Фольклор міста Турка

Практична роботаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Фольклор міста Турка (реферат, курсова, диплом, контрольна)

ЗМІСТ ВСТУП ЛЕГЕНДИ

Історичні легенди Фантастичні легенди Побутові легенди БУВАЛЬЩИНИ ОПОВІДКИ КАЗКИ НАРОДНІ ПІСНІ

Історичні пісні

Жовнярські пісні

Родинно-побутові пісні

РІЗДВЯНА ПОКОЛЯДЬ — ВІРШУВАННЯ На Різдво Христове На Святий вечір На щедрий вечір На Василя ГАЇВКИ ПІСНІ КОЛИСАНКИ ВЕСІЛЬНІ СПІВАНКИ КОЛОМИЙКИ прислів'я і приказки ЗАГАДКИ ВИСНОВКИ СЛОВНИК ДІАЛЕКТИЗМІВ

ВСТУП Продовж літнього періоду, я пройшла фольклорну практику у рідному місці Турка, а також сусідніх селах турківського району. Збираючи різноманітний етнічний матеріал я старалась записати маловідомий, просякнутий духом тієї чи іншої місцевості досвід народу.

У своїх пошуках я відшукала уродженців таких селищ: Заясенів, Лімна, Верхнє Висоцькє. На даний момент усі вони проживають у районному центрі, тому мені вдалось без перешкод познайомитись з ними, і записати відомі їм казки, легенди…

За період пошуків я опитала таких людей:

Віра Аннич, 1969 р. н. жителька міста Турка. За професією кравчиня, пенсіонерка.

Лідія Черкасова, 1958 р. н. жителька міста Турка. За професією вчитель географії, в даний момент пенсіонер.

Марія Громик, 1969 р. н. мешкала в селі Верхнє Висоцьке, тепер проживає в місті Турка, вчителька української мови та літератури, пенсіонерка.

Оксана Тирик, 1971 р. н. мешкає в селі Лімна. Працює в дитячому садку Турки.

Стефанія Місько, 1955 р. н. жителька міста Турка. Працювала в пекарні, стаж 25 років.

Теодозій Точока, 1956 р. н. житель села Заясенів. Довгий час був сільським скрипалем, через травму на пилорамі перестав грати.

Справжнім скарбом для мене виявилось спілкування з Марією Громик — вчителем мови і літератури, яка поділилась із мною багатим і дуже різноманітним матеріалом. З її розповідей про себе я дізналась, що вона довгий час працювала у місцевій газеті в яку з кожним новим випуском намагалась вкладати душу і цікавий етнічний матеріал з історії міста і деяких довколишніх сіл.

Деякі відомості про турківський район Район розташований на південному заході Львівської області у верхів'ях рік Сяну, Стрия, Дністра, на північній окраїні Українських Карпат. Утворений 4 грудня 1939 року. Адміністративним центром району є м. Турка, яке знаходиться на лівому березі р. Стрий, при впадінні в неї допливу Яблуньки.

За кількістю населення Турківщина займає 16-те місце серед 20 районів області. Тут проживає 57 951 чоловік (за даними 1995 р.) Вона має добре сполучення із Львовом та сусідніми районами залізницею Львів-Ужгород і шосейними районами.

У місті Турка є достатня кількість пам’яток культури, зокрема церква збудоване без жодного цвяха. Відомостей про історію створення чи заселення інших сіл було дуже мало.

Історія створення

Є багато версій заселення міста Турка, однією з них є така: після 1241 року, коли татари зруйнували Старий Самбір, деякі втікачі піднялися вверх по Дністру й осіли в безпечніших місцях долини р. Стрий. Відомо, що раніше старосамбірські князі приїжджали в гори на полювання. Там, де річка Яблунька впадає в р. Стрий, вони спорудили собі колибу. Ворота огорожі прикрашали роги тура. Очевидно, звідси пішла назва спочатку мисливського пристанища, а згодом — поселення Турки. Від турецьких наїзників вона не може походити, бо навали турків на Західну Україну відбувалась на кілька століть пізніше появи перших згадок про Турку.

Найперші письмові згадки нам відомі, крім Турки, про Верхнє Висоцьке, Явору. Привілеї на с. В. Висоцьке у 1430 році одержав від короля Ягайла за 200 гривень Сенько Дзюдорович-Супницький з обов’язком щорічно поставляти 100 ягнят. А через рік король видає волохові Ванчі та його синам Ходку, Івану й Занку грамоту, де записано: «…даруємо їм і їх законним спадкоємцям наше село Турку, розташоване в Руській землі Самбірського повіту, та на землі над рікою Стрий поза угорським кордоном». Село передавалося разом із навколишніми лісами, землями, пасіками, ставками, млинами та всім тим, що відноситься до нього. Отже, Турка, вже давно існувала. За цей дар Ванча і спадкоємці мали бути послушними королям, являтися в кожній потребі до них, а в разі війни прибути до війська на на конях разом із чотирма стрільцями. Згодом Занко жив у Яворі, Ходко — в Турці, а Іванко — в Ільнику.

Давня Турка була розташована на тому місті, де нині знаходиться Старе Село з городами та полями. Тут стояв панський двір з господарськими будівлями, селянські садиби, цвинтар. Свідком цього є тільки хрест. У XVI ст. замок Турецьких стояв там, де тепер знаходиться примішення школи-інтернату. З усіх боків він був обведений ровом та високим частоколом. До нього можна було потрапити тільки через підйомний міст.

Походження назви Турка За най вірогіднішою версією назву місто одержало від первісних диких биків — турів, які водилися в навколишніх лісах.

За іншою версією вона походить від назви воріт-веж «турія», «тур'я», які стояли при в'їзді в місто. Назва міста не має нічого спільного з турками (завойовницькими мусульманськими племенами).

ІСТОРИЧНІ ЛЕГЕНДИ Скрипка Довбуша Записано в с. Верхнє Висоцьке від Марії Громик, 1960 р. н.,

Між селами Жупаня і Тухля, що на Соколівщині, є висока і крутосхила гора. Верх гори — полонина, субальпійська зона, де ніколи не ріс ліс. Пройти через полонину з одного села в друге можна тільки пішки або верхи на коні, і тільки в сінокісну пору, тобто в липні. Там до липня моква від минулої зими, після липня — моква на наступну зиму. Якщо вийти на полонину між Жупанею і Тухлею, то упродовж липня і вдень і вночі чути звук «у-у-у-у-у», — і так цілий місяць…

Колись, ще у XVII ст., їхав цими місцями знаний карпатський ватажок Олекса Довбуш з двома опришками. Коли вийшли на вершок гори, до Олекси під'їхав один із побратимів і сказав:

Батьку, дивись, он під смерічкою хтось стоїть.

Олекса відповів:

Друже, ти побачив там когось, а он там, і ще там хтось стоїть.

Чи не потрапили ми в пастку?

Дуже нам то потрібно, — мовив Олекса.

Батьку, тікаймо. Нас троє, а скільки їх — ми навіть не знаємо.

Доведеться тікати, мовив Довбуш, лиш заждіть трошки.

А чекати чого, щоб нас схопили?

Не схоплять. По-перше: ми про них знаємо, по-друге — їм під гору.

Ну, а чекати чого? — не вгавав побратим.

Хлопці, — мовив Олекса, є у мене скрипка, хороша скрипка. Дуже не хотілося б, щоби в разі чого вона потрапила до рук тих бусурманів.

З тими словами Олекса скочив з коня, верг з себе кожушок, загорнув у нього скрипку і сховав під калину.

Поті скочив на коня і гукнув:

Хлопці, а тепер — урозтіч.

Олекса і його побратими розбіглися у різні боки. Ті, що їх чекали у засідці, цього не сподівались. Вони не знали, хто з них Довбуш, а хто ні, кого треба ловити конче, а кого не дуже. Ніхто нікого того разу не впіймав…

Від тих давніх часів промайнуло майже триста літ, а скрипка Довбуша і далі голос подає.

Легенда про турківські річки Записано в місті Турка від Стефанії Місько 1955 р. н.

Багато більших і менших річок і потоків протікає територією нашого краб, а найбільшими з них є Сян, Дністер і Стрий. Всі ти бистротечні ріки беруть початок саме з4 Турківського краю.

Карпатська легенда повідає, що жили колись у Карпатах троє братів — троє князів, на ймення Сян, Дністер і Стрий. Добре жили. Не сварились, мудро керували своїми князівствами, тому й людям тут жилося добре. Достаток і злагода панували в гірських князівствах, жартами, сміхом і щастям повнився карпатський край.

А в долині, на Підкарпатті, люди жили погано. Постійні сварки і чвари, бійки і помсти не давали нікому спокою. Тому й бідували тут люди, що не навчились у мирі й злагоді жити. Багато разів ходили вони в гори, просили старійшин, щоби помогли в долині навести лад. Та брати не поспішали. Їм і в горах велось непогано. А від добра добра не шукають. Тому вони й не хотіли нікуди йти. Любилися та шанувалися вони, допомагали один одному, то ж люди любили й поважали їх. Жили в повній гармонії з собою і світом.

Одного разу прийшов у гори старий-престарий дід з двома діточками — хлопчиком і дівчинкою. Зайшли вони до княжого двору та й стали мовчки. Дивляться на них люди і дивуються. Звідки такі? А ті мовчать. Стоять собі змучені, голодні, худі і обдерті. Стоять і з сумом роздивляються навкруги. Зрозуміли брати, що то люди з долини, бо їх зовнішній вигляд говорив промовистіше за будь-які слова.

Гостей нагодували, помили, переодягнули й дали відпочити. А брати тим часом радились. Довго радились, а таки зважились йти в долину. Як вирішили — так і вчинили. І розійшлись князі - ріки в різні боки: Сян — на схід, Дністер — на південь, Стрий пішов на схід. І де тільки вони не проходили, там зеленіла трава, розквітали сади, наливалось вагомим важким колоссям збіжжя.

І людям стало жити легше й веселіше. І взявся дружно люд до роботи, то й наслідки добрі не забарилися. Став народ ситим та веселим, добрим та згуртованим. А брати робили свою справу, проте дуже сумували в розлуці.

Старший брат Сян у пошуках менших постійно звертав то на схід, то на захід, і з часом цілком несподівано зустрівся з багатою і гоноровою дівчиною Віслою і вже з нею разом поніс свої води до холодного північного моря. А згодом Сян і зовсім забув про своїх рідних братів.

А Дністер і Стрий не могли жити нарізно. Вони петляли між гір, шукаючи один одного, і, зрештою, таки знайшлись. А зустрівшись, ніколи вже не розлучались. Так і досі несуть вони свої води до теплого південного моря.

Адольф Гітлер у Боберці

Записанов м. Турка від Лідії Черкасової, 1958 р. н.

Старожитці села Боберка переконані в тому, що в їхнім селі кілька років тому переховувався Гітлер, тільки тоді він мав прізвище Шикльгр убер. І було то так. Адольф Шикльгрубер був далеким родичем австро-угорського імператора

Франца Йосифа ІІ. Від самого дитинства він був запальним, неврівноважений, егоїстичний. Якось на одному з прийомі в австро-угорського імператора було багато гостей з різних країн, а також вищі чини віденської аристократії і родина. Був там і Адольф Шикльгрубер. Коли представляли особу імператора, то один з гостей, жид за національністю, тихенько мовив:

Солідно сказано — імператор, а грошей у мене більше, як у нього.

І хоч сказано це було тихо, Адольф, що був поруч, почув, занервував, вихопив ніж і зарізав нахабу.

Зрозумівши, що сталося лихе, Адольф втік у глуху закутину імперії. Саме таким місцем було село Боберка, і туфт переховувався кілька літ. А напередодні Першої світової війни він покинув село, але до Австрії так і не повернувся. Він поїхав до Німеччини, став Адольфом Гітлером, таким, яким його знає світ.

Козакова гора Записано в м. Турка від Лідії Черкасової, 1958 р. н.

Біля села Мохнате, що під головним вододільним хребтом Карпат, є гора, яка зветься Козаковою. Про ту гору від давніх часів передається така легенда.

Ще у XVII ст. проходив Карпатами загін запорізьких козаків. Проходив він і Турчанським повітом і назавжди залишив тут сліди свого перебування. На той час вже існувала так звана Тесана дорога, яку проклали за часів королеви Бони у середині XVI ст.; вже функціонував Ужоцький перевал, а козаки пішли чомусь прадавнім торговим шляхом, який зветься Руська путь, проходив він долиною Дністра і Стрия до перевалу на Закарпатті а і далі - у Європу. Одне з відгалужень Руської путі по Стрию — до сіл Ільник, Ропавське, Нижнє і Верхнє Висоцьке, далі на Матків, Мохнате, на Веревецький перевал і далі - на Закарпаття. В селі Ільник козаки відпочивали довго, від так і поставили капличку для задоволення своїх духовних потреб. З часом до тієї каплички добудували нову і бабинець, і вийшла тридільна церква бойківського типу, яка є і зараз, і зветься вона Козаковою.

Коли козаки перейшли вододільний хребет і зупинилися там на відпочинок, то один з козаків не витримав труднощів того переходу і покінчив життя самогубством. Побратими поховали його на найвищій горі, в окрузі біля сіл Матків, Мохнате, і дістала та гора назву Козакова, а долина, де то сталося, також дістала назву «Козакова долина».

Від тих давніх часів і до сьогодні Козакова гора стала місцем поховань усіх самогубців в окрузі. За давньою традицією самогубця везуть до місця вічного спочинку тихо. Без співу, без музики. Беруть його на найгірші, які є на господарстві, віз чи сани, а як таких немає то спеціально купують за дешево такий господарський непотріб. Бо віз чи сани годиться залишити на місці поховання самогубця. Люди з навколишніх сіл ходять на південний схил тієї гори по малину і мають пройти через те місце, де є незвичний цвинтар. Там лячно йти поодинці, тому ходять гуртом, а як доходять до місця поховання, то перебігають його чим скоріше. А як перебігають, то зауважують, он там і там лежить дишель чи догниває якась дошка або колесо. Моторошно бути у тому місці довго.

Фантастичні легенди

«Від себе»

Записано у селі Заясенів від Теодозія Точока 1956 р.н.

Було це в селі Комарники. Люди зауважили, що хитається центральна баня їхньої церкви, чи то майстри схибили, як майстрували, чи то недзвичайної сили вітри розхитали велику баню. А може, ще з якихось невідомих причин баня похилилася і хиталася. Люди боялися йти до церкви. Саме приміщення церкви хоч і не нової, але ще досить міцної сумнівів у надійності не викликало. Баню треба було терміново закріпити, та сільські майстри не бралися за роботу. Тоді священик дав оголошення у львівську газету.

…Йшов час. Уже й літо минуло, а майстри не зголошувалися. Священик і громада звернулись до сільського майстра Яся з проханням взятися за цю роботу. Майстер не погоджувався. Його переконували і сяк і так, мовляв, уже минуло три місяці, а ніхто не зголосився. Скоро осінні вітри і зимові холоди настануть. Не дай Боже, баня впаде у холодну пору, і тоді вже ніхто не зможе відремонтувати церкву. Нарешті Ясь погодився. Вибрав собі кілька помічників і почав працювати. Зняли гонтя. Почали укріплювати баню. Саме в той час приїхали із Львова три майстри, щоб ремонтувати церкву.

Чи писали оголошення до газети, що шукаєте майстрів для ремонту церкви? — спитали у священика.

Писав, — відказав той, — лиш пройшло вже майже чотири місяці, і ніхто не зголошувався, то і найняв майстрів із свого села.

Знайшли, то знайшли, — відказали прибульці, — та за роботу нам мусите заплатити.

За роботу платити не буду, — відмовився священик, — а за дорогу гроші поверну.

Постривайте, — мовив старший з прибулих, — най я розберуся з вашими майстрами.

Він підійшов до церкви і гукнув до сільських майстрів, які були на горі біля бані:

Гей, хлопці, хто з вас старший?

Я, — відповів пан Ясь.

Тоді злови цю склянку, — мовив прибулий, — але постарайся щоб з неї не вилилася вода.

Після цих слів майстер взяв склянку з водою і досить вправно кинув її до гори. Склянка полетіла верх, не перехиляючись, близько від того місця, де стояв Ясь. Десь на середині постаті майстра склянка досягла найвищої точки, і Ясь спокійно зловив її в руку в тій хвилі, коли вона вже не підіймалася, але ще не падала. Жодна крапка води не вилилася зі склянки. Всі, хто це бачив, були захоплені видовищем.

Тепер кинь склянку до низу, — сказав заїжджий майстер, — але так щоб вона не перевернулася і вода не вилилася!

Ясьо подивився вниз, витягнув руку якнайдалі і пустив посудину, вона впала у траву не перевернувшись і вода не розлилася.

Я щиро вітаю тебе, брате, — мовив зайшлий майстер. — ти такий самий як і я та мої товариші ти правдивий майстер і знаєш «від себе».

Приїжджий підійшов до священика і сказав:

Майстри у вас порядні, але нам ви все-таки маєте заплатити за роботу. Як не заплатите, то вмрете!

Не заплачу, — сказав священик, — бо маю заплатити тим людям, що працюють.

Майстри тепло попрощалися із сільськими майстрами і піщли, а у вечері того ж дня священик помер…

Хто на Великдень оре Записано в місті Турка від Стефанії Місько, 1955 р. н.

Великдень — світлий празник Воскресіння Христового. це найбільше свято усього християнського світу. У день Воскресіння Спасителя людства Ісуса Христа усі славлять Бога І празнують ту величну подію. Дехто слово Великдень трактує як «великий день», тобто довгий. А коли довгий, то і зробити в цей день можна більше і заробити багато грошей… проте зажерливість і жадібність нікому добра не приносили.

Є поблизу села Матків невелике болітце. Як прийти до того болітця опівдні, то можна почути, що з нього линут дивні звуки, ніби погонич орача гукає: «Гей…та, гой… та».

Старожили розповідають, що давно, ще як їхні прадіди були молодими, жив у селі один газда. Був він здоровий, завзятий, багатий. А звісно, хто багатий, той хоче бути ще багатшим. Ось і вирішив той газда працювати навіть у Великдень. Ще на світанку запряг воли у плуг і почав орати. А поле його було за селом, неподалік болота. Орав він, орав, і вже зорав величезний шмат поля, і дуже змучився. Вже і полудень на підході. Піт очі заливає. Прокладаючи чергову борозду, не звернув пан у бік, а пішов прямо — у болото. Там і залшились назавжди: газда, воли і плуг.

Проходячи попри те місце на Великдень і чуючи оте загадкове «гой…та», люди кажуть, що той газда й досі оре, лиш тепер на тамтому світі.

Як чорт учився на скрипці грати Записано в селі Заясенів від Теодозія Точока, 1956 р. н.

Був собі скрипаль. І хоч ніде не вчився грати на скрипці, та мав талант від Бога. Добре грав і був званим музикою в усій окрузі. Якось запросили його грати на одному весіллі. А в тій хаті нишком заховався чорт. Сидів він десь у куті чи, може, під ліжком, слухав музику скрипаля і наслухатись не міг. Музика грав, грав, тай змучився. Поклав скрипку, вийшов на двір та присів відпочити. Підійшов чортисько до скрипаля та й каже:

Навчи мене на скрипці грати.

Можу навчити, лиш то буде довго і дорого.

Я гроші маю, — мовив чорт і подав музиці шкіряне міща з грішми. — І терпець я маю, і старатись буду.

Добре, каже музика. — Давай гроші і уважно слухай, о і як робити.

Чорт віддав гроші. Музика приніс скрипку і показав, як її тримати. Чорт взяв скрипку до рук, а смичок підняти не сила.

Що сталося? — спитав скрипаль. — Чому смичок не підносиш?

Бо хрест сотворяю, мовив чортисько.

А інакше не можна, відповів скрипаль.

Як не можна, то йду геть, — сказав нечистий і щез.

Зміїна вдячність Записано в м. Турка від Лідії Черкасової, 1958 р. н.

Була у селі Мельничне молода сім'я: чоловік, жінка і маленька дитина. Навесні пішов чоловік в поле орати. Жінка приспала дитину і понесла чоловіку їсти. По дорозі зустріла велику гадину з кублом малих. Гадина вигрівалась на сонці, а малі крутилися навколо неї. Дуже злякалась жінка тієї зустрічі, та йти все одно треба. Обійшла стороною гадючник та й попрямувала далі. Коли прийшла в поле, то була дуже бліда.

Що з тобою? — звідується чоловік.

Зустріла гадину, та ще з малими гадюченятами, — відповіла жінка. — Нічого вони мені не робили, а страху все-таки наїлася.

Не бійся нічого, — мовив чоловік. — То хоч гадина, а також Боже створіння. Як будеш йти домів, то постав коло них щось поїсти. Молока чи й сметани трохи.

Коли молодиця поверталася домів, то знову зустріла ту гадину з малими. Пам’ятаючи чоловікову настанову, взяла покришку від банки. Налила трохи молока, поставила на стежці, а сама обійшла те місце боком. Прийшла додому, заколисала, тай сама прилягла подрімати.

За якийсь час до хати заповз величезний змій з короною на голові, і заліз він у ліжечко до дитини. Жінка, побачивши це, зойкнула і зомліла. Крик молодиці почула сусідка. Вона забігла до хати і бачить, що там біда. Почала приводити жінку до тями. Молода мати, отямившись, відразу кинулась до дитини. Дитя було розпеленане, бавилось рученятами, а на грудях немовляти лежав… величезний дорогоцінний камінь! Спантеличені і налякані, жінки покликали з поля чоловіка, послали за священиком. І розповіли, що і як сталось.

Священик пояснив це так:

Ти нагодувала дітей змії, а вона віддячила тобі. Усе сталося так, як мало статися. Адже за добро і змії добром віддячують.

Побутові легенди Суботнє сонце Записано в місті Турка від Віри Аннич, 1969 р. н.

Так повелося з найдавніших часів, що в суботу завжди, хоч трошки, а світить сонечко. Які б не були у цей день затяжні дощі, мряки, зливи, а все одно, хоч на короткий час засвітить сонце.

Давно то було. Жив собі один парубок. Був він бідний, хоч і робітний і, незважаючи на свій злиденний стан, зводив-таки кінці з кінцями, хоч і було дуже нелегко.

Надумав він оженитися. Знайшов дівчину гарну і не ледачу, саме таку, яку хотів. Зробили заручини, вже й час шлюбу настав, а було це саме в суботу. З самого ранку падав дощ. З початку легенький, а з часом все сильніший та сильніший.

Хлопець підготував до весілля вишиту сорочку і штани, а піджака не було. Як іти до шлюбу у дощову погоду без піджака! Зайшов парубок до стайні, щоб люди не бачили, прикляк на свіжоскошеному сіні і почав молитися. Молився довго і щиро. У своїй молитві просив Бога, щоб дав сонечко хоч на годину, на час вінчання. Бог почув його молитву, змилосердився над ним і зробив так, щоб засяяло сонце.

Хлопець при гаразді і добрій погоді прийшов до церкви та й домів повернувся при гарній погоді. А з тих давніх часів і до сьогодні по суботах завжди, як не цілий день, то хоч на кілька хвилин, а сяє сонечко.

Скрипаль і смерть Записано у селі Заясенів від Теодозія Точока, 1956 р. н.

Був у селі Нижні Турочки скрипаль. Талановитий скрипаль. І хоч ніде і ні від кого гри на скрипці не вчився, а грав сам по собі і сам від себе, та грав таки віртуозно. Боже, Боже, скільки весіль, хрестин, уродин та інших забав відіграв скрипаль! Злічити того не було можливості! Він був найпопулярнішим музикою на всю округу. У багатьох селах знали цього музику. Поважали його. І коли хтось запитував, кого із музик запросити на забаву, усі рекомендували насамперед його.

Популярність і слава музики зростали, та він брав своє… Недарма в народі кажуть, що як молодість відходить, то не прощається, а як старість приходить, то не вітається.

Постарів і наш скрипаль. Добре гомоніли про нього люди, але все більше у минулому часі. Музика так щиро служив людям, що не мав часу влаштувати своє особисте життя. Жив одинаком. А одному, та ще на старість, ох, як тяжко! Все більше лежав чоловік на печі, а скрипка і смичок висіли на кілочку так, що для того, аби дістати їх досить лиш простягнути руку.

Якось одної пізньої ночі у двері хтось постукав, та так дивно, що музиці здалося, що хтось наче шкребеться у двері. Він прислухався. Звук повторився.

Хто там? — спитав старий.

Як хто? — відізвались знадвору. — Це я, смерть, прийшла по тебе. Вже пора тобі збиратись у далеку дорогу…

«Невже все?»… подумав старий, та дверей не відкривав.

Смерть знайшла якусь шпаринку і опинилась в хаті. Вона зло посміхалась, клацала зубами і розмахувала косою. Музика зрозумів, що це справді кінець.

Добре, — мовив скрипаль, збиратись, то збиратись. Зрештою, я вже готовий у дальню путь, нехай лише наостанок заграю на скрипці.

Старий сів на печі, звісив ноги. Взяв скрипку і став грати. Він грав, а перед очима пропливало все його життя. Смерть здивовано слухала музику, а потім почала помалу пританцьовувати. Старий музик, а побачив, що смерть танцює, і став вигравати дрібніше і ще швидше. А смерть танцювала ще завзятіше. Вже і косу кинула у куті почала перебирати ногами та розмахувати руками. Старий заграв ще швидше, і смерть танцювала ще бадьоріше. Вони були задоволені одне одним: старий музика тим, що хоч раз, а таки танцює смерть під його музику. «Раз в житті, та натанцюєшся вволю». Так тривало довго. Вже й світати почало. Коли смерть побачила, що за вікном світає, почала просити музику, щоби той перестав грати. А музика відчув, що смерть не може зупинитись, поки він грає, то заграв ще завзятіше. Грав коломийки й обертанки, грав польки і краков’янки, грав не зупиняючись і тільки сміявся з того, що смерть перебуває у полоні його музики і вирватися з того полону ніяк не може.

А смерть просить і благає, щоби скрипаль перестав грати, адже вона ходить переважно по ночах, а вже світає. Старий начеб і не чув її прохань і благань. Тоді смерть, танцюючи, підійшла ближче до музики і сказала:

Гей, музико! Що захочеш, то для тебе зроблю, лиш не грай уже!

Музика не перестаючи грати, відказав:

Якщо влізеш в міх, що лежить під лавкою — перестану.

Смерть танцюючи, знайшла міх і влізла в нього. А скрипаль скочив з печі, зав’язав міх і кинув його на під. Довго сміявся старий музика з непроханої гості, а потім заснув і проспав майже цілий день.

А смерть пролежала у міху на поді сім літ. Люди дивувалися, що протягом семи літ в селі ніхто не помер…

А музика зовсім постарів. Він не міг не тільки втримати скрипку в руках, він не міг приготувати собі такої-сякої їжі. Думав він, думав, та й надумав, що вистачить йому на тому світі жити. Дістав міх та й розв’язав його. Смерть тут же схопила старого, хоч і був на дворі ясний день.

Так красиво і гідно прожив своє життя талановитий музика.

Про перевертня Записано в селі Лімна від Оксана Тирик, 1971 р. н.

Один чоловік з Лімної пас овець у місцевості Мочар. Була осінь. Підвечір загнали отару до кошари, подоїв, розклав ватру, повечеряв бринзою та й ліг у колибі спати. Серед ночі прокинувся, бо почув, що хтось сильно стогне. Зайшов до кошари й бачить: стоїть великий баран і голосно стогне. «значить, хворий», — подумав чоловік. Пастух знав, що як захворіє вівця чи баран, то треба зробити надріз на вухах і спустити кров. Так і зробив. Як тільки полилась кров баран перетворився на чорта. Він вирвався із рук пастуха, вибіг з кошари, почав скакати, реготати, плескати в долоні, а потім втік у дебню. Вранці прийшов інший пастух на зміну і побачив свого побратима блідого, як крейда. Коли спитав, що сталося, той і слова мовити не міг. Перестрашеного чоловіка відвели в село. Три тижні не вставав він з ліжка. Сільські знахарі потихенько повернули його до тями. Згодом чоловік розповів про свою пригоду, та пастушити відмовився навідріз.

БУВАЛЬЩИНИ Нічний трафунок Записано в с. Лімна від Оксани Тирик, 1971 р. н Якось ішли двоє чоловіків із села Грозьово через Магуру в село Лімна. Була пізня осінь. Вечоріло скоро. Як вийшли на вершок гори, зіпсувалась погода: знявся сильний вітер, стало темно. А до села ще далеко. Подорожні злякались. Стали шукати, де б його ніч перебути. Побачили копицю сіна і вирішили в ній заночувати. Копиця була досить велика. Вилізли на неї зверху, розгребли сіно і зробили досить глибоку яму. Залізли туди та й поснули.

Вночі прокинулись від страшного шуму. Що то було — не знали. Мабуть, якась звірина… Шуміло на копиці і навколо неї. Зі страхом прислухались… Трошки розсунули сіно і побачили, що на копиці сидить ведмідь, згрібає сіно і кидає вниз. Люди зрозуміли, що ведмідь у будь-яку хвилю може впасти до них у копицю. Вибравши момент, коли звір узяв у лапи чималий жмут сіна і готувався кинути його вниз, удвох зіштовхнули ведмедя разом із сіном. Якийсь час було тихо, а потім почалася страшна метушня, вереск, писк, наче хтось когось жер. До ранку заснути вже не могли, хоч перед світанком все стихло.

Зранку, тремтячи від переляку, подорожні вилізли зі схову. Зовсім поряд від копиці побачили рештки ведмежих кісток. Поблизу нікого не було. Коли ж приступили до місця страшної трапези, то побачили сліди диких свиней. Їх було дуже багато…

Не так буде, як гадаєш, а так, як Бог даст Записано в місті Турка від Стефанії Місько, 1955 р. н.

Давно то було, ще за часів Австро-Угорщини, коли панщина була. Був собі пан, і мав він кілка сіл та багато кріпаків. І була серед його кріпаків бідна і багатодітна сім'я. мала та сім'я коровину, тож кожному припадала хіба лижка молока. Бідкались ті люди, як би його вийти з матеріальної скрути. Довго думали і надумали продати корову та купити на ті гроші муки та круп. Може, хоч трохи наситяться діти. Повів чоловік корову на торги та й продав.

Вигідно продав і щасливий повернувся домів. А коли прийшов, то грошей у нього не було. Чи згуби ненароком чи вкрав хто… Із того відчаю та горя пішов до лісу й хотів покінчити життя самогубством. Вибрав добру гілляку і вже хотів прив’язати зашморг. Робив свою справу, а попри те вголос розмовляв з Богом і просив зробити так, щоб довго не мучитись. Несподівано над'їхав пані став спостерігати, що це діється в лісі. А коли зрозумів, про що йдеться, почав умовляти чоловіка облишити гріховний задум.

Присутність несподіваного свідка дещо збентежила самогубця. Подивився він на пана і мовив:

Не так буде, як ти хочеш, а так, як Бог дасть.

Почув то пан і мовив:

Мудро ти кажеш, чоловіче. Так мудро, що те, що ти сказав, я запишу, щоб не забути.

Записав, а тоді спитав:

Чоловіче, бачу, ти не глупий, то що ж спонукало тебе до такого незвичного кроку?

А то, — відповів кріпак, — що живу бідно. Щоб нагодувати дітей — продав корову, а гроші чи то загубив, чи то вкрали, — не знаю. А вийшло так, що і корови нема, і грошей позбувся. Діти плачуть, жінка свариться. Як так жити, то краще зі світу піти.

О! — вигукнув пан, — на тобі грошей, візьми і нагодуй дітей.

Чоловік здивовано подивився на пана і вдруге мовив:

Не так буде, як ти хочеш, а так, як Бог дасть.

Чоловік щасливо повернувся додому на радість жоні і дітям, а пан поїхав собі, обдумуючи дорогою те, що бачив і чув. Приїхав несподівано, а жінка кохалася із служником. Пан був заклопотаний своїми думками і нічого не помітив. Помився з дороги, поїв і наказав служникові, щоби поголив його. Служник ретельно нагострив бритву і зайшов до кімнати пана. І мав намір не голити пана, а позбавити його життя. А пан, нічого не підозрюючи, сів на стілець і мовив слова, які почув від самогубця:

Не так буде, як ти хочеш, а як Бог дасть.

Слуга, почувши такі слова, подумав, що його намір викрито. Він злякався. Клякнув на коліна і заплакав. Просив вибачення і казав, що то пані намовила його на такє. Пан не відразу второпав, про що йдеться, а як допетрав, то зрозумів, що фраза, мовлена ненароком самогубцем, врятувала йому життя!

Пан негайно вигнав з дому жінку і її коханця. Після цього послав фіру, щоб привезли його до нього того самогубця з жінкою і дітьми. Коли ті приїхали, радо їх прийняв і щедро гостив. Потім запропонував назавжди залишитись при ньому. Дав їм роботу й житло і щиро тішився, що у нього працюють такі мудрі, щирі і працьовиті люди.

Сон Записано в м. Турка від Лідії Черкасової, 1958 р. н.

Була у селі молочарня, до якої з семи хуторів звозили і зносили молоко. Молочарем був старий чоловік, який ставився ретельно до виконання своїх обов’язків.

Одного разу сталося так, що молочар вибрав гроші за молоко і загубив їх. Глядав, глядав — нема грошей. Що тільки не передумав, де тільки не шукав — нема, та й годі. А сума була чималою. Тут було над чим задуматись. Добре тямив, що клав гроші за пазуху, а там — пусто. Із тої скрути задумав старий собі смерть учинити…

Ішов він селом і добирав способу, як то зробити. Ішов, ішов та опинився біля каплички. І вирішив перед смертю Богу помолитись, адже добре тямив, що свідомо брав великий гріх на душу. Молився щиро і так довго, що не спам’ятався, як заснув у тій капличці. Після стількох переживань і молитов спав довго і міцно. І наснився чоловікові сон. Хоч він і сам до путя не знав, що то було — сон чи видіння. Але чітко пам’ятав, що бачив. Перед очима пропливали всі події минулого дня: як до молочарні прийшов, як з людьми розмовляв, як гроші брав, решту давав, як ховав ті гроші за пазуху. Наснилося йому, що має більше грошей, ніж вторгував за молоко. Грошей було так багато, що сорочка наповнилась ними — і спереду, і ззаду, і з боків.

Несподівано чоловік прокинувся. Була вже ніч. Він ще раз обмацав живіт під сорочкою, та грошей не було. Коли спав, то одяг збився, і йому було незручно йти. Вирішив чоловік поправити вбрання. Коли знімав сорочку, то відчув, як щось зашелестіло і впало на землю. Придивився — аж то гроші, загорнуті в сорочку. Вони збилися йому на спині і він не зміг їх намацати. Щастю його не було меж!

ОПОВІДКИ

Помічниця Записано с. Верхне Висоцьке від Марії Громик 1960 р. н.

Були собі дві жінки, сусідки. Просить одна другу:

Поможи мені жито жати.

Пішли в поле. Спека, жати не хочеться.

Знаєш, — каже сусідка, — помогла б я тобі, та дуже дзябрів багато. Клюють руки.

Ну, що ж, — каже друга, не хочеш, то вже якось обійдусь.

Жала сама. Тяжко і гаряче, а як треба, то треба.

Минув час. Настала осінь, вже й зима на порозі. Приходить до газдині сусідка, яка відмовилась допомогти жито жати, і просить:

Позич муки. Діти голодні. Плачуть, їсти хочуть.

Пішла газдиня до комори. Постояла трохи та й вернулася з порожніми руками.

Знаєш, сусідко, рада би тобі допомогти, та не можу. Бо я до муки — а дзябри до руки, колють дуже.

Як святий Петро навчив газдів курити Записано в місті Турка від Віри Аннич, 1969 р. н.

Якось газда орав свою нивку, а святий йшов з торбов по степах, де люди орют. Підійшов Петро до орача та й каже:

Дай Боже щастя.

Дай Боже вам здоров’я, — відказує газда.

Сідайме трохи та й поговориме.

Е, я не маю коли, треба орати.

Та передихніть трошка, ви багато не втратите, най і воли відпочинут.

Газда послухав. Дав волам сіна, а сам сів біля святого Петра.

Як вам ореться?

Та байки, поволи, помалу, а робота йде.

Але ви не маєте ніякої перерви для відпочинку. Треба трохи й відпочивати.

Мовив так, завив Петро дзиґара і дав газді закурити. Газда закурив, і то йому сподобалось. Цікаво. Дим іде з носа та й рота, тай смачно у роті. Поговорили трохи і розійшлися, кожен по своє. Відходячи, дав Петро газді тютюну і навчив, як ним користуватися.

Від того часу газда, як троха поробит, тай закуре, і волам сіна даст. Сам відпочине, і худобі полегшення зробит.

Мантило Записано в селі Верхнє Висоцькє від Марії Громик 1960 р. н.

Пан їхав із слугою фірою додому, а на дорозі до нього попросився циган з хлопцем.

Їдуть-їдуть, а пан і питає цигана:

За що ти живеш, цигане?

За мантило, — відповів той.

А якє воно, оте мантило?

Тяжке і велике.

То покажи своє мантило.

Не можу показати, бо треба коня, щоби його привезти.

Бери коня, — каже пан, — та й вези, бо мені дуже кортить глянути на твоє мантило.

Випріг циган коня, сів на нього та й поїхав.

Чекає пан годину, чекає другу, та й питає циганчука:

Де це твій тато?

Ой, пане, — мовив хлопець, мантило тяжке і велике, одним конем його притягнути важко. То не скоро буде!

То бери другого коня та й тягніть швидше.

Хлопець випріг другого коня, сів на нього та й поїхав. А як від'їхав трохи — крикнув:

На мантило не чекайте: один тягніть фуру, а другий пхайте.

КАЗКИ Сопілка промовляє

Записано в селі Верхне Висоцьке від Марії Громик 1960 р. н.

Було це ще за царя Тимка, як була земля тонка. Як пальцем пробив, то ся води напив. Та не всюди земля була така тонка, а тільки неподалік лісового озерця, біля дороги, що звивалась понад заболоченим узбережжям озерця. А далі ріс густий ліс, де стояли дуби, буки, граби, ялини, росли кущі горішника і малини.

Там працювали лісоруби з недалекого села, яке було видно, коли вийти з лісу на узлісся.

У тому тому селі жили чоловік і жінка, і була в них дочечка Явдоня. Та така красуня, що кращої від неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Батько й мати дуже любили її. Та не дійшла донечка до літ, як померла мати.

Багатий удівець скоро одружився з другою, з удовою, яка теж мала дочку. Звали її Химкою, і була вона сварлива, лінива і злюча. Обидві вони, мачуха і Химка, байдикували і тільки й те робили, що їли та спали. А пасербиця Явдоня варила їсти, мила посуд, прибирала в хаті, прала і виконувала всі забаганки сестри-зведениці.

Одного разу сестра-зведениця Химка захотіла малин. Мачуха посилає пасербицю до лісу по малини. Побачив це батько і не дозволив своїй дочці іти до лісу одній, і пішли обидві, Явдоня і Химка. Збирають малини. Яв доня в збанок та в збанок, а Химка в роток та в роток. Коли пора було вертати додому, батькова дочка Явдоня хотіла поділитися малинами з сестрою-зведеницею Химкою, але та відмовилася.

Сестри вийшли на узлісся, і Химка сказала, що треба трохи відпочити і перекусити. Бо їм же дала їжу мати-мачуха на дорогу. Посідали, поїли, а тоді зведениця Химка сказала, що треба трохи поспати.

Коли стомлена Явдоня заснула, Химка витягнула з кошика ножа і встромила їй у серце. А тоді вирила ножем яму і похоронила в ній сестру Явдоню. Та висипала малини у свій кошичок. А збанок розбила і потовкла ногами на малі черепочки. Зрізала пагін калини, встромила його в могилку, взяла кошичок і пішла додому.

Вдома батьки питають де Явдоня:

Не знаю. Я свої ягоди принесла додому, а вона все їла та їла! Тепер їй соромно йти додому і вона залишилась у лісі.

Явдоня не повернулась з лісу ні завтра, ні позавтра. Шукали її батько й мачуха, шукали лісоруби, які працювали разом з батьком Явдоні. Думали, що вона в лісі заблудилась.

Батько довго плакав за своєю донечкою і довго її виглядав.

Пройшло пару років. Дорогою попри те озерце іде з війська додому молодий чумак. Напився свіжої чистої водиці, далі пройшов трохи стежкою через ліс, вийшов на узлісся і сів на горбик перепочити. То він сів на могилку Явдоні, але він про те не знав. З'їв кусень хліба, який дали йому в одному селі добрі люди, і змучений заснув.

Коли він прокинувся, звернув увагу, що лежить під кущем калини. Зрізав одну гілочку і зробив з неї сопілку. Подув у неї, а вона почала промовляти людським голосом:

Ой полалу-малу, чумаченьку, грай, Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця із світу згубила,