Порівняльна характеристика конституційного статусу парламентів Франції та ФРІ, США та Великобританії

http://www..ru

Реферат

Порівняльна характеристика конституційного статусу парламентів Франції та ФРІ, США та Великобританії

План

Вступ

1. Конституційний статус Конгресу США

2 .Конституційний статус Британського парламенту

3. Конституційний статус парламенту Франції

4 .Конституційний статус Італійського парламенту

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Функції держави реалізуються через систему державних органів, які формуються на основі принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Конституції в зарубіжних країнах значну увагу приділяють парламентам, які є органами законодавчої влади. Сьогодні парламент є постійно діючим загально — представницьким колегіальним органом держави, що повністю або частково формується народом та здійснює повноваження у сфері законодавчої влади.

Залежно від форми правління можна визначити місце парламенту в державному механізмі. Здебільшого він здійснює законодавчі та представницькі функції, але також йому належать повноваження затверджувати державний бюджет та контролювати його виконання, брати участь у формуванні органів виконавчої влади та здійснювати контроль за їх діяльністю. Представницькі органи в зарубіжних країнах називаються по-різному: у Великобританії, Франції та Італії - парламент, в США — конгрес.

Для того, щоб охарактеризувати та провести порівняльну характеристику конституційного статусу парламентів тих чи інших країни потрібно розглянути положення конституцій про порядок формування та розпуску парламенту, його структуру та організацію, порядок роботи, основи статусу члена парламенту, повноваження, законодавчий процес та участь парламенту у формуванні бюджету, парламентський контроль щодо інших гілок влади.

державний влада правління конституційний парламент

1. Конституційний статус Конгресу США

За формою правління США — це класична президентська (дуалістична) республіка. Стаття 1 Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входять по два представники від кожного штату. Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.

Згідно з Конституцією члени Сенату повинні досягти 30-річного віку, бути громадянами Сполучених Штатів не менше дев’яти років і постійно мешкати у тім Штаті, від якого обрані. Члени Палати представників повинні бути не молодше 25 років, бути громадянами США не менше семи років і постійно мешкати у тих штатах, які надіслали їх до Конгресу. Штати можуть встановлювати додаткові вимоги при виборах до Конгресу, але згідно з Конституцією кожна палата сама має право встановлювати вимоги до її членів.

Загальна кількість членів Палати представників встановлюється Конгресом. Далі ця кількість розподіляється між штатами пропорційно кількості їх населення. Згідно з Конституцією кожні десять років має відбуватися перепис населення, і згідно з його змінами перерозподіляються місця у Палаті представників. Разом із тим, кожному штату, незалежно від кількості його мешканців, Конституцією гарантовано право мати не менше одного члена Палати представників. На сьогодні Палата представників налічує 435 членів, по одному від кожних 480 000 мешканців США. Законодавчі органи штатів поділяють кожний штат на виборчі округи, які мають бути приблизно рівними за кількістю населення. Раз на два роки виборці кожного виборчого округу обирають свого представника до Конгресу.

У 1913 р. була прийнята 17-а поправка до Конституції, згідно з якою сенатори стали обиратися шляхом прямих виборів. Сенатори обираються на виборах у штатах, які проводяться кожний парний рік. Термін повноважень сенаторів — шість років, тому що кожні два роки одна третя Сенату переобирається.

20-а поправка до Конституції закріплює, що Конгрес повинен збиратися на звичайну сесію 3 січня кожного року, якщо цей термін не буде змінено самим Конгресом. Конгрес продовжує роботу доти, поки його члени не проголосують за перерву, за звичаєм — у кінці року. Президент може скликати спеціальну сесію, якщо в цьому буде необхідність. Сесії Конгресу проводяться в Капітолії у Вашингтоні, округ Колумбія.

Кожна палата Конгресу має право законодавчої ініціативи з будь-яких питань, за винятком фінансових законопроектів, які повинні бути запропоновані в Палаті представників. Разом із тим, на практиці кожна палата може голосувати проти законопроектів, прийнятих іншою палатою. Сенат може не ухвалити фінансовий або будь-який інший законопроект. Палата представників може запропонувати до нього поправки, які змінюють його суть. У цьому разі, для набуття законопроектом сили закону, узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна запропонувати компромісне рішення, яке задовольняє обидві сторони.

Сенат також має свої особисті права, в тому числі право більшістю у дві третини голосів затверджувати призначення Президентом вищих посадових осіб у федеральному уряді, а також ратифікувати усі угоди. Негативна реакція будь-якої палати нейтралізує дії виконавчої влади.

У разі імпічменту урядових посадових осіб, Палата представників має виключне право пред’являти обвинувачення у зловживаннях, які тягнуть за собою офіційний розгляд. Сенату належить виключне право проводити цей розгляд і вирішувати питання про вину або відсутність вини посадових осіб. Висновок про наявність вини має наслідком усунення урядової посадової особи з посади, що вона обіймає.

Широкі повноваження Конгресу сформульовані у восьмому параграфі Конституції: встановлювати та стягувати податки; заключати займи для поповнення державної казни; встановлювати правила і обмеження у торгівлі між штатами і у зовнішній торгівлі тощо. Конгрес не має права: припиняти дію конституційних гарантій недоторканності особи, за винятком окремих ситуацій під час заколота або вторгнення; оподатковувати громадян прямими податками, інакше, ніж на підставі вже здійсненого перепису; санкціонувати введення будь-яких станових титулів тощо.

Згідно з Конституцією, Віце-президент є головою Сенату. Його голос не враховується при голосуванні, за винятком випадку рівності голосів. У разі відсутності Віце-президента Сенат обирає голову pro tempore. Палата представників обирає свого особистого голову — спікера. При цьому спікер, і голова pro tempore завжди є членами тієї політичної партії, яка має більшість у даній Палаті.

Однією з головних особливостей Конгресу є те, що провідну роль у його роботі відіграють комісії. На теперішній час у Сенаті діють 18 постійних комісій, а в Палаті представників — 23. Кожна комісія спеціалізується в певній галузі законодавства: з іноземних справ, оборони, банківської діяльності, сільського господарства, торгівлі тощо. Партія, яка має більшість у даній Палаті, контролює роботу комісій. Голів комісій обирають на закритих засіданнях членів цієї партії або на зборах спеціально призначених представників. Партії меншості пропорційно представлені в комісіях, відповідно до кількості місць, які має партія в даній Палаті.

Існують різні способи внесення законопроектів: постійними комісіями, спеціальними комісіями, Президентом тощо. Внесені законопроекти передаються до відповідних комісій, які призначають публічні слухання, яке може тривати кілька тижнів або місяців. Якщо комісія схвалила законопроект, він надсилається на загальне обговорення до відповідної Палати. В Сенаті час обговорення практично не обмежується. У Палаті представників, як правило, встановлюється регламент. Після завершення дебатів члени Палати голосують за те, щоб або схвалити законопроект, або відхилити чи відкласти (останнє дорівнюється відхиленню), або повернути до комісії. Законопроект, прийнятий однією з Палат, надсилається на розгляд другої Палати. Якщо друга Палата внесла в нього поправки, то Узгоджувальна комісія, яка має в своєму складі членів обох палат, намагається усунути розбіжності. Після прийняття обома палатами, законопроект надсилається Президентові, або за Конституцією законопроект стає законом тільки після підписання його Президентом. Президент має право підписати законопроект — у цьому випадку він стає законом — або накласти на нього вето. В останньому випадку законопроект може стати законом тільки, якщо при повторному голосуванні в Конгресі він збере дві третини голосів в обох палатах.

Президент може також відмовитись як від підпису законопроекту, так і від накладення на нього вето. В цьому випадку законопроект стає законом без підпису Президента через 10 днів (не враховуючи неділь) після надходження до нього на розгляд. Єдиним винятком із цього правила є випадок, коли сесія Конгресу закривається раніше, ніж пройдуть 10 днів із дня надсилання законопроекту на розгляд Президенту. В цьому випадку відмова Президента підписати законопроект анулює його навіть без накладення вето — така ситуація відома під назвою «кишенькове вето».

Однією з важливих функцій Конгресу є право на розслідування. Це право за звичаєм надається комісіям або постійним, або спеціально сформованим із членів обох палат. Розслідування проводиться з метою отримання інформації, необхідної для прийняття майбутніх законів, для перевірки ефективності вже прийнятих законів, для перевірки кваліфікації і контролю роботи посадових осіб і службовців інших відомств, а також для збору даних, які необхідні для порушення процесу імпічменту. Комісії часто залучають до роботи експертів зі сторони, з тим, щоб найбільш кваліфіковано провести слухання в ході розслідування і для більш детального вивчення питань.

Право на розслідування тягне за собою важливі наслідки: право опублікування ходу і результатів розслідування, таким чином, розслідування, які проводяться Конгресом, відіграють велику роль в інформуванні населення про роботу Конгресу.

2. Конституційний статус Британського парламенту

Форма правління у Великобританії - парламентська монархія.

Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Вхід Монарха до парламенту пов’язаний з законотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований Монархом.

Сьогодні Палата лордів вважається проявом британського консерватизму, оскільки ця палата історично складалася із духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апеляцій. Парламентські акти від 1911 р., 1958 р., 1963 р., 1999 р. є основними нормативно-правовими актами, які регулюють сучасне становище Палати лордів. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської. Довічні пери призначаються відповідно до Акта про перів 1958 р. Довічними перами є представники політичної, економічної та культурної еліти, які набувають свій статус через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є колишній Прем'єр-міністр Великобританії М. Тетчер. Дарування довічного перства здійснюється Монархом за поданням Кабінету. У зв’язку з тим, що Палата лордів є вищою судовою інстанцією у Великобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни.

Палата лордів має свого голову — лорда-канцлера, який призначається Монархом на пропозицію Прем'єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду міністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерського відділення Високого суду. У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції: виступає від імені уряду та є його головним радником з правових питань, бере участь у дебатах і голосує тощо.

Що стосується компетенції Палати лордів, то її можна розподілити на: законодавчу, контрольну, судову. У зв’язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компетенція Палати лордів дуже обмежена. У руках верхньої палати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів — лише на місяць. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення «днів уряду» та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є вищою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства.

Нижня палата — Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості. Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не перевищує 5 років. Для того щоб зареєструватися як кандидат до Палати громад, особа повинна подати відповідну заяву до місцевого органу влади, заручитися підтримкою 10 осіб, наділених виборчим правом, та сплатити виборчу заставу у розмірі 500 фунтів стерлінгів, що йому повертається, якщо кандидат перемагає у відповідному виборчому окрузі.

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у разі порушення депутатом етико-моральних норм його можуть позбавити мандата. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності, який, не поширюється на кримінальні справи проти них. За умови чіткої фінансової звітності член Палати громад може за сумісництвом займатися підприємницькою діяльністю. Член нижньої палати парламенту отримує державну платню у розмірі близько 50 000 фунтів.

Двопартійна система впливає на створення парламентських фракцій у Палаті громад. Парламентська фракція, яка має більшість, формує уряд. До складу Палати громад входить Опозиція її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце. Офіційна опозиція створює «тіньовий кабінет», який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій. У залі засідань місця опозиції знаходяться напроти місць урядової більшості. У палаті за партійною дисципліною наглядають так звані «батоги», які забезпечують явку всіх представників парламентських партій, спостерігають за одностайністю голосування членів своєї фракції, ведуть переговори про досягнення компромісу з «батогами» інших фракцій.

Важливим структурним елементом Палати громад є парламентські комітети, які утворюються для попереднього обговорення законопроектів. Система комітетів досить розгалужена: Комітет всієї палати (Палата громад у повному обсязі, що скликається для обговорення конституційних і фінансових питань), постійні (позначаються першими буквами латинського алфавіту — А, В, С; у палаті 7−8 таких комітетів, до складу яких входять 15−50 парламентарів, які ретельно обговорюються законопроекти; існують: Комітет з розгляду публічних біллів, Комітет з делегованого законодавства, Комітет у європейських справах тощо), спеціальні (наприклад, Комітет з відбору займається питаннями організації розгляду законопроектів і розподілом членів парламенту за комітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати, Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування збитків, завданих діяльністю уряду тощо), спільні (формуються на паритетних началах обома палатами парламенту з метою узгодження непорозумінь або компетенційних спорів з приводу законотворчої діяльності) комітети.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з числа депутатів палати обирають голову Палати громад — спікера. Як правило, спікером стає найбільш авторитетний та старіший за кар'єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується політичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад — забезпечення зв’язку між Палатою громад і Монархом. Спікер Палати громад наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері організації роботи Палати. Під час дебатів спікер має право застосувати процедуру «гільйотина», яка означає право спікера у певний момент зводитися на ноги, що призводить до закінчення дебатів. Він може на власний розсуд визначити порядок виступів членів палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законопроектів, які запропоновані членами палати (така процедура має назву «кенгуру»). Голова Палати громад визначає характер біллів (публічні, фінансові, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 р. рішення спікера є остаточним.

Згідно зі статутним правом основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно усі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулювання. Публічні біллі регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів можуть виступати депутати Палати громад та депутати — члени уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають назву «урядові біллі» та є пріоритетними серед інших при розгляді у парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приватних біллів, які найчастіше розглядають вони самі. Також ініціаторами внесення приватних біллів можуть бути місцеві органи влади або групи осіб. Тому ці біллі поширюються на конкретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Змішані біллі встановлюють приписи окремим особам, але певною мірою стосуються національних інтересів. Цікавим є і розподіл часу у парламенті для законодавчої ініціативи різних суб'єктів — з 5 днів на тиждень, у які проходять засідання, 4 належать урядовим біллям і лише один день присвячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю уряду є ще одним з найважливіших напрямів діяльності Палати громад. У Британії парламентський контроль заснований на доктрині міністерської відповідальності (міністр бере на себе відповідальність за діяльність свого міністерства). Парламентський контроль має публічний характер. У Палаті громад застосовуються наступні форми контролю: усні запити; письмові запити (інтерпеляція); резолюція догани; вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та всього уряду в цілому; парламентський уповноважений зі справ адміністрації. Усі форми контролю, по-перше, дозволяють уряду найбільш глибоко аналізувати існуючі проблеми, а по-друге, вдосконалювати діяльність органів влади.

Прерогативою парламенту є фінансова компетенція — прийняття бюджету та інших фінансових біллів. Фінансові біллі вносяться урядом тільки до Палати громад. Як правило, прийняттю бюджету передує обговорення у профільному комітеті. Тому 1000-сторінковий бюджет обговорюється у Палаті громад 26 днів. Використовуючи різноманітні форми парламентського контролю, Палата громад спостерігає за витрачанням державних фінансів.

3. Конституційний статус парламенту Франції

За формою правління V Французька Республіка є напівпрезидентською республікою. Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат: Національних зборів (557 депутатів від метрополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Можуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні сесії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом Президента республіки.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом та обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Суміщення депутатського мандата з державними посадами заборонено. Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секретарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва, на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени до Конституційної ради, голова нижньої палати є представником у Конгресі парламенту при затвердженні поправок до Конституції, а голова верхньої палати виконує функції Президента Республіки у разі введення надзвичайного стану.

Голова Національних зборів обирається на весь строк легіслатури (п'ять років), а голова Сенату — після кожного часткового поновлення цієї палати (сенат обирається на дев’ять років і поновлюється на третину кожні три роки).

У палатах створюються наради голів у складі голови і віце-голів, голів постійних комісій, голів парламентських партійних фракцій, одного з міністрів, а в національних зборах ще й генерального доповідача фінансової комісії. На цих нарадах визначається організація обговорення питань порядку денного.

У палатах французького парламенту відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість постійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти й певною мірою контролюють діяльність уряду. Кожний парламентар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.

Поряд із постійними комісіями на вимогу уряду або за рішенням відповідної палати можуть створюватися спеціальні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва входять 41 член нижньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності погоджувальні комісії і тимчасові спеціальні комісії з розслідування і контролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлення парламентської недоторканності). У кожній палаті засновується парламентська делегація у справах Європейських співтовариств.

Залежно від партійної належності парламентарі об'єднуються у фракції, іменовані політичними групами. У Національних зборах політична група повинна нараховувати не менше як 20 членів, а в Сенаті - не менше 14.

Французький парламент, як і парламенти інших держав, має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні та інші повноваження. Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає звичайні (прості), органічні та конституційні закони. Регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про законодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду.

Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обмежуються можливістю Президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентарям. Президент республіки формально таким правом не володіє. Урядові законопроекти подаються до будь-якої палати, а законодавчі пропозиції парламенту — тільки до бюро його палати. Потім ці законопроекти передаються до постійної або спеціальної комісії. Подальша процедура складається із звичайних етапів — загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четверте і п’яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим.

Законопроект передається до іншої палати не після остаточного його прийняття, а після кожного читання, що зумовлює можливість його тривалого руху з палати до палати способом «човника». Це може бути припинено урядом, який вправі відповідно до ст. 45 Конституції зажадати від парламенту створення паритетної комісії. Якщо комісія не зможе розробити узгоджений текст законопроекту або її варіант тексту не приймається обома палатами парламенту, уряд може вимагати від Національних зборів прийняття остаточного рішення. Це дає змогу уряду допускати нескінченне «ходіння» законопроекту з палати до палати, якщо його доля для нього байдужа і, навпаки, у випадку заінтересованості паралізувати вето верхньої палати і прискорити прийняття закону.

Істотні особливості має процедура прийняття парламентом фінансових законопроектів. Проект вноситься до Національних зборів не пізніше третього вівторка жовтня попереднього року. Протягом 40 днів збори повинні провести перше читання законопроекту. Сенат зобов’язаний прийняти рішення в 20-денний строк після передачі йому проекта. Якщо збори не приймають проект у першому читанні, то уряд передає первинний проект до Сенату, який може врахувати поправки, внесені Зборами і схвалені урядом. У цьому разі Сенат повинен визначитися за законопроектом у 15-денний строк. Якщо парламент у 70-денний строк не прийме проект фінансового закону, то останній може бути введений у дію ордонансом Президента. Така жорстка процедура прийняття проектів фінансових законів розцінюється як позитивне явище в силу їх особливої важливості для держави, хоча, з іншого боку, це деякою мірою обмежує можливості впливу парламенту на їхній зміст. Після прийняття парламентом закон передається Президенту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює Генеральний секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними додатками. Протягом 15 днів Президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бути переборено простою більшістю.

Особливості проходження проектів і пропозицій органічних законів визначені ст. 46 Конституції. За цими законами обговорення і голосування в палаті мають бути завершені протягом 15 днів. Якщо між палатами виникнуть розбіжності, то застосовується розглянута вище процедура (ст. 45 Конституції). Президент до підписання звичайного закону може направити його для висновку до Конституційної ради, органічні ж закони направляються туди в обов’язковому порядку.

Парламент може делегувати свої законодавчі повноваження уряду за умови тимчасового характеру такого делегування і наявності в уряді програми здійснення цих повноважень.

Французький парламент активно використовує таку поширену форму парламентського контролю, як інтерпеляція (що фактично збігається з процедурою резолюції недовіри).

Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов’язане право подачі до парламенту петицій, тобто звернень, що направляються парламенту або через голову палати, або через свого парламентаря.

Важливу роль у здійсненні парламентського контролю відіграє заснований 1973 р. парламентський посередник, призначений урядом, який дає рекомендації, необхідні для вирішення даної справи, і пропозиції про поліпшення діяльності відповідного органу.

За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції недовіри або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право розпустити нижню палату має Президент.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнародних договорів. До судових повноважень парламенту належить створення ним особливих судів для розгляду справ вищих посадових осіб — Високої палати правосуддя і Суду правосуддя республіки — й оголошення амністії. Висока палата правосуддя формується для здійснення правосуддя стосовно Президента республіки за державну зраду, а Суд правосуддя республіки — для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.

4. Конституційний статус Італійського парламенту

За формою правління Італія є парламентською республікою.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61−82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві «парламентами». Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Керівні органи палат — бюро. Кожний з цих органів включає голову палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції. Бюро обирається на п’ять років, тобто на термін легіслатури палат.

У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті - 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів — 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.

У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість для виступу.

Засідання палат мають публічний характер. На прохання уряду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання.

Італійський парламент, у цілому, має традиційні для європейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причому може робити це з будь-якого питання; в Італії не існує регламентарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам, Національній раді економіки та праці, а також групам виборців не менш як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вносити проекти в галузях, зарезервованих за урядом (бюджет, ратифікація міжнародних договорів тощо). Усі законопроекти, що передбачають нові витрати, повинні вказувати джерела їхнього покриття. Кожний проект має бути складений у постатейному вигляді. Усунутий проект може бути представлений тільки після закінчення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схвалення обома палатами. Винятком є закон про бюджет — його проект подається на розгляд до Палати депутатів. Прийнятий закон промульгується Президентом Республіки протягом місяця.

Особливість законодавчого процесу в парламенті - представлення палатам права передавати свої законодавчі повноваження комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на практиці приймається відповідно до цієї полегшеної і прискореної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються при дотриманні нормальної процедури.

Парламент може делегувати уряду свої законодавчі повноваження, але делегування не допускається в конституційній сфері, сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжнародних договорів.

Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідування. Резолюції недовіри — найбільш «грізна» зброя парламентських палат — мають бути підписані щонайменше десятою частиною членів якої-небудь палати; такі резолюції обговорюються після закінчення трьох днів із моменту внесення.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, оголошує про війну. У судовій галузі парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про передачу до суду Президента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

Список використаних джерел

1. Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран. — М.: Юриспруденция, 2002;

2. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник для студ. вищих навч. закладів. — Тернопіль: Астон, 2003;

3. Григонис Э. П. Конституционное право зарубежных стран: Курс лекций. — Питер, 2002;

4. Малишко М.І. Конституції зарубіжних країн та України: Навчально — методичний довідник. — К.: МАУП, 1999;

5. Міхневич Л.В. Конституційне право зарубіжних країн (загальна частина): Навчально — методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. — К.: КНЕУ, 2005;

6. Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн. — К.: Юрінком Інтер, 2006;

7. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2006.

.ru