Мистецька школа Олекси Новаківського у 20-30 рр. ХХ ст

КУРСОВА РОБОТА.

на тему:

Мистецька школа Олекси Новаківського.

у 20−30 рр. ХХ ст.

План.

І. Вступ.

І. Мистецька освіта в Україні на поч. ХХ. ст.

ІІ. Мистецька школа Олекси Новаківського 20−30 рр. ХХ ст.

О.Новаківвський, творчий силует мистця у феноменології українського Духа.

Заснування школи та роль А. Шептицького у її створенні.

Завдання школи.

ІІІ. Новаківці-коломияни.

Ярослав Лукавецький.

Михайло Мороз.

Іван Кейван.

ІV. Додатки.

1.1. Мистецька освіта в Україні на поч. ХХ ст.

Так, на Буковині, у Чернівцях, діяла в 1899—1909 роках приватна художня школа М. Івасюка, в якій він реалізував педагогічні засади, почерпнуті ним у його Alma mater — Віденській академії мистецтв, а пізніше — у Мюнхені, де мистець стажувався впродовж десяти років.

На півдні України, в Одесі, була заснована ще в 1895 році Одеська рисувальна школа, де довгі роки викладав талановитий мистець і педагог — К. Костанді. В 1899 р. ця школа була підпорядкована Петербурзькій академії мистецтв.

На Слобожанській Україні, у Харкові, в 1869—1896 роках дуже успішно функціонувала приватна рисувальна школа М. Раєвської-Іванової, яка згодом, в 1912 p., також була перетворена у державний навчальний заклад — Харківське художнє училище, навчальні програми і плани якого були під контролем Петербурзької академії мистецтв.

На Наддніпрянській Україні, у Києві, заданими В. Павловського, перед першою світовою війною налічувалось понад півтора десятка приватних малярських шкіл, керованих, переважно, мистцями петербурзького «академічного «вишколу. Найбільш національно виражене обличчя серед них мала Київська рисувальна школа М. Мурашка, що діяла в 1875—1901 роках на кошти українського мецената Івана Терещенка. Симптоматично, що М. Мурашко всіляко опирався перетворенню своєї школи у державну установу та підпорядкуванню її Петербурзькій академії мистецтв, справедливо вважаючи, що нав’язувана Петербургом бюрократична регламентація навчального процесу вбила б у школі живий творчий дух. З рештою, так і сталось — по смерті І.Терещенка в 1901 році школа була реорганізована у Київське художнє училище, далеке від навчальних методів М. Мурашка повністю підпорядковане, як підвідомча установа, вимогам і приписам Петербурзької академії мистецтв.

Бачимо, таким чином, що на сході України доля регіональних приватних осередків художньої освіти, керована невидимою диригентською паличкою панросійської імперської політики, розгорталась за більш-менш однаковою схемою —22 з бігом часу більш значні з-поміж них перетворювались у державні навчальні заклади — т.зв. «Художественные училища » , — втрачаючи при тому у значній мірі свою регіональну і національну своєрідність, та перетворюючись поступово у провінційні осередки петербурзької академічної школи. Лише в 1917 році заснована у Києві Українська Академія мистецтв стала по-справжньому національним вищим навчальним закладом.

На Галичині починаючи середини минулого століття, теж існувало немало приватних художніх шкіл, студій та рисувальних курсів. Історія більшості з них відома нині лише в загальних рисах і чекає свого дослідника. Досить згадати, що за часів Олекси Новаківського, паралельно з його школою, діяли ще два навчальні мистецькі заклади. Була це, передусім, Львівська художньо-промислова державна школа, одна із старіших в Україні, з солідною навчальною базою, де ще в 1892 році був заснований відділ декоративного малярства, діяли вечірні рисувальні класи. Тут у 20-х роках викладав популярний у (Львові польський художник К. Сіхульський, один із останніх епігонів сецесійного малярства.

Паралельно у Львові, по вул. Пісковій, 11, діяла в 1912;1924 роках заснована архітектором А. Підгорецьким т.зв. Вільна академія мистецтв, що функціонувала як приватний заклад за зразком численних тогочасних паризьких «студій «і була відома у Львові добрими, досвідченими педагогами, такими як Ф. Вигживальський, З. Розвадовський, Е. Піч, Ст.Батовський.

Обидва згадані вище учбові заклади були польськомовними, в них одверто культивувалась і пропагувалась панівна тоді польська культура.

2.1. Олекса Новаківський: творчий силует у феноменології українського Духа.

О. Новаківський вирисовується нині перед нами у своїх творах, як винятково яскраве, оригінальне явище української культури, здатне гідно репрезентувати наші національні духовно-мистецькі надбання перед лицем сучасного цивілізованого світу. Він — один з тих нечисленних художників, які органічно пов «язують українське мистецтво із загальним руслом розвитку європейського мистецтва першої третини XX ст. Вихованець епохи зламу століть, Олекса Новаківський став в українському мистецтві талановитим виразником передових для свого часу духовно-творчих процесів, пов «язаних із новою естетикою модерну (сецесії), символізму, неоромантизму, і врешті, — експресіонізму. В історії світової культури це був період хвилюючої обнови і радикальних перемін в усіх сферах духовного та інтелектуального життя тодішньої людини. Специфічне світовідчування тієї доби.

Водночас неповторно індивідуальне переосмислення. Не випадково поява його/ на початку століття у галицькому мистецькому житті була подібна до натиску буремного вітру, який сколихнув застояну атмосферу традиційних вартостей (провінційних конвенансів), активізувавши творче життя Галичини та відкривши дорогу для молодих, сміливих мистецьких експериментів. У своїх творах О. Новаківський стверджує нову на той час в Галичині культуру малярського вислову, культуру, що дихала великими уроками європейського мистецтва початку нашого століття. Водночас полотна його заворожували сучасників розмахом образних задумів, великим світом значень та нових тоді на українському ґрунті філософських ідей. Все це одразу поставило Новаківського понад загальний рівень сучасного йому вітчизняного мистецтві зробило його центром притягання для творчої молоді.

У феноменологію українського духа Олекса Новаківський назавжди вписався як яскрава, титанічна індивідуальність, яка у своїх образах репрезентує певний гатунок світовідчування, позначений гострим драматизмом, і водночас — пристрасною закоханістю у земну, чуттєву красу світу Звідси — невгамовна стихія та екс пресія його малярського почерку, а також — натхненна оргія кольорів, що звучать фанфарами червені, чаруючи гармоніями барв — живих, яскравих., теплих, між іншим, виразно спорідне із них із духом національної мистецької традиції.

Прометейський бунт, переможна боротьба волі із драмою людського призначення — теми, що становлять домінанту усієї творчості О. Новаківського В ній мистець талановито зафіксував свій величавий діалог із життям, сповнений драматичного пафосу, гіркоти любові, діалог, що і нині, у третьому тисячолітті, захоплює нас своєю інтелектуальною гостротою та пристрасною заангажованістю мистця.

2.2. Заснування школи та роль А. Шептицького у її створенні.

Мистецька школа Олекси Новаківського, що діяла у Львові в 20−30-х роках, до сьогодні ще недостатньо висвітлена в нашій мистецтвознавчій науці як унікальний культурно-мистецький феномен, котрий започаткував на Галичині історію формування національного художнього шкільництва. При тому нами свідомо не приймається тут до уваги більш давня і чисельно розбудована на Галичині сітка ремісничих та художньо-промислових шкіл, між іншим, ретельно досліджених вже у ряді наукових публікацій Т. Максиська та Р. Шмагала, оскільки ці школи забезпечували кадрами специфічну ділянку у сфері народних художніх промислів та ужиткового мистецтва.

Школа ж Олекси Новаківського започаткувала на Галичині ще один, надзвичайно важливий аспект національної художньої освіти, а саме — формування мистця-професіонала для образотворчої сфери, художника, здатного піднімати у своєму мистецтві складні проблеми духовно-світоглядного характеру, творячи таким чином неоціненний гуманістичний контекст своєї доби та історії свого народу. Слід відзначити, що такого типу учбові заклади вже існували на той час в інших регіонах України. Починаючи від середини минулого століття вони спорадично виникали у більших містах та культурних осередках краю, задовільняючи у тій чи іншій мірі потреби національної, художньої культури.

На початку 20-х років у Львові склався численний загін яскравих творчих особистостей, що становили потенційну педагогічну силу і значною мірою стали ініціаторами створення тут національної школи.

З другого боку, сильним поштовхом у цій справі була політика польських буржуазних влад, котрі, окупувавши Галичину після першої світової війни, відразу розпочали тут одвертий шовіністичний наступ на українську культуру. Настав час запеклих шовіністичних погромів і усілякого роду явних і таємних обмежень у сфері суспільного і культурного життя галицьких українців.

В цих умовах доступ обдарованої української молоді до, польських учбових закладів у Львові був суттєво утруднений. Так у перші повоєнні роки у Львівській художньо-промисловій школі, як стверджує дослідник її історії Т. Максисько, не було жодного учня-українця, і лише в/ 30-х роках вони становили тут заледве 20−30 відсотків від/ загальної кількості студентів.

Подібна атмосфера була лише симптомом загальнодержавного ідеологічного наступу на всю систему української освіти на Галичині, де на початку 20-х років повсюдно відбувалося різке скорочення українських державних гімназій, початкових та середніх шкіл, а також посилене їх утраквізування. В 1919 році було скасовано українські кафедри у Львівському університеті різко обмежено доступ; туди української молоді.

Ці заходи викликали хвилю енергійної протидії з боку української громадськості Галичини.

На хвилі цієї боротьби фактично постала школа Олекси Новаківського. При тому в суспільній свідомості справа її заснування у Львові сприймалась як інтегральна частина загального фронту боротьба за національну освіту та за" культурну гідність українського народу.

Очевидно, що Олекса Новаківський, як мистець заангажований у національно-культурні проблеми свого часу, не міг не розділяти цих ідей. Вони у значній мірі підготували його до думки про заснування власної школи, тим більше, що справа заснування у Львові Академії в умовах відсутності сприяння з боку держави виглядала безнадійною через брак потрібної для цього фінансово-матеріальної бази. і Ініціатива створення у Львові художньої школи саме пі; проводом Олекси Новаківського, як згадує у своєму, н; жаль, не опублікованому досі цікавому спогаді «Розмахом могутніх крил «(Краків, 1945р.) близький приятель художника, адвокат І.Голубовський, належала Митрополитові Андрею Шептицькому.

Митрополит Андрей Шептицький, високоосвічений і щедрий меценат української культури, добре орієнтувався в актуальних проблемах і потребах тогочасного українського мистецького життя. Був свідомий тому, що міграція української молоді у пошуках художньої освіти по різних мистецьких осередках та навчальних закладах Європи розпорошує духовний і творчий потенціал народу. Можливий для тогочасних умов вихід бачив у заснуванні приватної художньої школи, яку був готовий підтримати матеріально. Вибір його зупинився на Олексі Новаківському не випадково. Щоб очолити таку школу і стати центром притягання для творчої молоді, потрібна була творча особистість, достатньо сильна і яскрава, художник на належній висоті світоглядної національної позиції та на рівні тогочасної художньо-професійної культури.

Олекса Новаківський був у цьому плані чи не найбільш відповідною кандидатурою. Саме тоді він вступав у період найбільшого розквіту своєї пізньої символіко-експресивної творчості. Його персональні виставки в 1921 і 1922 роках здобули йому високу оцінку і визнання не тільки української, але й сусідньої польської та єврейської художньої критики. Був одним із найбільших мистецьких авторитетів у Львові, користувався до того ж величезною популярністю серед творчої молоді, яка була дослівно заворожена його небуденною романтичною особистістю, свіжістю І потужною стихією його малярської мови і, що дуже важливо, масштабністю його творчого мислення, що розгорталось у сфері «великих ідей «суспільно-патріотичного і філософського звучання. Неабияку роль відіграло і те, що Новаківський у 1919 році був іменований професором Української Академії мистецтв у Києві, що для нього самого було важливим моральним стимулом і свого роду мандатом для заснування власної / школи. Мав у своєму розпорядженні до того ж одну із кращих тоді у Львові творчих майстерень у т. зв. «палацику Стики «(по вул. Зем «ялковського, 2 — нині вул. О. Новаківського), з вікон якої відкривався чудовий вид на Свято-юрську площу, увінчану нагорі митрополичими садами та маєстатичним бароковим силуетом собору св. Юра.

Будинок цей, закуплений в 1907 році на кошти Митрополита Андрея Шептицького, був переданий ним для Національного музею у Львові, як фундація для нужд українських художників. Тут в 1913 році оселився запрошений Митрополитом для творчої праці із Кракова Олекса Новаківський, замешкавши із сім «єю у кількох кімнатах, суміжних із робітнею. В цій робітні — достатньо просторій для занять з учнями — Олекса Новаківський, ще перед заснуванням школи, не раз давав окремим учням лекції рисунку та малярства. Так, ще в 1913 році у нього навчався І.Гец, в 1917 — Н. Пристай, в 1919 — Р. Сельський, а від 1918 року — З. Зарицька, М. Гауснер та ряд інших. Мав, отже, за собою вже певну педагогічну практику і міг дати молодим добрі ідейно-творчі настанови. Це проникливе оцінив Митрополит Андрей Шептицький.

Одного дня, згадує І.Голубовський, він запросив Олексу Новаківського до митрополичої палати, де мав з ним довгу розмову, під час якої запропонував художникові взятися за заснування власної школи, обіцяючи водночас із свого боку ЇЇ матеріальну підтримку. Просив скласти проект і кошторис такої школи, виразив також бажання викладати в ній історію мистецтва. Олекса Новаківський добро усвідомлював відповідальність і тягар такої справи, однак взявся, а неї, заохочений загальною суспільною думкою і довір «ям Митрополита.

Так, в березні 1923 року школа почала діяти. При тому заснування школи Олекса Новаківський розглядав як тимчасовий перехідний етап, потрібний для організації у Львові художньої академії.

2.3. Завдання школи.

• Завданням школи є формувати молоді національні кадри на грунті вітчизняної духовної культури та художніх традицій.

• Остаточною метою педагогічного процесу в школі є формування художніх кадрів, спроможних творити самобутнє національне обличчя українського мистецтва і водночас — підняти його до рівня світового художнього процесу, утверджуючи його міжнародне визнання та культурну значущість.

На початках свого існування школа Олекси Новаківського діяла на засадах приватного учбового закладу. Але вже через кілька місяців, у вересні 1Э23 року, вона була залучена на три роки (до 1926 включно) до нелегальної системи Українських Високих Шкіл, як окремий мистецький факультет Української Таємної Політехніки. Це відразу підняло освітній і моральний статус школи — Олекса Новаківськийі був іменований деканом факультету, а його заступником у науці рисунку і малярства призначений Осип Курилас, між іншим, товариш Олекси Новаківського ще з часів Краківської академії, відомий у Львові як прекрасний рисувальник та ілюстратор дитячих підручників та як співець тематики Січового Стрілецтва.

Була розширена також програма навчання у школі: опріч занять з рисунку та малярства, що їх вів сам Олекса Новаківський, було введено ряд допоміжних гуманітарних дисциплін, необхідних для професійної підготовки художників. В цей період школа відзначалась сильним, добре підібраним професорсько-викладацьким складом, який високим рівнем наукової і фахової компетенції дорівнював вимогам вищого навчального закладу. Так, нововведений у школі предмет пластичної анатомії, викладав вчений-психолог, дійсний член НТШ, доктор медицини та філософії проф. С. Балей, автор першого українського підручника з психології. В 1927 році С. Балей, запрошений Варшавським університетом, очолив там кафедру психології.

Історію культури читав у школі авторитетний в наукових колах НТШ вчений-антрополог І.Раковський, досвідчений педагог, професор філософського відділу Українського Таємного Університету.

Предмет перспективи провадив у школі відомий і популярний на Галичині архітектор Є.Нагірний, автор численних архітектурних споруд у стилі українського модерну. Викладачем техніки та технології живопису, а також історії української архітектури був улюбленець творчої молоді у школі, інженер-архітектор В. Пещанський, — емігрант із Наддніпрянської України, незамінний знавець і колекціонер укпаїнської старовини, що працював тоді реставратором. Курс історії мистецтва викладали у школі такі першорядні педагоги, як В. Залозецький — мистетвознавець високого європейського вишколу, зокрема — дослідник творчості Олекси Новаківського, автор першої монографії про нього. Окремі розділи цього курсу читав вчений лінгвіст і мистецтвознавець І.Свенціцький — декан філософського факультету Таємного Українського Університету, директор Національного музею у Львові.

Впродовж двох років, — у 1925;1926 — історію всесвітнього і особливо візантійського мистецтва читав у школі Митрополит Андрей Шептицький, який ще з часів своєї юності цікавився образотворчим мистецтвом, був добре обізна-1 ний з історією європейської та світової культури. Учні школи двічі на місяць відвідували його захоплюючі лекції, що відбувались у Митрополичій палаті на Святоюрській горі. У кабінеті Владики їх вже чекали на столах коштовні альбоми та монографії, спеціально відібрані до обговорюваної теми. Метод викладання був подібний до університетського — на тему прослуханого розділу курсу учні писали реферати і співдоповіді. При тому, як згадують учні [14, 14], Митрополит, розповідаючи про діяння європейської культури, постійно не пов «язував її з проблемами та завданнями сучасного українського мистецтва.

Та попри увесь високий авторитет педагогів у школі найбільшою притягальною силою для молоді був сам Олекса Новаківський, його оригінальна і сильна творча особистість. Властиво, був особливим типом педагога, котрий не просто з «являвся у певні години на лекції для молоді, як це практикувалось у більшості шкіл. Олекса Новаківський щоденно жив з учнями одним життям, віддаючись їм повністю. Помешкання його, розміщене у суміжних із майстернею кімнатах, нерідко служило притулком для бідніших учнів. Тут на стінах були порозвішувані малярські полотна Олекси Новаківського, з якими молодь могла щоденно контактувати, отримуючи прекрасні взірці образного творчого мислення вчителя.

Основним методом творчого навчання і виховання у школі) Олекси Новаківського була, таким чином, безпосередня індивідуальна робота професора з учнями з метою передати їм професійний досвід і мистецьку майстерність. Олекса Новаківський, в такий спосіб, фактично реалізував у школі принцип індивідуальної навчально-творчої майстерні, керованої одним авторитетним педагогом, що має власну концепцію творчого бачення. Цей принцип зближував його педагогічну практику із новітніми методами професійної підготовки мистця, що застосовувались тоді у заснованій в 1917 році Українській Академії мистецтв у Києві, де був введений структурний поділ не за факультетами, а за індивідуальними творчими майстернями.

" Писана «програма професійного навчання при такому методі викладання необов’язкова, вона, радше, реалізується вчителем «на живо », під час безпосереднього обміну думками чи бесіди з учнями. І все ж, на основі спогадів учнів та висловлювань самого Олекси Новаківського, можемо нині хоча б в основних рисах реконструювати неписану навчальну програму в його школі.

Будучи сам вихованцем Краківської академії мистецтв, Новаківський від перших днів заснування школи намагався поставити викладання у ній на високий академічний рівень. Основою професійної грамоти вважав солідне опанування формою, міцний реалістичний рисунок.

Навчання проводилось за системою індивідуальних корект: розглядаючи почергово рисунки учнів, Олекса Новаківський робив кожному зокрема відповідні вказівки. При тому кожен з учнів навчався на власній практиці, а професор, вказуючи дорогу, доводив працю студента до кінцевого мистецького завершення.

Рисунок і композицію Олекса Новаківський вважав дисциплінуючим фактором у малярстві, а колір — його емоційним, ірраціональним первістком. І ому олійне малярство було дещо відсунуте у школі на другий план. Малювання на] пленері відбувалось щорічно під час літніх вакаційних виїздів школи до Космача, фінансованих Митрополитом І Андреем Шептицьким.

У цьому мальовничому селі учні школи мали можливість близько зіткнутися з неповторним національним колоритом гуцульського побуту, звичаїв, обрядів, з розмаїттям давніх художніх ремесел. Все це формувало творчу уяву учнівської молоді, будувало її національну самосвідомість. Тема Гуцульщини, її міфологія, народні характери, багата обрядовість і мальовничий побут на все життя увійшли у творчість самого Олекси Новаківського і ряду його учнів.

У Космачі, на пленері, Новаківський давав учням ряд цінних фахових настанов, вимагав, передусім, цільного бачення природи, точності у сприйнятті колірних відношень, вірного визначення тональності кольору, його напруги і насиченості.

Як засвідчують у своїх спогадах учні Олекси Новаківського, навчання у його школі відіграло важливу роль у їх творчому становленні, запам «яталось на все життя, як світлий, овіяний ностальгією міф юності. Таке особливе ставлення учнів до школи, котра для багатьох була лише короткотривалим етапом, всього лиш початком у їх подальшій художній освіті — не була випадковістю. Справа в тому, що школа Олекси Новаківського у певному сенсі була унікальним явище в історії вітчизняного шкільництва. Не був це тільки учбовий заклад зі звичайним типом лекційного навчання. Завдяки високому авторитетові Олекси Новаківського його школа в скорому часі перетворилась у своєрідний національний ареопаг молодих творчих сил західноукраїнських регіонів.

Атмосфера творчого ентузіазму та серйозне ставлення до мистецьких завдань, що панували у школі, притягували молодь з усіх куточків України — із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянської землі. За понад десятилітній період існування школи (1923;1935) у стінах її навчалися більш ніж 90 учнів.

Аналіз джерельних матеріалів до діяльності Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові дозволяє розглядати ЇЇ сьогодні як унікальне явище в історії українського художнього шкільництва. Була це не тільки перша на Галичині мистецька школа із чіткою українською національно-культурною орієнтацією, але й активний осередок духовно-мистецького життя того часу, котрий і в наступні десятиліття мав широкий резонанс в діяннях української культури не тільки в Україні, але й далеко поза її межами — у багатьох країнах Західного світу.

3.1. Ярослав Лукавецький.

Створити Портрет художника, чия творчість майже невідома сучасному шанувальнику українського образотворчого мистецтва, видається надто складною справою. Тому оберемо для початку начерковий рисунок, штрихи якого дадуть нам змогу підкреслити своєрідне, найсуттєвіше у його творчості.

Перед нами літня людина. Ніхто б їй не дав вісімдесят літ, якби не сива голова і легка сутулість та ще печаль на устах, ота, що буває в осінніх садах. Цей чоловік завжди непосидющий, стрімкий v рухах, дотепний, з очима, які весь час випромінюють внутрішню енергію. Співбесідника зацікавить новими думками про сучасний розвиток мистецтва на Прикарпатті, відкриє сторінки історії України. Ця людина пережила й передумала багато. На його життєвому шляху було духовне піднесення й падіння, радість і горе, успіх і зневіра, але ніколи не покидала його жадоба до праці, яка й допомогла вижити у боротьбі з неправдою.

Я. К. Лукавецький побачив світ 28 березня 1908 року в м. Снятині. Початок нового сторіччя не обіцяв спокійного життя навіть у маленьких провінційних містах Галичини. Вже в 1915 році родина Лукавецьких змушена була покинути Покуття і переїхати в Чехію в м. Оломуц. Але там вона не засиджується, через два роки повертається на рідну землю до Коломиї.

В цьому місті пройшли дитячі й юнацькі роки, тут він закінчив початкову школу і українську гімназію. Коломия в 20—30-х роках відзначалася інтенсивним культурним життям. Видавалися газети й журнали, виступали професійні театральні трупи, творили відомі українські письменники, такі як А. Чайковський, «А. Крушельницький. Атмосфера пожвавлення українського культурного життя, яка протидіяла шовіністичний політиці польського /ряду, не могла не вплинути на талановитого юнака.

Саме в гімназії, яку Я. Лукавецький закінчує в 1928 році, він зацікавлюється мистецтвом — у молодших класах збирає репродукції картин художників усіх мистецьких епох, і як пригадує, в нього їх назбиралося до двадцяти скриньок, у старших класах зацікавлення переростає в життєву потребу і він починає малювати не тільки на вимоги шкільної програми, повсякчас малює з натури, копіює картини Я. Пстрака, І. Труша, й. Куриласа, М. Івасюка. Будучи учнем восьмого класу виконує декорації на замовлення професійних театрів.

Активна участь молодого Я. Лукавецького у культурному житті Коломиї привернула увагу відомого українського громадського діяча і цінителя гуцульського народного мистецтва В. Кобринського. Він і порекомендувзи юнакові піти вчитися до приватної школи Олекси Новаківського. Ця школа визначила подальшу життєву й творчу долю Ярослава. Як згадує художник, він там більше дивився на картини великого майстра, очима вбирав буйність фарб і нестримність ліній, які нагально атакували його експресивну та вразливу натуру, ніж малював. Серце, наче й відчувало красу створеного Новаківським світу, а розум ще був замалим, щоб осягнути той обшир і глибину новаторських пошуків у живописі. В школі були закладені ті основи розуміння рисунка й живопису, які згодом ляжуть у власну концепцію творчого бачення світу: «…не бездумне копіювання природи, а на підставі натури творення цільно закомпонованої, колористичної, а, головне, настроєвої роботи — не існуючої в природі».

Своїми шляхами у мистецтві пішли також його товариші по школі. О. Плешкан, Г. Смольський, Л. Левицький, С. Гебус-Баоанецька, С. Гординський.

Ярослав Лукавецький після навчання у О. Новаківського їде до Кракова і влаштовується до приватної школи А. Терлецького. Тільки у 1932 році він складає іспити і стає студентом живописного факультету Краківської академії мистецтв. Розкриваються його творчі можливості. Будучи студентом другого курсу бере участь у великій виставці АНУМ у Львові 1934 року. Ось що писав про нього відомий мистецтвознавець М. Драган у газеті «Новий час» від 22 грудня 1934 року: «Дуже щасливо задеб «ютував молодий темпераментний учень Краківської академії Лукавецький Ярослав… Коли він на черговій виставці зважиться на розв «язання котрогось з питань сучасного мистецтва, коли піде шляхом рисункового упрощения, треба буде повірити у його щирість. Хто хоче творити, мусить глядача переконати…».

Похвала критика окрилює молодого художника. Він багато творчо працює, що закономірно приводить до розчарування рівнем викладання фахових дисциплін. Лукавецький сам прагне зайнятися викладацькою діяльністю. Тому повертається до Коломиї, де в 1936 році відкриває свою художню школу, в якій згодом буде навчатися 30 осіб різного віку. Крім цього він влаштовує персональні виставки, звітує як художник перед коломийчанами і снятинцями. Заживає слави портретиста. Справді, його роботи кінця 30-х років відзначаються високим професіоналізмом, розкутістю мазка і глибиною психологічної характеристики. Я. Лукавецькому вдаються портрети людей з багатим інтелектуальним життям. Він виконує ряд прекрасних портретів відомих українських культурних діячів, письменників — В. Кобринського, Б. Лепкого, Т. Окуневського та ІІІ. Художник звертається й до жанрової теми, натюрморту, пейзажу.

Великі організаторські здібності Я. Лукавецького розкрилися після 1939 року. Він бере активну участь в організації Обласного товариства художників, художньо-виробничих майстерень, художніх гуртків при Палаці піонерів, обласних художніх виставок, упорядковує до них каталоги, допомагає створити Гуцульський ансамбль пісні та танцю.

У післявоєнний період багато сил віддає роботі в Станіславському обласному драматичному театрі на посаді головного художника. Я. Лукавецький малює декорації до п «єс, які ставилися в театрі, малює декілька портретів українських акторів: А. Бучми, Н. Ужвій, І. Коссакової та ін.

Велика, воістину сподвижницька праця в ім «я розвитку рідної культури на Прикарпатті припиняється підступно і злісно: за безпідставним звинуваченням в аполітичності художника в 1951 році репресують, а кращі роботи з його доробку реквізують. Після такого удару Лукавецький як художник більше не підніметься до здобутих вершин в кінці 30—40-х років. Щоправда, після повернення в 1957 році із заслання він ще створив ряд прекрасних творів, серед них портрет Наталії Семанюк, який зараз експонується в Снятинському літературно-меморіальному музеї М. Черемшини, але це вже скоріше нагадує поодинокі яскраві спалахи натхнення, які пробиваються крізь розчарування і біль.

Починаючи з 60-х років Я. Лукавецький майже творчо не працює як живописець, все більше часу віддає оформительській роботі, займається як архітектор реконструкцією шкіл, стадіонів, виконує ескізи по озелененню населених пунктів, розробляє оригінальні проекти побудови художньо-меморіального музею В. І. Касіяна в м. Снятині.

Не помилився у своєму пророцтві М. Драган — Я. Лукавецький щирий у своїй творчості, його муза викристалізовувалася на нелегких дорогах служіння рідній культурі. У роботах, що збереглися, бачимо руку самобутнього майстра живопису, в творах його пульсує духовний темперамент і глибока думка, живість мазка і монументальність, артистизм ліній і простота форм. У цьому нас переконує відкрита персональна виставка робіт художника, перша за весь післявоєнний період. І хоч вона запізніла, але своєчасна, і явлене із забуття мистецтво радістю одзоветься у наших серцях, бо настав час шанування сіячів української культури.

3.2. Михайло Мороз.

Виходець з Поділля Михайло Мороз (7 липня 1904 р. Пліхів, тепер Бережанського р-ну Тернопільської обл. 27 вересня 1992, Бейлей Сітон. похований в Савт Бавнд Бруку, Нью Джерзі, США)1 настільки прижився на Гуцульщині, що у своїй творчості став одним з виразників ЇЇ духу.

Він був шостою дитиною з семи у селянській родині Іллі й Парасксвії Морозів. Закінчивши школу в рідному селі, з п «ятнадцятирічного віку Михайло Мороз став на бік тих. хто боровся за українську державність: разом зі старшими братами під час «Чортківської офензиви» влітку 1919 р. він брав участь добровольцем у боях, а згодом у «Чотирикутнику смерті» переніс тиф, потім був поранений і 1920 p., сповнений життєвого досвіду, повернувся в рідне село.

Михайло славився добрим голосом, що згодом навіть стало темою до роздумувань, а чи не стати оперним співаком. Він прагнув освіти — і загальної (розпочав її у Бережанах, а завершив у Львові), і фахової. У Львові він отримав перші схвальні відгуки на свої малюнки, а 1923 р. Михайло Мороз став учнем Мистецької школи Олекси Новаківського:. Школа була одним із факультетів Українського таємного університету у Львові, отож давала учням не лише ґрунтовні професійні знання, а й підносила їхній загальний освітній рівень. Ще в часі навчання в школі, яке завершилося для нього 1927р., Михайло Мороз вийшов на глядацький загал зі своїми творами в ході колективних та персональних виставок у Львові. Тернополі, Станіславі, Коломиї. Він брав участь у виставці учнів школи Новаківського в Коломиї, яку відкрили в Народному домі 21 грудня 1930 р. А в останній день виставки Народний дім для майбутнього музею «Гуцульщина» за 3030 злотих закупив роботу Михай ло Мороз та портрет гуцула Лендюка. «Поїздки в Карпати, до Космача зберегли на все життя приязнь до цього краю, що стане священною темою творчої праці Мороза. Вже в перших картинах, показаних на студентських виставках, він розкриває своє індивідуальне бачення природи, схиляючись до лірико-романтичного її трактування, і своє виняткове колористичне обдарування…» Подорож до Парижу (1928;30 pp.) Михайло Мороз здійснив на стипендію митрополита Андрея Шептицького. У мистецькій Академії Жуліан та Академії прикладного мистецтва він вивчав теорію і практику монументального мистецтва. Однією з кращих робіт того часу, виконаних студентами Академії, була монументальна фреска Михайла Мороза «Гуцульщина» (гуцулка з писанками). У Парижі він увійшов у середовище молодих українських митців, мав багато творчих контактів з відомими французькими майстрами. Саме тоді Михайло Мороз зі Святославом Гординським їздили Францією, побували ледь не у всіх музеях ". «В Луврі Мороз шукав близьких собі за колористичною потенційністю і душевним неспокоєм майстрів, тих. за, його висловом, що почуття людини, — Ель Греко, Рембрандт, Делакруа: інтуїтивно тягнувся до Сезанна…».

1931 p. Михайло Мороз для себе і для свого вчителя Олексі Новаківського влаштував спільну подорож Італією; відвідували музеї, визначні місця.

З 1932 р. Михайло Мороз був асистентом професора Олексі Новаківського у Львові. Згодом він жив у Святоюрській палаті у Львові (1937;39 pp.), неподалік від митрополита Андрея Шептицького. на замовлення якого виконав багато портретів духовенства. Разом з тим, він з осені 1939 р. мав розпочати працю професора аналогії мистецтва в Богословській академії у Львові однак на перешкоді стала війна, яка застала митця у Космачі на Гуцульщині. «Творчий період перед війною Мороз визначає як час свого Ренесансу за величчю духу, за глибиною почуттів, з; свободою висловлювання й усвідомлення своєї гідності. Ніколи він так тісно не був зв «язаний зі своєю рідною землею, як тоді органічно жив з оточенням і гармонійно творив. Він став сонячним співцем гуцульського краю, — ця життєва щедрість буяє з його тодішніх картин».

3.3. Іван Кейван.

У Коломийську гімназію він, Іван Кейван (16 вересня 1909, с. Карлів, тепер Прутівка Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. — вересень 1992, Едмонтон, Канада), син столяра зі Снятинщини, прийшов за порадою Василя Стефаника. Було то 1919 р. Перед цим хлопець устиг закінчити Карлівську сільську школу. Його послали вчитися далі, хоч ще підростали менші ;а нього Василь, Марійка. Ганнуся, Володимир. Карикатури на гімназійних професорів Левиць кого і Сатурського засвідчили, що росте талант. 1927 p., закінчивши гімназію. Іван Кейван пішов на студії до мистецької школи Олекси Новаківського. Тут він упродовж двох років жив у мистецькій атмосфері, хоч. як сам зізнався в тому, нічого не навчився — вроджений талант графіка, яким було наділено Івана Кейвана, прагнув специфічного вияву.

Наступні чотири роки (1928;32 pp.) він віддав студіям на загальному відділі Краківської Академії мистецтв, а 1932;37 pp. учився графіки у Варшавській академії мистецтв. Малярства вчився професора Которбінського, графіку та граверську техніку поглиблено вивчав у відомих професорів Червінського. Чайковського, Кулієвича, Вулучковського. Разом з тим. він вивчав й історію та мистецтвознавство у Варшавському університеті3.

То була пора молодості, юнацьких мрій, час повного віддавання себе мистецтву. Пробував сили в літературі, був перейнятий мистецтвознавчими проблемами, виступав у пресі як критик. «Як письменник, І. Кейван розпочав свою діяльність в 1927 p., спочатку як новеліст, поет і журналіст, друкуючи свої твори під різними псевдонімами в українських часописах Галичини (…) Розвідки І. Кейвана про українську книжну графіку й „Розгублені цінності“ свідчать про ґрунтовні студії автора над українським мистецтвом. Також рецензії і. Кейвана на книжки й виставки свідчать про його майстерність, подібно як у графіці й портреті, передавати головніший зміст і синтезу прочитаного й баченого. В цьому відношенні І. Кейван-публіцист становить рідкісне явище в сучасній українській публіцистиці», писав Володимир Сочинський.

Власне, ще в студентські роки свідченням його творчого обдарування були численні нагороди, головним чином перші й другі. Знали його як активного члена мистецького товариства «Спокій» у Варшаві, де навесні 1933 р. він уперше наважився прилюдно виставити свої роботи. Згодом він брав участь у діяльності Асоціації незалежних українських мистців і Спілки українських образотворчих мистців.

Так збіглося, що в той час. як на Великій Україні люди вмирали голодною смертю, молодий графік розробляв проекти українських грошей у стилі Георгія Нарбута, сподіваючись на відродження національної держави. Це спричинило до того, що його звинуватили у фальшуванні грошей. Як згодом писав сам Іван Кейван, полініяній з його справи зробили справжню «арабську казку». Були обвинувачення, конфіскації, ув «язнення.

ЛІТЕРАТУРА.

«Українське мистецтво у старій листівці» Випуск 3.

Видавничо-поліграфічне товариство «Вік» Коломия 2005 р.

Національна Спілка художників України «Образотворче мистецтво». Випуск 2. Київ 2001 р.

Національна Спілка художників України «Образотворче мистецтво». Випуск 3−4. Київ 2000 р.

Олекса Новаківський. (Комплект відкриток) Київ 1971 р.

PAGE.

PAGE 21.