Михайло Грушевський та соціологія в Україні

Михайло Грушевський та соціологія в Україні

На початку ХХ століття соціологія в Україні безперечно розвивалася под впливом розростання ідей про національне відродження українського народу. Соціологічна думка відображала перехід національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства до стадії організованої соборної української державності. Своєрідним політичним кредом стало утворення в 1900 р. Революційної Української партії, в якій відмічалось, що «почалося пробудження України до волі та незалежності, що нація стала на новий шлях й прогресивні сили повинні очолити її, щоб досягнути ідеалу, але й повинні пам’ятати, що лише предтеча того великого, ідучого нас». На початку ХХ століття в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають нові політичні партії, народжуються нові прогресивні сили, котрі об'єднали найрізноманітніші сили суспільства.

У 1920;х роках в Україні існувала певна свобода політичної думи. Представниками прогресивної інтелігенції: вчені, політичні діячі В. Винниченка, Роман Роздольський, Борис Крупницький й, звичайно, Михайло Грушевський та багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності й суверенності.

Погляди прогресивної інтелігенції й політичних діячів відображали тогочасні політичні процеси, котрі відбувалися тоді в Україні, — від ліберально-демократичний до соціалістичних.

Алі перш ніж говорити про роль М. С. Грушевського в українській соціології, слід коротко згадати хто такий Грушевський, якої роль відіграв він у громадському та науковому житті суспільства.

Народився Михайло Сергійович Грушевський 29 вересня 1866 року в м. Хелмі. Виростав на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а й у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті под керівництвом Володимира Антоновича.

Активний член київської Громади, голова Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові, редактор «Наукових записок» цого товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року — голова Української Центральної Ради.

Автор багатотомної роботи «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін.

Помер у Кисловодську 25 листопаду 1934 року. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похований на Байкового кладовищі.

Тільки в незалежній Україні ім'я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, шляхетністю помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив й написавши так багато, що про його творчу й політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць із історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору.

Коли стосується української соціології, то Грушевський виступає в ній як один з засновників й прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу й політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М. С. Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава й герой в історії. Народові, у М. С. Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава — це анархо-соціалістичне поняття, й герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. У народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею «національної самооборони» й «національної смерти». Уся історія українського народу — це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному грунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність й народний ідеал справедливості чи автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої «класової держави» Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за уладові, відмічає суперечності, котрі виникають між кулями військовими й духівництва, аристократією палацовою й провінційною й т.п. І тут звертає увагу на таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.

У своїх працях М. Грушевський доводити думку про ті, що не Україна вийшла із Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої й древнішою формною українського життя.

У соціологічному розрізі М. Грушевський прагне з’ясувати запитання про роль історичному розвитку. Звертаючись до минулого від утверждает, що Київська держава виникла на своєму рідному грунті й не привнесено варягами, що Український народ завжди прагнув до соціального й національного Визволення, до створення української державності. У поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Алі в концепцію суверенності держави Україна, Яка будує відносини із іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом Грушевським внесено й багато творчого. Автономно-федералістичні подивися Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія України якщо опиратися на чесну справедливу федерацію із Росією. Пізніше под напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету України.

Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала у собі кращі здобутки Сучасної йому світової української науки, був осяяна високою свідомістю й тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.

Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, учредитель львівської й київської наукових шкіл, котрі складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.

Михайло Грушевський — видатний громадський й державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тихий політиків, котрі сповна пізнали велич й насолоду тріумфу й гіркоту поразки, але й до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думи. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише ставши духовним батьком об'єднання Західної та Східної України в єдину державу, а і намагався зібрати докупи усі укра-їнські землі - Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика й М. Грушевського-політика. Це добро простежується на його ставленні до Холмщини.

Однією із провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність й територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу й утворили першу підставу його розвою».

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, чи, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські й федералістські подивися пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Заради, де авторська доля Грушевського не лише незаперечна, а і визначальна. Світоглядно Грушевський, як вже зазначалося, був онуком романтичної доби. Алі за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму і німецького історицизму. Ті, як широко і докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела і документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як й в всіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих того годину соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було б заперечити її загальну концепцію — принаймні у межах наукової дискусії, а чи не політиканства.

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про ті, у його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані собі, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася із фаховою інтуїцією, із блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних й не завжди надійних історичних свідченнях.

Становлення демократичної, правової Української держави також є одним із лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показавши, що еволюція людства, попри усі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засідках, працювати для народу, спиратися за грати його більшості.

Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися за принципами демократії й закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові роботи — невичерпне джерело мудрості на усі віки.