Кінофотофонодокумент в контексті документознавства

ВСТУП

Сьогодні не можна уявити свого існування без фотографії, звукота відеозапису, кінематографа, телебачення — найпоширеніших і найдоступніших комунікативних засобів спілкування людей у світовому просторі, політична, соціальна й культурна цінність яких безперечна.

Кінодокументи, фотодокументи, фонодокументи, відеодокументи дозволяють розкрити в образах і звуках приватне життя людини, діяльність колективів, організацій, події державного, політичного, культурного значення, що робить їх цінними для вивчення історичного процесу в цілому і найрізноманітніших його аспектів.

Зазвичай інформація кінофотофонодокументів стосується певних суспільних подій та явищ, а також осіб і об'єктивно відображає саму реальність, закарбовує життя таким, яким воно є насправді, дає його відбиток, чого не може зробити ані паперовий документ, ані найкращий мистецький чи художній твір.

Предмет дослідження: історія та загальна характеристика кінофотофонодокументів.

Об'єкт дослідження: кінодокументи, фотодокументи, фонодокументи, відеодокументи.

Метою роботи є дослідження кінофотофонодокументів, що посідають важливе місце серед документних джерел інформації.

Завдання курсової роботи:

1. розглянути історію вивчення кінофотофонодокументів в Україні;

2. з’ясувати сутність поняття «кінофотофонодокумент»;

3. дослідити класифікаційний поділ кінофотофонодокументів;

4. визначити роль кінофотофонодокументів в соціальних комунікаціях;

5. здійснити загальну характеристику різновидів кіно-, фотота фономатеріалів;

6. проаналізувати переваги та недоліків окремих видів аудіовізуальних документів.

Практичне значення курсової роботи пояснюється тим, що положення, які розглянуто у дослідженні, підвищують рівень знань студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» щодо кінофотофонодокументів — документних джерел інформації. Результати курсової роботи та сформульовані висновки можуть бути теоретико-методологічною базою для подальшого дослідження питання перспективи розвитку кінофотофонодокументів та використовуватись у науковій діяльності та у навчальному процесі.

Проблема кінофотофонодокументів як об'єктів документознавчного дослідження розглядалася багатьма науковцями. Найбільш ґрунтовні роботи з цього питання належать Кушнаренко Н. М., Комовій та Палесі Ю. І. Окремі публікації присвятили цьому питанню В. В. Бездрабко та Г. М. Швецова-Водка. Представники архівознавства теж приділють увагу визначенню кінофотофонодокументів як складових відповідної галузі діяльності. Найбільш вагомий внесок у розробку питань зробив О. А. Купчинський. Значний інтерес становить дослідження кінофотофонодокументів в історичному джерелознавстві, археографії. Вагомий внесок у дослідження зробили Г. М. Болтянський, О. М. Донде, Б. Д. Греков, С. І. Бернштейн, Л. П. Маркітан та ін.

У процесі підготовки курсової роботи були використані такі методи дослідження, зокрема вивчення та аналіз науково-літературних джерел, узагальнення типових положень, практичний аналіз монографічної літератури та статей у періодичній пресі, що стосуються досліджуваної теми.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків. Список використаної літератури включає 25 найменувань. Шість додатків займають 6 сторінок. Робота викладена на 35 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВТСВА

1.1 З історії вивчення кінофотофонодокументів в Україні

Основна частина новітніх носіїв інформації припадає на кінофотофонодокумент (далі - КФФД).

Кожен дослідник історії вивчення КФФД неодмінно вказує на дослідження Г. М. Болтянського, С. І. Бернштейна, Б. Д. Грекова, О. М. Донде, які з’явилися ще в першій половині ХХ ст. і присвячувалися поверхневим міркуванням науково-популярного змісту щодо особливостей і значення кінофотофонодокументів. Хоч складно назвати перші праці серйозними ґрунтовними дослідженнями документів, утім згадка про них важлива для фіксації початку студіювання КФФД у джерелознавстві й історії мистецтва. Справжній прорив у дослідженні КФФД настає в 1960;1980;х рр. Тематика досліджень помітно урізноманітнюється, виокремлюються основні дослідницькі напрями: критичний аналіз, класифікація документа, специфіка як історичного джерела, термінологія. Зростання кількості публікацій пояснюється широким освоєнням різних типів і видів історичних джерел. При цьому відзначають появу в ці роки навчальних посібників варіативного змісту, дисертаційних досліджень, наукових, науково-популярних видань тощо.

Цим самим періодом датуються наукові публікації сучасної відомої дослідниці - кандидата історичних наук Л. П. Маркітан [11, с. 34 — 49], для праць якої властиве розроблення загальної характеристики КФФД (ознаки, властивості, функції), ілюстрованої конкретним тематичним матеріалом. Примітно те, що Л. П. Маркітан однією з перших серед вітчизняних науковців спробувала визначити переваги електромагнітного способу фіксації інформації, класифікувати кінофотодокументи та запропонувати для них узагальнюючий термін — «відеодокументи». Праці Л.П.Маркітан з історії, теорії КФФД, організації різних форм роботи з ним ознаменували формування нового напряму у вітчизняному документознавстві й джерелознавстві.

Упродовж 1970;1980;х рр. значно збільшується кількість документів, створюваних у сфері управління й науково-технічного документування кінофотозйомки, диктофонні, магнітофонні та відеозаписи. Виниклий у системі діловодства, виробничих процесів, наукових досліджень, слідчої практики та інших сферах, КФФД так само став об'єктом джерелознавства. Аналізуючи невеликий доробок розвідок про КФФД в управлінській сфері в контексті технічного документування, відомий російський джерелознавець В. М. Магідов відзначив основні їх концепти — організацію та технологію процесу, визначення видів і різновидів створюваних документів, призначення й можливості користування. Ці випадки підкреслюють важливість КФФД для вдосконалення технології виробництва, наукової організації праці, підвищення ефективності документаційного забезпечення управління та інших цілей, а отже, і доцільність їх вивчення. Відтак цілком закономірно виглядає розгляд кінофотофонодокументування в діловодстві на сторінках одного з найавторитетніших фахових видань — «Архіви України».

Помітними були досягнення архівістів стосовно розроблення засад комплектування державних архівів КФФД, їх класифікації, технічних умов зберігання, експертизи цінності й відбору на державне зберігання, розроблення засобів інтелектуального доступу. Усього за досліджуваний проміжок часу в системі Головного архівного управління при Раді Міністрів СРСР було створено більше 20 нормативно-правових документів загальнодержавного значення, які впорядковували всі ділянки роботи з КФФД в архіві. Провідними спеціалістами Головного архівного управління при Раді Міністрів були укладені аналоги союзних документів, адаптовані до специфіки архівних фондів. Пізніше, зі здобуттям Україною незалежності, творення власної нормативно-правової бази розгорнулося набагато активніше, що привело до зміцнення студіювань КФФД із позицій проведення науково-технічного опрацювання, описування, каталогізації, створення покажчиків документів, розроблення технічних умов зберігання, втілення консерваційно-реставраційних заходів, класифікації документної інформації тощо.

Крім розроблення нормативно-правової бази, пов’язаної зі створенням, функціонуванням і зберіганням КФФД, слід указати на появу низки наукових публікацій із найактуальнішої теоретичної та науково-практичної проблематики. Багатою на загальні зауваження щодо характеристики КФФД виявилася розвідка відомого архівіста, історика-джерелознавця О. А. Купчинського «Розшифрування ранніх фотодокументів та їх описування в архівах і бібліотеках».

Незважаючи на те, що в 1960;1980;х рр. КФФД утвердився як об'єкт дослідження, сама галузь кінофотофонодокументознавство залишалася маргінальною в межах ширшої дисципліни — документознавства. Неохоче виявлення інтересу до КФФД серед науковців-гуманітаріїв пояснюють трудністю оперування спеціальною технічною й технологічною підготовкою для роботи з ним, низьким рівнем матеріально-технічного забезпечення установ, які створюють і зберігають цей вид документів.

Першим оприлюдненим авторським продуктом докладного аналізу загальної характеристика та класифікації КФФД та перспективи розвитку став підручник Н. М. Кушнаренко «Документоведение».

1.2 Сутність поняття «кінофотофонодокумент»

Термін «кінофотофонодокумент» уведений у науковий обіг на початку 1980;х років як узагальнювальний для понять «кінодокумент», «фото-» і «фотодокумент». Проте єдиної загальноприйнятої дефініції даного поняття не існує [9, c. 362]. Як найбільш спільне може бути прийнято визначення, згідно з яким кінофотофонодокумент містить образотворчу, звукову чи образотворчо-звукову інформацію, яка відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач) [4,c.5]. Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів.

Поява КФФД стала відгуком на суспільну потребу відобразити, зберегти, передати нинішньому і прийдешнім поколінням ту інформацію, яка, будучи зафіксованою в словесній формі, повністю або значною мірою втрачала свою специфіку і цінність. Широке використання в документній сфері КФФД зумовлене низкою переваг порівняно з виданнями [9, c. 362].

Головною перевагою КФФД є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті. Вважається, що людина володіє стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів чуття. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всіх каналах, оскільки найбільше її засвоєння дають всі п’ять органів чуття: зір — 75%, слух — 13%, дотик — 6%, нюх — 3%, смак — 3%. Важливою перевагою КФФД є і те, що вони забезпечують адекватну фіксацію і тиражування образної і звукової інформації, тобто вербально-текстовими документами. Нарешті, КФФД забезпечують емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.

Однак, кінофотофономатеріали в силу їх специфіки не наділені такими доступними, що лежать на поверхні, фактологічними та формаційними властивостями, як писемні носії інформації. Ці джерела потребують спеціальної фахової технічної та технологічної підготовки при роботі з ними [11, c. 37].

1.3 Класифікація кінофотофонодокументів

Н. М. Кушнаренко зауважує, що дотепер не існує загальноприйнятої класифікації КФФД.

Найточніше відображають їх суть класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини;

б) спосіб документування інформації [9, c. 363].

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, КФФД ділять на три види:

— візуальні, сприймаються через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

— аудіальні, сприймаються на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

— аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми [7, c. 257 ].

За способом документування КФФД також ділять на три види:

— кінодокументи (діа-, кіно-, відео);

— фотодокументи (діапозитиви — слайди, фотографії);

— фонодокументи (грамплатівки, магнітні фонограми).

КФФД різні за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бабіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті, компакт-диску. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

2.1 Кінодокументи: загальна характеристика діафільмів, кінофільмів, відеофільмів

Кінодокумент є одним з основних видів КФФД — це образотворчий або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом [4, с. 5].

Кінодокументи за способом відтворення інформації ділять на два різновиди:

— образотворчо-статичні (якщо зображення нерухоме — діафільми, епіфільми);

— образотворчо-динамічні (якщо зображення рухоме, як у кінофільмі) [9, с. 364].

Матеріальною основою кінодокументів є кіноплівка, що є багатошаровою полімерною плівковою системою. Чорно-біла кіноплівка складається з полімерної основи й желатинового шару, у якому дисперговані кристали солей світлочутливого срібла. Кольорова кіноплівка складається з основи, підшару, емульсивних кольороподілів і захисних шарів.

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм [7, с. 258].

Діафільм

Діафільм (грец. dia — через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film — плівка) — розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіноабо фотоплівці, об'єднані спільною тематикою.

Інформацію, що міститься в діафільмі, відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані (Додаток А).

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою діафільми ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні тощо.

Діафільми випускають в спеціальних футлярах (коробках), оформлених етикеткою.

До основних реквізитів діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на етикетці коробки), художник або укладач, цільове призначення діафільмів (навчальний, науково-популярний тощо), фірма, відомості про кількість кадрів, їх колір, розмір, кількість роликів, час демонстрації, ціну [7, с. 260].

В СРСР для навчальних, художніх, розважальних (дитячі казки та кадри з мультфільмів), лекційних та пропагандистських цілей широко застосовувалися діафільми — виготовлені на прозорій 35-мм перфорованій фотокінострічці позитивні зображення. Невелика кількість діафільмів випускалося із звуковим супроводом на магнітній стрічці (котушках) або набагато частіше — на вінілових платівках. На даний момент випускаються діафільми в Росії і в Угорщині, в тому числі російською мовою. Звукові діафільми у вигляді картриджів для диапроектора «Світлячок» — у Китаї. Діафільми, випущені в останній час в Росії, є передруком старих плівок і відрізняються низькою якістю (дуже високим контрастом).

Кадри діафільму нерозривно пов’язані між собою по текстовому (маються титри) і зоровому ряду, що не дозволяє змінювати порядок їх демонстрації. Кожен кадр діафільму є продовженням попереднього.

Показ озвучених діафільмів міг проводитися одночасно з відтворенням грамплатівки з дикторським текстом або музичним супроводом.

З поширенням побутових відеомагнітофонів діафільми практично вийшли з ужитку. Проте останнім часом інтерес до діафільмів знову виріс і зараз в Китаї випускають діапроектори «Світлячок» та «Реджіо», а в Білорусії продовжується випуск «Пеленг-500».

Кінофільм

Кінофільм (грец. kineo — рухаю, рухаюся + англ. film — плівка) — сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв’язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури (Додаток Б).

Кінофільм забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

Кінофільми відносяться до візуальних образотворчих документів динамічної проекції. Вони знімаються на чорно-білій або кольоровій плівках, що складаються з основи й світлочутливого шару. Іноді в захисних цілях плівка покривається лаком. Зображення на кіноплівці, як правило, якісніше й довговічніше, ніж на відеоплівці. При зйомці кінофільмів запис зображення і звуку йде окремо, вони з'єднуються в процесі редагування в спеціальній кіно лабораторії [9, с. 367].

За функціональним (цільовим) призначенням кінофільми підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні тощо. Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики тощо. Основним змістом хронікально-документальних кінофільмів є справжні події. Вони містять багатий фактичний матеріал, є своєрідною візуальною пам’яттю людства. Виклад в загальнодоступній формі основ природних, технічних і гуманітарних наук, ознайомлення з їх історією, пропаганда досягнень науки і техніки складають зміст науково-популярних кінострічок різних жанрів. Кіноколекції, географічні, етнографічні, краєзнавчі, мистецтвознавчі та ін. фільми призначені для самоосвіти. У підготовці й підвищенні кваліфікації кадрів активно використовуються науково-виробничі кінофільми прикладного значення, пропагуючі нові досягнення науки й техніка, прогресивні методи праці. Джерелом естетичної насолоди та відпочинку, засобом вивчення історії й сучасного стану кіномистецтва є художні фільми.

За способом зйомки й проекції виділяють такі види кінофільмів: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Основними різновидами кінофільмів є неозвучені (німі) і озвучені (супроводжувані звукозаписами). Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні кінофільми поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові. За тривалістю демонстрації кінофільми діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм. Поширення кінозйомки в любительській творчості, науці, промисловості та ін. привело до поділу кінофільмів на професійні (призначені для кіномережі) і непрофесійні (любительські кінофільми) [7, с. 361].

Кінофільми, що виготовляється фірмами або студіями, мають текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бабіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна (Додаток В).

Відеофільм

Відеофільм (лат. video — дивлюся, бачу + film — плівка) — це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона. При відеозаписі зображення перетвориться телевізійною камерою в послідовність електричних сигналів (відеосигнали), які й фіксуються на магнітній стрічці або оптичному диску [9, с. 269].

Основний зміст відеофільмів складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики та ін.

Відеофільм різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний тощо.

За матеріальною конструкцією відеофільми поділяються на плівкові й дискові, за способом запису і зчитуванням інформації — на магнітні або оптичні документи.

Можливість широкого вибору інформації й адекватне відображення дійсності роблять відеофільм одним з елементів універсального відеотерміналу інформаційного центру, сполученого з комп’ютерною системою [7, с. 262].

2.2 Фотодокумент як носій інформації

Фотодокумент містить одне або кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень [4, с. 5].

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на негативи й позитиви (діапозитив). Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об'єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні - світлими. Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об'єкту зйомки.

За матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви — на папері, плівці або склі (діапозитиви).

Розмір та інші показники фотопластин, фотоплівок і фотопаперу стандартизовані [7, с. 262 — 263].

Фотографія

Фотографія (грец. phos/photos — світло, grapho — пишу) — це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері [15, с. 45].

Фотографічне зображення об'єктів одержують на світлочутливих матеріалах, у яких під дією відбитих від предметів і сфокусованих об'єктивом світлових променів утворюється спочатку приховане, а потім відповідної хімічної обробки видиме чорно-біле або кольорове зображення предметів (знімок, картка). Фотографічний запис здійснюється за допомогою фотоапарата (фотокамери).

Історія виникнення фотографії почалася набагато раніше, ніж багато хто може собі уявити. Більше того, якщо в якості відправної точки для відліку історії фотографії взяти перші випадки застосування світла для отримання зображень, то вийде, що цьому мистецтву вже більше 1000 років — адже ще в X столітті арабський математик і вчений Альгазена з Басри, який вивчав поведінку світла і писав про основні принципи оптики, зауважив цікавий природний феномен. Він виявив перевернуті зображення на білих стінах затемнених кімнат і наметів, поставлених на берегах Перської затоки — зображення проходило через невеликий круглий отвір в стіні, у відкритому запоні намету. Отриману таким чином камеру-обскуру вчений використовував для того, щоб спостерігати за затемненнями сонця — вже в той час було відомо про те, що дивитися на сонце неозброєним поглядом може бути небезпечно.

Пізніше були спроектовані портативні камери-обскури, які представляли собою невеликі дерев’яні ящики, оснащені дзеркалом, які дозволяли проектувати зображення на матову пластинку. Цими пристроями часто користувалися художники, а знаменитий Леонардо да Вінчі навіть детально описав камеру-обскуру у своєму трактаті «Про живопис» (Додаток Г).

Історія виникнення фотографії та солі срібла

Камера обскура була важливим попередником сучасної фотографії, але при цьому вона не дозволяла закріплювати отримані за її допомогою зображення. Тому серйозно говорити про історію виникнення фотографії можна тільки з XIX століття, коли в 1725 році професор Галльського університету в Німеччині, Йоганн Гейнріх Шульце, відкрив феномен світлочутливості хлориду і нітрату срібла. Під час дослідів, які проводив вчений, стало помітно, що речовина, яка потрапляє на сонячне світло, темніє, в той час як в темряві з нею нічого не відбувається. Ця подія виявилася ключовою для історії фотографії в XIX столітті. Втім, до повноцінної фотографії було ще далеко — адже Шульце не придумав, як закріпити зображення, отримане за допомогою світлочутливих речовин.

Вперше закріплене зображення вдалося отримати в 1822 році - майже через 100 років після відкриття світлочутливих речовин. Це зробив француз Жозеф Нісефор Ньєпс. Однак це зображення не збереглося, як і перша з існуючих фотографій — зроблена ним же в 1826 році знімок «вид з вікна», отримана за допомогою камери-обскури на олов’яній платівці, покритій тонким шаром асфальту. Незважаючи на те, що для історії виникнення фотографії ця подія мала величезне значення, до повноцінної фотографії було ще дуже далеко. Однак у методу Ньєпса була одне цікава перевага — після травлення асфальту виходило рельєфне зображення, і його легко можна було розмножити на будь-якій кількості примірників.

Новий етап в історії виникнення фотографії — дагеротип

Наступній події, яка стала важливою віхою в історії виникнення фотографії, ми зобов’язані учневі Ньєпса — Луї Дагеру. Саме Дагер зміг розробити відносно простий і придатний для масового застосування спосіб закріплення фотозображень. Основна ідея Дагера полягала в тому, щоб отримувати зображення за допомогою парів ртуті. Спочатку він проводив досліди з біхлоридом ртуті, але при цьому виходили дуже слабкі зображення. Тоді він вирішив удосконалити процес, експериментуючи з цукром і закисом хлору, і в 1837 році, після одинадцяти років дослідів, він, нарешті, зміг придумати перспективний спосіб закріплення. Вдосконалений варіант полягав у використанні підігрітих парів ртуті та обов’язковому змиванні частинок срібла, що не піддалися дії світла, за допомогою насиченого розчину кухонної солі.

Дагеротип (а новий спосіб отримав на честь свого творця саме таку назву) виявився найважливішим етапом в історії виникнення фотографії. Цей спосіб був відносно простим, і тому швидко став масовим. Втім, він не був позбавлений недоліків. Крім того, що для прояву знімків використовувалися токсичні пари ртуті, час експозиції досягав 30 хвилин, і тому отримувати знімки людей було досить важко — спробуйте нерухомо просидіти протягом півгодини.

Подальша подія, яка здійснила великий вплив на історію виникнення фотографії, відбулася в Англії, коли в 1840 році Вільям Тальбот розробив спосіб створення позитивної копії на сольовому папері з паперового негативу, за допомогою якого можна створити будь-яку кількість наступних копій. Ця технологія поєднувала в собі високу якість і можливість копіювання. Тальбот назвав цю технологію «калотипією», а неофіційно її охрестили «толботипією». Ця технологія в чомусь стала основою сучасної плівкової фотографії.

Варто відзначити, історія виникнення фотографії розвивалася нерівномірно, і часто в різних місцях придумувалися схожі способи фотографії приблизно в один і той же час.

Амбротипія

У 1851 році англієць Фредерік Скотт Арчер придумав новий спосіб отримання негативних фотографічних зображень на фотопластинках із застосуванням колоїдної емульсії. Цей спосіб здійснив величезний вплив на історію виникнення фотографії, і він застосовувався протягом кількох наступних десятиліть для друку знімків. Більше того, цей спосіб застосовувався практично без змін аж до кінця XX століття для виробництва друкарських кліше.

Використовуючи колоїдну емульсію, Арчер в середині 50-х років XIX століття розробив свою технологію фотографії, яку він назвав «амбротипія». В результаті цього процесу виходив скляний негатив, який виглядав як позитив, коли накладався на чорний фон. Новий спосіб виявився більш технологічний, ніж дагеротипія, і тому наприкінці 1850-х амбротипія виявилася популярнішою. До того ж, для цього способу фотографування час експонування виявився набагато меншим, і тому робити фотографії таким чином набагато простіше — цей факт не міг не вплинути на історію виникнення фотографії.

Амбротипія зробила фотографію більш простим процесом, але при цьому вона залишалася дуже недешевим задоволенням. Тому були зроблені спроби винаходу технології, яка могла б реалізувати всі переваги амбротипів, і при цьому виявитися дешевшою. Історія виникнення і розвитку фотографії просунулася вперед ще на один етап, коли в кінці XIX століття був винайдений тінтайп (друга назва — феротипія). У цій технології замість дорогої скляної пластини використовуються листки заліза або олова, які покриваються чорною емаллю. Нові матеріали дозволили помітно знизити вартість виробництва знімка, а також значно збільшили термін зберігання завдяки наявності лаку на металевій поверхні. Ця технологія виявилася настільки успішною, що застосовувалася до середини 1950;х років, коли з’явилися плівкові технології.

Фотоплівка, Кодак та Істмен

Важливою віхою в історії виникнення фотографії стала поява фотоплівки. І тут не обійшлося без людини, яка визначила напрям розвитку фотографії. Мова йде про Джорджа Істмена, засновника компанії Кодак. Все почалося з того, що Істмен, будучи пристрасним фотографом, звернув свою увагу на способи зниження вартості цього захоплення. Після серії експериментів і наукових пошуків Істмен придумав річ, яка здається нам настільки простою і логічною, що не відразу стає зрозуміло, яке велике значення має це відкриття. Фотоплівка, придумана Істменом, дозволила спростити процес. Однак Істмен був не тільки талановитим інженером — крім іншого, він виявився генієм того, що зараз називається «маркетинг».

Істмен розробив спеціальну камеру, яка працювала з його плівкою. Ця камера продавалася з уже зарядженою плівкою. Після того, як плівка була відзнята, камера просто віддавалася в спеціальні майстерні «Кодак» — клієнтам Істмена не потрібно було самим займатися проявленням фотографій. Це зробило величезний вплив на історію розвитку фотографії - адже тепер, для того, щоб отримати знімки, не потрібно було вникати в тонкощі процесу — досить було просто знімати! Саме про це говорив рекламний лозунг Істмена — «Ви тиснете на кнопку, ми робимо все інше».

Однак перша камера, яку він випустив у 1888 р. коштувала 25 доларів — досить багато для того часу. Для багатьох це було не по кишені. Проте винахідливий Істмен придумав, як знизити вартість. У 1900 році в історії виникнення фотографії відбулася подія, завдяки якій вона стала по-справжньому масовим захопленням. Справа в тому, що саме в цей час Джон Істмен випустив камеру «Box Brownie», яка коштувала всього 1 долар. Така низька ціна пояснювалася просто — камера збиралася з картону й дерева, проте для масового користувача це було не принципово.

Кольорова фотографія

Нова історія фотографії почалася разом з появою кольорової плівки. Незважаючи на те, що формально історія кольорової фотографії почалася ще на початку XX століття, активне поширення цієї технології почалося тільки в 30-х роках. Саме в той час з’явилися плівки AGFAcolor і Kodachrome. Активне впровадження кольорової фотографії зробило фотографію ще більш близькою і зрозумілою масовому глядачу. Впровадження кольорової фотографії йшло відносно повільно — справа в тому, що для прояву кольорових плівок необхідна спеціальна техніка і цей складний процес важко виконати вдома. Однак з часом, розвинена інфраструктура фотолабораторій дозволила вирішити цю проблему.

Нова епоха фотографії - цифрова

Ще новіша історія фотографії почалася разом з появою цифрової фотографії. Завдяки тому, що в цифрових фотокамерах замість фотоплівки використовується світлочутлива ПЗС-матриця — аналогова мікросхема, що складається зі світлочутливих фотодіодів, при знімку зображення оцифровується і зберігається в двійковому вигляді. Такий підхід до фотографії дозволяє сильно спростити процес фотографії, оскільки тепер можна автоматизувати всі необхідні для вдалого знімка налаштування. Крім того, цифрова фотографія дозволила зробити камери набагато більш компактними і зручними для фотографа. Незважаючи на те, що ще недавно професійні фотографи ставилися до цифрової фотографії дуже насторожено, на сьогоднішній день можна не сумніватися — ера цифрової фотографії наступила всерйоз і надовго.

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду фотографій загального призначення відносять документальну, художню, любительську. До фотографій спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

Залежно від світлочутливого матеріалу фотографії бувають двох видів: галогенсрібні й безсрібні. У галогенсрібних фотографіях світлочутливим елементом є гелогенид срібла. У безсрібних — несрібні світлочутливі сполуки. Ширшого поширення набули галогенсрібні фотографії.

За кольором зображення фотографії чорно-білі й кольорові.

За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фотоі кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір.

За розмірами плівки загального призначення фотографії випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими [9, с. 375 — 376].

Діапозитив

Діапозитив (грец. dia — через + лат. positivus — позитивний) (слайд) — позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран (Додаток Д) [7, с. 265].

Діапозитив розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів — діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно-білими і кольоровими.

Діапозитиви мають розміри 50×50, 70×70 або 85×85 мм. Плівкові діапозитиви з розмірами кадру 18×24, 24×24, 28×28, 24×36, 40×40 мм вмонтовуються в спеціальну рамку розміром 50×50 мм.

Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

Матеріальною основою слайдів і діафільмів є фотоплівка, стійкість якої до зовнішніх дій визначається складом емульсивного шару. Найбільш надійні фотоплівки з сріблосодовою емульсією: за ідеальних умов вони можуть зберігатися до 1000 років, чорно-білі фотоплівки з іншою емульсією зберігаються від 10 до 140 років, кольорові - від 5 до 30 років [9, с. 378].

2.3 Фонодокумент: загальна характеристика грамплатівки та фонограми

кінофотофонодокумент діафільм фонограма аудіовізуальний

Фонодокумент (грец. phone — звук + документ) — музично-звучний, аудіальний документ. Він містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису, який використовується, у тому випадку, коли отримання інформації можливо тільки з її допомогою (запис голосів тварин, птахів, людей, звучання музичних інструментів, аудіальна діагностика в медицині тощо).

За приналежністю знаків запису до певних знакових систем фонодокумент відноситься до розряду технічно кодованих документів, інформація на які наноситься шляхом зміни поверхні носія або його структури. Фонодокумент одержують шляхом перетворення тимчасового фізичного процесу, що відображає записуваний звуковий сигнал, у відповідні просторові зміни фізичного стану або форми носія запису. Для цього звичайно застосовують нерухомі записуючі елементи й рухомі носії запису. Напрям поширення сліду на носії запису, що виникає в результаті відносного переміщення записуючого елементу й носія, є просторовою розгорткою записуваного сигналу. Цей напрям пов’язаний з формою носія і визначається переміщенням запису щодо записуючого елементу [9, с. 379 — 380].

За матеріальною конструкцією носія фотодокументи поділяють на стрічкові (у вигляді кіноплівки й магнітної стрічки) і дискові (у формі диска).

Грамплатівка

Грамплатівка — диск із записом звуку. Це механічний фонодокумент, що має форму диска, одержаний шляхом пресування, штампування або лиття (Додаток Е) [2, с. 11].

За способом запису грамплатівки поділяють на два види: монофонічні (одноканальні) і стереофонічні (двоканальні).

За швидкістю обертання диска монографічні грамплатівки бувають 78, 45, 33 1/3, 16 2/3, 8 1/3 об/хв. Промисловість випускає монофонічні й стереофонічні грамплатівки трьох форматів: гігант (діаметр диска — 300 мм), гранд (діаметр диска — 250 мм), міньєн (діаметр диска — 175 мм).

Для розмежування грамплатівок на етикетках проставляються спеціальні позначення: М — моно, С — стерео, Г — гнучка, А — цифрова [7, с. 266]. .

Паспорт платівки — етикетка — маленький паперовий кружок у центрі диска. На етикетці, крім найменування запису й номера ДСТУ, є низка умовних позначень. Монофонічний запис позначається трикутником, стереофонічний — двома колами, що перехрещуються, і словом «стерео». Номінальна частота обертання платівки позначається цифрою 33 (число обертів за хвилину).

Кожній грамплатівці привласнюється індекс-номер, який закріплюється за нею назавжди, скільки б вона не тиражувалася.

Грамплатівки упаковують у конверт. Розрізняють художній конверт, виготовлений із спеціального паперу, і внутрішній конверт з поліетиленової плівки. За зовнішнім оформленням грамплатівки бувають: вкладені в звичайні конверти, які не мають інформації; вкладені в яскраво оформлені конверти з інформацією про її зміст; вміщені в коробки, у яких зібраний комплект грамплатівок з супровідною брошурою; платівки-альбоми, що розкриваються як книги, що мають друкарський текст; платівки, вкладені в палітурку книги. На художньому конверті, крім найменування запису, змісту програми, авторів творів і виконавців, указують прізвища звукорежисера й редактора, що записав і підготував дану програму, художника або фотографа, що оформив конверт, автора анотації. На конверті вказують рік запису і випуску платівки, завод-виробник, студію, що підготувала грамзапис, а також наклад випущеної платівки [2, с. 382].

Фонограма

Фонограма (грец. phone — звук і gramma — межа, буква, написання) — документ, матеріальний носій, із записаними на ньому звуковими коливаннями (мова, музика або умовний сигнал) [9, с. 384].

Залежно від системи звукозапису розрізняють фотографічні, магнітні й оптичні фонограми. Залежно від форми носія розрізняють магнітні фонограми на стрічці, магнітні відеофонограми у касеті, оптичні фонограми на диску. Фонограми мають великі переваги перед грамплатівками тому, що на них можна самому фіксувати будь-яку необхідну звукову інформацію. Проте якість запису на магнітній стрічці поки що не може бути такою високою, як на грамплатівках; запис може бути випадково стертим. З винаходом касет, які надійніше укрили магнітофонну плівку від випадкових пошкоджень, надійність і довговічність магнітних записів значно зросла. Час звучання касети перевершує грамплатівко вий і коливається від 60 до 120 хвилин. Виробництво касет складає 25 — 30% від загального обсягу виробництва грамзаписів у світі. Виробництво касет складає 25 — 30% від загального обсягу виробництва грамзаписів у світі. За допомогою магнітофона можна записати визначні місцеві події, виступи відомих людей, радіопрограми [7, с. 266 — 267].

2.4 Порівняльний аналіз переваг та недоліків окремих видів аудіовізуальних документів

Різноманітність відображеної у кінодокументах інформації, добре налагоджене промислове виробництво роблять кінодокументи одним з найбільш популярних видів КФФД, тому з метою визначення найбільш функціонально оптимального виду кінодокументів ми здійсни порівняльний аналіз переваг та недоліків окремих їх різновидів, а саме: діафільмів, кінофільмів та відеофільмів.

Так, головною перевагою діафільмів є те, що швидкість показу залежить від того, хто демонструє, а кожен кадр може вивчатися так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в обігу і зберіганні, можуть демонструватися на нескладному обладнанні й не вимагають для демонстрації спеціальних умов (сильне затемнення приміщення). Одночасно позитивною й негативною рисою діафільмів є суворо заданий порядок кадрів, який, з однієї сторони, допомагає користувачу уловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. За необхідності з діафільмів можна зробити слайди.

Інформаційні можливості кінофільмів набагато ширше й багатше, ніж будь-якого іншого образотворчого документа, оскільки сприймане на екрані впливає на глядача не тільки як інформація про явища, процеси або предмети, але і як їх безпосереднє адекватне відображення. Це дозволяє опускати багато пояснень і подробиці й спрямовувати увагу користувача на головну й суттєву, впливаючи на емоційну й пізнавальну сторони сприйняття. Кінофільм може демонструватися у великій (декілька сотень і більш людей) аудиторії [9, с. 367].

Відеофільм перевершує кінофільм за такими параметрами, як простота виготовлення й показу, вартість виготовлення й устаткування для виготовлення й демонстрації, тривалість створення. Відеофільм знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку йде одночасно. Відеофільм може бути показаний у незатемненій кімнаті. Відеоплівка може зупинятися для дискусії, відповіді на питання і коментарів. Велика доступність обладнання для показу відеофільм зумовила практику переписування кінофільму на відеоплівку. Недоліком відеофільмів є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість знижується. Крім того, частий показ відеофільму призводить до спотворення зображення [9, с. 370].

Таким чином, можемо визначити, що безумовного лідера серед кінодокументів не має, оскільки як діафільми, кінофільми так і відеофільми мають низку позитивних і негативних рис, тому необхідно констатувати, що діафільми, кінофільми й відеофільми рівноправні у функціонуванні в середовищі соціальної документної комунікації.

РОЗДІЛ 3. КОЛЕКЦІЇ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ В ФОНДАХ БІБЛІОТЕК

У фондах сектора нотних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (НБУВ) зберігається найбагатша музична скарбниця нашої держави. Серед унікальних нотних колекцій Розумовських, І.І.Гаврушкевича, рукописів творів сучасних українських композиторів та інших значне місце займає музейний фонд грамплатівок поч. XX ст.

Оскільки сучасна апаратура не придатна для відтворення записів, цей фонд не використовується для обслуговування читачів, а зберігається як архів і видається лише для наукових досліджень.

Видатною пам’яткою музичної україніки, яка зберігається у фондах НБУВ, є грамплатівка (№ 92 088) із записом голосу та автографом славетної української співачки Соломії Крушельницької (1872−1952). Гастролюючи у театрі La Scala в Мілані (1907), вона записала в італійській грамофонній компанії «Фонотипія» арію та романс Адріани з опери Чилеа «Адріана Лекуврер» у супроводі великого оркестру.

Є в музичному фонді НБУВ кілька платівок фабрики «Пишущий Амур» із записами голосу Ф. Шаляпіна (1873−1938), який виконує «Соловейка» П. Чайковського (4−22 583), а з українського репертуару — «Ой зелений дубе» (4−22 587) тощо. «Соловейка» співак записував двічі: в 1932 p. (№ 2825) і в 1913;1914 pp. У НБУВ зберігається повторний запис.

Серед платівок із записом голосу Е. Карузо у фондах НБУВ — цікава серія продукції фірми «Monarch Record «Gramophpone», яка мала відділення в різних країнах. У фірмі «Deutsche Granimophon-Gesellscliaft» співак записав арію Аддіо Тості (2−52 035), в Іспанії - пісню «Лоліта» Буцці-Печіа (Buzzi-Peccia (62 005), а у Франції - арію Фауста Гуно (332 030). Ця ж фірма записала в Ризі українську народну пісню «Ой у лузі та ще й при березі» (22 180) у виконанні Ф. Шаляпіна з хором Імператорської московської опери (під керівництвом М Л. Семенова), а також дует Левка й Ганни з опери «Майська ніч» М. Римського-Корсакова (24 036) (співають у супроводі оркестру артисти російської опери В.П.Дамаєв і В.Н.Петрова-Іванцова).

Український репертуар був дуже поширений у тогочасних грамофонних записах. Вважається, що перші записи українських пісень (пісня «Сонце низенько» і дует Оксани й Андрія з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм») здійснило товариство «Еміль Берлінерс Грамофон» у Лондоні 1899 p. під час гастролей російського хору С. Медведєвої. На жаль, записи розшукати не вдалося.

У 1907р. інженер-звукотехнік фірми «Грамофон» Сінклер Дербі записав у Полтаві голос видатного драматурга, актора й режисера МЛ. Кропивницького та українські пісні у виконанні оперного співака М. Ф. Швеця. Напевне, тоді ж було записано «Заповіт» Т. Шевченка у виконанні українського хору П-А-Шереметінського (є у фондах НБУВ). Цей запис відіграв важливу роль в атрибуції авторства твору, оскільки на обкладинці першого віщання хорової партитури прізвище композитора Г. П. Гладкого (1849−1894) було скорочено до Г-го. Після виходу цієї платівки, де вказаний автор музики. авторство стало безперечним.

Одна з поширених в Україні грамофонна фірма «Сірена гранд рекорд» (Вільно) мала відділення у Варшаві, Одесі, Петербурзі й Москві. Платівки з її етикеткою з’явилися на рубежі 1908;1909 pp. Ф. Погребенник вважає, що запис цією фірмою пісень «Закувала та сива зозуля» і «Гей, не дивуйте, добрії люди» (№ 9449) у виконанні малоросійського хору під керівництвом Н.І.Кочергінаналежить до 1910р. На конверті цієї грамплатівки вказано адресу: Київ, Хрещатик, 41 у бельетажі - і прізвище власника — Г.І.Індржишек.

Після відкриття у 1912 р. в Києві грамофонної фабрики виготовляються власні грамплатівки з етикетками «Артнстотипія» і «Екстрафон». У фонді НБУВ є декілька платівок цієї фірми із записами Київського симфонічного оркестру під керуванням відомого на той час диригента театру Бергоньє Б.І.Воячека (1857−1934). Номери платівок-№ 117. 118 і 121,122 — говорять про те, що записи здійснено на початку виробництва платівок в Україні.

Знайомство з музейним фондом грамплатівок НБУВ свідчить про давні традиції українського музичного грамзапису і значні художні надбання музичної україніки в цій галузі.

Унікальною пам’яткою минулого є фонографічні воскові циліндри (ФВЦ). ФВЦ з фонозаписом — це особливий вид документів, носієм інформації яких є нетрадиційний композиційний матеріал на основі карнаубського та інших твердих рослинних восків з додаванням бджолиного воску, парафіну, ладанного масла та пластифікаторів (рицинова й оливкова олії, мінеральні мастила тощо). Обстеження показало, що найхарактернішими пошкодженнями ФВЦ є механічні, фізико-хімічні, біологічне. Щоб запобігти передчасному руйнуванню фоноциліндрів, слід дотримуватися певних умов зберігання. Реставрація фонозаписів є надзвичайно складною і тонкою операцією, яка виконується, зважаючи на конкретну цінність тієї чи іншої одиниці зберігання.

Найбільшим зібранням ФВЦ у нашій державі є колекція фонозаписів єврейського фольклору НБУВ, сформована в 1929;1936 pp. Інститутом єврейської пролетарської культури, пізніше реорганізованим у Кабінет єврейської культури АН України (1936;1949). Колекції фонозаписів в Україні: Центральний державний кінофотофоноархів (20 од. зб.); Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ. На сьогодні загальна кількість ФВЦ, що зберігаються в інституті рукописів НБУВ, становить 1014 од. зб.

У 1877 р. Т. Едисон (США) винайшов фонограф, який дав змогу записувати інформацію на циліндричних звуконосіях. Ч. Тайнтер удосконалив як сам прилад (електричний привід був замінений годинниковим пружинним механізмом з відцентровим регулятором, що забезпечувало рівномірне обертання циліндра), так і циліндр-звуконосій (олов'яну фольгу (станіоль) заступив еластичний матеріал — воскова композиція). Перекупивши патенти Ч. Тайнтера, Т. Едисон організував компанію по виробництву фонографів «Edison Busines Phonograph».

Універсальність фонографа (і записував, і відновлював звук) сприяла його швидкому розповсюдженню в світі. Аж до середини 30-х років ХХ ст., тобто протягом майже 60 років з часу винаходу, фонограф слугував для збирання фольклорної музики та пісень, запису голосів видатних діячів культури й історії.

У багатьох бібліотеках та архівах світу збереглися різні за обсягом колекції ФВЦ, зокрема:

— Фольклорному центрі Бібліотеки Конгресу (одне з найбільших зібрань);

— Віденському фонограмархіві; Фоноархіві Берліна;

— Національному звуковому архіві Британської бібліотеки (З тис. од. зб.); Центральному державному архіві звукозапису (майже 400 од. зб.); Музеї музикальної культури ім. М. Глінки; Політехнічному музеї; Музеї Л. М. Толстого (19 од. зб.) (усі - Москва); Фоноархіві інституту російської літератури Російської Академії наук (Пушкінський Дім) (7 тис. од. зб.); Музеї зв’язку — (обидва — Санкт-Петербург).