Різновиди цивільно-правової відповідальності

Тема: Різновиди цивільно-правової відповідальності.

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Цивільно-правова відповідальність: поняття та функції
• 1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності
• 1.2 Функції цивільно-правової відповідальності
• Розділ 2. Договірна цивільно-правова відповідальність та її види
• 2.1 Поняття договірної цивільно-правової відповідальності
• 2.2 Відповідальність за невиконання, або за неналежне виконання зобов’язань
• 2.3 Часткова, солідарна, основну та субсидіарна (додаткову) відповідальність
• 2.4 Інші види договірної цивільно-правової відповідальності
• Розділ 3 Позадоговірна цивільно-правова відповідальність
• 3.1 Поняття позадоговірної цивільно-правової відповідальності
• 3.2 Відшкодування шкоди завданої органом державної влади, органом дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду
• 3.3 Відшкодування шкоди завданої малолітніми або неповнолітніми особами, а також недієздатними та обмежено дієздатними
• 3.4 Відшкодування шкоди завданої джерелом підвищеної небезпеки та відшкодування ядерної шкоди
• Висновок
• Список використаних джерел та літератури

Вступ

Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави та громадянського суспільства, у центрі уваги яких має бути всебічне забезпечення прав і свобод людини, що закріплено в Конституції України.

Ці процеси зумовлюють необхідність більш детального і точного регулювання відносин, що виникають при настанні цивільно-правової відповідальності.

Чітке визначення цивільно-правової відповідальності, її відмежування від інших видів юридичної відповідальності, а також підстав звільнення від відповідальності має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки застосування санкцій до осіб, які вчинили правопорушення, або звільнення від відповідальності сприятиме ефективному цивільному обороту.

Чи не найбільший інтерес у контексті дослідження цивільно-правової відповідальності викликає науковий аналіз видів цивільно-правової відповідальності та їх розмежувань, оскільки вирішення цієї проблеми становить не лише науковий, а й практичний інтерес.

Проблематика цивільно-правової відповідальності досліджувалася ученими-юристами у різних аспектах. Фундаментальні дослідження у цій сфері були проведені О.С. Іоффе, Г, К. Матвєєвим, Б.С. Антімоновим, Н.С. Малєїним, В. Ф. Масловим, Ф.Л. Рабіновичем, В. К. Райхером та іншими ученими. Вони досліджували як сутність цивільно-правової відповідальності, так і її функції, види, підстави, умови та розмір. Цивільно-правова відповідальність розглядалася і з загальногалузевих позицій, і з позицій окремих її інститутів. В останньому випадку переважно аналізувалися норми, що передбачали відповідальність за порушення у сфері договірних зобов’язань.

В той же час, приступаючи до розгляду проблеми комплексного визначення видів цивільно-правової відповідальності, слід зазначити, що перші спроби спеціальних досліджень у цій галузі з’явилися відносно недавно і, крім того, стосувалися головним чином окремих видів цивільно-правової відповідальності, що диктує необхідність звернутися до цих проблем з метою з’ясування поняття та правової природи різновидів цивільно-правової відповідальності.

Отже, постає потреба заповнити прогалини в наукових розвідках щодо різних видів цивільно-правової відповідальності, до яких в науці цивільного права відносять договірну та позадоговірну відповідальність.

Усе це зумовлює актуальність теми та необхідність дослідження проблем різновидів цивільно-правової відповідальності з метою вдосконалення цивільного законодавства та практики його застосування.

Метою курсової роботи є розгляд питань стосовно видів цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до поставленої мети було сформульовано такі завдання:

визначити поняття та функції цивільно-правової відповідальності;

розглянути поняття договірної та позадоговірної цивільно-правової відповідальності;

проаналізувати різновиди договірної та позадоговірної цивільно-правової відповідальності.

Об'єктом роботи є цивільно-правові відносини, що виникають у процесі настання цивільно-правової відповідальності, передбаченої чинним цивільним законодавством.

Предметом роботи є правові норми, що регулюють застосування видів цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до мети та завдань роботи було використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, діалектичний метод дослідження та системно-функціональний метод.

Розділ 1. Цивільно-правова відповідальність: поняття та функції

1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності

Питання визначення цивільно-правової відповідальності неодноразово були предметом цивільно-правового дослідження, як російських, так і українських цивілістів. Так, наприклад, О. Іоффе визначив цивільно-правову відповідальність як санкцію за порушення цивільних законів, яка забезпечується переконанням чи державним примусом, або його можливістю, її основою є громадський осуд поведінки правопорушника та стимулювання його до конкретної діяльності в інтересах суспільства за відсутності підстав для осуду поведінки відповідальної особи; вона виражається у формі поновлення порушених відносин і встановлення негативних наслідків для правопорушника з метою забезпечення умов нормального розвитку відносин, які регулюються цивільним правом.

У радянський період російські правознавці пропонували розуміти цивільно-правову відповідальність як відповідальність, що має на меті лише забезпечення поновлення порушених майнових прав особи шляхом відшкодування спричиненої їй шкоди за рахунок правопорушника. Така точка зору надає пріоритет компенсаційній функції цивільно-правової відповідальності. При цьому каральний вплив на учасників суспільних відносин визначається не як самоціль, а тільки як непрямий результат виконання цивільно-правовою відповідальністю компенсаційної функції.

В. Вітрянський погоджується з визначенням цивільно-правової відповідальності як санкції за правопорушення, яка викликає для правопорушника негативні наслідки у виді позбавлення суб'єктивних цивільних прав чи покладення нових або додаткових цивільно-правових обов’язків. Міхно О. Деякі загальні положення про цивільно-правову відповідальність // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 7. — С. 71.

Таким чином, цивільно-правова відповідальність — це санкція за правопорушення, яка викликає для правопорушника негативні наслідки. Такі негативні наслідки можуть бути двох видів: позбавлення правопорушника суб'єктивних цивільних прав; покладення на нього нових або додаткових цивільно-правових обов’язків.

В той же час, визначаючи поняття цивільно-правової відповідальності, потрібно уточнити, що не будь-які примусово реалізовані санкції або застосування негативних майнових наслідків для порушника є відповідальністю.

У юридичній літературі, крім юридичної відповідальності, уже багато років виділяють ще так звані, міри захисту. Під мірами захисту розуміють застосовувані в цивільних правовідносинах санкції, що можуть створити негативні для особи наслідки, але не пов’язані з осудом її поведінки. Так, мірою захисту є покладання на власника джерела підвищеної небезпеки (автомобіля і т.п.) обов’язку відшкодувати заподіяну цим джерелом шкоду потерпілому незалежно від провини власника такого джерела (ст. 1187 ЦК України). Наприклад, якщо наїзд на пішохода відбудеться внаслідок несправності автомашини, про яку її власник сам не міг би знайти (заводський дефект кермового стовпчика, гальмової системи і т.д.), вини в заподіянні шкоди з боку водія (власника, власника) не буде. Але разом з тим це не звільняє його від обов’язку відшкодувати заподіяний збиток. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навч. посібник. — Харків, 2005. — С. 213.

Отже, для того, щоб відмежувати міри відповідальності від мір захисту, необхідно враховувати, що покладання юридичної відповідальності, стягнення в цьому випадку майнових санкцій, завжди пов’язано з осудом поводження правопорушника. Такий осуд спочатку виражається у відповідній правовій нормі, де таке поводження засуджується взагалі. Потім осуд поводження порушника відбувається вже на конкретному рівні - при винесенні рішення судом або господарським судом.

Отже, цивільно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності має всі властиві для останньої ознаки. Разом з тим для неї характерні певні видові властивості. Зокрема, для цивільно-правової відповідальності властивим є те, що це — завжди відповідальність правопорушника перед потерпілим, а не перед державою чи органами державної влади.

Крім того, особливістю цивільно-правової відповідальності є можливість добровільного виконання порушником (боржником) юридичного обов’язку, який є основною складовою частиною змісту правовідносин відповідальності16. У літературі з цього приводу зазначалось, що наслідки цивільного правопорушення можуть бути усунені добровільно самим правопорушником без втручання судових або інших державних органів уже в силу однієї лише можливості (загрози) примусу і на підставі усвідомлення правопорушником характеру вчинених ним дій та їх негативного значення для суспільства.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є також її майновий характер (відшкодування збитків, матеріальна компенсація моральної шкоди тощо), чим вона також відрізняється від інших видів юридичної відповідальності.

Серед інших визначальних ознак цивільно-правової відповідальності, які впливають на розуміння та визначення цього поняття, у цивілістичній літературі називають: відповідність розміру відповідальності розміру заподіяних збитків; застосування рівних за обсягом заходів відповідальності до різних учасників майнового обороту за однотипні правопорушення тощо. Ківалова Т. Щодо визначення поняття цивільно-правової недоговірної (деліктної) відповідальності // Вісник прокуратури. — 2008. — № 11. — С. 102.

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна визначити як санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов’язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання.

1.2 Функції цивільно-правової відповідальності

У спеціальних дослідженнях та у навчальній літературі з цивільного права традиційно чимало уваги приділяється висвітленню функцій цивільно-правової відповідальності. Значною мірою це пояснюється тим, що ефективність дії механізму цивільно-правової відповідальності безпосередньо залежить від його адекватності меті законодавчої регламентації відповідного різновиду цивільних відносин. Тим часом саме згадані функції покликані відобразити характерні особливості взаємозв'язку правових засобів, закріплених у нормах інституту цивільної відповідальності, з означеною метою правового регулювання.

Функції цивільно-правової відповідальності можна визначити як найбільш істотні і сталі характеристики правого впливу, що справляється на учасників цивільних відносин внаслідок застосування або через належність усвідомлення (врахування) ними можливості застосування до них конкретних заходів цивільної відповідальності. Вичерпна визначеність зазначених характеристик зумовлена особливостями методу цивільного права, засадами цивільного законодавства та регулятивними можливостями правових засобів, що застосовуються з метою відшкодування завданої кредиторові (потерпілому) шкоди. Примак В. Функції цивільно-правової відповідальності юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 94.

цивільний правовий відповідальність договірна

Іншими словами, функції цивільно-правової відповідальності є тими якісними ознаками, які характеризують системний вплив на цивільні відносини, що здійснюється за допомогою норм цього правового інституту як в їх статичному (як абстрактного регулятора), так і в динамічному (в кожному конкретному випадку їх застосування) стані.

Отже, цивільно-правова відповідальність, як і будь-який інший вид юридичної відповідальності, виконує виховально-попереджувальну, репресивну (каральну) і компенсаційну (відновлювальну) функції.

У зв’язку з тим, що цивільно-правова відповідальність виконує кілька функцій, в юридичній літературі дискусійним залишається питання, чи є якась з них основною або усі вони мають рівне значення. Так, наприклад, В. А. Ойгензихт вважає, що не можна ставити одну функцію відповідальності над іншою, тому що їй властиві всі три функції однаковою мірою. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навч. посібник. — Харків, 2005. — С. 215.

Така позиція уявляється спірною. Те, що функції відповідальності всі однаково цілеспрямовано впливають на порушника, сумнівів не викликає. Але все-таки, якась мета повинна бути визначальною. Тому необхідно виділити першорядну, основну функцію відповідальності.

Основна функція цивільно-правової відповідальності - превентивна, що полягає в осуді винного правопорушника. Засудити його порочну волю і таким чином виправити її - у цьому полягає виховне завдання цивільно-правової відповідальності.

Державі важливо попередити правопорушення в майбутньому. Перед юридичною відповідальністю ставляться загальновиховні цілі, а не тільки завдання її приватної превенції. Мета відповідальності - впливати не тільки на правопорушника, але і на інших, схильних до правопорушення осіб.

Характерною і специфічною для цивільно-правової відповідальності (визнаною усіма) є компенсаційна (відновлювальна) функція. На думку багатьох вчених це безпосередня, першочергова, головна, переважна функція цивільно-правової відповідальності.

Компенсаційна функція характеризує суть і основний зміст цивільно-правової відповідальності як правового засобу, що покликаний ефективно поновити (у розумінні якомога повного відновлення становища, в якому мали б знаходитися сторони за відсутності правопорушення) порушені цивільні правовідносини та суб'єктивні цивільні права кредитора через перенесення у майнову сферу боржника негативних наслідків вчиненого ним правопорушення та відшкодування за рахунок зобов’язаної особи майнових чи моральних (немайнових) втрат кредитора (потерпілого). Примак В. Функції цивільно-правової відповідальності юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 94.

Питання про перевагу відновлювальної функції цивільно-правової відповідальності над виховною було предметом кількаразового і всебічного дослідження юристів. Наукові і практичні працівники давно дійшли висновку про неприпустимість протиставлення цих функцій майнової відповідальності. Не применшуючи її компенсаційного значення (у ньому виявляється специфіка цивільно-правової відповідальності, що відрізняє її від інших видів відповідальності), судові органи ніколи разом з тим не ігнорували виховної функції винної відповідальності госпорганів, її попереджувального впливу. Мова йде про сполучення відновлювальної і превентивної функції цивільно-правової відповідальності, а не про їхнє протиставлення одна одній.

Ще більшою мірою це відноситься до майнової відповідальності, що покладається на громадян. Позиція законодавця по цьому питанню знайшла своє відображення в ст. 1193 ЦК України, відповідно до якої розмір відшкодування збитку може бути зменшений у залежності від майнового становища громадянина, що заподіяв шкоду. Виховна функція діє й у випадку застосування цієї норми, компенсаційна ж — відступає на другий план.

Каральна функція, полягає в негативних наслідках для заподіювача — у зменшенні його майнових благ (у визначених випадках — у негативних наслідках морального характеру). Каральний вплив — не самоціль. Він відіграє визначену роль виховного характеру і спрямований на те, щоб попередити в майбутньому можливість правопорушення. Покарання є не що інше, як заходи самозахисту суспільства проти порушення умов його існування, які б не були ці умови.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільно-правовій відповідальності, як і всякій юридичній відповідальності, властиві три функції: виховально-попереджувальна (превентивна) функція; відновлювальна (компенсаційна) функція; каральна (репресивна) функція. При цьому головною з них є виховально-попереджувальна функція, а такою що найбільш відображає специфіку цивільно-правових відносин, — компенсаційна функція.

Розділ 2. Договірна цивільно-правова відповідальність та її види

2.1 Поняття договірної цивільно-правової відповідальності

Договором може бути передбачена відповідальність, у тому числі за правопорушення, за які чинне законодавство відповідальності не передбачає, або інша форма відповідальності, ніж та, що прямо передбачена законодавством. Сторонами також може бути підвищено або занижено розмір відповідальності порівняно з тією, що передбачена законодавством, якщо законом не передбачено інше. Наприклад, розмір неустойки, встановлений законом, у договорі може бути збільшений або зменшений, крім випадків, передбачених законом (ст. 551 ЦК України).

Отже, договірна відповідальність наступає у разі порушення договірного зобов’язання і випливає з порушення регулятивних правовідносин і наступає при невиконанні або неналежному виконанні боржником свого обов’язку у відносному правопорушенні, де конкретному праву кредитора відповідає конкретний обов’язок боржника, а зміст обов’язку відшкодування шкоди у разі порушення зобов’язань міститься в умовах договору, сформованих за взаємною згодою сторін. Принцип свободи договору обумовлює диспозитивний характер більшості норм інституту договірної відповідальності.

Підставою застосування договірної відповідальності є не сам договір, а факт заподіяння шкоди невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання: саме у цьому і проявляється диспозитивний характер договірної відповідальності. Проте слід взяти до уваги той фактор, що диспозитивність договірної відповідальності також має певні межі, встановлені законом. Наприклад, правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання, є нікчемним (ст. 614 ЦК України). Цивільне право України. Академічний курс: Підручник / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 2003. — Т. 1 Загальна частина. — С. 90.

Отже, договірна відповідальність є завжди додатковим зобов’язанням, що містить додаткову правомочність кредитора і додатковий обов’язок боржника, яких не було у змісті первинного зобов’язання до його порушення". Мороз О. В. Цивільно-правова відповідальність за порушення сторонами умов договору // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ2009. — Вип. 45. — С. 189.

В межах загальної категорії цивільно-правової відповідальності за невиконання та неналежне виконання договірних зобов’язань розрізняють декілька її видів.

2.2 Відповідальність за невиконання, або за неналежне виконання зобов’язань

В залежності від порушення договору, договірну відповідальність можна розподілити на відповідальність за невиконання і відповідальність за неналежне виконання зобов’язань. В першому випадку мова йде про протиправну бездіяльність; в другому — про протиправну дію, яка виражається в недотриманні умов відносно належного виконання договору. Як показує вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто неналежне виконання договору пов’язано з недотриманням вимог до предмету договору и строку його виконання. Крім того, зустрічається виконання зобов’язань неналежній особі. Харитонов Е. О. и др. Гражданское право Украины: Учебник. — Харьков, 2008. — С. 508.

Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов’язань пов’язана з простроченням виконання договору. Наслідки прострочення боржника передбачені статтею 612 ЦК України, кредитора — статтею 613 ЦК України. Відповідно до статті 612 ЦК боржник, що прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.

Якщо внаслідок, прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив, поки зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

У свою чергу, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства або випливають із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий документ або видати розписку боржникові (ч.4 ст. 545 ЦК України).

Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкодування заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких, за законом або дорученням кредитора, було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. За грошовим зобов’язанням боржник не зобов’язаний платити процентів за час прострочення кредитора. Цивільне та сімейне право України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова, Н.Ю. Голубєвої. — К., 2009. — С. 330.

Загальною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання є обов’язок боржника відшкодувати збитки, які були спричинені кредитору. Ця форма відповідальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов’язання, в результаті чого вона і розглядається як загальна категорія.

Отже, збитками є грошове вираження майнової шкоди, якими є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Загородній С.А. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ // Право і безпека. — 2011. — № 1. — С. 228.

Для цивільного права України традиційним є принцип повного відшкодування збитків. Застосування принципу повного відшкодування збитків обумовлене необхідністю відновити права потерпілої сторони в зобов’язанні. В юридичній літературі підкреслюється, що, лише керуючись принципом повного відшкодування збитків, можна відновити становище, яке існувало на момент правопорушення; лише завдяки ньому забезпечується всебічна охорона інтересів тих, хто зазнає збитків від несправності своїх контрагентів; лише дотримуючись цього принципу збитки, що настали, вдається повністю віднести на рахунок особи, яка їх завдала Мороз О. В. Цивільно-правова відповідальність за порушення сторонами умов договору // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ2009. — Вип. 45. — С. 191.

В окремих статтях ЦК передбачаються випадки відшкодування збитків у обмеженому розмірі, які законодавець іменує «фактичною шкодою». Так, за ст. 924 перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Відповідальність перевізника за такі порушення у розмірі фактичної шкоди передбачається в багатьох актах транспортного законодавства (наприклад, в ст. 23 Закону України «Про залізничний транспорт» .). Таким самим чином вирішена ця проблема в ст. 68 Закону України «Про автомобільний транспорт», але без вживання терміна «фактична шкода». Звідси можна зробити висновок, що витрати, понесені відправником внаслідок такого порушення, та упущена вигода не відшкодовуються перевізником. Таким же є обсяг відшкодування збитків зберігачем, завданих ним втратою (нестачею) або пошкодженням речі (ст. 951 ЦК).

Згідно з ч.2 ст. 906 ЦК збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інше не передбачено договором.

За невиконання або неналежне виконання договору будівельного підряду підрядник відшкодовує збитки у повному обсязі (ст. 883 ЦК).

Відшкодування збитків у підвищеному розмірі передбачається у виключних випадках. Наприклад, підвищену (кратну) відповідальність користувачів бібліотечного фонду за втрату, знищення, пошкодження або крадіжку книг та інших документів передбачає Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Новелою ЦК є положення статей 230, 231, за якими правовими наслідками вчинення правочину під впливом обману або насильства є відшкодування потерпілим стороною, що вчинила такі дії" збитків у подвійному розмірі та моральної шкоди.

Від відшкодування збитків необхідно відмежовувати інші можливі способи відшкодування майнової шкоди, які в ст. 22 ЦК безпосередньо не визначаються. Але зміст ст. 22 ЦК дає підстави вважати що збитки є лише складовою частиною більш широкого поняття «шкода» .

Отже, у ЦК під збитками завжди розуміється грошове вираження майнової шкоди, завданої порушенням цивільному майновому благу або інтересу. Якщо ж шкода завдана немайновому благу (честі, гідності, діловій репутації фізичної особи тощо — глави 20, 21, 22, 80, 81, 82, 83 ЦК), то законодавець закріплює право потерпілої особи на відшкодування шкоди, а не збитків. Однак законодавець не завжди дотримується таких критеріїв у розмежуванні збитків та шкоди. Власне, така непослідовність закладена в самій ст. 22, згідно з ч.4 якої присудження обов’язку полагодити річ є способом відшкодування шкоди, а не збитків. За ст. 1212 ЦК особа, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, повинна відшкодувати особі шкоду, хоча доцільно було б у цьому випадку вести мову про відшкодування збитків. При зверненні з позовами про відшкодування збитків обов’язково необхідно враховувати правову природу правовідносин, в яких допущене порушення (відносини щодо недійсності правочинів, відносини права власності, відносини, що виникають із договору чи заподіяння шкоди, тощо). Вернено С. Загальні засади цивільної відповідальності за порушення договірного зобов’язання // Юридична Україна. — 2006. — № 5. — С. 51.

Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них, в першу чергу, слід віднести деякі засоби забезпечення зобов’язань, передбачених главою 49 ЦК. Серед таких способів називають неустойку, залог, поручительство, гарантію, задаток (ст. 546 ЦК). В той же час в главі 51 ЦК, окрім відшкодування збитків, згадується лише неустойка. Очевидно, що не тільки неустойка, але й відшкодування збитків поручителя, и втрата завдатку є за своїм характером мірами відповідальності, оскільки кожний з них відповідає ознакам цивільно-правової відповідальності. Що ж стосується тієї обставини, що в главі 51 ЦК названа лише неустойка, то це викликано, перш за все, бажанням законодавця дати орієнтири практиці для визначення співвідношення відшкодування збитків и неустойки.

2.3 Часткова, солідарна, основну та субсидіарна (додаткову) відповідальність

В залежності від розподілу відповідальності між декількома боржниками в зобов’язаннях з множинністю осіб, розрізняють часткову, солідарну і субсидіарну відповідальність. Слід відмітити, що інколи класифікація відповідальності в зобов’язаннях з множинністю осіб проводиться по іншим критеріям. Так, розрізняють часткову і солідарну відповідальність; основну і субсидіарну (додаткову).

Хоча, на перший погляд, і в першому і другому випадках названі схожі типи відповідальності, але другий підхід більш правильний, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси субсидіарної відповідальності, так і характер зобов’язань, в яких вона виникає.

Частковою є така відповідальність, яка покладається на кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов’язання у певній частці. Причому частки повинні бути рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. У зобов’язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов’язок боржника виконати зобов’язання визначаються у частках, що встановлюються договором (ст. 529 ЦК України). Мазур О. С. Цивільне право України: Навч. посібник. — К., 2006. — С. 201.

Часткова відповідальність є в цивільному праві загальним правилом, яке витікає із ст. 541 ЦК, яка передбачає, що солідарні зобов’язання (в, тому числі і солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, наприклад, при неподільності предмета зобов’язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, коли кредитор має право вимагати від любого із боржників виконання зобов’язань в повному об'ємі, так же як і санкції до кожного із боржників можуть бути застосовані в повному об'ємі, повинна бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона повинна бути виражена в чіткій формі.

Слід відмітити, що на практиці, договірне встановлення солідарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога к договору встановлюється законом.

Наприклад, солідарна відповідальність встановлюється сторонами засновницького договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в засновницькому договорі витікає із ст. 66 Закону «Про господарські товариства», в якому повне господарське товариство визначається як товариство, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов’язанням товариства усім своїм майном.

Інколи норма про солідарну відповідальність формулюється диспозитивно. Наприклад, ст. 554 ЦК передбачає, що у випадку невиконання зобов’язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлена додаткова (субсидіарна) відповідальність. Крім того, як передбачено ч.3 цієї ж статті ЦК, особи, які разом поручились, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Таким чином, загальним правилом відповідальності у випадках поручительства є солідарна відповідальність основного боржника і поручителя.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, яка виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань. Разом з тим для більш повного захисту інтересів кредитора інколи встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона:

1) наступає тільки у випадках, прямо передбачених законом або договором;

2) є покладенням додаткової відповідальності, яка передбачає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;

3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основної відповідальності перед кредитором;

4) не може бути більшою основної відповідальності. Субсидіарно відповідальна особа, яка задовольнила вимогу кредитора, в передбачених законом випадках має право регресної вимоги до основної відповідальної особи;

5) може бути обмежена законом (або у відповідності з ним договором) у часі або пов’язана законом з наявністю певних умов. Харитонов Е. О. и др. Гражданское право Украины: Учебник. — Харьков, 2008. — С. 510.

Так, наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У цьому разі до пред’явлення вимоги гаранту кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред’явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

Оскільки існує субсидіарна (додаткова) відповідальність, то існує і основна відповідальність, якою в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навч. посібник. — Харків, 2005. — С. 223.

2.4 Інші види договірної цивільно-правової відповідальності

Норми ЦК України про відповідальність за порушення зобов’язань, а також про окремі види договорів передбачають різний обсяг відповідальності, який в юридичній літературі поділяють на три види: повний, обмежений і підвищений. При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов’язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або за неналежне виконання зобов’язань.

Обмеження відповідальності можливо як законом, так і угодою сторін, але з дотриманням певних вимог (так, між соціалістичними організаціями обмеження відповідальності не допускалося їх угодою, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов’язань точно визначався законом). Звідси можна зробити висновок, що у всіх інших випадках сторони можуть встановлювати для себе обмежену відповідальність.

У літературі як випадок обмеження відповідальність боржника називають зменшення обсягу відповідальності останнього, якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання сталося не тільки з його вини, але із вини кредитора (вже згадувана змішана провина). Однак думається, що статтю 616 ЦК, на яку посилаються прихильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як результат їх обопільної провини.

Підвищена відповідальність наступає на умовах і в обсязі, передбачених законом. Наприклад, ст. 1200 ЦК України прямо передбачено, що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, може бути збільшений законом. Закон також допускає збільшення умовами договору законодавчо встановленого розміру неустойки, предметом якої є грошова сума (ст. 551 ЦК України).

Крім вже названих вище, можуть бути також виокремлені відповідальність за свої дії і відповідальність за дії інших осіб.

Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне правило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов’язання, разом з тим вказують, що для низки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в найбільш загальній формі може бути виражена таким чином: у передбачених законом випадках за невиконання або неналежне виконання зобов’язання однією особою міри цивільно-правової майнової відповідальності можуть бути покладені на іншу.

У ЦК України відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Однак стаття 528, що регулює виконання обов’язку третьою особою, містить положення про те, що у разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою, цей обов’язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відображення і в цивілістичній літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинне невиконання зобов’язань.

Загалом, розмежування відповідальності за свої власні дії і за дії іншої особи, на яку покладене виконання зобов’язання є цілком виправданим. Тим більш, що деякі випадки такого покладання відповідальності випливають із закону. Наприклад, стаття 240 ЦК передбачає, що представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто; він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі тільки у випадках, якщо він уповноважений на те договором або примушений до того силою обставин з метою охорони інтересів довірителя.

Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника, як за свої власні.

З наведеного правила виходить не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що при недотриманні вимог частини другої статті 240 ЦК, повірений відповідає за дії заступника, як за свої власні, а провина заступника враховується як власна провина повіреного.

Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що зобов’язання з договору доручення виконане належним чином і для повіреного негативні наслідки не настають.

Розділ 3 Позадоговірна цивільно-правова відповідальність

3.1 Поняття позадоговірної цивільно-правової відповідальності

Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов’язальних (договірних) відносин до завдання шкоди не означає, що між ними зовсім не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували у абсолютних (речових, виключних тощо) цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право і абсолютний цивільний обов’язок. Зобов’язальне право: Теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. — К., 1998. — С 111−112.

Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від порушення з боку усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров’я, честі та гідності, особистої свободи тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов’язок також покладається на усіх і кожного.

Абсолютний юридичний обов’язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права, його невиконання призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності інших передбачених законом підстав призводить до недоговірної відповідальності (породжує так зване «деліктне» зобов’язання).

На такому підґрунті цивільно-правова недоговірна (деліктна) відповідальність визначається як заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов’язок правопорушника (особи, яка завдала шкоду) перетерпіти заходи державного примусу, що включають осуд його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі. Ківалова Т. Щодо визначення поняття цивільно-правової недоговірної (деліктної) відповідальності // Вісник прокуратури. — 2008. — № 11. — С. 105.

Віддаючи належне прагненням науковців створити всеохопне поняття недоговірної (деліктної) цивільно-правової відповідальності, разом із тим необхідно зробити деякі уточнення. Зокрема це стосується визначення відповідальності тільки як обов’язку зазнати певних негативних наслідків. Відповідальність є саме правовідношенням охоронного характеру, в якому існує не тільки юридичний обов’язок однієї сторони, а й суб'єктивне право іншої сторони. Тому вказівка на цю обставину також має бути включена до визначення поняття недоговірної (деліктної) відповідальності.

Таким чином, можна сформулювати поняття цивільно-правової недоговірної відповідальності за завдання шкоди таким чином. Цивільно-правова недоговірна (деліктна) відповідальність — це цивільне охоронне правовідношення, у якому одна сторона (особа, яка завдала шкоду), зазнаючи негативних наслідків вчиненого нею правопорушення, зобов’язана виконати юридичний обов’язок, передбачений нормами цивільного законодавства, у вигляді компенсації за власний рахунок шкоди, завданої потерпілому, а інша сторона (потерпілий) має право на відшкодування завданої їй шкоди.

3.2 Відшкодування шкоди завданої органом державної влади, органом дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду

Питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, врегульовано в трьох статтях глави 82 ЦК. Це стаття 1173 «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування», ст. 1174 «Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування» та ст. 1175 «Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності» .

Передумовою прийняття законодавцем статей 1173−1175 ЦК стала ст. 56 Конституції України, згідно з якою кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Така позиція законодавця є важливою гарантією реалізації принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України).

В теорії цивільного права норми, що містяться у вищевказаних статтях, прийнято називати правилами про спеціальний делікт — шкоду, заподіяну актами влади. Підставами для виділення таких випадків у окремий (спеціальний) делікт є як особливості застосування до нього загальних умов позадоговірної відповідальності, так і спеціальних умов, додатково встановлених законом.

Особливістю даного деліктного зобов’язання насамперед є суб'єктний склад заподіювачів шкоди, до яких відносять органи державної влади.

Інша особливість цього відшкодування шкоди полягає в тому, що заподіювач шкоди та відповідач за завдану шкоду в даному деліктному зобов’язанні не збігаються. Адже оскільки вказані суб'єкти здійснюють покладені на них функції від імені і в інтересах відповідних публічних утворень, тобто держави Україна, АРК чи відповідної територіальної громади, то саме через це останні і будуть нести відповідальність за шкоду, що завдана неправомірними діями зазначених органів та їх посадових і службових осіб.

Відповідальність за шкоду, що завдана органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування, несуть держава Україна, АРК і територіальна громада за рахунок власного майна, в тому числі грошових коштів, які належать їм на праві власності (статті 326−327 ЦК). При цьому слід враховувати, що оскільки розпорядження даним майном відбувається через відповідні фінансові органи держави, АРК і територіальних громад, то саме зазначені фінансові органи будуть відповідачами за позовами, що випливають з цього делікту. Цивільний кодекс України: Наук. — практич. коментар: У 2-х кн. — К., 2004. — Кн. 2. — С. 717.

Певними особливостями за цим деліктом наділені також і загальні умови деліктної відповідальності. Так, щодо такої умови, як протиправність діяння, насамперед слід зазначити, що в даному делікті слід говорити не стільки про протиправність, скільки про незаконність рішень, дій або бездіяльностей відповідних органів. Сутність цього розмежування полягає в тому, що дані органи та їх посадові чи службові особи, на відміну від інших суб'єктів, повинні здійснювати свою діяльність не на «заборонювальному принципі» (дозволено все, що не заборонено законом), а на «дозвільному принципі» (дозволено лише те, що дозволено законом чи іншими підзаконними актами). Тому незаконними будуть не лише рішення, дії чи бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, які прямо заборонені в законі, а й ті, що вчинені без відповідних повноважень, з їх перевищенням чи зловживанням. Потрібно також зазначити, що незаконні діяння цих органів чи осіб можуть здійснюватись у формі як активних дій, так і бездіяльності (невиконання тих дій, які вони зобов’язані були виконати на підставі покладених на них обов’язків).

Таким чином, можливість відшкодування шкоди, завданої при реалізації і вільного вибору виду діяльності та здійсненні підприємницької діяльності, наприклад тяганиною з боку владних органів при оформлені реєстраційних документів на право заняття підприємницькою діяльністю має стимулювати владний апарат до більш чіткої роботи. Однак, можливість відшкодування шкоди в наведеному випадку може призвести до непрогнозованих наслідків, у тому числі пов’язаних із відсутністю коштів для задоволення всіх вимог. При цьому аргумент про відсутність коштів не повинен розглядатись як головна підстава міркувань, про недоцільність надання того чи іншого засобу захисту.

Завданням побудови правової держави є благополуччя кожної особи, яка не заважає вільному розвитку інших членів суспільства, тому необхідність установлення зобов’язання про відшкодування шкоди, завданої внаслідок діяльності посадових осіб та органів державної влади у сфері видання актів влади, не викликає сумнівів. Фролов М. М. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок прийняття юридичною особою акта влади // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. — 2004. — № 2.

Отже, можливість відшкодування шкоди, завданої прийняттям нормативного акту органом влади не залежить ні від органу, що прийняв його, ні від різновиду нормативно-правового акта. Основними критеріями є те, щоб цей нормативно-правовий акт був визнаний незаконним (таким, що суперечить чинному законодавству) та скасований (щоб внаслідок незаконності цього нормативно-правового акта була припинена його дія). При вирішенні питання про скасування чинності нормативно-правового акта внаслідок його незаконності потрібно враховувати ієрархію нормативно-правових актів. Тобто, насамперед, нормативно-правові акти не повинні суперечити Конституції України, після цього міжнародно-правовим актам, після цього законам України тощо. Переважна більшість нормативно-правових актів може бути визнана незаконними та скасована судами загальної юрисдикції. Визнати неконституційними закони може лише Конституційний Суд України. Цивільний кодекс України: Наук. — практич. коментар: У 2-х кн. — К., 2004. — Кн. 2. — С. 718−719.

В цивільному законодавстві України існує можливість не лише відшкодовувати шкоду завдану органами державної влади, а й відшкодовувати шкоду завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду та шкоди, заподіяної злочином.

Згідно зі ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених ст. 2 Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», а саме:

постановлений виправдувального вироку суду;

встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

закриття справи про адміністративне правопорушення. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: Закон України вiд 01. 12.1994 р. № 266/94-ВР // www.zakon. rada.gov.ua.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок поста-новлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Шкода, завдана внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Стосовно відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, відповідно до ст. 1177 ЦК така шкода відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

3.3 Відшкодування шкоди завданої малолітніми або неповнолітніми особами, а також недієздатними та обмежено дієздатними

Згідно зі ст. 1178 ЦК шкода, завдана особою, яка не досягла 14 років (малолітньою особою), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ні заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.