Класична модель наукового знання

Реферат на тему:

Класична модель наукового знання.

На початку 80-х рокiв у фiлософських колах СРСР активно диску­­­тувалося питання проблеми протирiччя мiж логiко-методологiчними дослiдженнями наукової дiяльностi та дослiдженнями соцiально-куль­­­турної детермiнованостi науки. Найбiльшого клопоту завдала пробле­­­ма «стандартної моделi наукового знання». Стандартну модель, як правило, розглядають у виглядi логiко-методологiчної чи логiко-лiнгвiстичної реконструкцiї наукової теорiї. Ця концепцiя визнає, що реальнiсть в системi наукових знань репрезентується тiльки фактуальним знанням та мовою пропозицiйної логiки [Див.:9. -с.16−19], а тому смисл i значення теорiї може бути виявлено тiль­­­ки через спiввiдношення з фактами (узгодження з вiдомими фактами та передбачення невiдомих). У стандартнiй моделi лише пропозицiйнi мiркування розглядаються як носiй iстинних наукових значень, що перевiряється процедурою доведення.

У 20−30-х рр. ХХ ст. значний внесок у формулювання та розробку стандартної концепцiї науки здiйснили представники Вiденського ко­­­ла, що органiзацiйно згуртувалися навколо манiфесту «наукове ро­­­зумiння свiту» в 1922 роцi при кафедрi «фiлософiї iндуктивних на­­­ук» Вiденського унiверситету (керiвник кафедри Морiц Шлiк). «Коло» безпосередньо складалося з фiлософiв, фiзикiв та математикiв: Р. Карнапа, О. Нейрата, К. Геделя, Г. Гана, Ф. Вайсмана, Г. Фейгля. У засiданнях «кола» приймали участь: Г. Рейхенбах, А. Айєр, К. Поппер, Е.Нагель. За основоположну модель науки представники «кола» визна­­­вали концепцiю «логiчного атомiзму» розроблену Бертраном Расселом та його учнем Людвiгом Вiтгенштейном для здiйснення «логiчного аналiзу мови науки» .

Тезу про наукову необґрунтованість цiєї концепцiї було проголо­­­шено пiсля виявлення її неспроможностi критично віднестися до умов та мiри прийнятностi своєї власної реконструкцiї. А саме: «стан­­­дартна модель» визнаючи себе науковою, не здатна зробити себе саму предметом емпiричного (фактуального) дослiдження. Так у 1963 роцi було висунуте зауваження Е. Геттiєра [Див.:10.-с.231−233], що виз­­­начення знання у якостi «iстинної i обґрунтованої гадки» не має достатнiх умов для доведення можливостi визначення гадки у якостi знання.

Наведемо зразок негативної констатацiї наслiдкiв критики «стан­­­дартної моделi наукового знання»: «Сучасний стан аналiтичної фiло­­­софiї науки визначається як кризовий. Парадигма, створена логiчним позитивiзмом, зруйнована, запропоновано множину альтернативних ме­­­тодологiчних концепцiй, однак, жодна з них не здатна вирiшити усвiдомленi проблеми. Немає жодного принципу, жодної методо­­­логiчної норми, якi не викликають сумнiви. В особi Пола Фейєрабен­­­да аналiтична фiлософiя науки дiйшла до виступу проти самої науки та до виправдання релiгiї. Однак якщо зникає межа мiж наукою i релiгiєю, наукою i мiфом, тодi повинна зникнути i фiлософiя науки як теорiя наукового пiзнання. За останнi десять рокiв у фiлософiї науки не виникло жодної значної оригiнальної концепцiї…

До внутрiшнiх джерел кризи маємо вiднести вiдмову фiлософiї на­­­уки вiд принципу вiдображення та, вiдповiдно, вiд поняття iстини" [9. -с.127].

Стосовно цитати зазначимо, що «принцип вiдображення» та «теорiя iстини» основана на вченнi про «вiдповiднiсть» неспiвмiрнi з нау­­­кою взагалi, а не фiлософiєю науки окремо, оскiльки вони iгнорують визначену ще Парменiдом вiдмiннiсть «докси» i «iстини». Вза­­­галi, думка, що теоретичний агностицизм може бути спростованим ли­­­ше за допомогою апріорного прийняття принципу вiдображення та по­­­няття «iстина», бо в системi поєднаних пропозицiйною логiкою мiркувань «принципово неможлива експлiкацiя об'єктивної дiйсностi», досить розповсюджена. Однак, це помилкова позицiя дрiмучого логiцизму, який спирається на банальний есенцiалiзм пла­­­тонiстiв, що не вiдповiдає епiстемологiчним реалiям. Навпаки, роз­­­будова наукової теорiї здебiльшого розкривається як систематичне подолання агностицизму обгрунтованими мiркуваннями, якi спираються на безперервну експлiкацiю основоположень пiзнавальної дiяльностi суб'єкта.

Експлiкацiя як логiко-методологiчний (а не геменевтичний) засiб замiщення неточного поняття чи уявлення обґрунтованим i точним по­­­няттям, у сферi розгортання теоретичного пiзнання визнається iнструментарiєм розробки висхiдних наукових понять. Оскiльки по­­­няття «матерiя», «каузальнiсть», «вiдображення», «iстина» здебiль­­­шого наявнi в теоретичних системах не як експлiкованi, а як апрiорнi онтологiзованi положення, пропозицiя розглядати їх у якостi безпосереднiх пiдвалин науковостi не витримує критики. Тут ми повиннi погодитися з пропозицiєю так званих постмодернiстiв. Опора науки на такi пiдвалини здатна пiдтримати лише вiрування, а не науку. Одночасно, перевiрка практикою та вiдома властивiсть те­­­оретичного пiзнання бути реально прогностичним є та головна влас­­­тивiсть науки, завдяки якiй саме їй, а не герменевтицi, ме­­­тафiзицi, теологiї чи астрологiї, надають перевагу при вирiшеннi практичних проблем.

Науковий скептицизм вимагає, щоб формулювання проблеми було визнане рацiонально-теоретичним, тобто незалежним вiд гри суб'єк­­­тивного духу. Лише тодi окрема проблема чи задача (та їх вирiшен­­­ня) отримують назву «наука». Змiстовно, обґрунтування наукової проблеми завжди полягає у до­­­веденнi її незалежностi вiд суб'єкта. У свою чергу, процедура до­­­ведення об'єктивностi проблеми слугує методом усвiдомлення, що предмет наукового дослiдження вийшов за межi будь-якого суб'єктив­­­ного досвiду. В iншому випадку, суб'єктивний досвiд своєю власною несуперечливою самозмiною повинен знiмати саму можливiсть фiксацiї проблеми. Отже, цiлком логiчним стає висновок, що у формах усвiдомлення проблеми в теорiї представлене «iснуюче незалежно вiд суб'єкта» .

Концепцiя «розуму, як здатностi суб'єкта бути у злагодi iз са­­­мим собою» (Гуссерль [Див.:11.-с.86−92]) обґрунтовує обов’язкову тавтологiчнiсть правильного логiчного висновку. Тому виявлення ан­­­тиномiй розуму та логiчних протиріч у структурi наукової теорiї, у першу чергу, вiдкривають межу тавтологiї - єдностi суб'єкта iз самим собою. Отже, суперечностi в логiчно правильних наукових мiркуваннях можуть репрезентувати межу залежного вiд суб'єктив­­­ностi. Репрезентується або помилка наших мiркувань, або дещо неза­­­лежне вiд суб'єкта, що здебiльшого називають «об'єктивним» .

Осмислення факту iснування об'єктивних проблем виявляє усвiдом­­­лення факту незнання причини їх виникнення. Доведення незалежностi вiд самототожнього суб'єкта (об'єктивнiсть) певної проблеми слугує доведенням наявностi зв’язку мiж досвiдом суб'єкта та незалежним вiд нього буттям. Тим самим, «об'єктивна реальнiсть», «матерiя» не копiюється, не фотографується, не вiдображується нашими вiдчуття­­­ми, вона експлiкується за допомогою рефлексивних мiркувань над проблемою, джерелами її появи.

Так, на пiдставi дослiдження можливостей суб'єктивного ряду казуальностей (стандартна модель наукового знання) ми здатнi експлi­­­кувати поняття «об'єктивна причина». Одночасно, завдання вимiру казуальностей в об'єктивнiй дiйсностi вимагає суб'єктивного визна­­­чення одиниць та еталонiв такого вимiру серед матерiальних об'­­­єктiв, сенс яких стає визначеним лише певними поняттями. Наприк­­­лад, доба (24 години), змiна дня i ночi, як певна одиниця вимiру часу не має сама по собi такої властивостi, поза взаємодiєю iз суб'єктом. Отже iснування сенсу в одиницях i еталонах вимiру пе­­­редбачає постiйне повернення до теоретико-суб'єктивної каузаль­­­ностi, а суб'єкт слугує постiйним висхiдним станом будь-якого пiзнавального акту, початком подолання власної самообмеженостi.

При здiйсненнi переходу вiд мислимої каузальностi до матерiаль­­­ної емпiричне виявляє себе у якостi репрезентацiї незалежного вiд розуму, вiд логiчного, вiд суб'єктивного. У свою чергу, наукова рацiональнiсть торує свiй шлях через вiдношення емпiричне-теоре­­­тичне-емпiричне.

Враховуючи наведене, до прийнятних методологiчних основоположень фiлософiї науки можна вiднести наступнi тези:

1) Усвiдомлення наявностi проблеми — свiдчення об'єктивностi буття.

2) Якщо проблема не вирiшується, то виявлена межа iдеального буття, усвiдомлення iснування якої вимагає звернення до буття незалежного вiд суб'єкта.

Варiантом пошуку засобiв експлiкацiї наукових уявлень дiйсностi можна вважати прийняту першою фiлософiєю науки (позитивiзмом) те­­­орiю наукового досвiду розроблену в 70-х рр. ХIХ ст. австрiйським фiзиком Е. Махом [Див.:12] i швейцарським фiлософом Р. Авенарiусом, яка отримала назву «емпiрiокритицизм». Викривлену версiю емпiрiок­­­ритицизму, розроблену в Росiї О. О. Богдановим, що називається «емпiрiомонiзм» ми не приймаємо, оскiльки вона являє собою безпо­­­середнє повернення до iдей Берклi.

Залишивши у своїй фiлософiї «критицизму» лише чуттєвi данi як єдину реальнiсть, що наявна в якостi об'єкта наукового пiзнання, Ернст Мах та Рiхард Авенарiус запропонували абстрагування визнач­­­ної характеристики наукового факту як знання принципово вiдмiнного вiд наукової теорiї. Запропонована ними абстракцiя дуже схожа на повторення iдей Берклi та Юма. Однак, у засновникiв суб'єктивного iдеалiзму не здiйснювалося методологiчне протиставлення фактiв i теорiй. Зазначене протиставлення, у якостi центральної проблеми, наявне саме в емпiрiокритицизмi. Тому, стосовно концепту Маха i Авенарiуса, слiд визнати факт особливого виду вiдкриття, не зважа­­­ючи на наявнiсть ряду виявлень хибної свiдомостi у виглядi психо­­­логiзацiї (розкритої Гансом Рейхенбахом) [Див.:13.-с.346−355].

Однак iсторичний досвiд часто демонструє нам приклади позитив­­­ної мiфологiчної мiстифiкацiї. Так, нагадаємо про пiфагореїзм, який спромiгся утворити поняття «число» протиставивши (а не абс­­­трагувавши) його тiлесностi завдяки мiстичному вченню про здатнiсть числа iснувати незалежно вiд тiла та робити тiло залеж­­­ним вiд свого iснування. Містику числа (а не кiлькостей) ми не знайдемо нi у вавiлонян, нi у шумерiв, нi у єгиптян. Пiфагорейське поняття «число» утворене за допомогою його мiстифiкацiї доз­­­волило зробити числа предметом безпосереднього умоспоглядання та уявлення з наступним аналiзом вiдношень мiж «чистими» числами як вiдношень незалежних вiд речей. Ця iдея стала основоположним пер­­­шоначалом появи математики як окремого роду знання, що iснує сь­­­огоднi за допомогою стандартного вiдрефлексованого (демiстифiкова­­­ного) уявлення у виглядi: «уявiть собi…» .

У випадку з фiлософiєю фiзика Маха i фiлософа Авенарiуса, як цiлком слушно зазначив А. Нiкiфоров, «аналiтична фiлософiя науки» отримала свою основоположну iдею: «Те, що дане нам у чуттєвому сприйняттi, ми можемо знати з абсолютною достеменнiстю.

— Ось вона, достеменнiсть! У Вiтгенштейна структура висловлю­­­вання спiвпала зi структурою факту, тому iстинне висловлювання стало абсолютно iстинним, оскiльки воно не тiльки вiрно описує певний стан речей, а також у своїй структурi «виявляє» структуру положення речей. Тому iстинне висловлювання не може бути нi змiне­­­ним, нi вiдкинутим" [9.-с.21−22]. *.

* Треба зазначити, що неопозитивiзм, з його розробкою стандар­­­тної моделi науки та вирiзненням контексту вiдкриття i кон­­­тексту обґрунтування, не приймав у повному обсягу психо­­­логiзаторської інтерпретації теорiї наукового досвiду емпiрiокритицизму. Логiчний атомiзм Рассела i Вiтгенштейна будувався з урахування феноменологiчної критики емпiрiокритицизму Гуссерлем, яка чiтко вирiзняла методологiчне як «чисто логiчне» вiд психологiчного. Тому «психологiзм» Маха i Авенарiуса краще вiднести до «мiфологiчного свiтогляду», який виконав зовнiшньо мотивацiйну функцiю «робочої» гiпотези.

Завдячуючи фiлософським дослiдженням даної традицiї протистав­­­лення понять «теорiя» — «факт» набуло концептуального статусу в фiлософiї взагалi.

Стосовно рiзноманiтної лiтератури радянської доби присвяченої критицi позитивiзму та неопозитивiзму маємо зазначити, що її сенс можна звести до виразу: «А слона ми i не помiтили». Особливо дратує критика, яка не вирiзняючи засоби конструювання уявлень вiд самих уявлень про будову об'єкта починає розповiдати про неза­­­коннiсть тих чи iнших процедур. За яскравий приклад слугує регу­­­лярна критика вимоги неопозитивiстiв будувати абстракцiю предмета наукового дослiдження вилучаючи поняття «розвиток». Треба завжди пам’ятати, що з точки зору позитивного тлумачення поняття «об'єк­­­тивна наука» виявити наявнiсть еволюцiї дослiднику повиннi факти, а не його фiлософська настанова. Однак, майже кожний «другий» критик неопозитивiзму i досi вважає за свiй обов’язок засвiдчити незгоду з iгноруванням розвитку, антиiсторизмом, чим виявляє своє нерозумiння, що саме ця iдея дозволила побудувати уявлення про iснування рiзних логiчних та мовних структур у системах наукового знання, дослiджувати цi структури у якостi окремого предмета пiзнання, виявити у цих структурах усталенi формальнi вiдношення. Тим самим, для загальноiсторичного поступу науки, людства, фiло­­­софiя науки неопозитивiзму (її теорiї логiчного синтаксису та се­­­мантики) стала засобом виявлення iнформацiйних систем у якостi ок­­­ремого предмета пiзнання, за допомогою якого вiдбулося основополо­­­ження нових наукових дослiджень — кiбернетики, наприклад.

Сталося так, що фiлософи, якi вели розмову про союз фiлософiї з наукою, пропонували науковцям слiдувати за «найдосконалiшою фiло­­­софiєю» та не лiзти в неї зi «своїми власними» «фiлософськими наівностями» (як це робили на думку фiлософа Володимира Ульянова [Див.:14.-с.460−461,464−467] фiзики Мах, Дюгем i математик Пуанка­­­ре) нiчого позитивного не змогли запропонувати науцi. У той самий час, фiлософи, що вважали за своє кредо йти за наукою, стали ре­­­альними будiвничими нових наукових дисциплiн та їх досягнень (Конт — соцiологiї, Мiлль — соцiологiчної статистики, Рассел — нової ма­­­тематики, Пуанкаре — математичної фiзики, Тарський i Айдукевич ­­­лiнгвiстики та iнформатики).

Не дивлячись на загальне визнання недолiкiв стандартної моделi наукового знання майже кожне дослiдження науки знов i знов повер­­­тається саме до неї. Методологiчнi та iсторико-культурнi дослiдження науки кожен раз протиставлять себе цiй концепцiї чи при вiдборi висхiдної точки аналiзу, чи логiко-математичного арсе­­­налу засобiв реконструкцiї науки. Тобто — стандартна модель стала класичною. Не дивлячись на постiйну її критику, з нею продовжують працювати, бо всi iншi моделi не демаркуються в специфiчно нау­­­ковi. Спроба структуралiзму подолати обмеженiсть класичної моделi пiсля його детального аналiзу була визнана лише однiєю з мо­­­дифiкацiй тiєї ж стандартної моделi.

Використання поняття «класичне», у розглянутому випадку, озна­­­чує такий iнтелектуальний здобуток, який став генетичним джерелом побудови рiзних (iнодi антиномiчних) напрямкiв, учень, теорiй. То­­­му «класичнi системи знання» розглядаються як пiдвалини, до яких звертаються «некласичнi системи» обґрунтовуючи свої витоки, свою вiдмiннiсть («новизну») та своє право на iснування. У свою чергу, некласичнi системи уявлень про свiт (фiзичнi, хiмiчнi, iсторичнi теорiї) можуть iснувати у вказанiй якостi доти, доки вони самi не стали джерелом «нових» систем знання, по вiдношенню до яких пе­­­редуючi [ранiше некласичнi] почнуть визнавати класичними. Так, сь­­­огоднi в фiлософiї науки поширюються концепцiї «нелiнiйної ди­­­намiки основ науки», якi обґрунтовують фундаментальнiсть семантич­­­них зрушень у фiзицi, космогонiї, математицi у зв’язку з викорис­­­танням «мови нелiнiйних систем». Оскiльки фiлософсько-рефлексивне обґрунтування цих концепцiй здiйснюється виключно через протистав­­­лення «лiнiйного — нелiнiйному» є усi пiдстави для визначення їх у якостi «некласичних» .

Зазначимо, що класична традицiя фiлософствування фiлософiв нау­­­ки набула поширення завдяки праць неокантiанцiв, якi пiсля заклику Отто Лiбмана («Назад до Канта», проголошеного у 1865 р.), почали систематичнi пошуки вирiшення проблеми подолання протистояння нiмецької класичної фiлософiї та бурхливого розвитку науки у першiй третi ХIХ ст. Пошуки неокантiанцiв спрямованi на трансцен­­­дентальне обґрунтування фiлософiї як логiки чистого пiзнання стали основою для формування фiлософiї науки як самостiйного напрямку. Думка Вiльгельма Вiндельбанда, що вiдмiннiсть мiж «науками про природу» i «науками про дух» полягає в рiзних методах, тобто у «суттєвому ніщо» (форма), складає нарiжну тезу для виникнення епохи фiлософiї науки. Iсторично сталося так, що розгорнутi дослiдження наукових методiв неокантiанцям не судилося здiйснити. Це зробив позитивiзм. Сам термiн «фiлософiя науки» набув поширення у англо-саксонських позитивiстiв, якi визнають себе «аналiтиками». Для нас таке самовизначення представникiв аналiтичної традицiї (один iз вiдомих центрiв Оксфорд) досить умовне, бо ми повиннi враховувати iсторичне корiння їхньої фiлософiї, яке безпосередньо витiкає з традицiй франко-нiмецької фiлософiї кiнця ХIХ — поч. ХХ ст.

Як самостiйний напрямок фiлософiя науки започатковується мето­­­дологiєю iндуктивiзму, яку розвивав здебiльшого позитивiзм. При перетвореннi вчення про «iндуктивний метод» в методологiю iндук­­­тивiзму вдалося довести, що взаємозв'язки в системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiричного дослiдження. Навiть виник парадоксальний термiн: «логiчний емпiризм». Було зроблено висновок, що система знань має власнi унiкальнi особли­­­востi, якi неможливо звести до властивостей матерiальної дiйсностi. Даний висновок став пiдставою для свiдомого визнання системи знань предметом наукової фiлософiї, що вирiзняє її вiд iнших наук.

Появу та становлення фiлософiї науки у якостi окремого напрямку пов’язують з першим позитивiзмом (засновник О. Конт), який запропо­­­нував класичне протиставлення наукового формулювання головного пи­­­тання пiзнання у формi «ЯК?» метафiзичному питанню у формi «ЧО­­­МУ?» .

Конт виходить з того, що поняття, котрi вiдповiдають принципам позитивного пiзнання, можуть бути побудованi лише при допомозi iндуктивного методу Сократа i Ф. Бекона, а цей метод узагальнює са­­­ме данi досвiду без внесення до них чужорiдних суб'єктивних уяв­­­лень та понять, що можуть не узгоджуватися з вiдправними емпiрич­­­ними даними.

На його думку, тiльки вже наявнi науки, як готовий результат здiйсненого пiзнання, можуть узагальнено подаватися з порушенням iндуктивного методу наукового пiзнання — дедуктивно: у виглядi класифiкацiї наук, де науки розташовуються у порядку слiдування вiд загального, легшого для вивчення та точного знання, до частко­­­вого, складнiшого для вивчення, а тому менш точного. Фактично, де­­­дуктивному методу Конт вiдводив роль систематизатора одержаних за допомогою iндукцiї знань.

Запропоноване О. Контом означення вiдмiнностi мiж методом науко­­­вого пiзнання (iндукцiя) та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкування рiзних методiв. Його концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення предмету та сфери застосування кожного з методiв, започатковує нову традицiю дослiджень — методо­­­логiя науки. Залучене ним поняття «методологiя» використовується у значеннi вчення про методи, їх взаємозв'язок та взаємовiдношення.

Cформульованi О. Контом «закон трьох стадiй» розвитку пiзнання (iндукцiя) та «класифiкацiя наук» (дедукцiя) започатковують перше методологiчне вчення про змiстовно рiзне взаємовiдношення рiзних наукових методiв, де iндукцiї належить визначальна роль. Так, у головних творах першого (методологiчного) перiоду творчостi Конта (шеститомний «Курс позитивної фiлософiї» i «Дух позитивної фiло­­­софiї») проголошується iснування лише «зовнiшнiх явищ», тим самим стверджується iснування зовнiшнього свiту як пiдстави для його пiзнання. Претендуючи на створення наукової фiлософiї, Конт опра­­­цював численнi природничонауковi матерiалиоднак, на вiдмiну вiд енциклопедистiв XYIII ст. (згiдно з поширеним сьогоднi визначен­­­ням: «засновникiв iдеологiї Модерну»), вiн пiдходив до цих ма­­­терiалiв зi скептичної точки зору, бо вважав, що «вивчення явищ, замiсть того, щоб стати коли-небудь абсолютним, повинно завжди за­­­лишатись вiдносним, бо залежить вiд нашої органiзацiї i нашого по­­­ложення». Саме у послiдовному означеннi Контом вiдносностi власти­­­востей суб'єкта наукового пiзнання ми бачимо визначальний крок до розбудови фiлософiї науки, котра вважає за свiй обов’язок проведення дослiджень когнiтивних властивостей суб'єкта науки та розробку методологiї, що враховує епiстемологiчне знання.

Список використаної літератури.

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -М., 1988.

2. Енгельс Ф. Письмо Г. Триру от 18 декабря 1889 г.// Маркс К., Энгельс Ф. Собр.соч. -Т.37.

3. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. -М., 1991.

4. Бергсон А. Два источника морали и религии. — М., 1994.

5. Лук’янець В.С., Соболь О. М. Фiлософський постмодерн.-К., 1998.

6. Соловей Л. А., Чуйко В. Л. Методу iдеал//Короткий енциклопе­­­дичний словник: «Соцiальна фiлософiя» /За ред. Андрущенка В.П.-Харкiв, 1997.

7. Философия культуры. Становление и развитие. -СПб., 1998.

8. Чуйко В. Л. Чотири методологiї фiлософiї науки: особливостi та сфери застосування//Фiлософська думка.-N1.-К., 2000.

9. Никифоров А. Л. Философия науки: история и методология. -М., 1998.

10. Аналитическая философия: становление и развитие. М., 1998.

11. Гуссерль Э. Логические исследования: Пролегомены к чистой логике. Перепечатка с изд.1909 г. — К., 1995.

12. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психичес­­­кому. — М., 1908.

13. Франк Ф. Философия науки. Связь между наукой и философией. — М., 1960.

14. Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм. Критические за­­­метки об одной реакционной философии//Избранные сочинения: В 10-ти т. Т.5. Ч.I. 1907;1910. -М., 1985.

15. Чуйко В. Л. Технологiчне знання як предмет гносеологiї//Ме­­­тодологiчнi проблеми iнженерної дiяльностi / За ред. Кедровського О.I. -Вiнниця, 1994.

16. Мотрошилова Н. В. Наука//Общественное сознание и его формы. -М.1986.

17. Кун Т. Структура научных революций. М., 1975.

18. Структура и развитие науки: Из Бостонских исследований по философии науки. -М., 1978.

19. Merton R.K. Science, Technology, аnd Society in the Seventeenth Century England.-Osiris, 1938.

20. Popper K.R. Objective Knowiedge. An Evolutionary Apporoach, Oxford, 1979.

21. Аналитическая философия: Избранные тексты/ Сост., вступ. ст. и комент. А. Ф. Грязнова. -М.:Изд-во МГУ, 1993.

22. Тарский А. Истина и доказательство //Вопр.филос. 1972. N8.

23. Карнап Р. Философские основания физики.

Введение

в филосо­­­фию науки. — М., 1971.

24. Лакатос И. Доказательства и опровержения (Как доказывают теоремы). М., 1967.

25. Современня философия науки. -М., 1996.

26. Куайн В. О. Логика ХХ века//Боррадори Дж. Американский фило­­­соф: Беседы с Куайном и др. -М., 1998.

27. Вlanche` M. L`axiomatigue. Paris, 1959.

28. Пуанкаре А. Наука и метод. Спб., 1910.

29. Пуанкаре А. О науке. М., 1983.

30. Пуанкаре А. Ценность науки. М., 1906.

31. Тульчинский Г. Аристотель — Льюис Кэррол — (Лейбниц+Гиль­­­берт+Лукасевич) или отрицательные термины и экзистенциальность силлогистики//Философская и социологическая мысль. -К., 1996, N1−2.

32. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.

33. Лакатос И. «Фальсификация и методология научно-исследова­­­тельских программ» М., 1995.

34. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избр. работы. М., 1983.

35. Поппер К. Факти, норми та iстина: подальша критика реля­­­тивiзму//Зарубiжна фiлософiя ХХ столiття. У 6-ти книгах. Книга 6. Пiд ред. Волинка Г. I. К., 1993.

36. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. М.,.

1986.