Вступ. 
Мова, нація і державотворення

Ми розглядатимемо феномен держави (національної) як найвищу, всезагальну форму структурної (само)організації суспільства, що забезпечує його автономну життєдіяльність. Той чи інший рівень владної організації існує у будь-якому виді соціального співжиття і споріднення: в родині, роді, племені, громаді і т. д. У певному сенсі організація співжиття випливає із самої суті другого з виділених понять: співжиття потребує організації. Держава — це воля спільно діяти, — казав Хосе Ортеґа-і-Ґассет.

Ще в VI столітті до н.е. Кун Цзи (Конфуцій) писав, що держава має ґрунтуватися на таких засадах, як гуманізм, обов’язок, культура, віра, вірність, співчуття тощо, тобто бути державою-родиною, державою для народу. Особливо великого значення надає державі - і це цілком природно — націоналізм бездержавних народів, розглядаючи націю як політично організований народ, а державу як політичну організацію нації.

" Націоналізм вчить, — писав Микола Сціборський, — що поки нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духовної та матеріальної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, вдосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її історичну ролю між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла і найвища її в її ідейній та реальній вартости мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомісць вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші ціли та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті" .

На думку О. Мотиля, націоналізм, — «це попросту стремління нації чи, скоріше, національної еліти до держави», а тому «націоналізм як такий завершується із здобуттям держави». Звичайно, таке тлумачення націоналізму надто спрощене. Держава — це не лишень мета. Вона є також засіб, інструмент, знаряддя, яке забезпечує існування й розвиток нації, оберігає її від зовнішньої й внутрішньої деструкції. Держава — це організована воля народу до самостійного життя, і, як така, вона має перевагу над стихійною волею до життя, з якої вона випливає і на якій базується.

Конкретний вияв державності залежить від багатьох історичних, етнічних, економічних та ін. факторів, серед яких немаловажну роль відіграє менталітет народу й особливо тієї верстви людей, яка, за словами Макса Вебера, володіє монопольним правом на насильство в межах певної території, тобто здійснює державне, владне управління.

В етнічно однорідному суспільстві відмінність між тими, хто править (суб'єктами влади), і тими, ким правлять (об'єктами влади), має тільки соціальний характер. Ще на початку минулого століття Йоган Ґотліб Фіхте завважив, що найкращий порядок існує там, де кордони держави збігаються з межами окремого народу. Класичним зразком цього може слугувати Японія.

У поліетнічних державних утвореннях до соціальних відмінностей і протиріч додаються національні, в тому числі мовні, суперечності. Державне чи, ширше, суспільне насильство має тут два вектори — соціальний і національний, які в стосунку до пригнобленого етносу практично завжди збігаються. Таким чином, антагонізм між владою і більшим чи меншим числом етнічних складників суспільства має в поліетнічних державах ширший засяг. Взаємини між державним і підлеглими етносами значною мірою визначаються ментальністю панівної нації. Коли, скажімо, англійці за межами британських островів лишень економічно і політично визискували завойовані народи колоній, то росіяни, крім цієї цілі, ставили собі за мету зросійщити підкорені народи, перетворити їх за царя на православних росіян, а за комуністичної влади — на радянських росіян.

Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають, відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із них політологи звично наводять політику Франції, а першого — Канади, США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж десятиліть провадила політику «плавильного котла», але під тиском етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав Рудницький. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років від концепції «плавильного котла» відмовились і Сполучені Штати Америки, в яких «старі емігранти» впродовж століть вимагали від прибульців як самозрозумілої речі якнайскорішої асиміляції. США були вимушені перейти до політики «етнічного салату», в якому всі складники зберігають свій смак і запах, знаходячись в одному тарелі. Наприкінці 70-х років після падіння шовіністичної диктатури Ф. Франко до політики етнічного і, зрозуміло, мовного плюралізму перейшла Іспанія. Що ж до Англії, то вона намагається поєднувати ці два підходи.

З усього цього можна зробити висновок, що політика плюралізму чи асиміляціонізму залежить не тільки від інтенцій панівного народу, а й від позиції підлеглих націй та етнічних груп. Немає підстав сумніватись, що політика плюралізму й надалі набиратиме на силі, оскільки на сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи вимоги «нетитульних» народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша річ — коли саме й де саме.