Конструювання базових значень і смислів через нову класифікацію в наукових дослідженнях

Конструювання базових значень і смислів через нову класифікацію в наукових дослідженнях.

.

.

Критерiй «зручностi», який неодноразово використовувався Пуанкаре для вибору геометрiї, якiй вiддається перевага, i пояснення трьохмiрностi простору, стали причиною багатьох непорозумiнь. Не пояснюючи смислу, який вiн вкладав у цей невдалий (на думку самого Пуанкаре) термiн, Пуанкаре дав привiд для рiзноманiтних iнтерпритацiй своєї позицiї. Тому в подальшому йому неодноразово доводилось виступати проти спроб явно суб'єктивiстськи тлумачити його слова. Однак, в деяких своїх працях вiн вiдзначив об'єктивну пiдставу для вибору тiєї чи iншої теоретичної схеми з умов зручностi. Так, ще у 1887 роцi в працi «Про основнi гiпотези геометрiї», вперше поставивши питання про вибiр геометрiї для опису фiзичних явищ, Пуанкаре пояснював: «Ми вибрали з-помiж всiх можливих груп одну особливу для того, щоб до неї вiдносити фiзичнi явища, подiбно до того як ми вибираємо систему трьох координатних осей, щоб до неї вiдносити геометричнi фiгури. Що ж визначило наш вибiр?

Це, по-перше, простота обраної групи; але є й iнша пiдстава: в природi iснують тiла, що називаються твердими, i досвiд говорить нам, що зв’язок рiзних можливих перемiщень цих тiл виражається iз значним ступенем наближення такими ж самими спiввiдношеннями, що й рiзнi операцiї обраної групи" [3.-с.62]. Тим самим Пуанкаре прямо вказує, що вибiр геометрiї i групи рухiв визначається їх вiдповiднiстю руховi реальних тiл. Майже те саме вiн писав через два десятилiття у книзi «Наука i метод»: мова трьох вимiрiв, на його думку, пристосована до «свiту, що має певнi властивостi, i головна з цих властивостей полягає в тому, що в цьому свiтi iснують твердi тiла, якi перемiщаються за такими законами, котрi ми iменуємо законами руху немiнливих твердих тiл» [3. -с.286].

Називаючи аксiоми геометрiї конвенцiями, Пуанкаре ставить i важливу гносеологiчну проблему, звертаючи увагу на той факт, що думка вченого «вiдлiтає» вiд безпосередньо даної йому в чуттєвому досвiдi реальностi. Проте, для нього цiлком незрозумiло, як вирiшити цю проблему i яким чином геометричнi системи, на зразок евклiдової, все ж таки вiдповiдають властивостям навколишнього свiту. Невирiшуванiсть даної проблеми значною мiрою сприяла тому, що гносеологiчна концепцiя Пуанкаре сприймалась як конвенцiоналiзм: пiдкресливши наявнiсть конвенцiй на початку геометричного пiзнання, вiн не змiг показати, яким чином в плинi свого розвитку воно наповняється об'єктивним змiстом, вiльним вiд умовностi та будь-якої довiльностi. Ле Руа навiть дорiкав Пуанкаре за непослiдовнiсть i стверджував, що допущення конвенцiональностi аксiом автоматично веде до визнання конвенцiональiностi всiєї споруди геометричного знання i заперечення можливостi її вiдповiдностi чому-небудь iснуючому поза людським розумом. Без сумнiву, конвенцiоналiзм виростає на основi вчення Пуанкаре про конвенцiональнiсть геометричних аксiом, але подiбний розвиток вчення сам французький вчений категорично заперечував. В якостi фiлософського вчення конвенцiоналiзм остаточно був оформлений Ле Руа i вiдстоювався ним.

Стосовно ж Пуанкаре, то у всiх його фiлософських творах проходить полемiка з «новим номiналiзмом», як вiн називав конвенцiоналiзм Ле Руа (Пуанкаре так резюмував дану концепцiю: «Наука складається з одних лише конвенцiй, i своєю позiрною достовiрнiстю вона зобов’язана тiльки цiй обставинi; науковi факти i — тим бiльше — закони є штучним витвором вченого; тому наука зовсiм не спроможна вiдкрити нам iстину, вона може слугувати нам лише правилом дiї» [3. -с.281]). Особливо яскраво ця полемiка проявилась при iнтерпретацiї Пуанкаре фiзичної науки.

У складi фiзичної теорiї Пуанкаре виокремлює два основних елементи — факти i узагальнення. Використовуючи термiнологiю Ле Руа, який дiлив факти на «недоведенi» та «науковi» i стверджував, що «науковi» факти являють собою довiльну конструкцiю вченого, вiдокремлену прiрвою вiд безпосередньої реальностi «недоведених» фактiв, Пуанкаре зовсiм iнакше, анiж його опонент, уявлял собi вiдношення мiж названими видами фактiв. «Недоведений» факт Пуанкаре розглядає як чуттєве i суто iндивiдуальне сприйняття людиною якого-небудь явища; це надає даному факту риси довiльностi. Але наступна мовна характеристика сприйняття стирає власне iндивiдуальнi i суб'єктивнi моменти в ньому; вона може слугувати позначенням для безлiчi однотипних сприйняттiв рiзних людей. Виражений в мовi, факт стає досяжним для оцiнки його в якостi iстиного чи хибного: «для перевiрки ми звертаємось або до свiдчень наших чуттiв, або ж до спогадiв про цi свiдчення» [3.-с.275]. Мовне вираження i верифiкацiя, що здiйснюється при цьому, означають, за Пуанкаре, перетворення «недоведеного» факту в «науковий» факт; мiж ними, таким чином, iснує спадкоємнiсть, але науковий факт є вищим (за своїм об'єктивним значенням) вiд «недоведеного», оскiльки вираження у мовi i процедура перевiрки усунули з нього довiльнiсть, що була властива для суб'єктивного, «недоведеного» факту.

Пуанкаре пiдкреслює, що «науковi» факти, якi являють собою результат спостереження чи експерименту, дають знання про сам предмет, який вивчається вченим. Значення перевiрки полягає якраз в тому, щоб встановити вiдповiднiсть «наукового» факту до реальностi. Саме тому «науковий» факт в подальшому може бути уточнений, доповнений, але нiякий прогрес науки не може призвести до його повного заперечення. Цей об'єктивний змiст «наукових» фактiв забезпечує, на думку Пуанкаре, спадкоємнiсть в розвитку фiзики. «Пiдсумок: факти є фактами; якщо буває, що вони узгоджуються з передбаченнями, то це зовсiм не є результатом нашої вiльної дiяльностi» [3. -с.279]. Подiбне трактування фактiв суперечить фiлософському конвенцiоналiзму, а не методологiчному.

Розглядаючи факти як фундамент науки, Пуанкаре вказує на необхiднiсть для вченого наступного кроку — узагальнення фактiв. «Вчений повинен органiзовувати факти; наука створюється з фактiв, як будинок з цеглин. Але накопичення фактiв є не в бiльшiй мiрi наукою, анiж купа цеглин — будинком» [3. -с.91]. При характеристицi узагальнення Пуанкаре вiдходить вiд точки зору однобокого емпiризму, яка була поширеною серед значної частини природодослiдникiв Нового часу i яку фiлософськи обгрунтовував позитивiзм. Вiн вiдзначає, що в русi наукової думки вiд фактiв до узагальнень немає тiєї абсолютної безперервностi, котра припускалась до цих пiр емпiризмом, а спостерiгається своєрiдний стрибок — якщо факти є строго достовiрними i повиннi бути такими, то узагальнення спочатку виступають у виглядi гiпотези: «» Будь-яке узагальнення є гiпотезою". Якщо ранiше, у XYIII столiттi i протягом значної частини ХIХ столiття, бiльшiсть природодослiдникiв, услiд за ньютонiвським принципом — «гiпотез не видумую» , — абсолютно протиставляли наукове знання i гiпотези, то Пуанкаре дiйшов висновку, що в останнi десятилiття розвиток науки зробив «очевидним, що математиковi не можна було б обiйтись без гiпотези i що тим бiльше не обходиться без неї експериментатор» [3. -с.97]. Цей висновок означав усвiдомлення зростаючої ролi теоретичного мислення по мiрi глибшого пiзнання реальностi i водночас усвiдомлення специфiки рацiонального пiзнання, неможливостi його зведення до чуттєвого пiзнання.

Але Пуанкаре не лише виявляє iстотну роль гiпотези в науцi. Першочергову важливiсть для нього має вияснення того, який вплив мають на значущiсть наукових теорiй тi гiпотетичнi узагальнення, на основi котрих вони виростають. Вiдкидаючи як дилетатнський такий пiдхiд, згiдно якого гiпотези настiльки послаблюють теоретичнi погбудови, що вони «повиннi були руйнуватись вiд одного подиху вiтру», Пуанкаре стверджує, що «гiпотеза є не лише необхiдною, але й дуже часто законною» [3. -с.98].

Конкретне значення твердження про правомiрнiсть та необхiднiсть гiпотез розкривається Пуанкаре при аналiзi таких вищих узагальнень фiзики, якими є формулювання законiв природи. Тут, як i при аналiзi геометрiї, в Пуанкаре є багато висловiв, якi, якщо їх розглядати поза контекстом, виглядають як вираження фiлософського, а не методологiчного конвенцiоналiзму.

Розглядаючи класичнi надбання фiзичної науки неважко помiтити, що фiзичнi теорiї можуть сповiщати нам образи дiйсностi, якої не iснує емпiрично, навiть не може iснувати для нас, якщо ми не послiдовники платонiвського вчення про iснування свiту iдей. Такий стан справ вже давно був усвiдомлений стосовно математики. Науковцi вже полишили спроби знайти у емпiричнiй реальностi трикутник, коло, квадрат i т.п., якi були б абсолютно тотожнi з математичними визначеннями геометричиних фiгур. Емпiрична дiйснiсть, з якою мають справу люди, складається лише з багатокутникiв, кiлькiсть кутiв емпiрично даних предметiв завжди залишається остаточно невизначеною з причини неможливостi створення способу абсолютно точного вимiрювання. Тому вчення Платона про незмiнний свiт iдей визнано фiлософською абстракцiєю. Тепер же, схожий стан справ було усвiдомлено i в сферi фiзичних теорiй (що переконливо було доведено прагматичним аналiзом практичностi знання). Вже нiкого не здивувати тезою, що не iснує тiла, на яке дiє лише одна сила, або не дiє жодної (закон Ньютона).

Розрiзнюючи у фiзицi «iстини чистого досвiдного походження», що встановлюються з деяким наближенням для майже iзольованих систем, i строго достовiрнi «постулати, що прикладаються до процесiв всього Всесвiту», Пуанкаре проголошує, що «постулати цi зводяться, врештi решт, до простих конвенцiй. Цi конвенцiї ми в змозi встановлювати, поскiльки заздалегiдь впевненi, що нiякий досвiд не опиниться з ними в суперечностi» [3. -с.277]. Але, вiдкидаючи фiлософський конвенцiоналiзм Ле Руа, Пуанкаре вiдразу ж вносить важливе коректування до своєї методологiчної позицiї: «Такi конвенцiї, однак, зовсiм не абсолютно довiльнi; вони зовсiм не є витвором нашого бажання. Ми засвоюємо їх лише тому, що вiдомi дослiди показали нам всю їх зручнiсть» [3. -с.279]. Пiд «зручнiстю» основних узагальнень фiзики, як i пiд «зручнiстю» геометричних аксiом, французький вчений розумiє їх вiдповiднiсть до властивостей навколишнього свiту.

Всупереч не лише конвенцiоналiзмовi Ле Руа, але й епiстемологiчним твердженням Бутру про випадковiсть законiв природи, Пуанкаре заявляє, що «науковi закони — це не штучнi винаходи; ми не маємо нiяких пiдстав вважати їх випадковими…» [3. -с.279]. Вiн проводить розрiзнення мiж штучнiстю методологiчних прийомiв, при допомозi котрих вiдкриваються закони природи (та чи iнша система вимiрювання, певнi вимiрювальнi прилади, такi специфiчнi засоби рацiонального пiзнання, як гiпотеза), i епiстемологiчним визнанням незалежностi вiд суб'єктивних переконань людини змiсту цих законiв. Звертаючи увагу на те, що при переходi вiд повсякденного досвiду до наукового зберiгається деякий спiльний для обидвох видiв досвiду i немiнливий елемент (iнварiант), Пуанкаре так характеризує його сутнiсть: «Iнварiантнi закони являють собою спiввiдношення мiж „сирими“ фактами — тодi як спiввiдношення мiж „науковими“ фактами завжди залишаються залежними вiд вiдомих конвенцiй» [3. -с.275].

Теза про iнварiантнi закони, по сутi, є визнанням того, що у самiй природi iснують постiйнi сталi зв’язки явищ, якi вiдбиваються спочатку повсякденною свiдомiстю («ненауковi» факти), а потiм отримують строгу математичну форму вираження у фiзичнiй науцi. Однак, об'єктивний сенс названої тези усвiдомлюється Пуанкаре настiльки нечiтко, що в нього є багато формулювань, якi принципово заперечують об'єктивнiсть законiв природи. Так, вважаючи, що цi закони виражають «гармонiю» природи, вiн пише: «Але чи iснує поза людським розумом ця гармонiя, яку людський розум прагне вiдкрити в природi? Без сумнiву — нi; не можлива реальнiсть, яка була б цiлком незалежною вiд розуму, котрий осягає її, бачить, вiдчуває її» [3. -с.181]. Тобто, з положення, що саме людина пiзнає закони природи, Пуанкаре робить висновок, що поза людським розумом поняття «закон природи» не має сенсу.

Якщо, за Пуанкаре, вчений не може довiльно створити того вiдношення мiж фактами, яке виражається в формi судження про закон природи, то що ж вiн має на увазi, коли говорить про вiльну творчiсть людського розуму в процесi пiзнання? По-перше, залежнiсть вибору та видiлення тiєї групи фактiв, на основi вивчення зв’язкiв мiж якими формулюється закон природи, вiд творчої проникливостi вченого. По-друге, здатнiсть вченого знайти чи створити математичний апарат, необхiдний для наукового вираження якої-небудь природної закономiрностi. По-третє, спроможнiсть висунути узагальнення, яке є результатом складних логiчних операцiй, а не простого спостереження фактiв. Таким чином, йдеться про виявлення рис, що характеризують дiйсну активнiсть мислення вченого в процесi пiзнання.

Особливе значення у вирiшеннi проблеми конструювання базових значень i смислiв через нову класифiкацiю мають дослiдження польського логiка Казiмежа Айдукевича. Його «радикальний конвенцiоналiзм» є в однаковiй мiрi спорiдненим i з конвенцiоналiзмом, i з неопозитивiзмом — свої витоки вiн бере в них обидвох. Погоджуючись, що наше знання спираєтьмя на конвенцiю i є суто умовним погодженням, вiн вбачає суть цiєї конвенцiї у виборi певної мови i пов’язаного з нею поняттєвого апарату «картини свiту» .

Пiдкреслення значення мовного аналiзу для фiлософiї поєднує «радикальний конвенцiоналiзм» з неопозитивiзмом Вiденського Кола, що зовсiм не дивно — адже Айдукевич належав до Львiвсько-Варшавської школи фiлософiв, яка багато в чому пiдтримувала погляди вiденцiв. I для iндуктивiстiв, i для методологiчних конвенцiоналiстiв наявна спiльна проблема. Якщо мова є вирiшальним фактором у процесi мислення, то вибiр мови має вирiшальне значення для зображення свiту. Тодi конвенцiя означає, власне кажучи, лише вибiр мови. Але для iндуктивiстiв проблема такого вибору за межами їх методологiї; епiстемологiчна проблема.

Саме стосовно вирiшення проблеми мiсця конвенцiї розвиває свої думки Айдукевич. Вiн дещо видозмiнює її таким чином: концепцiя «логiчного синтаксису мови», що обстоювалась у певний перiод творчостi Карнапом, є обмеженою, а тому слiд перейти вiд аналiзу синтаксису виразiв до аналiзу значень виразiв — тобто до семантики. Зауважимо, що таким самим пiзнiше був пiдхiд i самого Карнапа.

Айдукевич прагне не розривати синтаксис i семантику, а водночас з логiчним синтаксисом ввести до аналiзу мови i семантику. Тодi фiлософiя стає для нього розширеним «аналiзом мови», а наука функцiєю мовних конвенцiй.

Основне положення «звичайного» конвенцiоналiзму, на думку Айдукевича, звучить так: «…iснують проблеми, якi досвiд неспроможний вирiшити, допоки не буде введена довiльно прийнята конвенцiя, яка тiльки й в змозi у поєднаннi з даними досвiду вирiшити проблему. Судження, що здiйснюють це вирiшення проблеми, таким чином, не нав’язуються нам винятково досвiдом; їх визнання залежить частково вiд волi, поскiльки ми можемо довiльно змiнити конвенцiю, яка сприяє вирiшенню проблеми, а тим самим ми прийдемо до iнших суджень» [5.-str.6].

Своє завдання Айдукевич вбачає в узагальненнi та радикалiзацiї цього положення слiдуючим чином: «…ми хочемо висунути й обгрунтувати твердження, що не лише деякi, але всi судження, якi ми визначаємо i якi складають все наше зображення свiту, не є ще однозначно визначеними через данi досвiду, а залежать вiд вибору поняттєвої апаратури, при допомозi котрої ми вiдображаємо данi досвiду. Цю поняттєву апаратуру ми можемо, однак, вибрати такою чи iншою, завдяки чому змiнюється i все наше зображення свiту. Це означає, що допоки хто-небудь користується певною поняттєвою апаратурою, до тих пiр данi досвiду приводять його до визнання певних суджень. Цi данi досвiду не змушують, однак, його абсолютним чином до визнання цих суджень, адже суб'єкт може звернутись до iншої поняттєвої апаратури, на основi якої цi ж самi данi досвiду не змушують вже його визнати цi судження, бо в новiй поняттєвiй апаратурi ми вже не знаходимо бiльше цих суджень» [5.-str.8].

Аналiзуючи наведенi самовизначення не важко помiтити, що Айдукевич вiдразу ж чiтко вiдрiзняє себе вiд попереднього конвенцiоналiзму. Якщо останнiй звертався по допомогу до довiльно укладених угод як засобiв пiзнання лише в деяких випадках, то «радикальний конвенцiоналiзм» є радикалiзованим у тому вiдношеннi, що вiн бачить в них потребу при будь-якому судженнi. Тому все зображння свiту залежить вiд умовного вибору певної поняттєвої апаратури, а оскiльки цей вибiр є конвенцiональний, то отримане нами зображення свiту є цiлком довiльним творiнням розуму [Див.:6].

Для точного розумiння намiрiв «радикалiзацiї» у Айдукевича необхiдно розглянути ту термiнологiю, яку вiн використовує. Це полегшується тiєю обставиною, що виклад «радикального конвенцiоналiзму» сам Айдукевич зробив у працi «Образ свiту i поняттєва апаратура», а термiнологiчний аналiз — у книзi «Наукова перспектива свiту» .

Полемiзуючи з Карнапом, Айдукевич висуває тезу, що для однозначного визначення мови необхiдно не тiльки вияснення запасу слiв даної мови та правил її синтаксису, але й вказiвка на спосiб, при допомозi якого ми в данiй мовi надаємо словам та виразам того чи iншого смислу. Правила приписування словам та виразам значень Айдукевич називає правилами смислу. На його думку, iснують три види таких правил:

(1) аксiоматичнi, що видiляють речення, якi не можуть бути вiдкинутi в жоднiй емпiричнiй ситуацiї без порушення принципiв смислу даної мови;

(2) дедуктивнi, що видiляють такi пари речень, в яких за прийняття першого речення з даної пари необхiдно визнати також i друге речення;

(3) емпiричнi, що вiдносять певнi речення до певних даних досвiду. Сукупнiсть речень, що видiляються всiма трьома класами правил смислу, Айдукевич називає перспективою свiту даної мови, а класи смислiв, що належать виразам, якi виступають в данiй мовi поняттєвою апаратурою.

Айдукевич стверджує: «Перспектива свiту залежить вiд двох факторiв. З одного боку, вона залежить вiд досвiдного матерiалу, на якому вона побудована, а з iншого — вiд поняттєвого апарату i пов’язаних з ним правил смислу. Перша частина цього твердження є очевидною. Не менш очевидна й друга. Разом iз змiною поняттєвого апарату змiнюються i проблеми, якi ми вирiшуємо, спираючись на тi ж самi данi досвiду. Рiзнi науки користуються рiзними поняттєвими апаратами, якi можуть лише частково спiвпадати. Але й сама наука змiнює в плинi свого iсторичного розвитку свiй поняттєвий апарат, котрим вона користується. Ця змiна частково затемнюється тiєю обставиною, що насправдi змiнюються поняття, слова ж залишаються без змiн» [5.-str.48].

Схожу думку Айдукевич висловлює систематично: «Ми приходимо, таким чином, до головного положення даної працi. Жодне висловлене судження не нав’язується нам досвiдом абсолютно. В дiйсностi данi досвiду змушують нас до прийняття певних суджень, коли ми стоїмо на грунтi певної поняттєвої апаратури; якщо ми, однак, змiюємо цю поняттєву апаратуру, то ми можемо, незважаючи на наявнiсть тих самих даних досвiду, утриматись вiд визнання цих суджень» [5.-str.52].

Таким чином, зображення свiту є завжди суб'єктивним i цiлковито довiльним; воно залежить вiд довiльного вибору «поняттєвої апаратури», тобто вiд вибору «мови» в логiцистському розумiннi цього слова (тобто певної системи аксiом).

Айдукевич вважає, що при прийняттi його теорiї може виникнути деяке непорозумiння, i намагається вiд нього вiдмежуватись; вiн не бажає, щоб його позицiя iнтерпретувалась в тому дусi, що перехiд вiд однiєї поняттєвої апаратури до iншої може перетворити iстинне речення в хибне. Вiн лише стверджує, що в цiй новiй мовi ми не знайдемо еквiваленту для речення, яке можливе у попереднiй мовi, i тому не буде порушенням її правил смислу, якщо ми утримаємось вiд визнання даного речення. Але це фактично означає ось що: довiльно обираючи мову (а саме так говорить Айдукевич), ми так само довiльно створюємо образ реальностi, а точнiше — навiть саму реальнiсть, оскiльки за межами «картини свiту», на думку Айдукевича, практично нiчого немає.

Тут виникає ще одна цiкава проблема «радикального конвенцiоналiзму», а саме: Айдукевич визнає, що ми можемо не лише довiльно обирати мову, але й що такi альтернативнi мови не перекладаються. Що це означає? Це означає, що немає того об'єктивного предмету, з яким цi мови спiввiдносяться.

Така позицiя безпосередньо стає визначальною стосовно проблем iстини. Так чи iнакше, при обговореннi проблеми вибору зображення, образу, картини свiту постають питання про можливiсть вибору поняттєвої апаратури, у межах якої вибудовується образ свiту. Наприклад, припустимо, що двi людини — назвемо одну Яном, а другу Петром, — користуються двома внутрiшньо єдиними i замкнутими мовами, котрi взаємно не перекладаються. Кожен з них будує образ свiту, але кожен з них — iнший образ. Немає жодного судження, що визнається Яном, яке визнавав би Петро, i навпаки. Так само немає i судження, що визнається Яном, яке б вiдкидав Петро, i навпаки. Обидва образи свiту є вiдмiнними, але не зiштовхуються один з одним. Одразу же, пiд впливом розгляду цього прикладу, може виникнути питання: чи обидва образи свiту є iстинними, чи лише один з них заслуговує найменування iстинного?.

Займаючись цим питанням, Айдукевич стверджує, що людина, яка пiзнає, зовсiм не стоїть перед фактичним матерiалом, який потрiбно охопити у теорiї; пiзнання грунтується на пошуках поняттєвого апарату, при допомозi якого ми створюємо певну перспективу свiту. А оскiльки вибiр поняттєвої апаратури є довiльним, то ми довiльно створюємо нашу перспективу свiту. Однак, ми не знецiнюємо цим iншої перспективи, адже вона є витвором iншої поняттєвої апаратури i неприступна для нападiв, спрямованих з позицiй нашої апаратури. Обираючи мовну апаратуру, ми тим самим замикаємось у її межах i робимо себе неприступними для будь-якої критики, яка не бажає прийняти нашої апаратури, а отже — й нашої позицiї. Дослiдник не може займати позицiї об'єктивного суддi, вiн повинен завжди стояти на грунтi якої-небудь поняттєвої апаратури. Тим самим вiн недосяжний для критики з позицiй iншої поняттєвої апаратури, а також сам не може критикувати нiкого, хто користувався б iншою поняттєвою апаратурою. Звiдси випливає такий висновок: достатньо обрати певну мову i послiдовно проводити постулати несуперечливостi та систематичностi, аби визнати, що iстиною може бути будь-яке положення у межах обумовленої перспективи свiту.

Айдукевич також стверджує, що пiд iстинним реченням в нашiй мовi треба розумiти речення, яке ми готовi визнати. Це означає, що теоретик, який говорить мовою S, повинен приймати iстиннiсть речення цiєї мови, якщо воно вiдповiдає її правилам смислу. Це ж саме стосується й речень на iнших мовах, що перекладаються на мову S. Але це не стосується мови, що не перекладається на S. Звiдси випливає, що жоден з двох теоретикiв, якi «говорять рiзними мовами» (тобто оперують рiзними поняттєвими апаратурами), не може нiчого сказати про речення, зформульованi «тим другим», а отже не може також визначити iстинностi цих речень. Пiдсумок даних мiркувань полягає ось в чому: «Якщо гносеолог бажає розмiрковувати при допомозi артикуляцiї, тобто якщо вiн бажає навчитись виражати свої судження якою-небудь мовою, то вiн повинен користуватись певною поняттєвою апаратурою i пiдкорятись правилам смислу мови, пiдпорядкованої данiй апаратурi. Вiн не може говорити iнакше, нiж якою-небудь мовою, не може розмiрковувати артикуляцiйним способом, не користуючись якою-небудь поняттєвою апаратурою. Якщо вiн дiйсно пiдкоряється правилам смислу якої-небудь мови i це пiдкорення йому вдається, тодi вiн повинен визнати всi речення, до яких ведуть цi правила смислу разом з доказами досвiду, а якщо бути послiдовним далi, вiн повинен визнати їх „iстиннiсть“. Вiн може змiнити поняттєву апаратуру i мову. Якщо вiн це зробить, то прийме iншi судження, визнає iншi речення i на цей раз назве їх „iстинними“, хоча „iстиннiсть“ в другому випадку не означає того ж самого, що у першому. Ми не бачимо, однак, для гносеолога нiякої можливостi знайти безпартiйну позицiю, на якiй вiн би стояв i не вiддав перваги жоднiй поняттєвiй апаратурi тим, що прийняв би її. Вiн повинен бути одягнутим у певну шкiру, хоча вiн може мiняти її, неначе хамелеон» [7.-str.116].

Таким чином, «iстиннiсть» є функцiєю довiльного вибору мови, i з цiєї причини взагалi неможливо говорити про суперечливi речення, якщо вони зформульованi рiзними мовами, що не перекладаються. Айдукевич без упину пiдкреслює, що можна говорити тiльки про iстиннiсть речення «у нашiй мовi», хоча ще раз зазначимо, що тут йдеться не про той тривiальний факт, що ми завжди розмовляємо мовою з певним синтаксисом i семантикою, а про обгрунтування положення, в силу якого ми, обираючи довiльно мову, нiби обираємо водночас i образ свiту, а довiльний вибiр мови може нас примусити прийняти iнший образ свiту, вiдмiнний вiд попереднього образу i водночас рiвноцiнний йому. Вiдзначимо, що при розглядi даного питання Айдукевич посилається на чисельнi приклади аксiоматичних систем у логiцi та математицi, якi створються довiльно, приймаючи певнi аксiоми (так звану певну мову) в якостi вихiдного пункту дедуктивної системи.

Ще раз поглянемо, що ж для радикального конвенцiоналiзму означають «iстина» та «iстиннiсть». Iстинним у свiтлi даної теорiї є таке речення, яке ми повиннi визнати на основi певної мови, тобто — вiдкидання якого порушувало б правила смислу. Критерiй iстини це вiдповiднiсть до правил смислу довiльно обраної мови, отже довiльно обраних правил. При послiдовному та повному проведеннi цiєї думки виникає небезпека ненаукового волюнтаризму, згiдно якого iстина є лише функцiєю нашої суб'єктивної волi, а також небезпека iнтуїтивiстської концепцiї «свiту як творiння» та «iстини як творiння». Айдукевич принципово наголошує, що такi пiдходи є неприйнятними для радикального конвенцiоналiзму i їх може висунути лише той, хто не зрозумiв дiйсної сутi його концепцiї. Разом iз цим, об'єктивно привiд до таких iнтерпритацiй дає вiн сам, пiдводячи пiдсумки своїх дослiджень.

Айдукевич пише, пiдсумовуючи свої розмiркування у книзi «Образ свiту i поняттєва апаратура»: «Ми вже визначили її (зайняту нами позицiю — Авт.) як радикальний конвенцiоналiзм. Вона вiдрiзняється вiд звичайного конвенцiоналiзму не лише своїм радикалiзмом, але також i тим, що не стверджує - як це має мiсце, наприклад, у Пуанкаре, — що принципи, прийнятi аксiоматично на основi вiльного рiшення, не є нi iстинними, анi хибними, а всього лише зручними. Навпаки, ми схильнi визначити цi принципи та iнтерпретацiї, поскiльки вони виступають у нашi мовi, як iстиннi. Наша позицiя не забороняє нам також вважати те чи iнше фактом, хоча ми й вказали на залежнiсть емпiричних суджень вiд обраної поняттєвої апаратури, а не лише вiд сирого досвiдного матерiалу. В цьому пунктi ми зближуємось з копернiкiвською думкою Канта, згiдно якої досвiдне пiзнання залежить не лише вiд досвiдого матерiалу, але також i вiд обробляючої його системи категорiй. Однак, у Канта ця апаратура категорiй пов’язана з людською природою дещо пасивно… згiдно цього дослiдження, ця поняттєва апаратура, навпаки, є досить пластичною. Людина постiйно змiнює її обличчя мимовiльно i несвiдомо чи свiдомо i у вiдповiдностi до своєї волi. Вона повинна, однак, по мiрi того, як вона займається пiзнанням, пов’язаним з виголошенням слiв, притримуватись якоїсь одної з поняттєвих апаратур» [7.-str.116]. Тим самим, людина, на думку Айдукевича, змiнюючи поняттєву апаратуру, «створює» свiт та iстину; причому, вона може створювати їх або несвiдомо, або свiдомо.

Таким чином, ми бачино досить виразну вiдмiннiсть, якщо Пуанкаре декларує iстиннiсть як вiдповiднiсть думки з об'єктивною реальнiстю (а тодi конвенцiї є нi iстинними, анi хибними, а лише зручними), то Айдукевич визнає «iстиннiсть конвенцiй», але трактує її як вiдповiднiсть до правил смислу обраної нами мови.

#налiзуючи питання чому мiж двома конвенцiоналiстами може iснувати така розбiжнiсть, маємо прийняти, що в залежностi вiд епiстемологiчної позицiї, за умови дотримання спiльної методологiї, при визначеннi поняття «система знання» розумiння кожного з них набуває суттєвi вiдмiнностi. Для А. Пуанкаре, епiстемологiчно система знання є наслiдок «обробки» фактiв, а методологiчно — дотримання правил. Для К. Айдукевича, як епiстемологiчно так i методологiчно наслiдок дотримання правил. Тим самим, їх розбiжнiсть виявляє принципову можливiсть двустороннього вiдношення до системи знання на зразок теорiї. У одному випадку мова йде саме про «картину дiйсностi» (Пуанкаре), а в другому про «те, що здатне вирiшити проблему», зняти певну невизначенiсть. Нехай Айдукевич i використовує термiн «картина свiту», вiн розумiє пiд цими словами те, що сьогоднi здебiльшого називають «iнформацiєю» .

Доречi, ця радикальна змiна в предикативних означеннях системи знання не забороняє застосовування до неї методiв разроблених iндуктивiстами, вона вимагає одного — не плутати картину свiту з систематизованою iнформацiєю. Про можливостi застосовування методологiчних принципiв iндуктивiзму для оперування iнформацiєю свiдчать постiйнi звертання Айдукевича до Тарського.

Література.

1. Риман Б. О гипотезах, лежащих в основании геометрии//Об основаниях геометрии. -М., 1956.

2. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. -М., 1957.

3. Пуанкаре А. О науке. -М., 1983.

4. Асмус В. Ф. Проблемы интуиции в философии и математике (очерк истории: ХVII — нач. ХХ в.). -М., 1965.

5. Ajdukiewicz K. Jezyk i poznanie.-T.1.-Warszawa, 1960.

6. Ajdukiewicz K. Jezyk i poznanie.-T.1−2.-Warszawa, 1960;1965.

7. Ajdukiewicz K. Jezyk i poznanie.-T.2.-Warszawa, 1965.

.

.

_.

.