Село Уторопі

Село Уторопи Ярослав Грабовецький Микола Андрушко Карпати, наші Карпати…

Скільки чарівної краси містить магічне слово — Карпати. В мовчанні застигли величні гори. Квітнуть барвисті килими полонин. Стрімкі ялини стоять, мов почесна варта, вітаючи вас легкими помахами верховіть. Лагідні полонинські вітри, які, здається, увібрали усі запахи розкішних лук, студені і чисті Карпатські потоки.

Важкодоступні, вкриті густими лісами Карпати, вже у другій половині десятого століття входили до складу Київської Руси.

Після розпаду могутньої давньої нашої Руси, Прикарпаття стає частиною, спочатку Галицького (з 1144 р.), а згодом Галицько-Волинського (з 1199 р.) князівства. На пізніші часи припадають досить часті набіги монголо-татарських орд. Навали кочівників та феодалів, як теж княжі міжусобиці привели до ослаблення князівства. В другій половині XIV ст., користаючи з ослаблення Руси-України, польські феодали загарбали Прикарпаття.

Безправні кріпаки, які втікали від панів, ставали першими жителями поселень, що згодом становились населеними пунктами сіл Карпатських гір.

Саме тут, у передгір'ї Карпат, серед пахучих смерек, стрімких потічків і на шляху, що вів із Коломиї у Косів, а далі у Молдавію, поселилися втікачі-кріпаки, що втікали від кріпацьких боргів та панського знущання. Такі утікачі дали початок майбутньому селу Уторопи.

Відвоювавши з природи клаптики землі, втікачі заводили господарства. Це були приземкуваті хатини, чорні від горя і диму. Важкий час припав на долю цих людей.

Час, коли біла сіль була величезним багатством для людини, коли одні - на всю родину — постоли вважалися щастям, а вівсяний ощипок, пісна бараболя, жменя квасолі були мірилом — задовільного? — достатку.

У сиву давнину село змінювало свою назву. Перша письмова згадка про Уторопи належить до 1376 року. Спочатку воно мало назву Утороп, а з другої половини XIX століття — Уторопи. Через село протікає невеличка річка Уторопець, яка впадає в Лючку.

Саму назву села Уторопи пояснюють тим, що на території села знаходиться багато джерел соляної ропи. Соляна ропа, або «сировиця», як говорять селяни. «Отут ропи, оту ропи», що асимілювалося пізніше в «Уторопи».

З давніх-давен село славилось своїми солеварнями. Перші солеварні (бані) в Уторопах згадуються в 1367 році, як власність держави «Королівства Польського».

До наших днів збереглися назви частин села Баня і Ринок. На Бані брали і варили сіль, а продавали на площі, яку називали Ринок. Уторопські солеварні давали значну кількість річної продукції соли.

У 1524 році село одержало «Магдебурзьке право» і стало першим містом на всю Гуцульщину. У 1586 р. власник міста, Ян Божко Бучацький, здав Уторопи в оренду, на три роки за 1,500 злотих, Станіславу Сутнову.

Міщани платили орендарю поволівщину (від вола), очкове (від 10-го вулика), 10-ту свиню, 10-го барана. В місті діяли два млини. У 1664 р. в селі мешкали 72 сім'ї, в тому числі один різник, один коваль, два мельники, два кушнірі.

1670 року в місті проживало 85 міщанських родин, а серед них 15 сімей дрібної шляхти.

В цей час особливого розмаху набрала в Уторопах торгівля сіллю. Тут продавалася сіль місцевим і приїжджим купцям, тут зустрічалися солеторговці з різних сіл Прикарпаття, Поділля, Наддніпрянщини. Звідти приїздили так звані коломийці, які тонами вивозили сіль в Україну.

У 1675 році місто було зруйноване турецькими ордами.

У XVII столітті в Уторопах був побудований шляхетський замок княгині Яблонської, власники якого нещадно пригноблювали місцеве населення.

Яскраву сторінку антифеодальної боротьби записали Карпатські опришки, рух яких виник в XVI столітті. У 30−40 роках XVIII століття, на чолі опришків став славетний Олекса Довбуш. Він, кинувши клич «рівняти світ», наводив жах на магнатів, орендарів, корчмарів та дуків.

Хвиля заворушень піднялася особливо високо з приходом на польський престол недолугого короля Авґуста III. Король дбав тільки про свій двір, при надмірних витратах із державної скарбниці. За королем тягнулись магнати, а їх наслідувала дрібна шляхта. А щоб покрити величезні витрати, розтратники накладали на селян все то нові податки.

На Гуцульщині довго не вдалося магнатам приборкати селянський опір. Волелюбний гуцул, любимець Карпат, не легко піддавався гнобителю. Проте, з пропливом часу, повінь панщини піднімалася усе вище, кривава рука шляхетська все міцніше стискала селянське горло. І ось настав час, коли тільки на верхів'ях Карпат, з орлами і гірськими вітрами жила гуцульська воля. Там находили пристанище вільні опришки — «чорні хлопці».

У XVIII ст. і в першій половині XIX століття, в Уторопах не раз з’являлися опришки і мстили на ворогові народні кривди. У 1780 році загін опришків напав на сільського шляхтича Антона Дашкевича, а 1801 р. 17 опришків вчинили напад на двір орендаря Ступницького. Під час перестрілки опришки зазнали втрат і відступили.

Народні маси не тільки терпіли жорстокий соціяльний гніт, а й зазнавали національно-релігійних утисків. Посилився наступ шовіністичного польського католицизму, переслідувалась українська культура, мова і звичаї. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток Прикарпаття при чому, занепадає ремесло і промисли.

У 1772 році, в період занепаду Польщі, Прикарпаття загарбала Австрійська імперія. Німецькі та австрійські феодали насаджували свою мову, жорстоко гнобили селян. Але налякані великим розмахом селянського руху (революція 1848−49 р.) австрійські власті змушені були поступитись і проголосили скасування панщини та інших феодальних повинностей. Правда, селян зобов’язали сплатити поміщикам і державі великий викуп та позбавили їх давнього права на безплатне користування землями, пасовищами та лісовими угіддями. Землі й ліси віддавали багатіям, крамарям, корчмарям та різним лихварям в оренду.

За статусом Уторопи на початку панування Австро-Угорщини зберігали видимість гуцульського містечка. Тут знаходився, в центрі, місцевий риноквідбувалася жвава торгівля сіллю, у солеварні працювали різні ремісники. Але згодом, із введенням монополії на гуцульське солеваріння, в тому числі й уторопське, найстарше містечко Гуцульщини Фактично втратило міський статус і перетворилося у звичайне село із всіма кріпосницькими порядками.

Після реформи 1948 р. помітним став розвиток капіталістичних відносин. Селяни часто втрачали свою землю і поступово перетворювались на наймитів. Не знаходячи роботи в Уторопах, вони виїжджали на заробітки в інші місця, на лісорозробки, а також емігрували в інші країни Європи і Америки.

Всі ці політично-економічні перетворення, які проводилися в державі сприяли піднесенню революційних настроїв серед населення. Боротьба карпатських опришків проти австрійських властей не припинялися. В історичній літературі згадується. Що немало було опришків із села Уторопів. Австрійський уряд намагався тримати населення в покорі: недалеко, за 4 км від села, була жандармерія, що переслідувала тих, які піднімалися на боротьбу за свою волю.

Багато лиха принесла селу Перша світова війна. Восени 1914 р., після важких боїв, Гуцульщину окупували частини російської армії. Село декілька разів переходило до рук то одної то другої воюючої сторони. Мешканці села, які поселення всієї Галичини зазнало багато горя, нещастя та всякої наруги.

Російські окупаційні війська вбивали ні в чому не винних гуцулів, грабували, палили хати, ґвалтували жінок.

В свою чергу, австрійсько-мадярські війська після повернення чинили жорстоку розправу над селянами, які тимчасово були під російською окупацією, вважаючи їх зрадниками Австро-Угорщини.

Вони вішали десятками невинних людей на деревах та на придорожніх стовпах. Так тривало аж до 1918 р.

В 1918 році Австро-Угорська імперія перестала існувати. На Західноукраїнських землях була проголошена Західно Українська Народна Республіка, мешканці села із захопленням вітали нову українську владу і старалися їй допомогти усякими засобами. Багато із чоловіків добровільно вступили в ряди збройних сил ЗУНР — української Галицької Армії, яка з перших днів вела жорстокі бої з наступаючою польською. Армією Західно Українська Народна Республіка проіснувала недовго, літом 1919 р. вона була захоплена польськими військами.

Українська Галицька Армія, в складі якої було немало уторопчан, з боями відступала за Збруч, на Велику Україну, і там разом з військами Української Народної Армії боролися за українську самостійну державу проти більшовицьких орд та російських війсь генерала Денікіна.

Багато з уторопських героїв не повернулося додому, вони загинули в боях за волю України.

Уторопи в ХХ столітті

ХХ століття — це період важкого випробування України. На початку століття внаслідок зростання національної самосвідомості і національно-визвольних змагань на Великій Україні виникає Українська Народна Республіка, а на західноукраїнських землях Західно Українська Народна Республіка, які в 1919 р. у вікопомний День злуки, об'єднались в єдину Самостійну Українську Державу. Здавалося, що мрії українського народу нарешті здійснилися. Але не так сталося.

Внаслідок складних політичних умов Наддніпрянська Україна вже на початку 20-их років були окупована московсько-більшовицькими військами і увійшла у склад нової російської імперії Радянського Союзу. А Західноукраїнські землі були загарбані Польською державною. Почалась тяжка ненависна польська окупація, яка тривала ще до вересня 1939 року.

Селяни села Уторопів не хотіли визнавати владу польських окупантів. В селі відбувалися різні збори, віча, на яких селяни висловлювали протест проти окупації Західної України і закликали не визнавати польську владу. За польської влади село ще більше збідніло. Активними борцями проти польського поневолення, борцями за зміцнення національної свідомості селян та за поліпшення їх економічного становище були такі мешканці села, як Болдиш Михайло, Хрущ Федір, Мазурак Федір та інші.

Під кінець 30-х рр. ХХ ст. польські власті посилюють репресії проти українського народу Галичини. Ці репресії, цей жорстокий терор торкнувся майже кожного села Коломийщини. Не минули вони і села Уторопи. В 1937 р. була закрита в селі читальня «Просвіти», а саме товариство «Просвіта» було заборонено.

Прийшов 23-ій день серпня 1930 р. Червоно ленінський фашист запив домовлену приязнь з брунатним німецьким фашистом. А через декілька днів, 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, почалася Друга світова війна. За короткий час, всього за три тижні, диктаторська Польща пілсудчини була розгромлена. Мешканці Уторопів були безпосередніми свідками цих подій. Дорогою, що йде із Коломиї, через Уторопи на Косів і далі на Румунію, два тижні, як день та ніч, гуркотіли різні автомашини, трактори, цілі воєнні обози, Це відступали рештки польської армії, а разом з ними в Румунію втікали різні урядові організації та установи. Скоро, 17 вересня 1939р. на Прикарпаття вступила совєтська Червона Армія і відповідно до договору, який був укладений між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом 23. VІІ-39 р. окупувала всю Західну Україну. В Західній Україні була встановлена радянська влада, а житті села Уторопи почалася нова сторінка історії, під владою червоних окупантів.

Нова радянська влада швидко почала встановлювати нові порядки на західноукраїнських землях. Всіх селян було обкладено різними податками та обов’язковими поставками державі зерна, картоплі, м’яса, яєць, вовни, молока залежно від кількості орної землі та сінокосів.

Почались арешти і вивіз до Сибіру заможних селян. Їх називали «кулаками», до «совітів» цього слова у селі ніхто не чув.

Арештовували в першу чергу національно-свідомих людей, активних громадських діячів, переважно членів товариства «Просвіта» «Рідної школи» та інших патріотичних товариств. В Уторопах в березні 1940 р. було заарештовано органами НКВС активного громадського діяча Петра Волощука, його товариша Івана Воло щука та Василя Кури щука і рід інших свідомих уторопчан.

Всі ці репресії відбувалися під прикриттям облудної радянської пропаганди: і преса, і радіо день-у-день втовкмачували людям думку, що радянська влада найсправедливіша і найдемократичніша, а життя в СРСР — найщасливіше. Всіляко і всі лади прославлявся «вождь всіх народів» Йосиф Сталін.

Прийшов день 22 червня 1941 р. Цього дня фашистська Німеччина напала на свого «друга» Радянський Союз, почалася німецько-радянська війн. Німецькі війська швидко посувалися із заходу на схід і вже 4−5 липня 1941 р. вони появилися і в с. Уторопи.

Багато утороп чан, як і значна частина населення Галичини, надіялися, що в цій війні комуністичний Радянський Союз буде розгромлений і складуться сприятливі обставини для відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Але ці надії виявилися марними. Німецькі, політичні і військові власті нічого навіть і слухати не хотіли про т. е. Це стало видно зразу після того, як вони почали масово арештовувати і розстрілювати членів організаторів українських націоналістів яка 30 червня 1941 р. у Львові проголосила Акт про відновлення України.

Німецькі військові власті запровадили на окупованих землях суворий воєнний режим, наклали на селян зразу обов’язкових контингентів хліба, м’яса, молока, інших продуктів, а молодих людей-хлопців та дівчат — масовою вивозили насильно на роботи в Німеччину. І за невиконання будь-якого розпорядження була кара — розстріл. Дуже важко жилося утороп чанам в 1942 році. Неврожай і масова реквізиція худоби, здача обов’язкових контингентів викликали голод. Мешканці села з мішечками солі ходили на Поділля і міняли сіль на хліб. Але цей хліб тяжко було доставити додому, бо по дорогах були застави німецькі поліції, яка відбирала у селян цей хліб.

Скоро населення Прикарпаття, як і всієї окупованої України, переконалося, що гітлерівська Німеччина нічим не краще за большевицький Радянський Союз. По селях почали утворюватись загони української народної самооборони, які боронили селян від грабунків німецьких властей та від вивозу української молоді в Німеччину. Такий загін був створений і Уторопах, пізніше ці загони переросли в УПА.

В першій половині 1944 р. почалося звільнення Прикарпаття від німецької окупації. На території с. Уторопи майже до серпня точилися бої між німецько-мадярськими військами та Червоною Армією. Аж у перших числах серпня 1944 р. Червона Армія остаточно оволоділа Косівщиною і в т. ч. Уторопами.

Військові органи зразу провели мобілізацію, в Червону Армію були мобілізовані буквально всі чоловіки віком 18−50 років. В селі залишились лише явні каліки: сліпі, криві, глухі і ін. На радянсько-німецькому фронті загинуло 53 уторопчани, мобілізованих до Червоної Армії. В 1974 р. громада села спорудила пам’ятник воїнам-односельцям, які загинули в Другій світовій війні.

На постаменті встановлена скульптура воїна, а на мармурових плитах викарбувані їх імена і прізвища.

В той час частина молоді та молодих уторопських чоловіків, яких насильно брали у Червону Армію і відправляли на Фронт, влилися в ряди української Повстанської Армії, загони якою діяли в околицях села. Ці загони УПА вели безкомпромісну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників, а пізніше і проти радянських червоних окупантів. Головною їх метою в цій боротьбі було здобути Незалежну Українську Самостійну Державу. Це боротьба продовжувалася з 1944 по 1950 роки.

В літопис УПА вписано багато сторінок тяжкої і героїчної боротьби з переважаючими силами московсько-більшовицьких окупантів. Це була дуже тяжка підпільна і відкрита боротьба, внаслідок якої загинуло дуже багато учасників національно-визвольних змагань. Одні загинули в боях, інші в тюрмах, а ще інші були ув’язнені, суджено і вислано на багато років на каторгу у сталінські табори Далекого Сходу та крайньої Півночі. Більшість із них там і померли, не побивши більше рідної землі.

Вчитель-пенсіонер Уторопської школи Юрій Дмитрович Кашевка встановив прізвища утороп чан, що загинули в болях за Україну в лавах УПА. Їх близько…

Серед них Ілько Строжук (псевдо «Ліщина») — сотник УПА, Іван Біленчук («Острий») — станичний с. Утороп, Петро Біленчук син Андрія, Дмитро Лучко син Івана, Петро Кошевка син Василя, Іван Ласійчук син Микола і багато інших.

Післявоєнні роки були для утороп чан дуже важкими. Радянські органи вели боротьбу з УПА всіма найбільш жорстокими методами, вбивали, катували захоплених поранених, палили хати, під приводом того, що тим перебували воїни-повстанці. Жорстокий терор НКВС був спрямований проти населення села, за будь-що арештовували невинних селян ніби-то за те, що вони допомагали повстанцям, цілими сім'ями вивозили в Сибір, а на Далеку Північ. Вивозили всіх, батьків з маленькими дітьми, вивозили у час лютих морозів, напівроздягнених, без засобів на існування. А що довелося цим нещасним репресованим пережити під час дороги, а їх везли місяцями, та на місці поселення, то гірших мук, страждань, навіть сам диявол е міг би придумати. Лише деяким з цих репресованих після багатьох років, вже в час так званої «горбачовської відлиги» пощастило повернутися знову на рідну землю.

За даними старожила Юрія Кишевки, 33 уторопчани були засуджені за зв’язок з УПА на 25 років, а вивезено з Уторопів 49 чоловік.

Ішли роки, минали десятиліття, а в пам’яті народу збереглися спогади про ці страшні роки життя під владою червоних більшовицьких окупантів. Вони живуть і до сьогодні, в них віддзеркалюється вся наша багатостраждальна історія — і не лише села Уторопів, але і всієї України.

Говорять, що в історії немає нічого вічного, імперії виникали і зникали, а народ залишався назавжди, він мріяв і боровся за краще життя. За волю, за свою незалежну державу.

Тернистим шляхом ішла до незалежності наша Україна.

Доля усміхнулася нам лише в кінці ХХ ст., коли розпався Радянський Союз — оця «імперія зла», і на його руїнах виникли нові незалежні самостійні держави. 24 серпня 1991 р. було проголошено Акт про незалежність Української держави. А 1 грудня 991 р. остаточно закріплено нашу державність на історичному референдумі, коли понад 90 відсотків населення проголосувало за незалежність України.

Утороп чани були активними учасниками цих історичних подій. 1 грудня 1991 р. вони прийшли на виборчу дільницю в Уторопах і 1595 жителів одностайно проголосували за незалежність України.

Почався новий період в історії Утороп уже в умовах Незалежної Самостійної Держави — України.

Сторінки історії культури Уторопів

Церква, школа, культурно-освітні товариства.

Видатні люди, які народилися або жили й працювали в цьому селі.

Уторопи — одне з найстарших сіл Гуцульщини виділяється з-поміж інших сіл не лише тим, що вони в давнину були невеличким містечком, але ще й тим, що вони мають свою прадавню культуру. Деякі пам’ятки цієї культури збереглися і до наших часів.

В історії розвитку культури села, в піднесенні національної свідомості утороп чан велику роль відіграла церква. Уторопчани, як і більшість населення Гуцульщини відзначалися високою релігійністю, вони горнулися до церкви, свято оберігали прабатьківські традиції та звичаї.

Перша достовірна письмова згадка про церкву в Уторопах датується 1628 роком. В цій згадці вказується, що в Уторопах здавна працює церква святого Архистратига Михаїла, що в церкві є місцевий священик, є церковні книги та все необхідне для відправи Богослужіння.

А вже в наступних документах згадується про те, які саме церковні книги зберігалися у цій церкві. Виходить, що в цій церкві зберігалися дуже старі церковні книги — стародруки, які церква придбала у друкарні при Львівському Ставропігійському Успенському Соборі та в друкарні Києво-Печерської Лаври. Цікавим є питання, яким шляхом попали ці книги в Уторопську церкву. Найбільш правдоподібним є те, що їх привозили солеторговці, які приїздили в Уторопи за сіллю з Великої України, зі Львова та з інших міст Галичини.

Із всіх церковних книг, які завозилися із українських друкарень до церкви Св. Михаїла і зберігалися тут на протязі віків, особливе значення мало Уторопське Євангеліє. Воно було надруковане в 1674 р. у друкарні Львівського Ставропігійського братства. Книга ця була багато ілюстрована високомистецькими гравюрами і була зразком друкарської майстерності. Український історик професор Прикарпатського університету Володимир Грабовецький так пише про цю книгу: «Дивлячись на цю високомистецьку книгу, мимоволі приходиш до думки, що це не бездушний ремісничий виріб, а високомистецький твір, який сьогодні, як і понад три століття тому, хвилює, дає високу естетичну насолоду. Шкода, що не знаємо імен тих знаменитих Львівських українських малярів, графіків, друкарів, а ще тяжче на серці від того, що не зберігся хоч один із примірників — Уторопське Євангеліє.1.

Минали роки, століття, в 1844 році в Уторопах на місці старої церкви було побудовано нову дерев’яну церкву. Але сталося лихо: ця церква в 1899 році внаслідок великої бурі від блискавиці загорілася і згоріла. Згоріло все церковне майно. Великою непоправною втратою. Було те, що згорів церковний архів — метрики, унікальні церковні книги-стародруки, в тому числі і знамените «Уторопське Євангеліє» з 1674 року.

На місці згорілої церкви уторпська громада збудувала каплицю, в якій майже 30 років відправлялися церковні відправи. А в 1929 році була збудована нова велика дерев’яна церква, яка існує до наших днів.

Ініціатором будівництва нової церкви був священик Іван Букшований, а архітектором і головним майстром Гриць Мартищак.

Важкі часи пережила уторопська церква, як і на всій Україні, за роки безбожницької радянської влади. Церкву декілька разів намагалися закрити, переслідувалися священики, зносилися придорожні хрести та каплички, заборонялися народні традиції, звичаї, пов’язані з Різдвяними та Великодніми святами. Так тривало аж до розпаду Радянського Союзу.

У всі періоди історії Уторопської церкви помітну роль у розвитку культури села, у формуванні національної свідомості селян відігравали священики — парохи села. І якщо хтось із них у своїй діяльності допустив помилки, то це дуже негативно впливало на селян, для яких священик завжди був найвищим авторитетом. Так сталося з місцевим парохом о.Іоаном Кобринським — братом видатного церковного і громадського діяча о. Йосафата Кобринського. Він потрапив під вплив партії москвофілів, створив в Уторопах москвофільський осередок, пропанував російську культуру та орієнтував уторопчан на царську Росію.

Ці його помилки довелося виправляти о. Івану Букшованому, який після нього прийняв уторопську парохію. О.І.Букшований залишив добру пам’ять у селі: він був ініціатором побудови нової церкви, свою душ пастирську діяльність поєднував з громадською роботою, приймав участь у роботі місцевої «Просвіти», керував хором сільської молоді, його брат Євген вчив і керував танцювальною групою. О.І.Букшований — це був патріот української церкви, громадський діяч, він помер в 1932 р. і похований на місцевому цвинтарі.

В наші дні парохом села працює о. Богдан Степанків. Він є ініціатором багатьох добрих справ в селі, це добрий душ пастир, громадський діяч і великий український патріот.

На релігійне життя в Уторопах великий вплив мало те, що церкву св. Аристратига Михаїла деколи відвідували висок церковні ієрархи. В 1834 році з канонічним візитом сюди завітав Галицький митрополит Кир Михайло Левицький-Кардинал. Він перевірив діяльність церкви, відправив архиєрейську службу Божу і поблагословив уторопських гуцулів.

А в 1960 році Уторопи відвідав Станіславський єпископ Андрей Шептицький, в майбутньому Львівський митрополит-Кардинал. Він особливо любив гуцулів, побував майже в кожному селі на Гуцульщині і не лише проводив канонічну візитацію парохій, але й закладав по села читальні «Просвіти». Це свідчить про його велику культурологічну діяльність, про його патріотизм та про те, що найвищим його ідеалом було служіння рідному народові.

У піднесенні культурного рівня села, освіченості та грамотності утороп чан велику роль відіграла уторопська школа. Треба зразу відзначити, що всі держави і Польська і Австро-Угорська, які в минулому окупували західноукраїнські землі, не дбали зовсім, або дуже мало дбали про розвиток шкільництва, освіти у Галичині, в тому числі на Гуцульщині звичайно, державним загарбникам було вигідніше, щоб українське населення залишалось неграмотним, неосвіченим, національно несвідомим, бо над ним легше було панувати.

Як засвідчує перша письмова згадка, лише в 1847 році в селі Уторопи була відкрита на вимогу уторопської громади перша одно класова парафіяльна школа. Її ще називали тривіальною, бо в ній діти вчились трьом речам: писати, читати і рахувати. Школу утримувала громада.

У 80-х роках ХІХ століття в Уторопи на зміну тривіальній школі прийшла державна систематична школа. В 1887 році в ній навчалося 190 учнів і ця школа працювала включно до Першої світової війни. Навчання в основному здійснювалося німецькою мовою, а з 1906 р. «вик ладовою мовою була вже руська (українська) мова» .

За часів панування Польщі уторопська школа була переведена на 3-х класову утраквістичну (двомовну) школу, в якій навчання проводилося польською і українською мовами.

І аж за часів Радянської влади школа стала семирічною, пізніше 8-ми річною, а в 1982 р. — дев'ятирічною. В 1990 р. Уторопська школа стала середньою.

Уторопська середня школа найбільших висот, найбільшої слави досягнула за роки, коли нею керував директор школи Ярослав Грабовецький. В 1955 р його призначено директором Уторопської восьмирічної школи і на цій посаді він пропрацював 42 роки. Це талановитий педагог, здібний організатор і керівник, людина закохана в пісню і музику, великий патріот України. Він створив в Уторопській школі дивовижний учнівський ансамбль пісні і танцю «Смерічка». Завдяки добре поставленої навчально-виховної роботи в школі та діяльності учнівського ансамблю «Смерічка», школа стала відомою на всю Україну і поза її межами.

Учнівський ансамбль «Смерічка» повернув славу селу Уторопам. Починаючи з кінця 50их років, він гастролював по всій Україні, виступав у Києві на сцені Плацу «Україна», у Львові, Івано-Франківську, Москві та в багатьох інших містах. І хто бачив виступи цього ансамблю, був захоплений майстерністю уторопських віртуозів. Про «Смерічку». Про її керівника — директора Я. Грабовського писали багато в українській та зарубіжній прес. Сам Ярослав Грабовецький присвятив своє життя не лише школі та своїй «Смерічці», він і громадський діяч та ініціатор багатьох патріотичних починань у селі. Так по його ініціативі в селі було побудовано методом народної будови нову двоповерхову школу, споруджено пам’ятник односельцям, які загинули на фронтах Другої Світової війни, а також пам’ятник Січовим стрільцям та воїнам УПА.

Уряд України високо оцінив багатолітню педагогічну та патріотично-громадську діяльність Я. Грабовецького і присвоїв йому почесне звання «Заслуженого вчителя України» .

Говорячи про суспільно-політичне життя села, не можна не згадати про діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта». Це товариство особливо активізувало свою роботу в Уторопах, як і в інших селах Гуцульщини у ХХ-их роках 20-го століття. В читальні «Просвіти» було зосереджене все інтелектуальне і національне життя, вона стала головним центром українського національного відродження села. В уторопській «Просвіті» була бібліотека з досить великим книжковим фондом, працювало три гуртки: драматичний, хоровий та танцювальний. Ці гуртки користувалися великою популярністю, вони виступали з концертами не лише у своєму рідному селі, але і в сусідніх селах.

Одним із перших голів був національно-свідомий уторопчанин Дмитро Кашевка — батько активного громадського діяча, вчителя Юрія Кашевки.

Польські власті переслідували діяльність читальні «Просвіти», неодноразово її закривали на певний час, а радянська влада зовсім закрила і заборонила її діяльність. Свою роботу сільське товариство «Просвіта» відновило вже у роки української Держави, головою сільського осре6едку працює заслужений вчитель України Я.Грабовецький.

Уторопи — це старовинне і, здається невелике гуцульське село, але в ньому народились, жили і працювали видатні люди, літописці, письменники, діячі національно-визвольної боротьби, вчителі, діячі культурного життя, які своєю діяльністю, подвижницькою працею збагатили національну і духовну культуру.

До таких видатних діячів належить перший літописець Гуцульщини Петро Ступницький (1785−1855 рр.). Він автор двох відомих нам цікавих «Пам'ятників». Це записки (твір без назви) про останнє перебування запорізьких козаків на Буковині та Прикарпатті в 1771 р. та «Пам'ятник» (хроніка) — невелике, проте важливе джерело для вивчення історії Гуцульщини кінця ХVІІ - першої половини ХІХ століття.

Про життя та діяльність Петра Ступницького залишилося мало біографічних даних. Народився він в 1785 році в с. Уторопах на Гуцульщині, працював у різних селах священиком і помер в 1855 році.

П.Ступницький у своїх «Пам'ятниках» із симпатією говорить про ватажків опришківського руху, тепло ставиться до простого люду і, що найголовніше, намагається правдиво відтворити історію рідного краю. Все це свідчить, що він був великим патріотом свого українського народу.

Кирило Блонський (1802−1852 рр.).

З Уторопами пов’язане ім'я греко-католицького священика, українського громадсько-культурного діяча, одного з перших галицьких просвітителів К.Блонського. Він народився в цьому селі в 1802 р., після закінчення богословських студій працював священиком в Шешорах, Пістині та інших селах. В 1848 р. був обраний депутатом австрійського парламенту, активно виступав на захист українського народу, рідної освіти та за скасування панщини. Він збирав українські народні пісні на Станіславщині, писав поезії, сам за свої кошти заснував кілька шкіл. Помер в 1852 році.

Марійка Підгорянка (1881−1963 рр.).

Утороп чани пишаються тим, що в їхньому селі жила і працювала з 1885 по 1905 рр. Марія Ленерт-Домбровська, відома як письменниця Марійка Підгорянка. Тут пройшли її дитячі роки, тут вона вчилась у початкових класах місцевої школи, а після закінчення Львівської учительської семінарії вчителювала в Уторопській школі. Саме тут, в Уторопах, почалася її поетична творчість, тут вона написала свій знаменитий вірш «Ой не нам та не нам в кайданах ходити…» .

Поетеса не обмежувалася вчительською роботою, вона проводила в селі велику культурно-просвітницьку роботу, особливо серед молоді, вона зуміла багатьом селянам прищепити любов до України, до її багатостраждальної історії. А її вірш «Ой не нам та не нам…» священик Йосиф Кашакевич поклав на музику і він довгий час співався «як бойовий гімн». І сьогодні ця поезія звучить свіжо і злободенно.

Громада утороп чан пам’ятає про свою. Народну вчительку, поетесу Марійку Підгорянку. 21 квітня 1991 р. з нагоди 110-річчя від дня народження поетеси на фасаді Уторопської середньої школи відкрито меморіальну дошку, на які з правого боку зображено барельєфне погруддя поетеси, а з лівого — викарбовано слова її вірша Ой не нам та не нам В кайданах ходити!

Ой не нам та не нам Ворогам служити!

А внизу слідує пам’ятний напис: «В с. Уторопи з 188 по 1905 р. жила, вчилася і працювала народна вчителька і поетеса Марійка Підгорянка» .

Уторопський князь української поезії.

Тараса Мельничук Вінпоет, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка — народився 20 серпня 1938 р. в селі Уторопи. Після закінчення середньої школи працював коректором районної газети, пізніше лісорубом, шахтарем, служив у лавах Радянської армії.

У 1958 р. вступає до Чернівецького державного університету, вчиться, пише вірші, займається громадсько-політичною діяльністю. Через декілька років за його вірші його відраховують з університету і він працює у редакціях різних районах газет.

1967 р. виходить його перша збірка поезій «Несімо любов планеті». У своїх віршах поет оспівував красу рідної землі, утверджував вільне українське слово, щиру любов до України, жагуче прагнення українського народу бути господарем на своїй предківській землі. Все це не подобалося комуністичній радянській владі і Т. Мельничук 24 січня 1978 р. був заарештований. Його звинувачували в тому, що він у своїх віршах зводив наклеп на радянський державний і суспільний лад та закликав до боротьби проти радянської влади. Поета засудили на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Йому довелося зазнати і фізичних, і психічних тортур, тюремних грат, колючих дротів таборів, де зневажалася людина, її гідність та руйнувалися її фізичні та духовні сили.

Але і за колючим дротом муза Тараса не змовкла. У 1983 р. в США вийшла збірка його тюремних поезій «Із-за грат» .

У 1990 р. в Україні, через 23 роки після першої побачила світ друга збірка «Князь роси», удостоєна Шевченківської премії в 1992 р.

Одночасно у Великобританії з’явилась книжка його віршів «Строфи із Голгофи» .

Після виходу з тюрми його чекала типова доля — недоля: гнаний, переслідуваний, без прописки, без засобів на існування, працював на різних принагідних роботах. А у день поетового народження в 1990 р. йому спалили рідну хату в селі Уторопи. Дві валізи рукописів пішли з вогнем.

Єдиною розрадою (чи мукою) для Тараса була поезія. В 1994 р. виходить остання за життя поета книжка «Чага» .

29 березня 1995 р. не стало Тараса Мельничука, поета-страдника, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Позвали його, як він і заповів, на рідному батьківському обійсті.

З поетичного небосхилу України скотилася ще одна яскрава зірка, ймення котрої Тарас Мельничук.

Необхідно, хоч коротко згадати уторопських правознавців — братів Петра і Василя Біленчуків, синів Дмитра Біленчука, які користуються серед уторопчан заслуженою повагою.

Петро Біленчук народився 6 липня 1949 р. в сім'ї уторопських селян. Після закінчення восьмирічної та середньої школи вчився в Національній академії внутрішніх справ. Тут в 1983 р. захистив кандидатську дисертацію. Отримавши науковий ступінь кандидата юридичних наук, він залишається працювати в Києві, займається науковою і педагогічною працею. Він є автором понад 4000 наукових праць у галузі конституційного права, кримінального процесу та судової психології. Він сьогодні - відомий учений юрист не тільки на Україні, а й далеко за її межами.

А Василь Біленчук народився 26 травня 1938 р. Після служби в Радянській армії працював у відділах Львівської міліції, де пройшов шлях від молодшого лейтенанта до полковника. В цей час він закінчив юридичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка, а далі вчився в Національній Академії Міністерства Внутрішніх Справ.

Він палкий патріот рідного села, закоханий у свою рідну Гуцульщину, активний громадський діяч у національному відродженні рідних Уторопів Перебуваючи постійно у Львові, він часто навідується у рідне село. Разом зі своїм братом Петром Біленчуком — вони за свої власні кошти спорудили в Уторопах величавий пам’ятник обеліск борцям за волю і незалежність України та пам’ятний знак на честь одержання містечком Магдебурзького права 1524 року.

Також брати Біленчуки допомагають своїм односельцям у будівництві міських доріг, мостів та у вирішенні багатьох питань, які стоять перед рідним селом.

Крім згаданих видатних осіб, життя яких пов’язане у Уторопами, треба декількома словами згадати відомих утороп чан, так би мовити «молодшого покоління», які своєю діяльністю продовжують вписувати нові сторінки в славну історію села Уторопи.

До них належить відомий поет-пісняр Петро Хрущ. Він народився 1949 року в селянській родині. З замолоду він почав писати пісні, які користуються популярністю. В селян Гуцульщини. Це такі, як «Впали дрібні роси», «Червона калина», «Дивна пісня», «Коні мої, коні», «Дорога поміж гори» та інші, які часто звучать по республіканському радіо.

Досить помітними постатями в історії села є Василь та Дмитро Курищуки.

Василь Курищук — педагог, пройшов шлях від вчителя до директора школи, удостоєний звання «заслужений вчитель України». Сьогодні він завідує відділом освіти Косівської райдержадміністрації. Але не лише педагогічна діяльність є його покликанням. Його великим захопленням є література. Він впродовж багатьох років досліджує літературну діяльність письменників — уродженців Яблунева Миколи Матіїва-Мельника та Василь Атаманюка. Він автор ґрунтовних розвідок про життя і творчість цих письменників.

Дмитро Курищук журналіст, більше чверть століття працює у засобах масової інформації. Він — власний кореспондент Національної радіокомпанії по Івано-Франківській області, член спілки журналістів України.

Серед уродженців Уторопів широко відоме нині ім'я Мирослава Табахарнюка. Він засновник і керівник комерційно-технічної фірми «Крок», який проводить широку благодійницьку діяльність, надає спонсорську допомогу малозабезпеченим сім'ям, інвалідам, школам, дитячим садкам, тощо. Він активно допомагає у проведенні різних патріотичних заходів, які відбуваються в Уторопах.

В селі заслуженою повагою користуються вчителі місцевої школи, медичні працівники та працівники культурно-освітніх установ. І так вчителька Оксана Цимбалюк з 1995 р. керує прославленим учнівським ансамблем «Смерічка», другий вчитель — Кашевка Юрій проводить велику роботу по дослідженню історії села. Він записує від старожилів спогади, легенди, пісні про минуле Уторопів, а це має величезне значення для патріотичного виховання уторопчан.

Хочемо також нагадати, що деякі громадяни с. Уторопи з тих чи інших причин виїхали поза межі України і проживають тепер за кордоном. Але більшість з них підтримують постійний зв’язок зі своїми односельчанами і надають різноманітну допомогу для розквіту рідного села.

Підсумовуючи все вищесказане про село Уторопи, якому минає більше 630 років від дня першої письмової згадки, необхідно підкреслити, що сьогодні являє собою це гуцульське село: Отже, в селі проживає тепер 2432 жителів і налічується 960 господарств, через село пролягає заасфальтована дорога Коломия-Косів, село радіофіковане, є відділення зв’язку, працює АТС.

В селі працює нова, збудована в 1963 р. середня школа, дитячий садок, 2 фельдшерсько-акушерські пункти, 2 кооперативні крамниці і закусочна. Активно працює товариство «Просвіта» — голова Я. Грабовецький.

Мешканці села люблять свої Уторопи, пишаються ними та дбають про його майбутній розквіт.

Село Уторопи, як в минулому так і тепер, дуже гарне, мальовниче, одне з чудових сіл нашого Прикарпаття. Коли їдеш дорогою із Коломиї, через Уторопи, на Косів, то годі налюбуватися красою села, красою Карпатський гір. Справа дороги, зразу за селом, піднімаються вершини гір, вкриті темно-зеленими смерековими лісами, а серед них виділяються світло-зелені букизліва дороги, вниз простяглися гаї, поля, а далі в далині видніють села Ковалівка і Мишин. Кожний тут струмочок, озерце, вершина гори оповиті легендами. Між ними одна легенда пов’язана з невеличким озером і цю легенду ми хочемо розказати на завершення нашої розповіді про с. Уторопи.

На південь від села, серед гірських вершин є невелике, але глибоке гірське озеро, яке в народі називають Лебединим, або озером «Либідь» .

Розказують, що в давні часи монголо-татари напали на нашу землю і один їх загін заблудився в Карпатах.

Довго татари блукали лісами і нарешті нарешті натрапили на гуцульську хату, в якій жив старий гуцул, а в нього була дочка Маруся — красуня на всі гори. Татари схопили дівчину і наказали батькові провести їх через ліси та показати місце, де б вони могли відпочити.

Це було якраз зимою. Батько задумав помститися і повів татар на озеро.

Марно плакала дівчина, простягала руки до батька, просячи порятунку. Татари старого відштовхнули, а Марусю залишили при собі.

Вороги розклали на озері багаття і почали відпочивати Лід розтанув, проломився і татари пішли на дно, а разом з ними і Маруся. Тільки останнє слово «тату» пролунало і полинуло над верхів'ями Карпат.

Але… але дівчина не потонула, а перетворилась в білого лебедя, який кожного вечора кружляє над озером. То не лебідь, а красуня гуцулка кличе свого батька: «тату, та-а-а-т-у-у-у!» .

І з того часу стали це озеро називати Лебединим. А місцевий поет написав пісню, в якій говориться:

" …В тім краю казковім співає сопілка.

І дримба дримбає десь на толоці,.

Гуцулка Марійка легенду розкаже Про озеро «Либідь», що там на горі" .

Січень, 2004 р.

1 В. Грабовецький, «Уторопи, столярки історії», ст. 70.