Соціально-політичний розвиток і національний рух у українських землях у першиій половині xix сп

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШИІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

I. Криза феодально-крепосницької системи й особливості соціально-економічного.

процесу в Україні.

Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх сферах соціально-економічного життя, і суспільно-політичного руху. На протязі цого години зчинилося перетворення Росії, т тому числі України, з феодально-крепосницької в капіталістичну, сформувався промисловий пролетаріат, помітно розгорнувся визволювальний рух, почав поширюватись марксизм.

Особливістю історичного розвитку першої половини XIX ст. являється ті, що поряд із феодальним ладом, виникають товарно-грошові відносини, ринок, розвивається промисловість, тобто паралельно починають існувати феодальні й буржуазні відносини. Ці процеси ще понад погіршують положення трудового народу. У зв‘язку із цим поширюється антикріпосницький рух.

Перша половина XIX ст. в історії України був періодом розладу й кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку нових капіталістичних відносин. У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. ЇЇ основними рисами були: а) колонізація натурального господарства; б) наділення виробника засобами виробництва, землею; в) особіста залежність селянина від поміщика. Переважну більшість земель утримувало до рук дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків й держави. Так, на передодні реформи 1861 р. у поміщиків було б понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян.

Капіталізму, як формації, передували гостра боротьба між старими, кріпосницькими й новими, капіталістичними формами господарського запитання. Ця боротьба виявлялася у повільному, але й неухильному розвитку капіталістичного виробництва, в зростанні товарно-грошових відносин, які проникали у селянське господарство, в розшаруванні селянства й формуванні нових двох класів — наймитів й промислової буржуазії, в поширенні ринку та збільшення вивозу за кордон, в укріпленні економічних зв‘язків як між українськими, то й між великоруськими губерніями. У першій половині XIX ст., не так на колоніальну політику царату, економіка України под впливом более передової Росії переживала повільний, але й неухильний розвиток. Всі три райони України — Лівоберіжна, Правоберіжна й Південна Україна були пов‘язані із центральною Росією. Окрім цього у укріпленні економічного зв‘язку велику роль відіграла спільність економічної політики, Єдиний грошовий обіг, митниця служба.

Капіталістичні відносини проникали також у селянське господарство, руйнували його замкнутий натуральний характер й посилювали процес соціального розшарування селянства. З одного боці збільшувалась кількість бідних, безземельних селян, а із іншого зростала кількість сільських багачів (кулаків), частина які ставала сільською буржуазією. Так було в економічній структурі феодального суспільства поступово формувалися капіталістичні відносини. Це було б обумовлене розширенням товарно-грошових відносин та іншими чинниками буржуазної модернізації. Земля все частіше ставала не лише об‘єктом куплі-продажу, а й орендних відносин. Володарями ставали купці, заможні селяни.

Розвиток виробництва в першій половині XIX ст. супроводжувався не лише зростанням кількості промислових виробників та робочими, але й й якісними змінами; збільшувалось використання капіталістичних форм роботи, змінювалась структура промисловості.

Нові явища в промисловому розвитку України як й у Росії в цілому, були неухильний зріст наймитів-виходців, головним чином із розорених державних селян, та інші. Так, якщо в 1828 р. кріпосні працівники складали 74,4% від спільного числа працівників, то 1861 р. 73,7% від всіх працівників були уже вільними.

Важливими змінами, котрі діялися в галузі промисловості у 30−50 роках, було б часткове чи повне подолання технічної відсталості, заснованої на кріпосній роботи. Так до 1861 р. капіталістичні виробництва здобули повну перевагу над поміщиками. Господарська спеціалізація районів, розвиток переробної промисловості, зріст міст, їхні населення, розкладання натурального господарства, поглиблення процесу розшарування селян — все це створювало сприятливі умови для розвитку товарного виробництва, для розширення внутрішнього ринку. Внутрішній ринок України був складовою частиною спільноросійського ринку.

Купля-продаж товарів здійснювалась через густу мережу торгів й ринків. На ярмарках України були в оберненні різноманітні товари, привезені із міст Росії, України, із-за кордону. Наявність великої чисельності ярмарків, торгів, ринків, збільшення їхні товарооборотів й зріст товарно-грошових відносин, постійної торгівлі в містах — все це свідчить про збільшення процесу суспільного розділу роботи. Розвиток товарного виробництва все понад й понад втягувало Україну, як складову частину Росії в світовий ринок. Неухильний зріст внутрішньої й зовнішньої торгівлі був важливим чинником, посилюючий розклад феодально-кріпосницького спосіба виробництва.

Таким чином, коренні зміни, котрі діялися в першій половині XIX ст. в економіці України, як й в економіці Росії в цілому, були наслідком гострої боротьби між старим, віджившим свій вік, феодально-кріпосницькими відносинами й новим капіталістичним укладом.

II. Виникнення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським владі про таємне товариство, яку він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи і доставила їхні у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання влади відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариства складалося всього із десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі із Миколою Костомаровим (обдарованим істориком й викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем з дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але й високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш й уже добро знань співає Антарктика — підтримували із товариством не дуже стійкі зв «язки, їхні також заарештували. Товариства було б не лише малочисельним, а і обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські і політичні дискусії (под годину однієї із них якраз й був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші із цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі под назвою «Закон Божий (Книжка Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того години, пройнятий шануванням християнських цінностей й панслов «янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засідках справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між країнами, доступність освіти для мас. Національне запитання, що із усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слів «янські народи мають право вільно розвивати свої культури й, що важливіше, смердоті повинні утворити слів «янську федерацію із демократичними інститутами, аналогічними тім, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав статі Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, якої Костомаров та його однодумці вважали водночас й найбільш пригніченою, і найбільш егалітарною серед всіх слів «янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Алі то лише здавалося… бо голос України не змовк. Встане Україна із своєї домовини й закличе братів-слов «янь; почувши її заклик, повстануть усі слів «яни… й стані Україна самостійною республікою у слів «янському союзі. Тоді усі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, й казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь ставши наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч й спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але й виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м «які» й «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючись щодо загальних засідок, учасники групи, однак, розходилися в питанні про ті, що вважати першочерговим й найголовнішим. Для Костомарова це були єдність й братство слів «янь; Шевченка палко вимагав соціального і національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда і «моральний приклад», який смердоті подаватимуть владі, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченка й Гулак представляли думку меншості, згідно із якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно про «єднували спільні ціності та ідеали і, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну і політичну частку України.

Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання був неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік й менше, после чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув «язнення. Та найсуворіше було б покаране Шевченка, в якому цар й його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола й дописавши до вироку таке: «…під найсуворішим наглядом і забороною писати і». Фізичні і моральні борошна цого заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе із кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч й невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно та привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики й ознаменувала вушко довгої безупинної боротьби української інтелігенції із російським царатом.

III. Піднесення руху за національне відродження на західно-українських землях.

У 30-х — 40-х роках центром національного руху ставши Львів, а його авангардом — громадсько-культурне про «єднання «Руська Трійця ». Засновники про «єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), в тієї годину студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за Визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму.

Учасники «Руської Трійці «підтримували тісні стосунки із М. Максимовичем, Про. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури — І. Котляревського, Р. Квітки-Основ «яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. «Руська Трійця «підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря », в якому було б вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про З. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати «Зорю ». У 1836 р. члени гуртка підготували й бачили в Будапешті літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова », що містив ряд творів із проблем історичного минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній з статтею «Становище русинів у Галичині «(1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні й політичні програмні вимоги національного руху.

Отже, діяльність «Руської Трійці був кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних й політичних питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. Не залишилась осторонь й Австрійська імперія. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні, потім у Будапешті. 18 березня Угорський сейм прийняв ряд законів про буржуазні перетворення.

Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17 апреля 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян й панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. У березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в «язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 апреля 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія й поміщики 13 апреля 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, котра ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи декларація про окремий національний розвиток українців.

Галицька інтелі-генція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі й створила свою політичну організацію — Головну руську раду у Львові, котра, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. У містах, містечках й селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських радий, у склад які входили селяни. міщани, світська інтелі-генція, представники духівництва. Ці заради стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної України, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за навчання в всіх учбових заставах рідною мовою, за створення української національної гвардії тощо.

Галичани шукали зв «язків із іншими народами австрійської держави й в слів «янському із «їзді в Празі.

Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог й погодилися лише на запровадження у 1848 р. навчання російською мовою в народних школах та викладання її як обов «язкового предмета в гімназіях.

У виборах до Першого австрійського парламенту українці малі 39 депутатів на 96 послів із Галичини. Серед них було б 27 селян, 8 священиків й 3 світські особини. Ці депутати австрійського парламенту (рейхстагу) одностайно виступили проти виплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Проте більшістю голосів рейхстаг висловився за скасування панщини за викуп взагалі.

Подальші події були заговорили українською у «язані із масовими виступами населення проти грабіжницької політики уряду. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи охопили понад 100 сіл Галичини. При цьому часто захоплювалися поміщицькі землі.

Не мовчало і сільське населення. 1 листопаду 1848 р. львівські робітники й ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яку згодом було б придушене.

Революційні події охопили і Північну Буковину, де селяни силою повертали захоплене вони поміщиками. У селянському русі значну роль відігравали й депутати рейхстагу. Так, депутат Л. Кобилиця 16 листопаду у Вижниці на зборах 2600 селян закликав до боротьби із панами. Це було б закликом до повстання, яку охопило гірські села Вижницького й Сторожинецького округів. Розгорнувся рух проти троянд «єднання Північної Буковини і Галичини. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. усе ж таки здійснив таке відокремлення.

Влітку й восени 1848 р. активним був революційний рух й в Закарпатті. Алі после придушення революції австрійський уряд розправився із учасниками народних виступів. Лише 2 березня 1853 р. було б бачено імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на так само кабальних умовах, як й в Галичині та на Буковині. Не допустивши уряд й про «єднання Закарпаття з Східною Галичиною, за що виступала частина закарпатської інтелігенції. У березні 1849 р. уряд розігнав парламент й згодом відібрав у народу більшість завойованих ним свобод.

Проте революція мала важливі наслідки для населення «Західної України. Найголовнішим із них було б скасування кріпацтва. Аграрна реформа, Незважаючи на її грабіжницький характер, усе ж таки сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було б й піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.