Історія держави і права Арабського халіфату

РЕФЕРАТ

на тему:

" Історія держави і права Арабського халіфату"

ПЛАН

1. Виникнення арабського халіфату. Історія розвитку Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійнополітична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х Його історію можна розділити на слідуючі основні періоди:

1. 1.Розклад родоплемінного ладу- (VІ - VІІ ст.),.

2. 2.Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662−750 рр.).

3. 3.Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750−1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був розположений в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н.е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як «печатку» (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа («заступника») пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 — 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли. Через рік весь півострів сповідував іслам, «лжепророків» ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем’я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 — 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 — 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків. Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної «партій», християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт «ромеїв» над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали «мечем Аллаха» .

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним — перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс — давня столиця Персиди).

Еран-шахр перестав існувати як держава. Останній Сасанід Єздигерд ІІІ був убитий у 651 р. біля Мерва, а спроби його сина спертися на допомогу тюрків та китайців зазнали невдачі.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо «новий мусульманин» одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров’я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка).

Столицею халіфату став Дамаск.

Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф’ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети — стабільності халіфату та омейядівської династії.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет «думки вчених» (іджма), «суспільної користі» (істіслаха), «нововведення» (біда), «особистої думки» (рай), «аналогії» (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів — 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов’язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти «узурпаторів» Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів «законним» правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів — халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх «правовірних», але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам («керуючий молитвою»), який, на відміну від суннітів (де імам — це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками «чистоти» ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов’язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань — на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.

2. Право Арабського халіфату В процесі цієї боротьби племена на Аравійському півострові об'єдналися і початок цього об'єднання положив засновник мусульманської релігії Мухамед, який був бідним паступахом і вже в цей час став пророкувати єдиновірство, виступав проти знаті. Переслідуваний нею він в 622 році втік з Меки в м. Ярсіб який потім стали називати містом пророка — Медіною. 622 рік став для мусульманів священним роком — роком запровадження Ісламу. Проповіді і пророцтва Мухамеда після його смерті були зведені в єдину книгу, яка одержала назву Коран.

В Медині до Мухамеда прийшли духовна і світська влада. Іслам і його сторонники утверджували свою владу і не тільки проповідями, але і силою зброї. Між Мединою і Меккою розгорілась боротьба, в якій перемогла Медина. Родова знать признала Мухамеда. Був завойований і Йемен.

В 632 році Мухамед помер, а його наступники продовжували завойовувати території, які продовжувались до 751 року. Отже склалась держава з центром спочатку в Мецці і Медіні, потім в Багдаді.

Після смерті Мухамеда між знаттю розгорілась жорстока боротьба за владу. В 662 році в результаті жорстокої боротьби до влади прийшли Омейяди, які правили державою майже сто років. Їхнє правління відзначалось швидким збагаченням аристократії, військових начальників, посиленням експлуатації підкорених народів, а також багаточисельними збройними повстаннями рядових арабів і підкорених народів. В 750 році Омейяди потерпіли поразку в результаті повстання арабських племен, іранських селян рабів і феодалів, яке переросло в громадянську війну. Халіфат очолила династія Абасилів. Столиця в Дамаску була перенесена в спеціально побудоване місто Багдад (столиця якої держави є тепер Багдад?).

Суспільний лад: панівний клас — халіфи, намісники і військові начальники. В склад панівного класу входили також і верхушки підкорених народів, які прийняли мусульманство (по Корану всі люди ділились на правовірних і неправовірних).

Селяни в халіфаті складали основний податний прошарок, причому становище селян-мусульман було більш важким.

Високо була розвинуте в халіфаті міське життя. Це були міста з великими центрами торгівлі ремесла і культури. Панівним класом міст були феодали. Великим впливом користувались корпорації богословів і закони торговців, які об'єднувались навколо шкіл богослов’я і права — медресе.

Дуже великий процент суспільства складали раби, які поділялись на челядь, військових слуг і рабів використовуваних в виробництві.

Державний устрій: Верховне правління було зосереджено в руках халіфа і його намісників. При Абасидах появилась посада візиря, якому підчинявся весь адміністративно-фінансовий апарат, військо.

Місцеве управління: Халіфат ділився на намісництва — емірати. Основними еміратами являлись: Іспанія, Африка, Єгипет, Сірія, Іран, Північна Індія. Намісництва передавались по спадковості. Намісники еміри були такими ж деспотами, оточені пишним двором як і халіфи, а Багдаді.

Судова система: Намісник мав і судову владу. В відправленні правосуддя допомагали йому кадії, які потім стали самостійними суддями. Функції кадії зберігались тільки для суддів мусульман. В залі присутніми були два офіційних понятих, судові пристави і захисник.

Право в халіфаті формувалось в єдності з Ісламом і його догматикою. Отже єдиним джерелом права являвся Коран.

Право власності. Основні предмети власності земля, худоба, будівлі, зброя, коштовності, раби являлися власністю держави.

Предметом регламентації особливої являлось користування водою. Суспільна власність на воду була священним догматом. Озера, ріки були власністю мусульманської общини. Колодізя, фонтани, те, що створено людською працею — знаходилось в приватній власності. В зв’язку з такою особливістю власності на воду і користування нею в 844 році був створений водний кодекс. «Книга про канали», який регламентував користування водою для орошення полів.

В халіфаті в зв’язку з великим розвитком торгівлі були широко розвинуті договори і різні угоди, такі як зобов’язання з причинення шкоди, безпідставного збагачення, купівлі-продажу, дарування, підряду, аренди земельних участків, договір займу та застави. Коран забороняв позику під проценти. Широкого застосування набули векселі.

Шлюбно-сімейні відносини. В VІ-VІІ ст. у арабів була патріархальна сім'я. Дорослий син після одруження виходив з сім'ї і ставив поруч свою палатку. Притаманні ранні форми шлюбу, які збереглись дотепер.

Шлюбу окремих племен властиві риси матріархату. Діти одержували ім'я по матері, а право розлучення належало жінкам. Жінка мала право перебувати в шлюбі з декількома мужчинами, який проживав з нею по місяцю. Батьківство встановлювалось по вказівці жінки. Дуже широко застосовувалися і тимчасові шлюби, які збереглись і до цього часу.

Останки матріархату вииживають себе у міського осідлого населення і в шлюбних відносин встановлюється панування мужчини, Коран допускав багатожонство, але не більше 4-х жінок одночасно. Крім жінок можна було мати і рабинь-наложниць. Шлюб оформлявся усним або письмовим договором або угодою між батьками. Вік не мав значення, в шлюб вступали особи, які досягли статевої зрілості. Коран забороняв шлюби між близькими родичами. Шлюби розривалис по багатьох причинах (відсутність чоловіка більше півроку, порушення вірності, віровідступництво, жорстоке відношення до жінки) і процедура розірвання шлюбу була дуже простою.

Праов наслідства. В доісламську епоху «той хто вміє їздити на коні і володіти мечом — позбавлення права наслідства». При Мухамеді право наслідства для жінок було значно обмежене.

Кримінальне право: Поняття злочину у мусульман було невідділиме від гріха, тобто злочинні посягання були заборонені Кораном.

Першу групу складали «кровні злочини» тобто вбивства і поранення не зв’язані з грабіжництвом. До мухамеда за вбивства каралось вбивство тобто кровна помста. Мухамед звузив рамки покарання. Кровна помства існувала тільки за навмисне вбивство, а за ненавмисне — грошову компенсацію родичам вбитого. За протиправні діяння відповідали особи, які досягли 15−18 років. Оп’яніння, яке було причиною втрати пам’яті, звільняло від кримінального покарання.

Мусульманському праву відома необхідна оборона і крайня необхідність. Потерпілий міг вбити злодія або грабіжника щоб повернути своє майно.

Друга група злочинів — худуд (віровідступництво), порушення шлюбної вірності, п’янство, дача неправдивих показів, а також крадіжки та грабежі). За ці злочини призначалася смертна кара, відрізання рук, ніг. За порушення шлюбної вірності Коран виносив покарання — сто ударів кнутом, а жінці додатково — пожиттєве домашнє утримання.

Каяття звільняло від покарання по цій групі злочинів.

Третя група злочинів — посягання на державний устрій. За ці злочини передбачалася кара в вигляді позбавлення волі, конфіскацію майна і права носити чалму.

Література

1. 1.Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К., 2001.

2. 2.Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост. К. Е. Ливанцева. — Л., 1987.

3. 3.Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред.З. М. Черниловского. — М., 1984.

4. 4.Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К., 2003.

5. 5.Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. — Вид. 2-е. — К., 2003.