Джерела і походження візантійської архітектури

Питання про джерела і походження візантійської архітектури дотепер ожившого дебатується в науковій літературі. Йдуть суперечки також і про час додавання візантійського зодчества.

При переході від пізньої античності до Візантії існували найрізноманітніші архітектурні типи, що, взаємно перехрещуючи, один на одного впливали і перероджувалися. Така строката картина дуже характерна для перехідного часу. Поступово, крок за кроком, по-різному в різних областях пізньоантичного світу в архітектурі стали намічатися і повільно розвиватися окремі особливості, що ввійшли пізніше в систему раньовізантійського суспільства. Найбільш істотними були особливості, зв’язані з появою і розвитком купола і центричної архітектурної системи.

Напередодні утворення візантійської архітектури досить широко був розповсюджений базилікальний архітектурний тип. У різних областях він мав різні варіанти. Найбільше яскраво базилікальний план був виражений у спорудженнях Італії, і особливо самого Рима.

Залишаючись у межах архітектурного типу васильки, слід зазначити укорочення васильків, що ми виявляємо в різних частинах тодішнього християнського світу, і головним чином на Сході.

Дуже істотним різновидом храмового будинку цього періоду був мартирій, тобто церква над могилою святого. Серед різних за планом мартиріва особливо виділяються великі монументальні будівлі з планом у виді чотирьохлистника. Вони з’явилися в східних областях пізньоантичного світу. Багато хто з них мали ще дерев’яні куполи, але зустрічалися і такі, котрі минулого перекриті куполами з цегли. Чотирьохлистник у плані дуже сильно виділяв центральну крапку головного приміщення, навіть на шкоду вівтарю.

З всіх архітектурних типів, що існували напередодні виникнення візантійського зодчества, купольна базиліка, що була потім покладена в основу Константинопольської Софії, мала для візантійської архітектури найбільше значення.

У відношенні будівельних матеріалів і конструктивних прийомів архітектура періоду додавання візантійського зодчества розпадається на двох великих шкіл, з яких кожна внесла свій дуже істотний внесок у його утворення. Одна з цих шкіл — столична, константинопольська (інша, східна, найбільше яскраво представлена будівлями Сирії.

Для сірійської школи характерна кладка з прекрасно відтесених кам’яних блоків. Перекриття — звичайно дерев’яні. Дуже часто в монументальних спорудженнях, а може бути й у житлових будівлях, застосовувалися куполи з дерева, внутрішні поверхні яких іноді були прикрашені мозаїкою. Сірійська кам’яна кладка являє собою подальший розвиток античної, грецької кладки. Однак можливо, що в деяких випадках зовнішні поверхні стін покривалися тонким шаром штукатурки.

У константинопольській школі будівельні матеріали і технічні прийоми були менш однорідними і являють собою складну картину. Основною відмінністю від Сирії є тут дуже широке застосування цегли і зводів.

Рішення питання про походження кам’яної кладки, у якій кілька рядів каменю чергуються з рядами цегли, дуже істотно для з’ясування джерел столичної візантійської кладки. Можна затверджувати, що близько 400 р. у Малій Азії чергування каменю і цегли в кладці стін було широко поширене. Як приклади його застосування можна привести такі пам’ятники, як будівлі IV в. у Нікомідії і церква Марії в Ефесі, а також поза Малою Азією арку Галерія і церква Георгія у Фезалоніках. У Константинополеві аналогічна кладка зустрічається в міських стінах і інших ранніх будівлях. У церкві Сергія і Вакха в кладці вперше починає переважати цегла. У її стінах кам’яні прокладки служать тільки доповненням до цегельної кладки. У Софії вони застосовані лише в самих відповідальних місцях. Перевага цегли спостерігається в Константинополеві вже в кладці іподрому.

У відношенні художньої сторони архітектури в період раньовизантійського зодчества чітко виступають дві основні тенденції. Сірійська і почасти малоазійська архітектура схиляється до виразних геометричних обсягів, поставленим ізольовано, до невеликих прорізів вікон, малому їхньому числу, до статичних інтер'єрів. У константинопольській архітектурі й в архітектурі інших найбільших міст візантійського світу спостерігається тенденція до складних динамічних інтер'єрів, до переваги їх над зовнішніми масами будинку, до розчленованих, навіть часом роздробленим обсягам і їхньому зв’язку з міською забудовою.