Теорія етногенезу Льва Гумільова

Реферат на тему:

Теорія етногенезу Льва Гумільова

Зміст.

Зміст 2.

1. Поняття етносу 3.

2. Пасіонарність 8.

3. Етногенез. Крива етногенезу. 10.

4. Фази етногенезу 15.

4.1. Фаза підйому 15.

4.2. Акматична фаза 16.

4.3. Фаза надлому 17.

4.4. Фаза інерційна 18.

4.5. Фаза обскурації 20.

4.6. Фаза регенерації 21.

4.7. Фаза меморіальна 21.

5. Висновок 22.

Використана література 23.

1. Поняття етносу.

Людство, як і будь-яка біологічна форма, прагне до поширення по всій поверхні земної кулі: кораблі борознять простори океанів з глибокої давнини, в несприятливих умовах живуть племена Африки, Південної Америки й інших континентів, навіть у пустелях археологи знаходять сліди існування древніх поселень, полярні зони освоюються експедиціями. На відміну від більшості ссавців, Homo sapiens не можна назвати ні стадною, ні індивідуальною твариною. Людина існує в колективі, що залежно від ситуації можна назвати або суспільством, або народностями. Однак ці два поняття настільки різні між собою, що порівнювати їх марно — як не можна порівнювати, наприклад, довжину й вагуступінь нагріву й електричний заряд. І якщо суспільний розвиток людства вивчений всебічно: всі ми знаємо, що суспільство розвивається по спіралі, то питання про народності, які будемо йменувати етносами, украй заплутане і суперечливе. Безсумнівно, кожна людина на питання про те, хто вона, відповість: «Я українець» або «Я француз», тим самим визначаючи свою етнічну приналежність. Але це ще не все. З іншого боку, той же карел із села, приїхавши в російське місто, назве себе росіянином, але у своєму селі буде йменуватися карелом, і це без тіні неправди. Аналогічна ситуація складається й у Франції, де кельти-бретонці та ібери-гасконці, живучи на своїй малій батьківщині й одягаючись у свої костюми, втім є французами. Хіба можна сказати про бретонського дворянина Шатобріана й Жиля де Ретца, соратника Жанни д’Арк, що вони не французи? Таким чином, очевидний висновок, що поняття етнічної приналежності - релятивне, а не абсолютне.

Виходить, етнос — колектив осіб, що протиставляє себе всім іншим колективам. Етнос більш-менш стійкий, хоча і його існування кінечне в часі. Для визначення етносу складно знайти яку-небудь реальну ознаку, крім визнання кожної особи: «ми такі-то, а всі решта — інші». Зникнення й виникнення етносів, встановлення принципових розбіжностей між ними, а також характер етнічного наступництва зветься етногенезом.

Можна дати друге визначення терміна етнос: етнос — специфічна форма існування виду Homo sapiens, а етногенез — локальний варіант внутрішньовидової еволюції, що відбувається під впливом історичного й хорономічного (ландшафтного) факторів.

Слід відзначити, що справжній етнос і етнонім, тобто етнічна назва зовсім не те саме. Прикладом може служити історія давньоримської цивілізації. Спочатку римлянами могли вважатися винятково ті, хто були громадянами поліса Римау міру розширення кордонів імперії, в епоху I-II ст. кількість римлян різко зросло за рахунок включення в їхнє число майже всіх жителів провінцій. Надалі римлянами були названі всі, вільні жителі на території Римської імперії, у тому числі греки, галли, германці, бербери й т.д. У такому вигляді етнос проіснував досить тривалий час і не розпався. Експансія Рима на інші території дозволила створити грандіозну імперію, причому початкове етнічне найменування не мало нічого загального з наступним. Більше того, історичну наступність можна вбачати навіть між римлянами й румунами, тому що останні селилися на Дунаї - місці заслання підданих Римської імперії й тільки згодом прийняли назву «румуни» — тобто «римляни». Звідси випливає, що слово змінює значення і зміст і не може слугувати розпізнавальною ознакою етносу.

Можливо, відповідь на суть проблеми етнології зможе дати історія — наука, еталоном якої є держава, племінний союз або подібні утворення. Однак часто такі громади, що володіють всіма якостями етносу, досить нестійкі й дробляться, і хоча спільність історичної долі часом сприяє утворенню й збереженню етносу, все-таки історична доля може бути спільною і у двох-трьох народів. Так, наприклад, англосакси й уельські кельти об'єднані з XIII ст., однак не злилися в один етнос. Отже, етнічне становлення лежить глибше, ніж явища історичного процесу, а історія здатна допомогти етнології, але не замінити її.

Багато етносів поділяються на племена й роди. Чи можна це вважати обов’язковою й невід'ємною приналежністю етносу, або, можливо, формою колективу, що передувала появі самого етносу? Звісно, що немає. Насамперед, далеко не всі народи мали за весь період своєї історії родовий або племінний поділ. Такого немає й не було у іспанців, французів, румун, англійців, італійців і багатьох інших народів. Імовірно, цих цілком розвинених народів родоплемінний поділ замінений поділом класовим, що є встановленим фактом, що не підлягає перегляду. Зате в народів з родоплемінним устроєм поділ на клани несе функцію підтримки найбліьш етнічної єдності. Поділ етносу на племена є як би «кістяком», що дозволяє нарощувати м’язи й тим самим набирати силу для боротьби з навколишнім середовищем. Точно також при розгляді західного суспільства можна виявити поділ етносів на групи — консорції. Кожний клас міг складатися з різних консорцій: так, наприклад, у Франції панівний клас містив у собі представників лицарів, феодалів, вищого духівництва, учених, міського патриціату й т.д. У буржуазному суспільстві присутні вже не ті консорції, але принцип лишається єдиним. Звичайно, консорції незмірно менш стійкі, ніж родоплемінні зв’язки, але й останні не вічні. Існують також конвіксії - одиниці, об'єднані спільністю побуту. Серед таких утворень — старообрядницька громада, учасники якої не прийняли деяких реформ церковного обряду. Вона проіснувала до початку XX ст., і тільки потім стала поступово розсмоктуватися, тому що привід для її виникнення давно перестав існувати, залишилася лише інерція. Конвіксії, як і інші внутрішньоетнічні сутності, підтримують цілісність етносу. Дроблення усередині етносу є умовою, характерною для будь-яких епох і стадій розвитку.

Отже, жодна з гуманітарних наук не здатна дати вичерпної відповіді на суть проблеми етнології й етногенезу. Виходить, треба аналізувати дане питання з погляду наук природничих.

Відповідно до біологічної концепції, людство являє собою вид Homo sapiens, і тоді йому властиві всі закономірності розвитку будь-якого виду ссавців. Як і всім тваринам, людині властивий інстинкт продовження виду (розмноження), прагнення поширити своє потомство на найбільшу площу (ареал), а також здатність пристосування до середовища (адаптація). Населяючи конкретний біоценоз — зв’язану систему екологічних, історичних і фізіологічних форм, людство, як і будь-яка інша популяція, прагне поширити свій вплив за межі даного біоценозу, певним чином видозмінюючи його й викликаючи тим самим сукцесію — зміну біоценозів. У цьому наближенні етнос є біологічною одиницею, що таксономічно стоїть нижче виду, як популяція, а сам етнічний поділ людства — один із способів адаптації в ландшафтах не стільки в структурі, скільки в поведінці.

Але, крім цього, необхідно відокремити етнологію від чисто біологічної дисципліни — антропології, науки про людські раси, адже раси теж розглядаються як таксономічні одиниці нижчого виду. Раси й етноси — поняття не тільки не співпадаючі, але й заперечують один одного, тому що кожний етнос складається із суміші двох і більше рас, а кожна раса, у свою чергу, входить до складу багатьох етносів. Досить згадати Європейську Росію, де налічується п’ять расових компонентів другого порядку, не говорячи про сторонні монголоїдні елементи, щоб вирішити дане питання. Расова теорія до етнології незастосовна. Отже, етноси відрізняються один від іншого чимось іншим, хоча й не менш значним.

Л.М. Гумільов відзначає також, що етнічна структура завжди виникає у визначених і неповторних умовах, інакшому ландшафті, що накладає відбиток на її подальший розвиток.

Організм людини входить у біосферу Землі й бере участь у конверсії біоценозу. Ніхто не може довести, що професор дихає інакше, ніж бушмен, або розмножується нестатевим шляхом, або нечутливий до впливу на шкіру сірчаної кислоти, що він може не їсти, або, навпаки, з'їдати обід на 40 чоловік, або що на нього інакше діє земне тяжіння. Але ж це все залежність від природи того самого організму, що діє й мислить, пристосовується до середовища, що змінюється, і змінює середовище, пристосовуючи його до своїх потреб, поєднується в колективи й у їхньому складі створює держави. Мисляча індивідуальність становить єдине ціле з організмом і, виходить, не виходить за межі живої природи, що є однієї з оболонок планети Земля. Але разом з тим людина відрізняється від інших тварин тим, що виготовляє знаряддя, створюючи якісно інший прошарок — техносферу. Твори рук людини як з кісної, так і з живої речовини (знаряддя, твору мистецтва, свійські тварина, культурні рослини) випадають із циклу конверсії біоценозу. Вони можуть лише або зберігатися, або, коли не законсервовані, руйнуватися. В останньому випадку вони вертаються в лоно природи. Кинутий у поле меч, перержавівши, перетворюється в окис заліза. Зруйнований замок стає горбком. Здичавілий собака робиться диким звіром динго, а кінь — мустангом. Це смерть речей (техносфери) і зворотне захоплення природою викраденого в неї матеріалу. Історія стародавніх цивілізацій показує, що природа хоча й терпить втрату від техніки, але в остаточному підсумку бере своє, зрозуміло, за винятком тих предметів, які перетворені настільки, що стали необоротні. Такими є кремінні знаряддя часів палеоліту, відшліфовані плити в Баальбеку, бетоновані площадки й пластмасові вироби. Це трупи, навіть мумії, які біосфера не має сил повернути у своє лоно, але процеси кісної речовини — хімічні і термічні - можуть повернути їх у первозданний стан у тому випадку, якщо нашу планету спіткає космічна катастрофа. А доти вони будуть називатися пам’ятниками цивілізації, тому що й наша техніка коли-небудь стане пам’ятником.

Отже, пояснимо значення терміна «етнос» з погляду теорії Гумільова.

1. Етнос — система, що має початок і кінець у часі.

2. Універсальний критерій відмінності етносів між собою один — стереотип поведінки — особлива поведінкова мова, що передається в спадщину, але не генетично, а через механізм сигнальної спадковості, заснованого на умовному рефлексі, коли потомство шляхом наслідування переймає від батьків і однолітків поведінкові стереотипи.

3. Не існує людей, що не належать ні до якого етносу. Людина може бути частиною різних систем і мати стереотип поведінки, створений накладенням етнічних традицій. Із цього приводу Гумільов непослідовно затверджує, що кожна людина належить тільки одному етносу, і в цьому з ним не можна погодитися.

4.Системними зв’язками в етносі служать відчуття «свого» і «чужого», а не свідомі відношення, як у суспільстві. Цього протиставлення досить, щоб системи не перетиналися між собою. Тому етнос не соціальна форма людського гуртожитку й повинен бути віднесений до категорії природних колективів і вивчатися як природний феномен методами природних наук.

5. Системні зв’язки в етносі, а разом з ними і єдність етносу підтримується біохімічною енергією живої речовини біосфери, витрата цієї енергії на підтримку зв’язків визначається пасіонарністю.

6.Статистично в етносі переважають гармонічні особиничастки пасіонаріїв і субпассіонаріїв у відсотковому відношенні незначні, але зміна їхніх кількостей визначає стан етносу як закритої системи дискретного типу.

Етноси — явище, що лежить на межі біосфери й соціосфери і має досить спеціальне призначення у будові біосфери Землі.

2. Пасіонарність Л.М. Гумільов дає пасіонарності 3 визначення.

Перше визначення. Пасіонарність — характерологічна домінанта, непереборне внутрішнє прагнення (усвідомлене або, частіше, неусвідомлене) до діяльності, спрямоване на реалізацію якої-небудь мети (часто ілюзорної).

Помітимо, що мета ця уявляється пасіонарній особині іноді цінніше навіть власного життя, а, тим більше, життя й щастя сучасників. Пасіонарність не залежить від зовнішніх впливів, будучи вродженою рисою психічної конституції даної людинивона не має стосунку до етики, однаково легко породжуючи благо й зло. Пасіонарна людина прагне досягти найрізноманітніших цілей, ці цілі йому підказують гордість, марнославство, жадібність, ревнощі, допитливість і т.д.

Пасіонарність виникає як нова ознака, тобто при зміні генотипу. Це явище добре відомо й називається мутацією. Усувається пасіонарність природним добором як будь-яка ознака, що заважає самозбереженню. Це дозволяє зіставити процес етногенезу з явищем сукцесії, коли після якої-небудь катастрофи, наприклад, лісової пожежі, відбувається поступове відновлення колишньої рослинності через ряд проміжних форм. Так і тут.

Друге визначення. Пасіонарність як характеристика поведінки — ефект надлишку біохімічної енергії живої речовини, що породжує жертовність заради ілюзорної мети. Це визначення не обґрунтоване. Пасіонарність як характеристика поведінки — ефект мутації. Через що відбувається мутація — не встановлено.

Третє визначення. Пасіонарність як енергія — надлишок біохімічної енергії живої речовини, зворотний вектору інстинкту, і який визначає здатність до наднапруження.

Очевидно, Л.М. Гумільов мав на увазі енергію, що може бути витрачена людиною в ході його діяльності, викликаною пасіонарністю. Ця енергія й загальна енергія, якою володіє людина (її біохімічна енергія) — не одне й теж. Непасіонарна людина може мати більшу енергію, ніж пасіонарна і навпаки. Вся справа в тому, що частина енергії в пасіонарія йде на інші цілі. Невідомо, чому Л.М. Гумільов називає цю частину надлишком щодо чогось.

Безсумнівно, що гнітюче число дій, вчинених людьми, диктується інстинктом або особистого, або видового самозбереження. Останнє проявляється в прагненні до розмноження й виховання потомства.

Пасіонарність, навпаки, змушує людей жертвувати собою й своїм потомством, що або не народжується, або перебуває в повній зневазі заради честолюбства, марнославства, гордості, жадібності, ревнощів і інших пристрастей. Отже, ми можемо розглядати пасіонарність як антиінстинкт, або як інстинкт зі зворотним знаком.

Люди розділяються по ступені пасіонарності на 3 основних типи:

• асіонаріїв, у яких імпульс пасіонарності більше імпульсу інстинкту,.

• армонічних людей, у яких імпульс інстинкту дорівнює імпульсу пасіонарності,.

• убпасіонаріїв, у яких пасіонарність менше, ніж імпульс інстинкту.

Пасіонарність має ще одну якість, яка надзвичайно важлива: вона заразлива. Пасіонарій у юрбі кричить «Ура!» і рветься вперед, своїм прикладом придушуючи інстинкт у малопасіонарних оточуючих. Ця якість називається пасіонарною індукцією за аналогією з електромагнітною індукцією. Тому Гумільов вводить поняття пасіонарного поля. За визначенням, пасіонарне поле — поле, обумовлене наявністю біохімічної енергії - пасіонарності.

3. Етногенез. Крива етногенезу.

Незважаючи на те, що етногенези відбуваються в зовсім різних умовах, у різний час і в різних точках земної поверхні, проте, шляхом емпіричних узагальнень вдалося встановити криву етногенезу. Це інерційна, виникаюча час від часу внаслідок «поштовхів» крива.

Можна ввести функцію стану етнічної системи — пасіонарна напруженість (частка пасіонаріїв в етносі), відкладена по осі ординат в 3 шкалах, що порівняно однозначно із частотою подій етнічної історії (розривом системних зв’язків в етносі). Суцільна лінія показує зміну кількості цих подій в одиницю часу. Також напруга сумірна із числом підсистем в етносі (субетносів), що на графіку позначаються індексами n, n+1, n+3 і т.д., де n — кількість субетносів у початковий момент розвитку етносу. Ці величини сумірні тому що пасіонарії, прагнучи досягти своїх цілей, поєднуються для цього у відособлені колективи й рвуть системні зв’язки.

Пасіонарна напруженість й напрямок її зміни визначають фазу етногенезу. Етнос у своєму розвитку проходить 5 фаз: підйом, акматичну, надлом, інерційна, обскурація, релікт. По осі абсцис відкладений час у літах, де вихідна точка кривої відповідає моменту пасіонарного поштовху, що послужив причиною появи етносу.

Мал. 1. Зміни пасіонарного напруження етнічної системи Кожна фаза етногенезу характеризується відмінним від інших фаз імперативом поведінки — принципом відношення етносу до людини. Цей імператив — найбільш зручна поведінка для етносу в даній ситуації, тобто при даному рівні пасіонарної напруженості й напрямку її зміни.

Оскільки ситуації повторюються для різних етносів, то й імперативи поведінки теж різняться мало.

Відповідно до спостережень, нові етноси виникають не в монотонних ландшафтах, а на межах ландшафтних регіонів і в зонах етнічних контактів, де відбувається інтенсивна метисація.

Чи є сполучення ландшафтів причиною етногенезу або тільки сприяє йому? Якби причина виникнення нових народів лежала в географічних умовах, то вони, що як постійно діючі, викликали б постійне народоутворення, а цього немає. Більше того, штучні ландшафти поводяться так само, як природні - у контексті впливу на етнос. Так, іноді колектив робить титанічну роботу з перебудови природи згідно тим вимогам, які він до неї пред’являє. Після виконання даної місії етнос живе за рахунок звичного ландшафту й лише підтримує його. Однак у випадку невдалих соціальних перетворень або воєн етнос занепадає, як і створений їм ландшафт. Так було в Стародавньому Єгипті, у Північному Китаї, Месопотамії. В іншому випадку вплив етносу на ландшафт буває малопомітним, тому що зводиться до експлуатації природних багатств — прикладом може служити переселення європейських колоністів в Америку й наступне знищення ними бізонів. Безсумнівно, що етногенез у певній мері обумовлений географічними умовами, хоча відбувається в більшій мірі завдяки іншим причинам.

Так само сприяють пусковим моментам етногенезу сполучення різних культурних рівнів, типів господарства, несхожих традицій. Загальним моментом тут є принцип розмаїтості, адже простіше утворювати етнос у розколотому оточенні, воно не буде так пручатися, як монолітне.

Більша система може створитися й існувати тільки за рахунок енергетичного імпульсу, що робить роботу. Це — пасіонарні поштовхи. Очевидно поштовхи — це мутації, вірніше мікромутації, що відбиваються на стереотипі поведінки, але не впливають на основну генетичну інформацію.

Пасіонарії в результаті мутації з’являються не випадково й не в одиничних випадках, а як популяції. Перелічимо особливості таких поштовхів.

1. Поштовхи короткочасні (приблизно 1−5 років, але не менше року).

2. Поштовхи відбуваються на поверхні Землі, на вузькій, шириною 200−300 км, і витягнутій смузі поверхні Землі (смуги від поштовху до поштовху не збігаються). Ця смуга має геометрію, близьку до геодезичної лінії.

3. Пасіонарна ознака передається у спадок статевим шляхом.

4. У певний момент часу, виникає група пасіонарних популяцій, усередині яких починаються бурхливі процеси етногенезу, що приводять через 130−160 років до появи групи нових етнічних систем.

5. За останні три тисячі років вірогідно зафіксовано поки дев’ять пасіонарних поштовхів: чотири до рубежу нашої ери й п’ять після. Середній проміжок між поміченими поштовхами близько 380 років.

Найбільше імовірно, що явище пасіонарного поштовху має космічний характер. За гіпотезою Л.Н. Гумільова синхронність і короткочасність початків процесів етногенезу по всій довжині смуги, її вузькість і довжина, близькість ліній поштовхів до геодезичного вказує на те, що центрально-симетричні поля Землі мають відношення до цього явища. Воно, найімовірніше, обумовлено взаємодією цих полів із зовнішнім космічним джерелом мутацій.

Час від часу гомеостаз переривається ексцесом — виникненням пасіонарних особин. Спочатку їх небагато, але вони дуже активні. Вони поєднуються по інтересах, чим ускладнюють систему, створюючи в ній багато підсистем (субетносів) і блоків. Ускладнена система підсилюється й розширює ареал. Але пасіонарні особини поступово гинуть, чим знижують пасіонарність системи, що вертається до постійного рівня. Наприкінці етногенезу залишається система, що складається з гармонічних людей — реліктовий етнос, що перебуває в гомеостазі.

Майже всі відомі нам етноси згруповані у своєрідні конструкції - «культури», або «суперетнічні цілісності». Спочатку етнос займає район, у якому він з’явився й сусідить, не завжди мирно, зі своїми «однолітками». Потім, набравши силу, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов’язково втрачає неабияку частку первісного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, потрапивши в ізоляцію від могутніх сусідів, перетворюються в ізольовані, реліктові етноси, у яких немає ні приросту населення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються тільки за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як безліч процесів етногенезів у тих або інших регіонах. Ритмічності в описаному феномені немає. Це вказує, що тут спостерігається не явище саморозвитку, а вплив екзогенних факторів, свого роду поштовхів, після яких інерція поступово загасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера й етногенез є фоном. Причину ж, що викликає утворення етносів, можна виявити, тільки проаналізувавши історію людства в етнічному аспекті.

4. Фази етногенезу.

Історія будь-якого етносу укладається в схему поштовх — підйом — перегрів — занепад — загасання. Виявилося, що будь-яка жива система, будь це етнос або організм, розвивається одноманітно.

4.1. Фаза підйому Фаза підйому — фаза інтенсивного зростання пасіонарної напруги в етнічній системі внаслідок пасіонарного поштовху, привівшого до появи цієї системи. Характеризується енергійною експансією знову виниклого етносу, різким ростом всіх видів його активності, демографічним вибухом, швидким підвищенням числа підсистем етнічної системи. У фазі підйому формуються нова етнічна домінанта й соціальні інститути. Для даної фази характерно пасеістичне відчуття часу, а також суспільний імператив «Будь тим, ким ти повинен бути». Ця формула відбиває високу дисципліну в знову виниклій системі, де твердої регламентації піддається поводження членів колективу, шлюбні відносини, використання ландшафту. Однак завдяки новому стереотипу, що формується у фазі підйому, всі ці обмеження сприймаються людьми не як тяжкий тягар, а як необхідна умова гідного способу життя. Фаза підйому починається з інкубаційного періоду, спочатку прихованого, а потім явного. Навколишні етноси сприймають фазу підйому як утворення спільноти вкрай активних людей, що відстоюють незвичні ідеали й завойовують собі місце під сонцем, часто за рахунок сусідів. Після фази підйому наступає акматична фаза. Характерні приклади фази підйому — ріст чисельності й впливи християнських громад в I — III ст. н.е., призвівший до створення Візантійського суперетносу: Древній Рим періоду перших царів і завоювання Італії (VIII — VI ст. до н.е.) — араби-мусульмани періоду створення Халіфату й поширення ісламу (VI — VIII ст. н.е., включаючи інкубаційний період) — монголи XI — XIII ст. н.е., чия агресія поширилася майже на весь простір Євразії.

4.2. Акматична фаза Фаза акматична — фаза етногенезу, у якій пасіонарна напруга досягає найвищих для даної системи рівнів. Настає після фази підйому. Етнічна система в даній фазі характеризується пануванням пасіонаріїв жертовного типу, найвищим числом підсистем (субетносів), граничною частотою подій етнічної історії. Жертовні пасіонарії зустрічаються й у фазі підйому, але в акматичній фазі в них з’являється новий настрой — прагнення до максимального утвердження себе як особистості, а не тільки до перемоги свого етнічного колективу в цілому. Це означає, що в акматичній фазі починає змінюватися відчуття часу — з’являються актуалісти. Все це визначає суспільний імператив акматичноїй фази — «Будь самим собою». Ріст індивідуалізму в сполученні з надлишком пасіонарності часто приводить етнос у стан, іменований пасіонарним перегрівом. При пасіонарному перегріві надлишкова енергія, що у фазі підйому витрачалася на бурхливий ріст і експансію, починає погашатися на внутрішні конфлікти. Так, акматична фаза в Європейському суперетносі ознаменувалася війною гвельфів з гібелінами й провалом політики хрестових походів через звади між вождями хрестоносціву Візантії (IV — VII ст.) — внутрішніми розбратами на релігійному ґрунті. Акматична фаза в Росії - «смутний час», у монголів — розпад єдиного улусу, створеного Чингисханому середньовічному Китаї акматична фаза — епоха Тан (658 — 907 р. н.е.), ознаменована, повстанням Ань Лушаія (756 — 763 р.), за час якого населення Китаю скоротилося втроє.

4.3. Фаза надлому Фаза надлому — фаза різкого зниження пасіонарної напруги після акматичної фази, що супроводжується розколом етнічного поля, ростом числа субпасіонаріїв, гострими конфліктами всередині етнічної системи. Все це призводить до істотного зниження резистентності системи в цілому й підвищенню ймовірності її розпаду й загибелі в результаті зсуву (негативного етнічного контакту й дії антисистем), Так, важко проходила фаза надламу в арабо-мусульманському суперетносі, де владу в 945 р. захопив Ахмед Буід — вождь етносу дейлемитів, виникли антисистеми (кармати) і Арабський халіфат розпався. Кризовою фазою з’явився надлом і для інших відомих нам суперетносів: у Римі це період громадянських воєн 100 — 30 р. до н.е. і повстань Спартака й Катіліниу Візантії - іконоборство (типовий приклад розколу єдиної ментальності) і антисистема павлікіан (630 — 843 р. н.е.). У Древньому Китаї Фаза надламу. — епоха семи «Воюючих царств» (IV в. до н.е.), а в середньовічному Китаї аналогічна фаза наступила після повалення імперії Тан (907 р. н.е.) з початком періоду, відомого як час «п'яти династій і десяти царств». У Західноєвропейському суперетносі надлам пов’язаний насамперед з Реформацією й Контрреформацією, що розкололи Західний світ на дві частини — протестантську й католицьку. Зростання числа субпасіонаріїв дозволяв кондотьєрам створювати цілі армії, що призвело до величезних жертв серед населення. Так, Тридцятирічна війна віднесла в Німеччині до трьох чвертей населення. Надлам тривав до XVII ст., коли почався перехід в інерційну фазу. У Росії надлам почався в XIX ст. — найяскравішим його проявом стали криваві катаклізми початку XX в. (особливо громадянська війна). Таким чином, можна констатувати, що надлом — дуже характерний етап у будь-якому етногенезі, що настає приблизно через 600 років після його початку. Його можна розглядати як «вікову хворобу» етнічної системи.

4.4. Фаза інерційна Фаза інерційна (фаза інерції) — фаза етногенезу, у якій після фази надлому настає деяке підвищення й потім плавне зниження рівня пaсіoнарної напруги. Характеризується зміцненням державної влади й соціальних інститутів, інтенсивним нагромадженням матеріальних і культурних цінностей, активним перетворенням ландшафту. Панує суспільний імператив «Будь таким, як я», що означає орієнтацію на загальноприйнятий еталон для наслідування (часто це узагальнений образ, відхилення від якого засуджується суспільною думкою, — подібно образу «джентльмена» в XVII — XIX століттях в Англіїіноді ж цей імператив виливається в обожнювання правителя, преклоніння перед яким — нехай навіть чисто зовнішнє - обов’язкова умова входження індивіда в систему). Перехід до інерційної фази звичайно виглядає як заспокоєння й початок творчої діяльності після катаклізмів фази надламу. Відповідно, пануючим в інерційній фазі стає характерний тип «золотої посередності» — законослухняна, працездатна людина. Це означає домінування в етносі людей гармонійних і з низькими ступенями пасіонарності. Однак у силу наявності потужного централізованого керівництва, що втихомирює внутрішні конфлікти, етнос в інерційній фазі робить грандіозну роботу, що буває корисно для культури, але згубно для природи. Приклади інерційної фази: Рим епохи принципату (від Августа, що встановив в імперії дуже характерний для інерційної фази порядок, до Комода, при якому вже почалося вповзання в обскурацію}: об'єднання Великого степу Тюркським каганатом (545 — 747 р. н.е.) — в Ірані інерційна фаза — це Сасанидська імперія (224 — 499 р. н.е.), у середньовічному Китаї - імперія Сун (960 — 1127 рр.). У Західній Європі інерційна фаза почалася в XVII ст., і триває донині. Вона ознаменувалася створенням сильних національних держав, колоніальною експансією, зародженням і торжеством капіталізму, інтенсивним розвитком техніки, украй сильним і згубним впливом на природне середовище. Змінився психологічний вигляд типового жителя Заходу: на зміну лицарям акматичної фази, непримиренним борцям за відновлення Церкви епохи надламу прийшли розважливі бізнесмени, виконавчі чиновники, працьовиті обивателі. У цю же епоху в Європі народилася «релігія прогресу», яка постулює, що західна цивілізація є осьова лінія розвитку людства, що неухильно сходить від нижчого до вищого. Подібні міфічні подання характерні й для інших суперетносів в інерційній фазі так, і древньокитайска імперія Хань, і імператорський Рим вважали свою цивілізацію єдиною і вічною, а всі інші народи — варварською периферією. Це цілком пояснювано: культура й порядок в інерційній фазі бувають настільки досконалі, що здаються сучасникам неминущими — люди не знають, що слідом за «золотою осінню» настають «сутінки» — фаза обскурації.

4.5. Фаза обскурації.

Фаза обскурації - фаза етногенезу, у якій пасіонарна напруга спадає до рівня нижче гомеостатичного «нульового», за рахунок значного збільшення числа субпасіонаріїв. Етнос існує за рахунок матеріальних цінностей і навичок, накопичених у попередню інерційну фазу. Субпасіонарії, що розплодилися, унеможливлюють будь-яку конструктивну діяльність, вимагаючи тільки одного — задоволення своїх ненаситних потреб. Починає панувати імператив «Будь таким, як ми» — тобто засуджується (а при можливості - знищується) будь-яка людина, що зберегла почуття обов’язку, працьовитість і сумління. Власний імператив субпасіонаріїв — «День, так мій», що відбиває їхню повну нездатність до прогнозу. У результаті суспільний організм починає розкладатися: фактично узаконюється корупція, поширюється злочинність, армія втрачає боєздатність, до влади приходять цинічні авантюристи, що грають на настроях юрби. Настає депопуляція, чисельність населення до кінця фази обскурації значно скорочуєтьсячастково цей процес гальмується за рахунок припливу представників окраїнних і чужих етносів, які найчастіше починають домінувати в суспільному житті. Етнічна система втрачає резистентність і може стати легкою здобиччю більш пасіонарних сусідів. Фаза обскурації передує загибелі етнічної системи або її переходу в стан етнічного гомеостазу, причому гомеостазу може досягти лише незначна здорова частина етносу, що збереглася в «кривавому мороці» епохи обскурації. У Стародавньому Римі фаза обскурації почалася наприкінці II ст. н.е. і закінчилася загибеллю Західної Римської імперіїу Візантії обскурація охопила суперетнос у період правління династії Ангелів і привела до падіння Константинополя у 1204 р. (і остаточної загибелі в 1453 р.). У Китаї фаза обскурації запанувала в XVII ст., і він був захоплений маньчжурами (маньчжурська династія правила в країні до Сіньхайскої революції 1911р., що була проявом уже нового етногенезу). Обскурація в Стародавньому Китаї пов’язана із занепадом імперії Хань і узяттям в 312 р. столиці Піднебесної хуннами.

4.6. Фаза регенерації.

Фаза регенерації - можливе відновлення етнічної системи після фази обскурації за рахунок збереженої на окраїнах ареалу пасіонарності. У Візантії таким тимчасовим відновленням була Нікейска імперія, що виникла вже після падіння Константинополя в 1204 р. Однак фаза регенерації - лише короткий сплеск активності напередодні завершення процесу етногенезу. Вона переходить потім у меморіальну фазу. Дійсно, в 1453р. турки-османи остаточно знищили Візантійську державу, а візантійські греки зберігалися надалі як невеликий релікт. Іноді під терміном «регенерація» розуміється будь-яке відновлення етнічних структур після внутрішніх катаклізмів і вторгнень ззовні.

4.7. Фаза меморіальна Фаза меморіальна — близька до етнічного гомеостазу фаза етногенезу, що знаменує завершення цього процесу. У меморіальній фазі етнічна система вже загубила пасіонарність, але окремі її члени ще продовжують зберігати культурну традицію минулого. Пам’ять про героїчні діяння предків продовжує жити у вигляді фольклорних творів, легенд. Так, у долинах Гірського Алтаю мешкають нащадки колись могутніх степових етносів (древніх тюрок, найманів). Нині вони загубили активність, але багатий билинний епос говорить нам про колишню славу цих народів. Поняття «меморіальна фаза» застосовне також до окремих субетносів, що випали з основного потоку етногенезу й ізолювавших себе з метою законсервувати свій спосіб життя й погляд на світ. Такі старообрядники — субетнос-ізолят, що склався в XVII ст. Перехід від меморіальної фази до закінченої форми етнічного гомеостазу має дуже плавний характер і виглядає як поступове забуття традицій минулого. Саме поняття «минуле» втрачає своє наповнення, тому що запановує статичне відчуття часу.

5. Висновок У своїх працях «Етносфера: Історія людей і історія природи», «Кінець і знову початок», «Етногенез і біосфера Землі», та інших, Л.М. Гумільов оповідає про етногенетичні процеси, що відбуваються в Ойкумені, а також про те, який вплив вони чинять вони на людську популяцію, про пасіонарність і стадії етногенезу. Обмеживши період, що підлягає вивченню, епохою в 3000 років (так званий історичний період), він досліджує головні, на його погляд, закономірності етногенезу, причому під етносом він розуміє біологічну одиницю, що таксономічно стоїть нижче виду, як популяція. Науку етнологію Л.М. Гумільов поміщає на стику історії, географії й біології, і тільки такий підхід здатний допомогти дослідникові розібратися в настільки заплутаній проблемі. Він розглядає кілька категорій, характерних для того або іншого етносу — таких, як мова, тимчасове й просторове світосприймання, спадковість поколінь, а також здатність до так званих «наднапружень», що проявляються в посиленому перетворенні природи, невідомому до того, або в міграціях (як Велике переселення народів). Отже, існує щось, що лежить, можливо, навіть поза людською психікою, але визначає всі вчинки даного індивіда протягом усього його життєвого шляху. Цю нову якість Л.М. Гумільов назвав пасіонарністю, причому на конкретних історичних прикладах розповів про її варіації й модуси — полюси. Залежно від рівня пасіонарності етносу формується його історична доля в цей моменті поряд із суспільним розвитком існує розвиток етнічний, обумовлений пасіонарністю й минаючий через ряд стадій. Етапи, через які проходить будь-який етнос, досить давно помічені й навіть описані істориками, однак такого повного пояснення з урахуванням етнічних особливостей не зміг дати ніхто: у цьому — неоціненний внесок Л.М. Гумільова в історію.

Використана література.

1. 1.Гумилев Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. — М.: Экопрос, 1993.

2. 2.Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Л., Гидрометео-издат, 1990.

3. 3.Гумилев Л. Н. «Конец и вновь начало». — М.: ДИ-ДИК, 1994.

4. 4.Гумилев Л. Н. «Этнос, история и культура». — М.: ДИ-ДИК, 1995.

5. 5.http://gumilevica.kulichki.net/.