Україна і Європейський Союз

Лекція з курсу: міжнародних відносин На тему: Україна і Європейський Союз Мета заняття:

Дидактична: ознайомити студентів з створенням Європейського Союзу, визначити яку роль відіграє ЄС для України та перспективи вступу нашої держави до цієї структури.

Розвиваюча: розвивати у студентів логічне мислення і вміння правильно аналізувати історичні події, зовнішню політику України, договірно-правові та політичні засади співробітництва України та ЄС.

Обладнання та дидактичний матеріал: журнали, збірники, монографії.

Тип заняття: лекція Хід заняття:

1. Вступна частина (до 10 хв.).

• ривітання зі студентами;

• алагодження зв’язку із пройденим навчальним матеріалом і новою інформацією, визначення її місця і ролі у системі навчального курсу, прогноз подальшого її розгляду;

• овідомлення теми лекції, створення у студентів позитивної установки на її вивчення;

• изначення основних питань лекції, повідомлення рекомендованої літератури;

Основна частина (70−75 хв.).

• висвітлення кожного питання окремо;

• оказ логічного переходу від одного питання до іншого,.

здійснення підсумку після кожного етапу;

• пис шляху обгрунтування понять, термінів, теорій, концепцій тощо, виокремлення критеріальних ознак, складових, основних елементів;

• оказ логіки пояснення, інтерпретації явищ;

Заключна частина (5−10 хв.).

• дійснення логічних висновків про основні поняття, положення, що розглядаються;

• овідомлення про досягнення запланованої теми, завдань лекції, оцінка спільної взаємодії зі студентами;

• оротке повідомлення питань, проблем, що будуть розглядатися у наступній лекції у взаємозв" язку з висвітленими, створення позитивних очікувань;

• подяка студентам за увагу.

План заняття:

1.Україна на шляху європейської інтеграції

2.Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України та ЄС

3. Розвиток торгівельних відносин та інвестиційної діяльності між Україною та Європейським Союзом

Список використаної літератури:

1. Губерський Л. Україна та ЄС: формування нової стратегії взаємовідносин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Київ: Інститут міжнародних відносин, 1999. Вип. 13.

2. Дзобко А. Україна та ЄС: сучасний стан та перспективи взаємовідносин.

// Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Київ: Інститут міжнародних відносин, 2000. Вип. 23.

3. Литанис Я. Основные проблемы правового регулирования осуществления инвестиций между Украиной и ЭС в контексте соглашения о партнерстве и сотрудничестве: прямое инвестирование // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Київ: Інститут міжнародних відносин, 2000. Вип. 18.

4. Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснування та етапи становлення. Київ: Видавничий дім, 2001. 447с.

5. Україна і світ. Навчальний посібник. 2-ге видання. Львів: Військовий інститут, 2000. 170с.

6. Європейський вибір України. Навчальний посібник. Львів: Військовий інститут, 2000.-216с.

7. Нариси з історії дипломатії України під ред. В.А. Смолія. К., Видавничий дім «Альтернативи», 2001. 736с.

Хід заняття:

Питання 1.

Україна на шляху європейської інтеграції

Найактивнішу роль у пропаганді ідеї об'єднаної Європи після І світової війни відіграв Панєвропейський союз, заснований 1923 р. у Відні, що передбачав збереження за Європою провідної ролі на противагу як зростаючому впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню США.

У квітні 1948р. для ефективного розподілу американської допомоги (12 березня 1947р. — «Доктрина Трумена» — допомога Греції, Туреччині- 5 червня 1947 -план Маршала (держсекретаря) — допомога 16 європ. кр.) 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного співробітництва (ЄОЕС).

1948р. — Брюссельський договір про утворення Західного союзу.

Березень 1951р. — утв. Європейського об'єднання вугілля і сталі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

Жовтень 1954р. у Парижі підписані угоди про розширення Брюссельського пакту і утворення Західноєвропейського союзу (ЗЄС).

Березень 1957р. в Римі підписані договори про утворення 2 нових міжнародних державно-монополістичних об'єднань — Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатому).

1960 — утв. Європейської асоціації вільної торгівлі (внутрішня торгівля продукцією промисловості).

Європейський союз — економічне і політичне обєднання 15 європейських країн, утворене 1 січня 1993р. на основі Європейських співтовариств. Угоди про утворення ЄС були підписані на засіданні Європейської Ради в Маастрихті (Голландія) 7 лютого 1992р.

1 травня 2004р. 10 країн втупили в ЄС: Польща, Угорщина, Чехія, Славаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр, Мальта.

В 90-ті роки викристалізувалася зовнішньополітична орієнтація України в напрямку інтеграції до європейської спільноти. Європейський вибір від­криває нові перспективи для співробітництва України з розвиненими країна­ми континенту, економічного розвитку, соціального й інтелектуального про­гресу, зміцнення позицій держави в міжнародній системі координат. Для України європейська інтеграція — це шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспро­можності вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС. У політичному аспекті європейська інтеграція детер­мінує модернізацію правового поля української держави, демократизацію її політичної й інституціональної систем. Співробітництво з ЄС сприятиме на­ближенню соціальних умов України до високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення. У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція — це шлях до активізації взаємообміну між українською й західноєвропейською гуманістичною культурами, одночасне ста­новлення України як інтегрованої частини глобального суспільства, так і на­ціональної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення національ­ної безпеки України, захист її від агресії і територіальних претензій.

Водночас, у процесі зближення України з ЄС неминуче діятимуть і нега­тивні фактори євроінтеграції. Серед них: неспроможність нести фінансовий тягар внесків до ЄСзростання конкуренції боку фірм країн-членів ЄС у процесі лібералізації і збільшення відкритості національної економіки, що супроводжуватиметься ліквідацією неконкурентоспроможних підприємств із негативними соціальними наслідками. Однак, потенційні переваги євро­пейської інтеграції суттєво перевищують можливі втрати і ризики, що було переконливо доведено досвідом усіх європейських країн, які обрали цей шлях. «Повернення до Європи» було проголошено ключовим напрямком полі­тики України від початків унезалежнення. Уже у Постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин» Уряду було доручено «спрямува­ти зусилля на забезпечення безпосередньої участі Української РСР у загаль­ноєвропейському процесі та європейських структурах». У 1993 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про основні напрями зовнішньої політи­ки України», де вперше була сформульована позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні: «перспективною метою зовнішньої політики є членст­во України у Європейських співтовариствах… З метою підтримки стабіль­них відносин І Європейськими співтовариствам! Україна укладе з ними Угоду про партнерство та співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом — до повного її членства у цій організації» .

Бажання України стати повноправним членом ЄС було висловлено Пре­зидентом України Леонідом Кравчуком 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (УПС). Дату підписання УПС можна умовно вважати завершенням початко­вого етапу становлення відносин між Україною і ЄС, протягом якого відбу­лося визнання незалежної української держави з боку ЄС і країн-членів. Роз­виток двосторонніх відносин на цьому етапі ускладнювався вимогами Брюс­селя щодо набуття Україною без’ядерного статусу. ЄС ставив головною умовою розвитку співробітництва й підписання УПС виведення з України ядерної зброї і приєднання її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Іншими гострими проблемами, які викликали занепокоєння ЄС, були закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакто­рів. Укладення в Москві в січні 1994 р. Угоди між США, Росією і Україною про виведення ядерної зброї з України відкрило шлях до підписання УПС і розширення співробітництва між Києвом і Брюсселем.

Про поступову активізацію стосунків між Україною і ЄС свідчило від­криття в Києві Представництва Комісії Європейських співтовариств (жов­тень 1993 р.) і у Брюсселі Представництва України при Європейських спів­товариствах (липень 1995 р.), а також початок двосторонніх переговорів із деяких напрямків галузевої кооперації і торговельних відносин (1994 р.). Важливим механізмом реалізації європейського курсу України був (із 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських співтовариств як дер­жавний орган узгодження і координації політики України щодо Європейських співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України. З березня 1995 р. почав діяти Спільний комітет, утворений сторонами і призначений для моні­торингу економічного і торговельного співробітництва.

Другий етап розвитку відносин між Україною і ЄС завершився прийнят­тям на Європейській раді з Гельсінкі Спільної стратегії ЄС щодо України. (10 грудня 1999 р.). Під час цього періоду (друга половина 90-х років) від­булися події, які стали етапними у процесі зближення України з ЄС. Серед них — набуття Україною членства у Раді Європи й ОБСЄчленство в програмі «Партнерство заради миру» — підписання в Мадриді в липні 1997 р. Хартії про особливе партнерство України з НАТОратифікація Україною Європейської конвенції з прав лю­динипочаток переговорів щодо вступу України у СОТ. Україна послала ми­ротворців на Балкани, виступила гарантом миру у Молдові. Під час саміту ЄС у Флоренції (липень 1996 р.) Україна була визнана країною з перехідною економікою. Політичним сигналом підтримки України з боку ЄС був План дій, прийнятий Радою ЄС 6 грудня 1996 р., який визначав напрямки взаємо­дії ЄС із Україною і окреслив шляхи сприяння її розвитку. 5 вересня 1997 р. відбувся перший саміт Україна-ЄС, під час якого знову було підтверджено значення двосторонніх стосунків, а також відбувся обмін думками щодо іс­нуючих проблем і шляхів співробітництва у майбутньому.

Указом Президента від 24 лютого 1998 р. створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС, яку очолив прем'єр-міністр України. Указом передбачено формування з усіх органах державної влади підрозділів співробітництва з ЄС. Створено та­кож Національне агентство України з питань розвитку та європейської інте­грації. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, у якій сформульова­ні основні напрями співробітництва України з ЄС. Стратегія визначила дер­жавні структури України, відповідальні за забезпечення інтеграційного про­цесу, а також шляхи організаційного, фінансового, правового, інформацій­ного забезпечення інтеграції України до ЄС. Під час Кельнського саміту ЄС (3−4 червня 1999 р.) у Висновках головуючої в ЄС Німеччини було відзначе­но досягнення якісно нового рівня у стосунках Євросоюзу з Україною.

Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України під час Гельсінського са­міту засвідчило, що співробітництво з Україною становить особливий інте­рес для країн-членів ЄС. Спільна стратегія ЄС, ухвалена на базі УПС, визна­чила пріоритетні напрямки політики країн-членів, а також інституцій Євро­союзу щодо України на чотирирічний термін. Спільна стратегія вперше за­декларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею.

Інтеграція України в ЄС була проголошена ключовим зовнішньополітич­ним пріоритетом в інавгураційній промові Президента Леоніда Кучми (лис­топад 1999 р.) і визначена в урядовій програмі (початок 2000 р.) стратегіч­ною метою держави. Саме ці дати можна вважати початком нового етапу розвитку відносин України з ЄС. Урядова програма, прийнята кабінетом міністрів Віктора Ющенка терміном до 2004 р. («Реформи для процвітання») визначила голов­ними стратегічними цілями України будівництво відповідної основи для членства України в ЄС і формування проєвропейської більшості у суспільст­ві.

Були визначені наступні етапи просування України до членства в ЄС:

1. Набуття членства в СОТ, що передбачає приведення українського за­конодавства у відповідність до стандартів країни з ринковою еконо­мікою.

2. Входження України в ЄАВТ і ЄЕЗ. Реалізація УПС.

3. Створення зони вільної торгівлі Україна — ЄС.

4. Набуття статусу асоційованого члена ЄС (можлива модель Євро­пейської партнерської угоди, яка відкриває перспективу майбутньо­го членства в ЄС, або модель відносин асоціації, які Співтовариство у 70-х роках установило з Туреччиною, країнами Близь­кого Сходу).

На думку деяких фахівців, шлях європейської інтеграції України проля­гає через попереднє політичне та військово-політичне інтегрування до євро­атлантичної спільноти, що включає НАТО, Раду Євроатлантичного партнерства, програму «Партнерства заради миру» і ЗЄС. Прикладом ефектив­ності відповідної стратегії є успіхи на євроінтеграційній ниві таких країн, як Греція, Польща, Чехія, Угорщина, Туреччина. Показовим у цьому плані є те, що в Спільній стратегії ЄС щодо України практично дублюються напрями співробітництва між Україною і НАТО, зокрема, діалог в умовах кризових-ситуацій, контроль за нерозповсюдженням зброї масового знищення, проти­піхотних мін тощо. Отже, в геополітичній площині на перший план висува­ється співробітництво України саме із НАТО, тоді як співробітництво з ЄС розвивається паралельно переважно у сфері економіки.

Після набуття чинності Угоди 1 березня 1998 р. був остаточно сформований механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС, що включає регулярні політичні контакти на найвищому рівні. «Стратегія ін­теграції України до Європейського Союзу» визначила основні пріоритети виконавчої влади України на період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови для повного вступу України в ЄС. Отримання Украї­ною статусу асоційованого члена визнано середньостроковим пріоритетом зовнішньої політики України.

Прийнято Постанову Уряду від 1998 р. про запро­вадження механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС (16 серпня 1999 р.). На четвертому засіданні Міжвідомчої координацій­ної ради (14 квітня 2000 р.) було затверджено План роботи з адаптації зако­нодавства на 2000 р., який передбачив розробку 50 проектів законів України та постанов Уряду з урахуванням основних положень законодавства ЄС. Пе­редбачено, ще відповідні програми гармонізації затверджуватимуться що­річно.

Етапним щодо інтеграції України в європейський економічний простір стало підписання в Женеві 19 червня 2000 р. Декларації Україна — ЄАВТ, де визначені основні напрями й інституційні засади співробітництва сторін, а також отримання Україною статусу країни з ринковою економікою у анти­демпінгових справах (постанова Ради ЄС від 9 жовтня 2000 р.). Україна виконала свої зобов’язання щодо закриття до 15 грудня 2000 р. ЧАЕС.

Водночас, ейфоричні настрої минулих років змінилися реалістичним ус­відомленням того, що період адаптації України до політико-економічних ви­мог ЄС буде довготривалим процесом. На думку фахівців, період наближен­ня України до рівня розвинених країн триватиме близько двадцяти років.

Критерії розширення і поглиблення європейської інтеграції та Україна Умови прийняття країн Центральної та Східної Європи до ЄС були сфор­мульовані Європейським Союзом у Копенгагені у червні 1993 р. і отримали назву «копенгагенських критеріїв». Політичні критерії передбачають ста­більність інституцій, які забезпечують демократію, верховенство закону, права людини та захист інтересів національних меншин. Юридичні критерії мають на увазі спроможність взяти на себе у повному обсязі зобов’язання, що пов’язані з членством у ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Економічні критерії вимагають наявність функціонуючої ринкової еконо­міки, а також здатність конкурувати й витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу. Складовими оцінки економіч­них критеріїв можливості вступу країн субрегіону до Європейського Союзу є виконання наступних умов:

• рівновага між попитом і пропозицією, яка встановлюється шляхом взаємодії ринкових силлібералізація цін і торгівлі;

• відсутність суттєвих бар'єрів, які обмежують вступ у ринок (ство­рення нових фірм) та вихід із нього (банкрутство);

• спроможність конкурувати та витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу;

• достатня кількість за прийнятними цінами фізичного та людського капіталу, включаючи інфраструктуру (постачання енергії, телекому­нікації, транспорт тощо), можливості освіти, науки та перспективи їхнього розвитку;

• можливість впливу держави та діючого законодавства на конкурен­тоспроможність засобами торгівельної політики, шляхом проведен­ня відповідної політики в галузі конкуренції та надання державної допомоги, сприяння середнім та малим підприємствам тощо;

• відповідний рівень та динаміка торговельної інтеграції країни з Союзом до вступу (обсяги та структура торгівлі з країнами-членами Союзу);

• питома вага малих фірм (оскільки малі фірми швидше отримують позитивні здобутки від поліпшення доступу до ринку, а великі фір­ми меншою мірою схильні адаптуватися до нових умов). Аналіз соціально-економічного розвитку України в 90-ті роки показує, що практично у всіх складових оцінки готовності приєднатися до Європей­ського Союзу вона мала одні з найгірших показників у Центральній та Схід­ній Європі. В Україні за десять років незалежності не вдалося провести ефективні реформи, глибока криза охопила практично всі сфери соціально-економічного розвитку. Більше того, за його рівнем Україна почала суттєво відставати від багатьох країн субрегіону, а за оцінками конкурентоспромож­ності національної економіки займала останні місця не лише серед європей­ських країн, але й у порівнянні з багатьма іншими країнами, що розвиваються.

У 1988 р у Європейському Союзі було прийнято рішення про поглиблення економічної інтеграції та перехід до створення Економічного й валютного союзу. У 1992 р. у Маастрихті були сформульовані основні вимоги до країн-членів ЄС, які можуть приєднатися до Економічного і валютного союзу ЄС (т зв. «маастрихтські критерії»).

Серед факторів стримування руху України до Європи визначальну роль відіграють:

. невідповідність розвитку демократичних інституцій і стану грома­дянського суспільства європейським стандартам, що, зокрема, має вияв у звинуваченнях на адресу України в порушенні прав людини, придушенні преси, порушеннях при проведенні виборчих компаній і референдумів, невиконанні зобов’язань перед Радою Європи тощо;

• низький рівень економічного розвиткуповільні темпи реформ, які до того ж недостатньо скоординовані із завданнями європейської Ін­теграціїнизький рівень ВВП і доходів на душу населення;

• недосконалість нормативно-правового забезпечення підприємниць­кої діяльності в Україні, нерозвиненість базових інститутів економі­ки, несприятливий інвестиційний кліматвисокий рівень корупції й економічної злочинностіпроблеми захисту прав інтелектуальної власності, проблеми боргових зобов’язань Українивузькість струк­тури експортних пропозицій України щодо єдиного внутрішнього рийку ЄСвагомість частки чутливих товарів (майже 60%) у складі українського експорту, проти яких в ЄС застосовуються протекціоністські заходи (продукція сільського господарства, чорної металур­гії, текстильної промисловості);

• непослі­довність зовнішньої політики Українислабкість адміністративно-інституціонального забезпечення курсу європейської інтеграції, зо­крема, брак досвідчених фахівців із проблем євроінтеграції у дер­жавних структурах України;

• брак цілеспрямованої Інформаційно-пропагандистської кампанії на користь інтеграції У країни в ЄС.

Серед зовнішніх факторів стримування євроінтеграційних прагнень України залишаються невизначеність країн-членів щодо географічних кор­донів майбутнього ЄС і часових рамок приєднання до нього нових країн, пріоритетність російського фактора у зовнішньополітичних і економіч­них орієнтаціях західноєвропейських країн.

Аналіз «факторів стримування» дозволяє визначити пріоритетні напрями діяльності Органів державної влади України з метою реалізації євроінтеграційної стратегії:

• глибокі структурні перетворення, необхідні для забезпечення ста­більного зростання економіки Україниринкова трансформація на­ціональної економіки на основі європейських стандартівзалучення західних інвестицій,.

• демократизація суспільних відносинрозбудова громадянського су­спільствавиконання в повному обсязі зобов’язань України перед Радою Європиборотьба з корупцією;

• удосконалення Україною захисту прав інтелектуальної власностіприведення національної нормативно-правової бази до європейсь­ких стандартів;

• створення структурних підрозділів з питань європейської інтеграції на урядовому і відомчому, а також парламентському рівняхпроведення адміністративної реформи з урахуванням європейського вектораутілення у життя відповідної програми підготовки й перепідготовки службовцівзміцнення фі­нансової складової євроінтеграційного руху України;

• проведення широкомасштабної інформаційно-просвітницької програми з метою поліпшення знань суспільства про природу, сутність європейської інтеграції, специфіку функціонування ЄС;

• зміцнення двосторонніх контактів із суб'єктами ЄС, зокрема, з Францією, Німеччиною, Великобританієюучасть України у спіль­них з ЄС економічних проектах, наприклад, залучення європейсько­го капіталу до реалізації проектів типу транспортування енергоносі­їв з Каспійського регіону на захід за маршрутом Грузія — УкраїнаПольща;

• активізація участі України в європейських регіональних ініціативах, зокрема, Центральноєвропейській угоді про вільну торгівлю, Орга­нізації Чорноморського економічного співробітництва, Програмі співробітництва країн Балтійського регіону, що дозволило б налаго­дити стійкі зв’язки з країнами-кандидатами, країнами-членами ЄС, а також головними міжнародними організаціями, залученими до еко­номічного співробітництва у Європі;

• участь у будівництві архітектури європейської безпеки, використо­вуючи членство в ОБСЄ й у програмі «Партнерство заради миру» ;

• поглиблення прикордонного й митного співробітництвакоордина­ція боротьби з організованою злочинністю, незаконною міграцією, наркобізнесом, відмиванням капіталів.

Отже, євроінтеграційні праг­нення України — це бажання стати розвиненою, демократичною країною з пануванням законів, повагою прав і свобод людини, ринковою, конкурентноспроможною економікою. Однак, відсутність суспільного консенсусу що­до напрямків та темпів соціально-економічних реформ, практично стабільно неефективна діяльність урядів суттєво віддалили перспективу не тільки пов­ного, але й асоційованого членства України в ЄС.

Питання 2.

Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України і ЄС.

Угода про партнерство і співробітництво

Базовим документом, який визначає правовий механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС, є Угода про партнерство і співробіт­ництво. Відповідні угоди були укладені Європейським Союзом майже з усі­ма Новими незалежними державами (ННД), які виникли на терені колиш­нього СРСР. Угоди про партнерство і співробітництво мали проміжний ха­рактер між Угодою про торгівлю і співробітництво ЄС з СРСР від 1989 р. і договорами про асоціацію, підписаними з країнами Центрально-Східної Єв­ропи.

Положення Угоди про торгівлю і співробітництво між ЄС і СРСР повніс­тю поширювалися на Україну як республіку колишнього Радянського Сою­зу. Дана Угода, термін дії якої складав 10 років, була зорієнтована на розви­ток взаємного співробітництва в низці галузей економіки, важливих і для українського народного господарства: вугледобувній промисловості, сільсь­кому господарстві, захисті довкілля, електроенергетиці, секторі послуг то­що. В Угоді підкреслювалося, що економічне співробітництво будувати­меться на принципах рівноправності, недискримінації і взаємності. Після розпаду СРСР у 1991 р. Угода про торгівлю і співробітництво між ЄС і СРСР була трансформована у двосторонні угоди між ЄС і ННД на основі обміну відповідними листами, які пізніше були замінені Угодами про партнерство і співробітництво. Головна мета УПС — створення сприятливих умов для інтеграції ННД у європейський і світовий економічний порядок. Угоди також розглядали проблематику політичного співробітництва мали у цілому комплексний характер. Специфічною рисою угоди було положення про збереження єдиного економічного простору між країнами-членами СНД.

Процес переговорів із підготовки відповідної угоди з Україною розпочався у вересні 1992 р. після підписання Президентом України Л. Кравчуком і Головою Комісії ЄС Ж. Делором Спільного комюніке. 16 червня 1994 р. Україна першою з країн СНД уклала Угоду про партнерство й співробіт­ництво з ЄС. УПС була ратифікована Верховною Радою України 10 листо­пада 1994 р. і набула чинності 1 березня 1998 р. після її ратифікації націо­нальними парламентами країн-членів ЄС. Для України імплементація УПС вимагала адаптації національного законодавства, вдосконалення адміністра­тивного апарату й судочинства, реформування й реструктуризації економі­ки.

На період до ратифікації УПС 1 червня 1995 р. під час зустрічі Президен­та України Л. Кучми з Головою Європейської Комісії Ж. Сантером була під­писана Тимчасова угода між Україною і ЄС про торгівлю та питання, пов’я­зані з торгівлею, яка набула чинності 1 лютого 1996 р. Угода містила всі по­ложення УПС щодо доступу на товарний ринок, правил конкуренції і роз­в'язання суперечностей. Вона регулювала питання, які перебувають у винят­ковій компетенції Співтовариства, тому не було потреби у тривалих проце­дурах ратифікації з боку всіх країн-членів.

В Угоді визначені наступні основні цілі партнерства й співробітництва:

" забезпечення політичного діалогу між сторонами;

• сприяння торгівлі й інвестиціям, а також розвитку гармонійних еко­номічних відносин між сторонами;

• створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінан­сового, науково-технічного й культурного співробітництва;

• підтримка зусиль України по зміцненню демократії й завершенню переходу до ринкової економіки.

УПС відкрила можливості для поступового зближення України з ЄС. У рамках УПС відбувається регулярний політичний діалог між Україною і ЄС на всіх рівнях, включаючи президентський.

Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС.

Головне призначен­ня органу — здійснення нагляду за виконанням УПС, надання рекомендацій, визначення пріоритетних напрямків співробітництва. Українська частина Ра­ди під головуванням прем'єр-міністра України була створена Указом Прези­дента України від 24 лютого 1998 р. Українська частина Ради складається із членів Уряду України, частина ЄС — із членів Ради ЄС і ЄК. Засідання Ради проводяться не менше одного разу на рік. Посаду Голови Ради обіймають по черзі представники ЄС і уряду України. Рада співробітництва самостійно ви­значає правила процедури своєї діяльності. На першому засіданні Ради з пи­тань співробітництва між Україною та ЄС, яке відбулося 8−9 червня 1998 р. у Люксембурзі, було визначено, що початку переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС має обов’язково передувати вступ Украї­ни до СОТ.

Комітет із питань співробітництва між Україною і ЄС.

Покликаний готувати засідання Ради з питань співробітництва, забезпечувати нагляд за виконанням УПС у період між засіданнями Ради. Склад Комітету аналогіч­ний складу Ради, але з представництвом на рівні посадових осіб (як правило, вищих) державної служби.

Комітет з парламентського співробітництва

Це форум для політичного діалогу між парламентаріями Європейського Союзу й України. До Комітету входять депутати Європейського Парламенту і Верховної Ради України. Ко­мітет обмінюється інформацією з питань співробітництва з Радою, а також уповноважений надавати їй рекомендації. Перше засідання Комітету з парламентського співробітництв відбулося в Брюсселі 30 листопада 1998 р.

У рамках «Плану дій з розвитку взаємовідносин», затвердженою Радою ЄС 6 грудня 1996 р., передбачалося проведення спеціальних зустрічей на ба­зі процедури ad hoc. Ці зустрічі мали відбуватися на рівні Президента або прем'єр-міністра України та голів Ради ЄС і Європейської Комісії у будь-який час, коли цього вимагали обставини. Згідно з Планом було також прий­нято рішення, що «Трійка» ЄС в Україні та представники ЄК проводитимуть регулярні зустрічі в Києві з міністром закордонних справ України. Перший саміт Україна — ЄС відбувся 5 вересня 1997 р. ще в рамках «Плану дій з роз­витку взаємовідносин». Після набуття чинності УПС проведення самітів Україна — ЄС, а також консультацій між Україною і «трійкою» ЄС розгляда­ється у контексті УПС.

Угода визначила 28 сфер, у яких ЄС і Україна мають наміри розвивати співробітництво, серед них, промислове співробітництвосприяння інвести­ціям та їхній захистдержавні закупівлістандартизація і сертифікаціявидо­бувна промисловість і виробництво сировининаука і технологіїосвіта і професійна підготовкасільське господарствоенергетикавикористання атомної енергії в цивільних ціляхдовкіллятранспорткосмічна промисло­вістьпоштовий зв’язок і телекомунікаціїфінансові послугиборотьба з від­миванням грошейгрошово-кредитна політикарегіональний розвиток, включаючи контакти на регіональному рівніспівробітництво в соціальній сфері (охорона здоров’я, зайнятість і соціальний захист) — туризммалі та се­редні підприємстваінформація і зв’язокзахист споживачівмитна політи­кастатистикаборотьба з наркобізнесомкультура.

Сторони погодились надати одна одній режим найбільшого сприяння у торгівлі товарами. Це означає, що одна зі сторін не може встановлювати на імпорт або експорт другої сторони вищі митні податки чи збори, ніж ті, що вона встановила для будь-якої іншої країни. Сторони зобов’язалися забезпечити свободу транзиту через свою терито­рію товарів, що надходять із митної території іншої сторони. Україна зобо­в'язалась не обкладати митними зборами товари, що ввозяться на її терито­рію тимчасово. Угода передбачила скасування кількісних обмежень на імпорт з ЄС в Україну, а також з України в ЄС.

Угода про партнерство і співробітництво доповнювалась галузевими уго­дами, укладеними між Україною і ЄС:

• Угода між Європейськими співтовариствами й Україною про торгів­лю текстильними виробами (5 травня 1993 р.);

• Угода між урядом України й Комісією Європейських співтова­риств про створення Контактної групи по вугіллю і сталі (8 червня 1994р.);

• Угода між ЄСВС і урядом України про торгівлю сталеливарними виробами (15 липня 1997 р.);

• Багатостороння рамкова Угода INОGАТЕ між Україною і ЄС щодо створення правових засад міжнародного співробітництва по забез­печенню енергоносіями країн Західної Європи (22 липня 1999 р.);

• Угода про співробітництво між урядом України і Євратомом у галу­зі керованого термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.);

• Угода про співробітництво між урядом України і Євратомом у галу­зі ядерної безпеки (23 липня 1999 р.);

• Угода про безквотову торгівлю текстильною продукцію на 2001;2004 роки (грудень, 2000 р.).

Продовжується робота по підготовці Угоди про науково-технічне співро­бітництво між Україною і ЄС, а також Угоди про співробітництво між Євра­томом і урядом України у сфері мирного використання атомної енергії, включаючи торгівлю ядерними матеріалами.

Таким чином, УПС заклала основу для широкого економічного, фінансо­вого, соціального і культурного співробітництва, розвитку політичного діалогу між Україною і ЄС. Угода містить взаємні зобов’язання, які мають неодмінну юридичну силу і повинні забезпечити динамічний розвиток тор­гівлі й інвестицій. Угода являється інструментом підтримки переходу України до ринкової економіки і формування громадянського суспільства.

Рішення і документи ЄС щодо України

В офіційних документах ЄС, принаймні до 2000 р., не висловлювалася точка зору щодо членства України в цій організації. Спільна позиція країн ЄС щодо України зводилася до підтримки розвитку демократії у цій країні, економічного реформування, поглиблення економічної взаємодії. Серед пер­ших документів, прийнятих ЄС щодо України, було надання Україні переваг Генералізованої схеми преференцій з 1 січня 1993 р., а також затвердження Стратегії ЄС щодо України у квітні 1994 р.

З метою демонстрації українському керівництву зростаючої підтримки з боку ЄС, а також для активізації співробітництва України з ЄС і країнами-членами Євросоюз у другій половині 90-х років прийняв низку відповід­них документів. Серед них Спільна позиція ЄС щодо України (28 листопада 1994 р.), яка містить зобов’язання країн-членів підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України. У Спільній позиції вислов­лювалась зацікавленість ЄС у розвитку в Україні демократії і ринкової еко­номіки, а також її інтеграції у світовий економічний порядок. У Декларації ЄС щодо України (травень 1996 р.) підкреслювалось, що незалежність, тери­торіальна цілісність і суверенітет України — ключовий елемент безпеки в Єв­ропі.

6 грудня 1996 р. Рада ЄС, враховуючи проголошення Україною курсу на європейську інтеграцію, прийняла План дій щодо України. План дій перед­бачив шість головних напрямків діяльності ЄС і країн-членів щодо України:

• підтримка політики макроекономічної стабілізації, а також сприян­ня поглибленню економічних реформ в Україні;

• сприяння входженню України у європейську систему безпеки;

• підтримка трансформації українського суспільства, допомога в про­веденні адміністративної й законодавчої реформ;

• підтримка регіонального співробітництва: сприяння розвитку спів­робітництва України з сусідами, зокрема, асоційованими членами ЄС, а також підтримка співробітництва країн Чорноморського ба­сейну;

• допомога в реформуванні енергетичного сектора: сприяння втілен­ню стратегії енергозбереження, реструктуризація вугледобувної га­лузі, диверсифікація джерел постачання палива, підвищення рівня безпеки атомних електростанцій, закриття Чорнобильської АЕС. Важливою подією у відносинах між ЄС і Україною стало прийняття під час грудневої сесії Європейської ради у Гельсінкі (1999 р.) Спільної стра­тегії ЄС щодо України. Принципово важливим у Спільній стратегії є ви­знання Євросоюзом європейських прагнень і європейського вибору України, хоча вона і не визначена у Стратегії країною-кандидатом на членство в ЄС. Стратегічне партнерство з Україною розцінювалось як життєвий фактор ру­ху до миру, процвітання й стабільності в Європі. Спіль­на стратегія визначила наступні завдання стратегічного партнерства:

• підтримка процесу демократичних і економічних перетворень в Україні;

• вирішення спільних проблем європейського континенту;

• підтримка зміцнення співробітництва між Україною і ЄС у контекс­ті його розширення.

Стратегія ЄС, укладена на чотирирічний термін, залишаючись винятково внутрішнім документом Євросоюзу, доповнила УПС конкретними проекта­ми і запропонувала нові сфери й можливості для поглиблення співробіт­ництва України й ЄС. Конкретні ініціативи стосувались трьох сфер діяль­ності: торгово-економічної, юстиції і внутрішніх справ, зовнішньої політики й політики безпеки. Значний потенціал для розвитку співробітництва між Україною і ЄС закладено Стратегією в зовнішньополітичній сфері.

Спільна стратегія установила середньострокову основу для подальшого розвитку відносин між Україною і ЄС, врахувавши той факт, що у зв’язку з процесом розширення Україна стане безпосереднім сусідом ЄС, узгодила дії країн-членів ЄС, а також послідовність застосування різноманітних інстру­ментів ЄС.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу (11 червня 1998 р.) визначила головні пріоритети діяльності органів виконавчої влади па період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови, необ­хідні для набуття Україною членства в ЄС. Вона має забезпечити входження держави до європейського економічного, політичного і правового простору і отримання на цій основі статусу асоційованого члена в ЄС, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України в середньостроковому вимірі. Стратегія визначила основні напрямки співробітництва України з ЄС:

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у збли­женні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави, а також сприятиме зростанню доб­робуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у країнах-членах ЄС. Цей процес має охопити приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя і здоров’я, довкілля, захист прав споживачів, технічні прави­ла й стандарти, транспорт.

Економічна інтеграція і розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС і Украї­ни, у взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режи­му сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на рин­ках ЄС, у запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників.

Важелем просування українських інтересів у відносинах з ЄС має стати визнання з боку ЄС важливого значення України у формуванні нової архі­тектури європейської безпеки. Одним з головних чинників інтеграції Украї­ни до ЄС Стратегія визнала розширення співробітництва між Україною і ЗЄС — провідною структурою у сфері оборони і безпеки ЄС.

Важливим напрямком інтеграційного процесу Стратегія визначила полі­тичну консолідацію і зміцнення демократії.

Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європейської безпеки.

Внутрішньополітична консолідація включає, насамперед, зміцнення де­мократії і верховенство права в Україні, становлення громадянського суспільства і подальше формування української політичної нації, формування у суспільстві прихильності до ідеї вступу України в ЄС.

Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС полягає в ре­формуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забез­печення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС, поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення.

Особливе місце серед напрямів європейської інтеграції України стратегія відводить культурно-освітній і науково-технічній інтеграції, яка охоплює галузі середньої і вищої освіти, перепідготовку кадрів, науку, культуру, мис­тецтво, технічну й технологічну сфери. Інтеграційний процес у цих напря­мах полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіту, науку й техніку, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС, що підвищить в Україні європейську культурну ідентичність, сприятиме її інтеграції до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науко­во-технічного середовища.

Стратегія наголошує на необхідності доповнення загальноєвропейського виміру співробітництва регіональною інтеграцією і поглибленням галузевого співробітництва України і ЄС. Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окремими регіонами України, країн-членів і кандида­тів у члени ЄС.

До створення безпечного і сприятливого для людини загальноєвропейсь­кого екологічного простору має принести співробітництво в галузі охорони довкілля.

Питання розвитку співробітництва України з європейськими структура­ми зайняли помітне місце в інавгураційній промові Президента Л. Кучми від 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій європейський вибір, як страте­гічну мету ми проголошуємо вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються із завданнями, які планується вирішува­ти у внутрішній сфері… Європейський вибір України… диктується конкрет­ними геополітичними реаліями». У Посланні Президента України до Вер­ховної Ради «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соці­альної політики на 2000;2004 роки» і у Програмі діяльності Кабінету Мініст­рів України «Реформи заради добробуту», запропонованих у 2000 р., була знову підтверджена пріоритетність для України євроінтеграційної стратегії, а також отримала подальший розвиток економічна складова західного векто­ру зовнішньої політики.

Таким чином, центральне місце в загальній інституціонально-правовій системі співробітництва України та ЄС займає Угода про партнерство і спів­робітництво. Угода заклала основу для широкого торгівельного, економіч­ного, фінансового, гуманітарного співробітництва, розвитку політичного діалогу між Україною і ЄС. Вона являється важливим інструментом під­тримки переходу України до ринкової економіки і формування громадянсь­кого суспільства.

Питання 3.

Розвиток торгівельних відносин та інвестиційної діяльності між Україною та Європейським Союзом.

Технічна і фінансова допомога з боку ЄС

Основними формами економічного співробітництва України і ЄС є тех­нічна і фінансова допомога, торгівля, інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна в 90-х роках посідала серед постра­дянських республік друге місце після Росії. Технічна допомога здійснюва­лась через програми Тacis — основний механізм реалізації УПС. Програма Тacis бере початок від Програми технічної допомоги СРСР, започаткованої Протоколом від 2 серпня 1991 р. Після розпаду СРСР Програма отримала назву TACIS. 11 лютого 1992 р. Україна разом з іншими країнами СНД під­писала з ЄС Протокол згоди, де були визначені основні принципи програми для ННД. В 1995 р. абревіатура TACIS була замінена на Тacis після поши­рення програми на Монголію, яка не була членом СНД.

Під технічною допомогою в рамках Тacis мається на увазі система захо­дів, покликаних сприяти створенню й розвитку в країнах-реципієнтах струк­тур, орієнтованих на ринок, а також громадянського суспільства, із залучен­ням західних експертів, консультантів, викладачів і радників. У рамках Тacis питання капітального будівництва, реконструкції виробництва, поставки технологічного обладнання і прямі інвестиції не передбачались. У рамках програми фінансувалось надання послуг і, в обмеженому обсязі, поставки допоміжного обладнання.

Пріоритетними напрямами програми Тacis в Україні були визначені:

• ядерна безпека й охорона довкілля, зокрема, підтримка зусиль уряду України, спрямованих на закриття ЧАЕС і будівництво нових елект­ростанцій для забезпечення держави в енергії, а також підвищення безпеки існуючих реакторів;

• реорганізація енергетичного секторавпровадження енергозбере­ження;

• реструктуризація державних підприємстврозвиток приватного сек­торазміцнення фінансової системи;

• підвищення ефективності аграрного сектора, розвиток харчової про­мисловості;

допомога у створенні сучасної транспортної інфраструктури;

• адміністративна реформарозвиток людських ресурсівосвіта.

ЄС прийняв чотири індикативних програми технічної допомоги для України (на 1992 р., 1993;1995, 1996;1999, 2000;2006 роки).

У Регламенті 1996 р. були визначені пріоритетними дві цілі: підтримка економічних реформ і зміцнення демократії. У рамках цих двох пріоритетних цілей програма Тacis охоплювала всі сфери життя країн-реципієнтів — економіку, політику, правову систему, освіту, державні інсти­туції й управління, громадські організації.

ЄС і країни-члени були у 90-х роках найбільшими донорами фінансової допомоги й другими після Росії кредиторами України. Сумарна допомога Україні з ЄС і країн-членів у 90-х роках складала понад 4 млрд. дол., у тому числі, 40% безпосередньо від установ ЄС.

Протягом 90-х років спостерігалось посилення орієнтації України на ЄС у зовнішньоекономічній політиці. Якщо у 1995 р., за інформацією Мінеко­номіки, експорт українських товарів у 15 країн-членів ЄС складав 10,7% від сукупного товарного експорту України, то у 2000 р. — уже 16,2%- відповідні показники щодо імпорту становили 14,9% і 20,6%. На початку XXI століття ЄС залишався найбільшим торговельним партнером України після країн СНД, на частку якого припадало 18% зовнішньоторговельного обороту краї­ни. Водночас, питома вага України в зовнішньоторговельному обороті ЄС залишалась незначною — 0,42%. Іншою негативною тенденцією в 90-х роках було збереження негативного сальдо в торгівлі України з ЄС. Лише в 1998 р. негативне сальдо скоротилось до 727,7 млн. дол. США (у 1997 р. -1 287,1 млн. дол. США). У 2000 р. негативне сальдо у торгівлі України з ЄС складало 307,1 млн. дол. США.

З 1998 р. намітилася тенденція певної стагнації експорту українських то­варів у ЄС, що вплинуло на позитивну динаміку попередніх років. Щодо ім­порту з ЄС. то він скоротився у 1997;1999 роках на 29% і лише в 2000 р. ви­явив ознаки певного зростання. Отже, загалом динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС лишалася нестійкою і недостатньою для забезпечен­ня прискореного входження в економічний простір ЄС.

Лідером у торгівлі з Україною у 90-х роках була Німеччина. Далі йшли Італія, Франція, Іспанія, Австрія, Нідерланди. На ці країни припадало 77,8% товарообороту України з ЄС. Найменші обсяги торгівлі спостерігалися з Люксембургом. Бельгією, Швецією. Практично ті ж саме країни займали провідні позиції в українському імпорті. Так, основними експортерами товарів з ЄС на український ринок наприкінці 90-х були Німеччина — 8,56%, Італія- 2,77%, Франція -2,03%, Великобританія і Нідерланди по 1, 09% та Фінляндія — 0,78%.

Збільшенню експорту з України в ЄС, а також позитивним зрушенням у його структурі перешкоджали повільні структурні зміни у національному господарстві, розвиток тіньової економіки в зовнішній торгівлі, невисокий рівень конкурентоспроможності українських товарів. Співробітництво між Україною й країнами-членами ЄС мало відносно обмежений характер щодо номенклатури товарів, форм економічних зв’язків. Товарна структура торго­вельного обороту України з країнами ЄС відповідала структурі торгівлі ЄС із країнами, що розвиваються. Україна експортувала товари з низьким рів­нем обробки та імпортувала машини й технологічне обладнання, промислові товари й продукти харчування. На початку 90-х років Україна переважно експортувала у ЄС нафту й нафтопродукти, куплені в Росії за пільговими ці­нами. З середини 90-х років в експорті України до країн ЄС домінували такі товарні групи, як неблагородні метали (особливо продукція чорної металур­гії), текстиль та текстильні вироби, мінеральні та інші продукти, які загалом у 1998;2000 роках забезпечували 58−64% надходжень від поставок українських товарів на ринок ЄС.

У 90-х роках переважав експорт капіталомісткої продукції, успадкований від структури виробництва колишнього СРСР, де перевага надавалась важ­кій промисловості. Трудомістка продукція вийшла на друге місце тільки з середини 90-х. На початку XXI століття частка машин, устаткування, транспортних засобів і приладів складала всього 6,3−8,2% українського експорту в ЄС із тенденцією до подальшого зниження.

У свою чергу, ЄС звинувачував Україну в невиконанні УПС. У грудні 1999 р. ЄК привернула увагу України до 19 першочергових проблемних пи­тань у торговельній сфері, серед яких — пільги для окремих інвесторів, зокре­ма, в автомобілебудуванні, проблеми із сертифікацією продукції, а також митні експортні збори та підвищення тарифів. У 2000 р. Україна забезпечила вирішення більшості з проблемних питань, що було підтвердже­но європейською стороною. Водночас, відбулися деякі зрушення у вирішен­ні проблемних питань з боку ЄС. Важливою подією у відносинах України з ЄС стало прийняття Радою ЄС 9 жовтня 2000 р. постанови про вилучення України з переліку країн з неринковою економікою і поширення на укра­їнський експорт порядку ви­значення «нормальної вартості» згідно з правилами, які застосовуються що­до країн із ринковою економікою. У грудні 2000 р. була підписана Угода між Україною і ЄС про безквотову торгівлю текстильною продукцією на 2001;2004 роки, у 2001 р. продовжували обговорюватись проблемні питання щодо розширення квот на експорт у ЄС української металопродукції.

У галузі інвестування країни-члени займали здебільшого вичікувальну позицію. Станом на 1 січня 2001 р. лише чотири країни вклали в українську економіку, переважно в галузі харчової промисловості й внутрішньої торгів­лі, капітал у сумі понад 100 млн. дол. США: Нідерланди — 361,8 млн. дол. США (9,3% всіх прямих іноземних інвестицій в Україні), Великобританія -299,4 млн. дол. США (7,7%), Німеччина — 237,9 млн. дол. США (6,1%), Австрія — 126,3 млн. дол. США (2,5%). Водночас, у 90-х роках ЄС залишався найбільшим іноземним інвестором в Україні, який інвестував більше, ніж США та Росія разом. За даними Міністерства статистики України, порівня­но з початком 1995 р. загальний обсяг прямих іноземних інвестицій з країн-членів ЄС збільшився більш як у 6 разів і на 1 січня 2001 р. становив 1415,7 млн. дол. США. Разом із тим, частка прямих інвестицій з країн-членів ЄС в останні роки стабільно зменшувалась: з 45,6% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій на початку 1995 р. до 36,6% - на січень 2001 р.

Ці капіталовкладення були здійснені більше, ніж у 2 тис. українських під­приємств. Крім харчової промисловості - 241,2 млн. дол. США (14,5% від загального обсягу інвестицій) і внутрішньої торгівлі - 119,7 млн. дол. США (7,2%), у європейських інвесторів інтерес щодо вкладання капіталу виклика­ли такі галузі економіки України, як хімічна та нафтохімічна промисло­вість — 81,8 млн. дол. США (4,9%), машинобудування й металообробка -63,2 млн. дол. США (3,8%), фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпе­чення — 52,7 млн. дол. США (3,2%), будівництво й виробництво будівельних матеріалів — 45,6 млн. дол. США (2,7%).

Згідно з УПС при заснуванні українських компаній на своїй території ЄС надає Україні статус найбільшого сприяння, тобто відкрити українську ком­панію на території Європейського Союзу можна на тих же умовах, як і ком­панію більшості інших країн. Будучи заснованою, українська компанія отри­мує національний режим, тобто вона має підпорядкувати свою діяльність тим же правилам, що й компанії ЄС. Для компаній ЄС, які діють на терені України, встановлені дещо інші правила діяльності. Коли такі компанії запо­чатковують свою діяльність в Україні, вони можуть на свій вибір отримати або національний статус (керуватися правилами, встановленими для укра­їнських компаній), або статус найбільшого сприяння (керуватися найсприят­ливішими правилами, встановленими для іноземних компаній) залежно від того, які умови є більш сприятливими. Але в деяких галузях такого вибору не існує, і режим, що пропонується іншим іноземним компаніям, автоматич­но встановлюється і для компаній ЄС.

За багатьма відносними та навіть абсолютними показниками іноземних інвестицій Україна займає одні з останніх місць серед країн Центральної та Східної Європи. Основними причинами невисокої активності іноземного ка­піталу, у тому числі, з країн ЄС, є відсутність в Україні сприятливого інвес­тиційного клімату. Так, наприкінці 90-х років за рівнем політичного й еко­номічного розвитку Україна посідала 135 місце серед 178 країн світу. В еконо­мічних зв’язках між українськими і європейськими фірмами у 90-ті роки пе­реважали прості експортно-імпортні операції, бартерний обмін, операції з давальницькою сировиною. Таким чином, на початку XXI століття європей­ський ринок для українського бізнесу залишався джерелом товарів і валюти, а не капітану і технологій.

Перспективи політичного і гуманітарного співробітництва України і ЄС Трампліном для майбутнього членства України в ЄС може стати співро­бітництво у сфері зовнішньої політики й політики безпеки. Україна визнана ЄС одним із ключових факторів регіональної і загальноєвропейської ста­більності й безпеки. Активна діяльність України в ОБСЄ, її посередницька роль в придністровському конфлікті (Молдова), участь у миротворчому про­цесі в Боснії та в Косово, активна і виважена позиція щодо розширення НАТО на Схід та започаткування особливого партнерства з цією міжнарод­ною організацією свідчить як про зацікавленість України у формуванні сис­теми європейської безпеки, так і про можливість широкої й активної спів­праці України і ЄС. Налагодження співробітництва з ЄС у згаданій сфері не лише дозволить активізувати участь України в євро­пейських справах, але сприятиме усвідомленню її європейської ролі в сере­дині країни.

Спільна стратегія ЄС щодо України запропонувала нові напрямки поси­лення політичного діалогу:

• запобігання кризам і поглиблення безпеки, зокрема, шляхом розроб­ки спільних зовнішніх ініціатив у сфері попередження конфліктів і управління кризами у специфічних країнах і регіонах, особливо в суміжних з Україною;

• залучення України до заходів ЄС у рамках ЗЄС згідно із Петерсберзькими завданнями, що, зокрема, дозволяє Україні зробити знач­ний крок у напрямі поглиблення стосунків із ЗЄС;

• розширення діалогу у форматі Україна-Трійка ЄС, зокрема, шляхом утворення експертних груп з питань роззброєння, торгівлі та переда­чі зброї, експортного контролю і нерозповсюдження ЗМЗ тощо.

У рамках першого Робочого плану реалізації Спільної стратегії ЄС щодо України, який діяв у період Португальського головування в ЄС (перша поло­вина 2000 р.), була започаткована серія консультацій на експертному рівні з питань роззброєння, експорту звичайних озброєнь, загальної безпеки, нероз­повсюдження, проблематики ОБСЄ тощо. Рішенням Політичного комітету ЄС, схваленим у січні 2000 р., Україна отримала право приєднання в одно­сторонньому порядку до заяв від імені ЄС. У липні 2000 р. Рада ЄС схвалила пропо­зицію щодо надання Україні можливості приєднання до спільних дій ЄС, а також вироблення Україною і ЄС спільних дій щодо третіх країн і регіонів. Конкретними кроками на євроінтеграційному шляху можуть стати безпосе­редня участь Києва у реалізації Пакту стабільності на Балканах, участь у Концепції СС щодо прогнозування і розв’язання конфліктних ситуацій.

Україна не залишається осторонь від світових військово-інтеграційних процесів. Свідчення тому — українсько-польський, азербайджано-грузино-український, україно-угорський військові батальйони. Однак, для того, щоб європейські країни сприймали Україну як рівноправного партнера, необхід­но реформувати й переозброїти армію сучасною технікою, модернізувати військове обладнання за принципом сумісності. Позитивний імпульс у цьо­му напрямку може надати нова ініціатива спільної робочої групи Україна-НАТО з питань оборони, узгоджена 5 жовтня 2000 р., щодо планування й оцінки сил у рамках програми «Партнерство заради миру» з урахуванням проведення оборонної реформи в Україні, яку Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон визнав стрижнем системи безпеки у Європі.

Україна мас певні напрацювання в діалозі і співробітництві із ЗЄС. Зокрема, було укладено такі важливі документи, як «Каталог сфер практич­ного співробітництва між Україною і ЗЄС» та «Співробітництво між Украї­ною і ЗЄС у сфері далеких авіаційно-транспортних перевезень. Україна пропонує вивести відносини у цій сфері на рівень особливого стратегічного партнерства з ЄС, аналогічного особливому партнерству між нею і НАТО.

Одночасно з зовнішньою політикою і політикою безпеки відправним пунктом для подальших позитивних зрушень у ставленні ЄС до України мо­же стати розвиток партнерства у сфері юстиції і внутрішніх справ. Нові на­прямки співробітництва у цій сфері запропонувала Спільна стратегія ЄС що­до України:

• удосконалення візової політики Україна-ЄС;

• започаткування регулярного діалогу між органами юстиції України і ЄС;

• співробітництво між правоохоронними органами країн-членів;

• покращення управління українським кордоном;

• модернізація пунктів перетину кордону;

• спільне розв’язання проблем нелегальної імміграції;

• надання Україні практичної допомоги в справі імплементації її зако­нодавства щодо відмивання грошей.

У рамках першого Робочого плану реалізації Спільної стратегії ЄС Україна була запрошена до участі в конференції з питань наркотичних речо­вин у Європі (28−29 лютого 2000 р.). За результатами місії експертів ЄС в Україну (січень 2000 р.) була підготовлена спільна доповідь щодо боротьби з нелегальною імміграцією та торгівлею людьми, а також рекомендації, які були схвалені під час третього засідання Ради з питань співробітництва Україна-ЄС (23 травня 2000 р.). Започатковано техніко-економічне дослід­ження для підготовки проекту у сфері боротьби з «відмиванням «грошей в Україні.

Вітчизняні експерти вважають перспективною у співробітництві України з ЄС орієнтацію на гуманітарну сферу: науково-технічне співробітництво, культурний обмін, туризм, екологію, співробітництво у сфері освіти тощо. Спільна стратегія ЄС щодо України визначила шляхи активізації співробіт­ництва між громадянським суспільством, громадськими й неурядовими ор­ганізаціями в цій сфері:

• підтримка освітніх програм і програм наукового обміну між школа­ми, університетами, дослідницькими інститутами;

• підтримка програм партнерства між національними, регіональними, місцевими організаціями, а також професійними асоціаціями, проф­спілками, неурядовими організаціями і засобами масової інформа­ції.

Стратегія інтеграції України до ЄС визначила важливими напрямками європейської інтеграції підвищення в Україні європейської культурної іден­тичності, а також інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-ос­вітнього і науково-технічного середовища. Втілення в життя цієї мети пе­редбачає зняття принципових обмежень на контакти, обміни, поширення ін­формації, зокрема, шляхом залучення українських учених і фахівців до зага­льноєвропейських програм наукових досліджень.

Таким чином, реалізація євроінтеграційної стратегії детермінує здійс­нення системних перетворень у державі й суспільстві, а також суттєве поглиблення і розширення практичного співробітництва між Україною і ЄС у всіх магістральних напрямках — торговельному й економічномуу сфе­рі зовнішньої політики й політики безпекиюстиції і внутрішніх справгу­манітарній сфері.

Висновки.

Україна після проголошення незалежності веде пошук власного місця в європейських інтеграційних процесах. Ключовим напрямком зовнішньої по­літики України та її стратегічним курсом визнано вступ до ЄС. Головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі визначено отримання статусу асоційованого члена ЄС. Ідея європейського вибору позитивно сприймається населенням України, євроінтеграційні праг­нення України співпадають із необхідністю її модернізації і радикального реформування. Досягнення відповідності держави й українського суспільст­ва копенгагенським критеріям членства в ЄС є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу.

Важливим досягненням на євроінтеграційному шляху України є форму­вання договірно-правових і політичних засад співробітництва з ЄС. Базовим документом, який визначив правовий механізм двостороннього економічно­го, фінансового, соціального й культурного співробітництва, розвитку полі­тичного діалогу, стала Угода про партнерство і співробітництво між Украї­ною і ЄС. Після набуття чинності УПС був сформований інституціональний механізм двостороннього співробітництва на різних рівнях — від найвищого до експертного. Разом із тим, зберігається асиметричність у підходах сторін до кінцевої мети розвитку співробітництва між Україною і ЄС. На відміну від України, яка оголосила входження до ЄС стратегічною метою державної політики, в офіційних документах ЄС не висловлювалася точка зору щодо членства України в цій організації. Спільна позиція країн ЄС щодо України зводилася до підтримки розвитку демократії та економічного реформування, поглиблення економічної взаємодії. Спільна стратегія ЄС щодо України (грудень, 1999 р.) засвідчила визнання європейських прагнень України з боку країн членів ЄС, а також поширила можливість двостороннього співро­бітництва на зовнішню політику політику безпеки, юстицію і внутрішні справи.

У другій полониш 90-х років й Україні були здійснені кроки в напрямку внутрішнього забезпечення євроінтеграційного процесу: визначені головні напрямки діяльності органів виконавчої влади, які мають забезпечити її входження до європейського економічного, політичного і правового просто­рурозроблена поетапна стратегія просування України до членства в ЄСвизначені механізми організаційного, фінансового, правового, інформацій­ного забезпечення євроінтеграційної стратегії, зокрема, розпочато роботу по гармонізації законодавства України з нормами й стандартами ЄС.

Протягом 90-х років розвивалося економічне співробітництво України й країн-членів ЄС, Україна отримала з боку ЄС суттєву технічну допомогу. Водночас, фінансова допомога Україні з боку ЄС за багатьма відносними та навіть абсолютними показниками не відповідала потребам реформування економіки України, а за обсягом іноземних інвестицій Україна займала одні з останніх місць серед країн ЦСЄ. Залишалась загалом нестійкою і недостат­ньою для забезпечення прискореного входження в економічний простір ЄС і динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС.

У кінці 90-х років відбувався процес осмислення концептуальних і так­тичних прорахунків, допущених Україною на євроінтеграційному шляху. Ейфоричні настрої минулих років змінилися реалістичним усвідомленням того, що період адаптації України до політико-економічних вимог ЄС буде довготривалим процесом. Невідповідність розвитку демократичних інститу­цій і стану громадянського суспільства європейським стандартам, низький рівень економічного розвитку, ВВП і доходів на душу населенняповільні темпи реформ, які до того ж були недостатньо скоординовані із завданнями європейської інтеграції, проблеми, пов’язані з імплементацією УПС тощо суттєво віддалили перспективу не тільки повного, але й асоційованого член­ства України в ЄС. Лише проведення глибоких і рішучих реформ, послідов­на демократизація суспільства можуть кардинально змінити цю негативну тенденцію і матеріалізувати гасло руху в Європу. Трампліном для майбут­нього членства України в ЄС може стати співробітництво у сфері зовніш­ньої політики й політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ, а також у гу­манітарній сфері.

На перспективи інтеграції України в ЄС впливатиме процес розширення ЄС і його внутрішньої інституціональної реформи. Експерти прогнозують появу нових можливостей співробітництва України і ЄС у зв’язку з розши­ренням Євросоюзу, зокрема, зниження рівня тарифного захисту щодо укра­їнського експорту у країнах ЦСЄ. Водночас, можна очікувати і негативного впливу розширення ЄС на такі сфери співробітництва України з нинішніми країнами-кандидатами, як торгівельно-економІчну, військово-технічну, транспортну, міграційну, гуманітарну, що пов’язано із змінами чинного її країнах ЦСЄ регулятивного режиму в їхніх відносинах з Україною згідно І нормами, правилами і процедурами ЄС.