).

Ці характерні вимоги до позовної заяви мають в своєму контексті як доказовий характер (п.6), так й ознаки процесу доведення (п.5), оскільки по суті в ЦПК вони викладені, на погляд авторів, не досить коректно. Так, за ст. 57 ЦПК докази надаються на обґрунтування обставин справи. Більш того, концепція теоретиків цивільного процесу пропонує висвітлювати триєдине завдання для позовного провадження, а саме встановлювати: юридичну обставину, право, обов’язок, які вважаються взаємопов'язаними. Всі ці три обставини й зумовлюють необхідність їх доведення, але вони мають різний процесуальний характер. Так, юридична обставина при її доведенні стає фактом, з якого за нормами матеріального права встановлюються права та обов’язки. Тому п. п. 5, 6 ст. 119 ЦПК пропонується викласти з урахуванням процесу доведення та доказування, а також виходячи з особливостей правовідносин, які складаються з прав та обов’язків. Спочатку позивачу необхідно довести власне порушене, невизнане або оспорюване право (ст. 3 ЦПК), яке може за ст. 16 ЦК складати самостійний об'єкт захисту, і в наступному обов’язки відповідача. Отже, п. п. 5, 6 ст. 119 ЦПК, на думку авторів, доцільно викласти наступним чином:

викласти обставини, якими позивач обґрунтовує порушення, невизнання або оспорювання своїх прав та докази на їх підтвердження (п.5);

викласти обставини, якими він обґрунтовує обов’язки відповідача та їх розмір, та докази на їх підтвердження (п.6).

Таким чином, право не встановлюється на підставі доказів, а має доводитися посиланням на певні норми закону. Тобто при співставленні обставин, що зазначені в конкретній нормі з тими обставинами, які зазначені в позовній заяві, можна робити посилання на відповідні права позивача. Аналогічною є процедура визначення обов’язків відповідача, що також мають доводитись на підставі відповідних юридичних обставин з наступним доведенням обов’язків відповідача на підставі норм закону, хоча дійсний розмір завданої шкоди або інших вимог позивача також має доводитись позивачем за допомогою доказів. Отже, поряд з процесом доказування існує процес доведення навіть при складанні позовної заяви, тобто до звернення до суду. Навіть та обставина, що позивачем сплачене державне мито має бути доказаною шляхом надання суду квитанції про його сплату або має доводитись і доказуватись інша обставина про те, що позивач звільнений від сплати державного мита. Формально процес доказування триває до судових дебатів, а процес доведення на протязі всього періоду розгляду справи по суті. Так, за ст. 192 ЦПК сторонам та іншим особам, що беруть участь у справі, надається можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи і на цьому процес надання доказів і їх дослідження закінчується. Так, в ч.3 даної норми йдеться про те, що суд, вислухавши додаткові пояснення та вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів. У судових дебатах має місце оцінка первісних пояснень, додаткових та доказів на їх підтвердження і доведення перед судом переваг позицій кожної зі сторін. Тим більше обмінюючись репліками сторони зазвичай можуть надати суду останні свої доводи, а не докази.

Тому загалом процес доказування при розгляді справи в суді першої інстанції закінчується після надання додаткових пояснень (ст. 192 нового ЦПК), якщо суд не вважатиме за доцільне повернутись до перегляду даних свідками показань або не запропонує сторонам надати додаткові докази. Процес же доведення триває довше, ніж процес доказування, оскільки стадія судових дебатів — це по суті саме доведення перед судом переконливості позиції кожною стороною, а не доказування.

Але враховуючи стадійність цивільного процесу, можна говорити про те, що кожне судове засідання — це також своєрідний процес забезпечення доказів, оскільки воно, як кожний юридичний процес, відрізняється комплексом процесуальних дій, прав та обов’язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, що мають фіксуватись у встановленій законом формі. Тому закінчення процесу доказування в суді першої інстанції не означає одночасного закінчення процесів доведення та доказування, оскільки вони можуть бути продовжені при розгляді зауважень на запис у журналі судового засідання, виправленні описок та арифметичних помилок, постановленні додаткового або роз’ясненні судового рішення тощо.

На цій підставі можна робити висновок про те, що кожна цивільна справа має продовження у зв’язку з її переглядом судом апеляційної та касаційної інстанцій, а не розпочинається заново.

Навіть той аспект, що в цивільних процесуальних правовідносинах змінюються в цьому разі деякі суб'єкти (суд) не свідчить про розгляд нової цивільної справи, інакше після кожного судового розгляду можна ставити питання про відшкодування судом першої інстанції витрат, що сторони зазнали під час розгляду справи. [6.85]

5. Суб'єкти доказування

Досить важливим у теорії цивільного процесу є питання визначення суб'єктів процесу доказування та їх ролі у ньому. Найпоширенішою концепцією є віднесення суду до суб'єктів, які беруть участь в процесі доказування. Зокрема, більшість вчених відносить суд до учасників процесу доказування на тій підставі, що суд бере участь в оцінці наданих доказів; діяльність по доказуванню реалізується в межах цивільних процесуальних правовідносин, обов’язковим суб'єктом яких є суд; змагальність має включати не тільки ініціативу і самодіяльність сторін, а й також суддівське керівництво цим процесом при збереженні і посиленні владно-організаційних функцій суду в цивільному процесі.

За загальною класифікацією суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин передбачається їх поділ на три групи:

1) суб'єкти, які здійснюють правосуддя;

2) особи, які беруть участь у справі, залежно від характеру заінтересованості поділяються також на дві підгрупи:

які мають особисту (матеріальну) зацікавленість;

які мають процесуальну або іншу зацікавленість, тобто

захищають права та інтереси інших осіб, державні або громадські інтереси;

3) особи, які сприяють суду у розгляді справи, тобто не мають матеріально-правової або іншої заінтересованості.

За ст. ст. 26, 27 нового ЦПК, суб'єкти, що беруть участь в цивільних процесуальних правовідносинах, мають право надавати суду докази, тобто ці особи допускаються судом до участі в процесі доказування.

Решетникова І.В. серед критеріїв для виділення суб'єктів доказування визначає наявність матеріально-правової та процесуально-правової заінтересованості в наслідках розгляду справи. Доцільно погодитись з цією позицією і не відносити до суб'єктів процесу доказування осіб, які сприяють суду у здійсненні правосуддя, оскільки вони відіграють допоміжну роль у процесі доказування, оскільки не мають ніякої зацікавленості у наслідках розгляду справи.

Загальний перелік осіб, які беруть участь у справі, наведений в ст. 26 нового ЦПК, не визначає суб'єктний склад осіб, які мають особисту заінтересованість, а які діють в інтересах інших осіб. Тому, до першої групи необхідно віднести: сторони, третіх осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин за чинним ЦПК та заявника і боржника — суб'єктів наказного провадження за новим ЦПК (ст. 98, р. II) Тоді до другої групи осіб будуть відноситись: представники сторін та третіх осіб, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування у передбачених ЦПК випадках, особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб. Саме матеріально-правовий інтерес спонукає першу групу осіб брати участь в цивільній справі, а через це необхідно говорити про активну позицію цих осіб в процесі доказування і доведення.

6. Оцінка доказів

В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст. 62 чинного та ст. 212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінки доказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншими вченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.

В теорії цивільного процесу виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що закінчується постановленням і проголошенням судового рішення.

Інформацію сторони та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям.

1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов’язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.

2. Пояснення (заперечення) відповідача в межах заявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач.

Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховувати наступні положення:

у першу чергу, предмет логічного зв’язку порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;

у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має ґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії закону чи права;

у третю чергу, встановлювати докази, на підставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов’язуються права та відповідні обов’язки іншої сторони;

в останню чергу, пояснення сторони, третьої особи, заявника мають розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якій висловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, а необхідно надавати суду й інші докази.

Послідовне викладення норм, що присвячені дослідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх дослідження.

На першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні відповідними особами тих обставин, з якими вони пов’язують випадки правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до другої стадії буде пов’язана лише з випадками:

встановлення відповідних прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;

визнанням цих прав відповідачами по заявлених вимогах;

вичерпним аналізом всіх пред’явлених доказів.

Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред’являтимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача або стосовно виникнення обов’язків відповідача з деліктів.

Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов’язків відповідача з її відшкодування.

Процесуально перехід від однієї стадії до іншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:

про встановлення факту порушення прав позивача або заявника;

про встановлення факту порушення прав відповідачем або обов’язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;

остання стадія має закінчуватись постановленням рішення, в якому має бути узагальнено все розглянуте і зроблено остаточний висновок суду.

Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл. 8 нового ЦПК), а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладання розгляду справи по суті може вважатись недоцільним.

Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.

В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв’язку, називаючи ці складові частини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів — це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.

В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки доказів:

1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази:

рекомендаційну;

владну (завершальну);

2. Залежно від рівня пізнання;

попередню;

остаточну;

контрольну.

Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили¹⁹⁸. Авторам імпонує позиція М. Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.