Витоки тероризму

РЕФЕРАТ на тему:

«Витоки тероризму».

Тероризм як явище, безумовно, має своєрідну привабливість — особливо якщо розглядати його з безпечної відстані - а водночас постачає чимало труднощів для аналізу. Ця похмура чарівність тероризму (згадаймо шелліанське tempestuous loveliness of terror) і труднощі його інтерпретації мають спільне коріння: раптовість, скандальність і дивовижна жорстокість — основні складові тероризму. Війни — у тому числі й громадянські - багато в чому мають доволі передбачуваний характер, вони відбуваються, як кажуть, серед білого дня, і ворогуючі сторони і не думають оповивати себе і свої дії ореолом таємниці. Навіть під час громадянської війни вороги дотримуються тих чи інших правил, у той час як головні ознаки тероризму — анонімність і заперечення будь-якої норми.

Тероризм завжди чинив шокуюче враження на суспільство і породжував найсуперечливіші відгуки й оцінки. Вісімдесят років тому терорист у масовій свідомості асоціювався із скуйовдженим чорнобородим чужинцем-анархістом, який шпурляв бомбами праворуч і ліворуч і дивився на світ із диявольською чи ідіотською посмішкою. Це був цілком аморальний і фанатичний суб'єкт, лиховісний і безглуздий водночас. Хоча Достоєвський і Джозеф Конрад і дали у своїх творах набагато глибші образи представників цього руху, але точкою відліку для них послужив саме такий стереотип. У наші дні цей образ, безумовно, зазнав певної трансформації, однак не надто далеко відбіг від первісного шаблону, і пояснення політологів і психіатрів, запрошених для консультацій, врешті-решт не проливають світла на цю загадку. Варто зазначити, що в усі часи і епохи терористи не відчували браку ні шанувальників, ні довірених осіб, та й сьогодні ми знову і знову чуємо славні на адресу новоявлених святих і великомучеників терору. Нам кажуть, що терорист — це людина, яка не захрясла у байдужості, яка присвятила себе боротьбі за волю і справедливість. Його зображують лагідним створінням, яке байдужа більшість і жорстокі соціальні умови змушують зіграти роль трагічного героя: добрим самаритянином, який підливає отрути, Франциском Ассизьким з бомбою. Зрозуміло, такого роду канонізація сама по собі безглузда, але водночас послідовне і беззастережне заперечення тероризму з його нелюдськими методами виходить лише від тих, хто проповідує ідеї непротивлення злу насильством. Як відзначив ще триста років тому полковник Сексбі, убивство — далеко не завжди злочин, а збройний опір переважаючим силам супротивника — у відкритому двобої й у повній відповідності з кодексом лицарської честі - іноді свідомо приречений на провал. Шиллер нагадував про те, що тиранія не безмежна і що доводиться братися за зброю, коли всі інші докази виявляються вичерпаними. Запропоноване Шиллером обґрунтування насильства як «останнього доказу» вільних людей, які не бажають миритися із нестерпними умовами існування, надихало не одне покоління тираноборців. Утім, на одного Вільгельма Телля припадало чимало самозваних рятівників людства, гарячих голів, фанатиків і безумців, які дуже своєрідно уявляли собі право особистости на самозахист і вбачали у зброї не «останній доказ», а панацею від усіх лих — як реальних, так і позірних. Патріотизм віддавна був останнім притулком негідника. Ця теза вірна також і в тому випадку, коли йдеться про боротьбу за свободу. Латиноамериканські конокради, коли їх ловили на гарячому, аби уникнути шибениці, казали, що керуються у своїх діях політичними мотивами. Ясна річ, більшість терористів і не Вільгельми Теллі, і не вульгарні конокради. Трапляється, що у них вигадливо поєднані дуже різні, іноді суперечні одна одній якості, що аж ніяк не полегшує завдання досліднику тероризму. Можна, звичайно, сперечатися, чи мав рацію Едмунд Берк, коли казав, що якщо «пошкребти ідеолога, то під ним виявиться терорист», але зате зовсім очевидно інше: якщо «пошкребти» терориста, то під ним зовсім не обов’язково ховається ідеолог.

Аналіз проблеми тероризму складний ще з однієї причини. За останнє сторіччя характер тероризму зазнав значних змін. Це стосується не тільки методів, але і завдань боротьби, а також особистостей тих, хто бере в ній участь. Усього кілька поколінь відокремлюють Софію Перовську й Емму Ґолдман від Ульріки Майнгоф і Патті Хьорст, але в моральному й інтелектуальному плані відстань між ними вимірюється світловими роками. Настільки ж істотний і інший момент: на відміну від марксизму, тероризм не є ідеологією, але являє собою бунтарську стратегію, до якої можуть вдаватися прихильники дуже різних політичних течій.

Водночас тероризм — це не набір чисто технічних прийомів. У тих, хто ним займається, існує певна світоглядна спільність. Вони можуть належати до лівої чи правої частини політичного спектру, вони можуть бути націоналістами чи, значно рідше, інтернаціоналістами, але в основних моментах їхній менталітет виявляє дивовижну подібність. Часто вони набагато ближчі один одному за духом, аніж самі підозрюють, і були б готові визнати потай чи привселюдно. Подібно до того, як технологію тероризму можуть успішно опанувати люди різних переконань, також і його філософія без жодних труднощів долає перешкоди, які існують між окремими політичними доктринами. Вона універсальна і безпринципна.

Тероризм, всупереч існуючому думці, не є різновидом партизанської (революційної) війни, і його політичні функції в наші дні мають інший характер. Дехто як синонім до поняття «тероризм» використовує термін «міська партизанська війна». Щодо епітету «міська» усе гаразд, але от визначення «партизанська» тут зовсім ні до чого: адже різниця між тероризмом і діяльністю партизана має не стилістичний, а якісний характер.

Ця робота стала результатом мого невдоволення спробами пояснення й інтерпретації тероризму, що починаються як на масовому, так і на академічному рівні. У своїй книзі я зупиняюся на труднощах, пов’язаних із вичерпним визначенням тероризму. Такого визначення немає й у найближчому майбутньому не передбачається, але було б абсурдно стверджувати, що вивчення явища неможливе до появи такого визначення. Навіть тепер, через три десятиліття після падіння фашизму, не змовкли суперечки про те, що він собою являє, проте нам доводиться зіштовхуватися з феноменом фашизму як у теорії, так і на практиці. Я утримуюся від уживання модного словосполучення «революційний тероризм»: занадто багато терористичних угруповань і в минулому, і сьогодні не мають нічого спільного з революційністю — у тому числі й ті, хто вказує на свою революційну орієнтацію. Існує поширена думка, що особливості сучасного тероризму коротко зводяться до наступного:

1. Тероризм — щось нове, що не має прецеденту в історії. Тому його предтечі, якщо такі і існують, не представляють особливого інтересу.

2. Тероризм — одна з найсерйозніших, потенційно вкрай небезпечних проблем, які нині постають перед світовою спільнотою.

3. Тероризм — це реакція на несправедливість. Якби у світі панувала політична і соціальна справедливість, ніякого тероризму не було б і сліду.

4. Єдиний спосіб зменшити загрозу тероризму — боротися проти тих соціальних і політичних виразок, які породжують його.

5. Терористи — фанатики-ідеалісти, доведені до розпачу нелюдськими умовами існування. Вони безкорисливі, і в основі їхніх дій лежать мотиви чисто ідеологічного характеру.

6. Тероризм може заявити про себе в будь-якій точці земної кулі.

Завданням мого дослідження не є спростування існуючих оман: для цього досить протиставити цим постулатам загальновідомі факти. Мені б хотілося по-новому глянути на явище загалом. Отут, щоправда, виникають складності методологічного порядку. Діяльність деяких терористичних рухів набула дуже докладного висвітлення. Практично кожен член групи Баадера-Майнгоф удостоївся якщо не монографії, то статті. Те ж саме можна сказати про таке, куди вагоміше явище, як організація «Народна воля». Водночас, діяльність багатьох інших терористичних угруповань узагалі не була висвітлена: про них або зовсім забули, або популярність, якою вони користувалися, так і не перейшла національних кордонів. Отож спроба написати «загальну теорію» (чи історію) світового тероризму, на мій погляд, заздалегідь приречена на провал. Тому я вирішив зосередитися лише на основних моментах розвитку тероризму і терористичних доктрин, а також на основних ознаках і проблемах цього феномену.

Поняття «тероризм» і «терорист» з’явилися порівняно нещодавно. У доповненні до Словника Французької академії 1798 року тероризм визначається як systeme, regime de la terreur. Згідно з одним із французьких словників, опублікованих на два роки раніше, якобінці часто вживали це поняття усно і письмово щодо себе — і завжди з позитивним відтінком. Однак після 9 термідора слово «терорист» стало носити вже образливий зміст, перетворившись на синонім «злочинця». Незабаром воно досягло берегів Британії. Досить згадати знамениті слова Едмунда Бьорка, написані ним у 1795 році, коли він згадував «тисячі псів пекла, званих терористами», яких нацькували на французів. Слово «тероризм» у ті часи застосовували до періоду Французької революції між березнем 1793 і липнем 1794 року і означало воно «правління жаху». Згодом термін набув ширшого тлумачення і став означати всяку систему правління, засновану на страхові. Відтак донедавна слово «тероризм» — як, до речі, і «партизанська війна», уживалося настільки широко й означало стільки різних відтінків насильства, що зовсім утратило будь-який конкретний зміст. Доволі часто доводиться чути голоси, які закликають відмовитися від вивчення політичного тероризму як особливого явища на тій підставі, що упродовж світової історії в результаті злочинів з боку влади загинуло набагато більше людей, аніж від рук «терористів знизу». Можливо, так воно і є, проте мене тут цікавить не проблема політичного насильства загалом, і не жахіття окремих політичних режимів, але набагато специфічніше явище.

Навряд чи можна підібрати визначення, яке підходить для всіх різновидів «тероризму знизу», з якими ознайомилося людство: адже і селянські війни, і робітничий рух, і просто бандитизм, наприклад, неминуче супроводжувалися застосуванням насильства. Те ж саме справедливе стосовно традиційних воєн, воєн громадянських, а також національно-визвольних рухів. У більшості зазначених випадків, однак, терор хоч і був одним із інструментів, але частіше виконував підлеглу роль. Мене ж цікавлять рухи, де терор був основним засобом, все інше згадується доволі побіжно. Існує думка, наче політичний тероризм як певна система — явище доволі нове, яке постало лише наприкінці XIX сторіччя. У певному сенсі це так: «філософія бомби» — стосовно нова доктрина. Разом з тим в історії вистачає прикладів масового знищення політичних супротивників. Подібно до того, як мольєрівський міщанин, на своє превелике здивування, з’ясував, що все життя розмовляв прозою, тероризм і терористи існували задовго до появи цих термінів. У багатьох країнах були варфоломіївські ночі і сицилійські вечірні. Ворогів, реальних і уявних, знищували римські імператори, оттоманські султани, російські царі, а також багато, багато інших володарів.

«Тероризм знизу» розвивався в найрозмаїтіших формах, набуваючи характеру чи то релігійних рухів, чи то політичних бунтів і соціальних повстань. Одне з найдавніших відомих історії терористичних угруповань складали сикарії, прекрасно організована секта, яка діяла в Палестині в 66−73 роках н.е. Джерела нечисленні і суперечливі, однак, якщо вірити Йосипу Флавію, сикарії застосовували незвичайну тактику: вони атакували супротивника в денний час, особливо по святах, коли Єрусалим бував загачений юрбами людей. Улюбленою зброєю сикаріїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали під одягом. Як відзначено в есеї англійського письменника Де Квінсі «Убивство як красне мистецтво», сикарії, слушно гадаючи, що юрба сама по собі є чимось подібним до темряви (завдяки своїй щільності, тисняві і неможливості побачити збоку, хто саме завдав фатального удару), були присутні там, де була товкотнеча, і коли люди намагалися зрозуміти, хто убивця і де він, відповіддю залишалося: «невідомо!» Сикарії знищили будинок первосвященика Ананії, а також палаци представників династії Іродів, вони спалили публічний архів, щоб знищити розписки боржників. У Тацита згадується, що сикарії спалювали зерносховища і виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимі. Вони були екстремістськи й антиримськи налаштованими націоналістами, але водночас вбачали своїх ворогів у середовищі поміркованої єгипетської і палестинської діаспори, у євреях, котрі стояли за спілку з Римом. З деяких джерел випливає, що в сикаріїв була ретельно розроблена доктрина, так звана «четверта філософія», щось на кшталт юдейського протестантизму. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священослужителях посередників між Всевишнім і простими смертними. Інші автори наголошують на тому, що сикарії очолювали рух соціального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхів. Йосип Флавій, однак, не схильний бачити в них утілення шляхетности. Він переконаний, що це були звичайнісінькі корисливі розбійники, керовані іноземними силами, які використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цілей. Але навіть Йосип Флавій визнає, що деякі з них виявляли релігійний фанатизм: вони бачили в мучеництві щось таке, що дарує радість, думали, що після скинення ненависного режиму Господь з’явиться своєму народові і порятує їх від мук і страждань. Утім, так міркували аж ніяк не рядові сикарії.

Схоже сполучення релігійного месіанства і політичного тероризму було притаманне набагато знанішій на Заході секті асасинів, які відокремилися від ісмаїлітів, що з’явилися в ХІ сторіччі і були розгромлені монголами в ХІІІ столітті. Асасини упродовж тривалого часу приваблювали до себе увагу Заходу, причому інтерес учених до них в останні роки зріс, оскільки дуже багато елементів їхньої тактики і стратегії нагадують методи сучасних терористів. З Персії асасини чинили набіги на Сирію, убивали префектів, губернаторів, каліфів. Їм вдалося убити навіть Конрада Монферратського, який правив Єрусалимським королівством. Вони двічі намагалися убити Саладдіна, але невдало. Їхній перший ватажок, Гасан Сібаї, швидко зрозумів, що в нього занадто мало людей, щоб успішно боротися відкрито, але тривала, вміло продумана кампанія терору, здійснювана добре навченими і дисциплінованими воїнами, може досягнути серйозного політичного ефекту. Асасини діяли під покровом найсуворішої таємности, нерідко переодягаючись іноземцями, у тому числі й християнами. Вони не користувалися ні отрутами, ні метальним приладдям. Їхньою зброєю був кинджал, і не лише через його високу надійність, але й тому, що в убивстві вони вбачали щось ритуальне. Сучасні дослідники, описуючи цю секту, відзначають її аскетичну дисципліну. Сектанти вітали мучеництво і смерть в ім'я ідеї і твердо вірили в настання нового світового ладу. В історичній перспективі діяльність секти була запеклою, хоча й приреченою на кінцеву поразку боротьбою релігійної меншости за право на власний спосіб життя і свободу віросповідання, яку усіма силами прагнули придушити їхні запеклі вороги сельджуки. Утім, певний час тактика асасинів приносила їм успіх…

В Індії та на Далекому Сході здавна діяли таємні товариства іншого ґатунку. Так, англо-індійська адміністрація упродовж тривалого часу заперечувала існування так званих «душителів», поки капітан, а згодом і генерал-майор, Вільям Сліман не вивчив проблему і зрештою не розгромив цю секту. «Душителі» убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка. Вони намагалися не чіпати европейців, але в іншому не виявляли жодної вибірковости. Члени секти вважали, що такий спосіб убивства сягає до ритуальних жертвоприношень богині Калі, і, варто відзначити, що багатьох він дуже приваблював. Як казав тим, хто захопив його у полон, член цієї секти Феррінґея: «Якщо хто-небудь хоч раз випробує насолоду жертвоприношення, він уже наш, навіть якщо він опанував різноманітні ремесла, і є у нього все золото світу. Я сам посідав доволі високу посаду, працював добре і міг розраховувати на підвищення. Але ставав сам собою, тільки коли повертався в нашу секту». «Душителі» нехтували смертю. Їхні політичні переконання, якщо взагалі про такі можна всерйоз говорити, залишалися вкрай імлистими, і сектанти не ставили спеціальних завдань щодо залякування влади чи населення.

У загальному контексті політичного тероризму це явище, звичайно ж, не більш ніж виноска, підрядкова примітка. Те ж саме можна сказати і про войовничі таємні громади Китаю, яких чимало було на ріках серед піратів, у горах серед розбійників і в містах, де жили шановні вірнопіддані. У кожного такого товариства чи гуртка був свій громило, найчастіше досвідчений майстер кулачного бою. Деякі займалися традиційним грабіжництвом, були там і професійні кілери, ладні служити тому, хто більше заплатить. Ці товариства володіли ігорними будинками, займалися контрабандою. Деякі, найбільші, мали і політичні амбіції з перевагою антиманьчжурських настроїв. Не шкодували вони й іноземців. Ці товариства зробили чималий внесок у Боксерське повстання, а також надали істотну підтримку Сунь Ятсенові на перших етапах його політичної кар'єри. Чинна у 20-х роках організація «Червоні списи» поєднувала політичну активність з інтересом до окультизму, багато в чому нагадуючи західну контркультуру шістдесятих. Але політична діяльність складала лише незначну частину їхніх інтересів, і в цьому сенсі вони набагато більше нагадують мафію американського й італійського зразка, аніж сучасні терористичні угруповання.

Виразніший інтерес до політики виявляли члени к’ю-клекс-клену, хоча й вони перебували поза основним руслом тероризму ХХ століття. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в США існував не один клан, а три, які мали між собою мало спільного. Перший к’ю-клекс-клен став продуктом періоду реконструкції американського Півдня після громадянської війни. Негритянська емансипація була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (існував приблизно від 1915 до 1944 року) також засновувався на ідеї переваги білих, але, крім того, відстоював і багато інших гасел — насамперед американський патріотизм. Його члени переслідували бутлеґерів, гравців у азартні ігри і навіть тих чоловіків, які піддавали тілесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко інтеґрувався в політичний істеблішмент американського Півдня — як на рівні штатів, так і на місцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бізнесом. Відзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожніх покриттів. Другий клан був відображенням американського суспільства в мініатюрі, і його історія закінчується в квітні 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрілка з поліцією, а федеральний позов на 685 тисяч доларів у зв’язку з несплатою податків. У результаті клан позбувся своїх пільг і привілеїв і швидко вийшов із гри.

У порівнянні із сикаріями, асасинами, «душителями», «Червоними Списами» і к’ю-клекс-кленом, сучасні терористичні групи виглядають зовсім по-іншому. Щоб розібратися в особливостях сьогоднішнього тероризму, варто пошукати інших аналогів, і отут цілком до речі синдром Вільгельма Телля. В епоху абсолютизму політичні убивства траплялися стосовно рідко, особливо після того, як релігійні конфлікти втратили колишню гостроту. При всіх розбіжностях і відмінності інтересів монархи зберігали свого роду солідарність. Звичайно, їм і на думку не спадала ідея про фізичне усунення один одного. Царевбивства взагалі на певний час вийшли з моди — за декількома доволі прикметними виключеннями. Ситуація стала мінятися після Французької революції і зросту націоналістичних настроїв у Европі. Щоправда, поза межами Европи пристрасті бушували як і раніше, сягаючи витоків у непам’ятні часи, але це було більшою мірою зумовлено традицією династичних чи військових змов, або дій одинаків чи фанатиків-безумців.

Систематичні терористичні акції починаються в другій половині XIX сторіччя. Із самого початку ця течія розділилася на кілька цілком виразних відламів. Так, у Росії революціонери вели боротьбу із самодержавством у 1878−1881 роках, так само як і на початку XX сторіччя. Радикальні націоналістичні угруповання — вірмени, ірландці, македонці, серби — користувалися терористичними методами в боротьбі за національну незалежність чи автономію. Потім, у 90-их роках минулого сторіччя, анархісти повели «пропаганду ділом» у Франції, Італії, Іспанії та Сполучених Штатах. Окремі політичні убивства в Італії та Франції викликали значний суспільний резонанс, хоча і не були частиною якоїсь загальної стратегії. Що стосується тероризму в Іспанії та Сполучених Штатах, то він мав свою специфіку, оскільки користувався підтримкою певних груп населення. Так, у Сполучених Штатах ідеї тероризму брали на озброєння представники робітничого руху — «Моллі Маґуайрес», а згодом і Західна профспілка шахтарів. В Іспанії тероризм був зброєю як селянських, так і робітничих рухів. При всіх відмінностях у деталях і політичній конкретиці, у цих виступів було щось спільне: вони були пов’язані із зростанням демократії, з одного боку, і націоналізму — з іншого. Труднощі існування, проти яких виступали ці люди, були і раніше: меншини зазнавали гноблення, авторитаризм був правилом, яке не знало виключень. Але в міру поширення ідей освіти і зростання націоналізму соціальні умови, які колись не викликали протесту, стали здаватися нестерпними. Однак збройний протест мав шанс на успіх тільки тоді, коли верхи виявляли згоду грати за новими правилами, що насамперед виключало розправу з інакомислячими. Коротше кажучи, терористичні угруповання могли здобути перемогу тільки над таким урядом, який відкидав терористичні методи. Такий парадокс постав перед тодішніми терористами, а методи старих авторитарних режимів, відкинуті багатьма урядами, були взяті на озброєння новими тоталітарними державами.

Серед численних терористичних рухів особливу роль відіграла «Народна воля», хоча вона діяла в Росії лише від січня 1878 до березня 1881 року. Ця організація почала збройну боротьбу, коли один з її членів, такий собі Ковальський, узявся за зброю, чинячи опір арештові; потім Віра Засулич застрелила генерал-губернатора Петербурга, а першим піком цієї кампанії терору стало убивство генерала Мезенцева, шефа Третього відділення, у серпні 1878 року. У вересні 1879 року революційним трибуналом «Народної волі» був засуджений до смерті імператор Александр II. Утім, ще раніше, у квітні, якийсь Соловйов вчинив замах на життя царя, але зробив це на власний розсуд. Наступні замахи на государя (спроба пустити під укіс царський потяг і вибухи бомб в Зимовому палаці) також не увінчалися успіхом. Цар був убитий 1 березня 1881 року, і парадокс ситуації полягав у тому, що більшість народовольців до цього моменту були вже заарештовані. Ця подія стала одночасно й апогеєм, і фіналом кампанії терору, і приблизно на два десятиліття в Росії наступило затишшя.

Друга хвиля терору пов’язана з діяльністю есерів. Почалося все у 1902 році, коли такий собі Балмашов убив міністра внутрішніх справ Сіпяґіна. Утім, за рік до цього молодий дворянин Карпович застрелив міністра освіти Боголєпова. Есери організували три великих убивства в 1903 році (у тому числі губернаторів Оболєнського і Богдановіча) і два в 1904;му, а в 1905 році число убивств зросло до 54. У 1906 році їх було вчинено 82, а у 1907;му — 73. Після цього хвиля терору пішла на спад: три убивства в 1908;му, два в 1909;му і одне в 1910;му. Найгучнішим стало убивство «сильної руки» режиму, міністра внутрішніх справ Плєве, застреленого на петербурзькій вулиці в 1904 році. У 1905 році Каляєв убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Останнім убивством, яке струснуло Росією, став замах на Столипіна в київському оперному театрі в 1911 році. Столипін був убитий уже після того, як бойова організація есерів припинила існування. Його убивця був одинаком і, можливо, подвійним агентом. Не рахуючи окремих інцидентів, після 1911 року індивідуальний терор припинився. Третя, стосовно невелика хвиля тероризму піднялася вже після захоплення влади більшовиками в 1917 році. Частково вона була спрямована проти більшовицьких керівників (були убиті Уріцкій і Володарскій і поранений Лєнін), частково проти німецьких дипломатів і військових — щоб перешкодити мирним переговорам між Росією і Німеччиною. Однак більшовикам без особливих труднощів вдалося погасити цю пожежу.

На цьому тлі досягнення ірландських терористів виглядають набагато скромніше, хоча вогонь насильства, то вгасаючи, то спалахуючи знову, нагадував про себе багато десятиліть. Перший такий спалах трапився в 1791 році як результат активности Об'єднаних ірландців і масового невдоволення серед селян. Тактика відкритого збройного протистояння 60-х років XIX століття зазнала нищівної поразки. Активність так званих «динамітників» у 70-х і 80-х роках запам’яталася такою голосною акцією, як масові убивства у Фенікс-парку. Відтак настало затишшя на кілька десятиліть, з новими спалахами в 1919;1921 роках, перед Другою Світовою війною і потім уже в 70-х роках.

У 90-х роках ХІХ сторіччя заявили про себе і вірменські терористи, які виступали проти турецьких гнобителів. Але спроби опору були швидко і безжалісно розтрощені, оскільки вірменам протистояв режим куди менш терпимий і перебірливий у засобах, аніж британська політична машина, з якою боролися ірландці. Нові вилазки терористів-вірменів мали місце в 1918 році і призвели до знищення низки турецьких державних чиновників, замішаних у масовому знищенні вірменів у роки Першої Світової війни. Ця терористична традиція час від часу нагадувала про себе і потім, призводячи до загибелі турецьких політичних і релігійних діячів. Новим спалахом такого тероризму був відзначений 1975 рік, коли загинули турецькі посли в Парижі і Відні, а також перший секретар турецького посольства в Бейруті.

В ті роки, коли вірменські терористи тільки-но починали свою боротьбу проти турків, виникла ще одна антитурецька сепаратистська організація. Називалася вона ВМОРО («Внутрішня македоно-одринська революційна організація»), складалася з македонців і керував нею Даміан Ґруєв. Спершу вона займалась винятково пропагандою, але через кілька років це підпільне товариство перетворилося у воєнізований рух, який поєднував індивідуальний терор із підготовкою до масового повстання. Повстання («Ілін ден») закінчилося провалом, проте македонцям пощастило більше, ніж вірменам. У них були союзники, і, окрім того, Македонія не входила до центральної частини турецької держави. Але вона так і не здобула незалежности: у 1912;1913 роках Македонію поділили між Грецією, Болгарією і Сербією. ВМОРО продовжувала діяти вже з болгарської території, і багато її операцій були спрямовані проти Югославії, але загалом вона стала знаряддям у руках чергових болгарських урядів. У період від 1924 до 1934 року у міжусобицях і змовах усередині ВМОРО загинуло куди більше людей, аніж від їхніх рук у стані ворогів. Коли в середині 30-х років новий болгарський уряд визнав за необхідне ліквідувати ВМОРО, цю організацію із первісною, тією, що постала кілька десятиліть тому, пов’язувала одна лиш назва.

Серед інших терористичних угруповань, що діяли до Першої Світової війни, слід відзначити польських соціалістів і групи, що діяли в Бенґалії. В обох випадках діяльність цих угруповань продовжувалася і після здобуття їхніми країнами незалежности. Неру зі своїми соратниками неодноразово засуджував тероризм — адже дії бенґальських груп, навіть стосовно локальні, сильно отруїли відносини між різними громадами і призвели в 1947 році до розколу Індії. У Польщі західні українці і після Першої Світової війни не припиняли боротьби — цього разу проти Варшави — з вимогами автономії, які категорично відкидалися.

Що стосується Західної Европи, то наприкінці ХІХ століття її захлиснула хвиля виступів анархістів з їхньою «пропагандою ділом». «Подвиги» Равашоля, Оґюста Ваяна і Еміля Анрі між 1892 і 1894 роками викликали у Франції чималий суспільний резонанс. Витівки бомбістів-одинаків співпали із закликами анархістів до насильства, що створило в очах суспільства образ міжнародної змови, якої насправді ніколи не існувало. Равашоль, страшенний мерзотник і бандит, убивав би й у тому випадку, якби у Франції не існувало анархізму. Ваян був представником богеми, а Анрі - вразливою молодою людиною, і аналіз статистичних даних про урбанізацію у Франції ХІХ століття навряд чи проливає світло на мотиви їхніх дій. Масова свідомість, не на жарт стривожена таємним і загадковим характером анархістських угруповань, вважала анархістів, соціалістів, нігілістів і радикалів одного поля ягодами. Представники урядових і правоохоронних органів набагато краще розуміли, хто є хто, але не бачили для себе користи в проясненні ситуації.

В останнє десятиліття ХІХ і перше ХХ століття було вчинено чимало замахів на життя провідних політиків Европи й Америки. Так, були убиті американські президенти Маккінлі та Ґарфілд, здійснено кілька невдалих замахів на Бісмарка і німецького кайзера. У 1894 році був убитий президент Франції Карно, а в 1897-му — прем'єр-міністр Іспанії Антоніо Кановас. У 1898 році загинула австро-угорська імператриця Елізабет, а в 1900;му — король Італії Умберто. Але, хоча в багатьох випадках убивцями були анархісти, найчастіше вони діяли з власної ініціативи, не поставивши до відома про свої плани соратників. У той час усі якось забули, що в царевбивства взагалі-то існує довга традиція, і що у Франції, скажімо, у тому ж сторіччі трапилися замахи на життя Наполеона і Наполеона III. Як відзначав сучасник, якого ніяк не можна запідозрити в симпатіях до анархістів, «важко приписати їм участь у всіх цих численних злодіяннях, у тому числі й у замахах на життя монархів».

Цікаво, що ця «ера замахів» не мала серйозних політичних наслідків. До 1905 року хвиля подібних замахів скрізь — за винятком Росії - пішла на спад, і увага громадськости в Лондоні та Парижі перед Першою Світовою війною було прикута вже до інших лиховісних подій — у Парижі діяла банда Бонно, а в лондонському Іст-Енді щосили орудували поляки і латиші. Однак у цих випадках головним спонукальним мотивом був хосен, а анархічні моменти, якщо такі взагалі спостерігалися, виявлялися сильно роздутими. Резюмуючи сказане, залишається відзначити, що в ті роки в Західній і Центральній Европі не було систематичного прояву терору знизу. Подібні явища відзначалися лише на европейських околицях — на Балканах, у Росії й у специфічній формі в Іспанії.

У Сполучених Штатах робітничий рух від самого початку набув куди агресивнішого характеру, аніж у Европі. Рух «Моллі Маґуайрес» у 70-і роки ХІХ століття — лише один з багатьох епізодів «робітничого тероризму». Його учасників помилково ототожнювали з комуністами, хоча в даному випадку схильність до насильства сягала корінням не в комуністичну ідеологію, а в почуття розгублености, притаманне ірландцям, які опинилися в новій, далекій країні й відчували себе об'єктами постійної дискримінації й експлуатації. Варто відзначити, що воювали вони не лише проти шахтовласників, але й проти своїх же товаришів, гірників валлійського і німецького походження. Помітною сторінкою в історії американського тероризму став вибух бомби на Геймакет-сквер у Чикаґо. Крім того, чимало страйків закінчувалися кривавими зіткненнями сталеварів чи гірників з фабричною поліцією. Не став одиничним інцидентом і замах на життя губернатора Айдахо Франка Стейненберґа в 1905 році. Ватажки «Індустріальних робітників світу» і не думали заперечувати, що їх надихнув «російський приклад». У 1910 році брати Макнамара кинули бомбу в будинок газети «Лос-Анджелес Таймз». Траплялися й інші «акції», нині забуті усіма, крім істориків, які спеціалізуються на тому періоді. Але, так чи інакше, американський тероризм тієї доби переслідував доволі вузькі цілі, не намагаючись вчинити державний переворот, змінити політичну систему тощо.

Ще однією країною, де тероризм виступав доволі істотним фактором політичного життя, була Іспанія. ХІХ століття ознаменувалося для іспанської історії бурхливими спалахами насильства, особливо в період так званих «карлістських воєн». Ріст робочого руху, який зазнав сильного впливу ідей Бакуніна, супроводжувався застосуванням насильства, і тероризм для багатьох профспілок став чимось звичним і само собою зрозумілим. Відбувалися і селянські заворушення, особливо в південних областях, наприклад в Андалусії. Як і Франція, Іспанія пережила свою «епоху замахів» у 90-і роки ХІХ сторіччя, але, уже на відміну від Франції, зазнала рецидиву тероризму в 1904;1909 роках, а відтак у період Першої Світової війни і відразу після її закінчення. В Іспанії існувало безліч анархістських об'єднань, але особливого впливу набуло об'єднання ІФА (Іберійська федерація анархістів). Серед його керівників великою популярністю втішався Буенавентура Дурруті (1896−1936), якому належить крилата фраза: «Ми не боїмося руїн». Особливого успіху дії анархістів не мали, і серед представників лівих постійно тривали змови, які й привели до фатальних подій 1936;1939 років. У ті роки головним центром анархістського руху була Каталонія. На пізнішій стадії правління Франко центр тероризму перемістився в Країну Басків, але там основним спонукальним мотивом, як і в Ольстері, був сепаратизм, що виступав тут у марксистських шатах. З Іспанії тероризм і анархізм перекочували в Латинську Америку, насамперед до Арґентини. У 1909 році в Барселоні трапилися події, які одержали назву «трагічного тижня». Такий сам тиждень десять років по тому повторився в Буенос-Айресі. Дурруті застрелив архієпископа Сараґоського, а невтомний Сімон Радовіцкі - шефа поліції арґентинської столиці.

До Першої Світової війни тероризм розглядали винятково як ознаку лівизни, хоча його індивідуалістичний характер іноді погано вписувався у загальний шаблон. Але ні ірландські та македонські борці за незалежність, ні вірменські й бенґальські терористи не мали ніякого відношення до анархізму чи соціалізму. Російські чорносотенці, зрозуміло, були терористами, але їхнім завданням була боротьба з революцією. Вони учиняли єврейські погроми й убивали тих, хто перебував в опозиції до самодержавства. «Чорна сотня» перебувала на правому фланзі російського політичного життя, та й заснована була при сприянні поліції. Але, як це часто буває в історії терористичних рухів, учень чарівника сам став чаклувати. Незабаром, коли в країні пішли розмови про перерозподіл землі і скорочення робочого дня, члени організації, створеної для підтримки монархії, стали заявляти, що краще взагалі не мати ніякого уряду, аніж терпіти нинішній. Чорносотенці говорили, що кілька чесних офіцерів, як у Сербії, здатні принести країні багато користи — натяк на політичні убивства в цій балканській країні.

Після Першої Світової війни терористичні організації знаходили підтримку насамперед у правих і сепаратистськи налаштованих груп, як, наприклад, хорватські усташі, які одержували допомогу від фашистської Італії й Угорщини. Хорвати вимагали незалежности і були готові приймати допомогу від кого завгодно. Як і в ірландців, їхня боротьба продовжувалася і після Другої Світової війни. У 20-і роки систематичний тероризм культивувався на периферіях нових і численних фашистських рухів, а також серед їхніх попередників, наприклад «фрайкорівців» у Німеччині й особливо серед членів румунської «Залізної Ґвардії». Але загалом активність бойовиків залишалася в доволі вузьких рамках. Настав час масових політичних партій як правого, так і лівого спрямування, і анархізм переріс стадію індивідуального терору. Звичайно, і в ті роки траплялися голосні політичні убивства — Рози Люксембурґ і Карла Лібкнехта в 1919;му, Ратенау — у 1922;му, югославського царя Александра і французького прем'єра Барту в 1934;му. Оскільки останній інцидент носив міжнародний характер і в ньому були замішані чотири уряди, Ліґа Націй визнала за необхідне втрутитися. Була винесена низка резолюцій і засновано кілька комісій з метою боротьби з проявами міжнародного тероризму. Усі ці старання виявилися марними, оскільки одні країни дійсно мали намір покласти край подібним виявам жорстокости, але інші нічого не мали проти тероризму, коли він лив воду на млин їхньої політики. Три десятиліття по тому зі схожою ситуацією зіштовхнулася й Організація Об'єднаних Націй.

Поза межами Европи спалахи тероризму також не відзначалися частотою й інтенсивністю. Замах на єгипетського прем'єр-міністра Бутроса Пашу в 1910 році вчинив одинак. Те ж саме стосується убивства в 1924 році сера Лі Стека, головнокомандувача єгипетськими збройними силами. Однак у 30-і та 40-і роки тероризм був узятий на озброєння такими екстремістськими організаціями правого спрямування, як «Мусульманське братство» і «Молодий Єгипет», від чиїх рук загинули два прем'єр-міністри і низка знаних політиків. У Палестині діяли такі сіоністські організації, як «Ірґун Цвай Леумі» і ЛЕХІ, які також вдавалися до тактики індивідуального терору. У 1939 році «Ірґун» припинив свої антибританські випади, але більш по-екстремістськи налаштовані члени ЛЕХІ продовжували боротьбу. Чималого резонансу набуло вчинене ними убивство лорда Мойна. Навіть в Індії з її традиційною нелюбов’ю до насильства в 20-і роки несподівану популярність здобуло терористичне угруповання «Бгаґат Сінґх». Неру був схильний применшувати небезпеку індійського тероризму. Він писав, що це дитинство революційного пориву, що Індія подорослішає і тероризм приречений. Але з цим прогнозом Неру поквапився. Десять років по тому він з’явився в Бенґалії, щоб засудити тероризм. Тероризм, казав він, засліплює своїм показним геройством авантюрно налаштованих молодих людей і «сильно відгонить детективом». Але детективи, так вже заведено, читають охочіше, аніж високу літературу. В Японії в 30-і роки терористичні прийоми взяла на озброєння група молодших офіцерів, і їхні акції вчинили певний вплив на зовнішню політику цієї країни.

В роки Другої Світової війни тактика індивідуального терору відіграла в Русі Опору радше другорядну роль. Були убиті імперський протектор Богемії і Моравії Ґейдріх, ґауляйтер Білорусі Вільгельм Кубе, а також низка другорядних французьких колабораціоністів. Кілька бомб вибухнули в паризьких кінотеатрах. Але загалом немає підстав гадати, що подібні акції завдали якоїсь відчутної шкоди бойовому духові та військовим планам нацистів. Після закінчення Другої Світової війни дії терористів у великих містах зійшли на другий план. Їх витиснули великомасштабні партизанські операції в таких країнах, як Китай. Терористичні угруповання переважно діяли в таких районах, як Палестина, а пізніше Кіпр і Аден. З цього, однак, не випливає, що в ході партизанських воєн не влаштовувалися засідки для знищення ворожих керівників: саме так жертвою терористів упав британський генерал-губернатор Малайї Генрі Ґурні. З іншого боку, наприкінці 50-х — на початку 60-х зусиллями північнов'єтнамських вояків були знищені тисячі сільських старост у Південному В'єтнамі. Це було частиною загального військового задуму Го Ши Міна.

На відміну від партизанів, які діють у сільській місцевості, міські терористи були позбавлені можливости перетворювати маленькі ударні групи у великі з'єднання — полки і дивізії, та й виникнення «вільних зон» виключалося — окрім тих рідкісних випадків, коли той чи інший уряд переставав нормально функціонувати. Бої за такі міста, як Тель-Авів (1945;1947), Нікосія (1955;1958) і Аден (1964;1967), тривали в кожному випадку біля трьох років. І єврейські, і грецькі терористи боролися з британцями, але наявність арабських і турецьких громад створювала їм додаткові проблеми. Так, після початку громадянської війни в Палестині в 1947 році і вторгнення військ арабів терористичні групи влилися до ізраїльської армії. Діяльність ЕОКА призвела до серйозних заворушень серед мешканців Кіпру, і немає ніяких сумнівів, що саме вона стала причиною наступних трагічних подій на острові. Тепер можна з певністю сказати, що і єврейські, і грецькі бойовики завдали британським силам не надто серйозних втрат, але послаблена Другою Світовою війною Великобританія так чи інакше була змушена почати демонтаж своєї імперії, і для прискорення цього процесу від супротивника зовсім не було потрібно великих зусиль. Аден був останнім британським аванпостом у реґіоні, але після втрати Індії ця колонія втратила своє стратегічне значення. Бої за Аден почалися в 1964 році і доволі довго велися без особливого розмаху, поки в 1967 році не розгорнулася боротьба за Кратер, стародавню частину міста. Через да тижні британці без особливих зусиль відвоювали втрачені позиції, але заколотники здобули важливу політичну перемогу, яка і привела до відступу британців у листопаді того ж року.

За десять років до того алжирський Фронт національного визволення вчинив спробу захопити столичний район у набагато запеклішій боротьбі. До середини 1956 року нетрі Алжиру (сектор Касба) виявилися у їхніх руках. Однак, коли в січні 1957 року французька армія вдалася до жорстких антитерористичних заходів, доля заколотників була вирішена. ФНВ не вдавалося повернути втрачені позиції до самого кінця війни, однак круті методи генерала Параса, який відповідав на тероризм катуваннями, викликали протести світової громадськости. Партизанська війна ще довго тривала в сільських областях, але вся ця кампанія обходилася французам занадто дорого й в економічному, і в політичному сенсі, і тому їм, зрештою, довелося піти.

Такий короткий перелік основних терористичних виступів у два післявоєнних десятиліття. І нині в усьому світі тривають численні партизанські війни, але переважно події розвертаються не в містах, а в сільській місцевості, як і учили такі теоретики збройної боротьби, як Мао Цзедун, Кастро і Че Ґевара. Міський тероризм виступав у цей період як щось доповнююче, вторинне або як небезпечна аберація. Кастро і Че Ґевара були переконані, що міста — це цвинтарі борців за волю. Тільки в середині 60-х років міський тероризм знову став набирати силу, насамперед через поразки селянських партизанських рухів у Латинській Америці, але, крім того, унаслідок нової активізації терористичних угруповань в Европі, Північній Америці та Японії. Таким чином, від 70-х років у фокусі уваги світової громадськости опинився вже міський тероризм. Зрозуміло, з історичної точки зору тут спостерігалося повернення до тих форм політичного насильства, які раніше давалися взнаки в різних точках земної кулі і не раз дуже ретельно аналізувалися й обговорювалися. Але, з огляду на дефекти нашої соціальної пам’яті, не варто дивуватися, що відродження старожитнього тероризму сприймається як щось принципово нове, і його причини та способи боротьби з ним обговорюються так, немов про це ніколи не йшлося в минулому.