Сутність і характер сучасного феміністичного руху

РЕФЕРАТ на тему:

«Сутність і характер сучасного феміністичного руху».

Вступ Розвиток суспільства, його стабільність або дефініції тісно пов’язані з розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на утвердження основ гендерної рівноваги, гендерної демократії, статевої збалансованості в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості як чоловіка, так і жінки неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система волевиявлення обох статей — чоловіків і жінок як рівних у правах та можливостях, що закріплені законодавчо й забезпечені реально у політико-правових принципах, діях, розбудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою функціонування суспільства в третьому тисячолітті.

На зорі нового тисячоліття панівною стає ідея, відповідно до якої, принцип рівності чоловіка й жінки реально може бути досягнутий у суспільстві лише через комплексний підхід до проблеми рівності. В загальну систему функціонування суспільства (mainstream) повинні бути включені критерії рівності між чоловіком і жінкою або питання про перспективи жінок. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності жінки і чоловіка, концепція «mainstreaming» є стратегічною концептуальною лінією людського розвитку ХХІ століття, а тому її реалізація значною мірою залежатиме не тільки від політичної волі держави, але й від ступеню розвитку жіночого руху, його позицій та впливу на прийняття політичних рішень.

1. Сучасний фемінізм: особливості формування та розвитку Одна з визначальних феміністичних хвиль на Заході відбувалась у 1970;і роки. Головними його гаслами були пропаганда свободи вибору репродуктивної поведінки, тобто доступ до контрацептивів та планування сім «ї, сексуальна революція, перегляд традиційних стосунків між жінками та чоловіками в усіх сферах життя, доступ чорношкірих жінок до тих самих благ, якими користувались білі жінки, та багато інших. Західн.і жінки активно утворювали жіночі організації та групи підтримки. Популярним методом роботи з жінками був метод так званого «підйому свідомості» («consciousness-raising»).

Жінки збиралися на базі свого району малими дискусійними групами, щоб відверто говорити про всі свої проблеми, які вони не могли порушити більше ніде. Найголовнішим було те, що жодна з цих груп та організацій не мала партійної належності, а створювалася виключно як організація жінок. Крім того, окреслювалося ціле коло «суто жіночих проблем», які мали право вирішувати самі ж жінки.

Це не були ті постулати «успішного рішення жіночого питання в СРСР», до яких ми звикли. Сім «я та держава усувалась від патерналістського втручання в особисте життя жінки, і вона могла сама визначати міру і ступінь своєї жіночності та виконання своєї «традиційної ролі» в широкому сенсі цього слова. Не кожна жінка хотіла або могла одразу «зрадикалізуватись» (хоча цього й не вимагалось). Однак вже самим існуванням у суспільстві активної групи феміністок були створені передумови для змін в особистому та професійному житті всіх жінок. Таким чином, в основу західного жіночого руху з самого початку було закладене право жінки на автентичність та автономність, незалежно від етнічної чи соціальної групи, до якої вона належала. Це й визначило загалом високу громадянську активність жінок, і незабаром представниці жіночого руху вибороли собі місце як серед політичного істеблішменту, так і серед громадськості в цілому. Жінки проводили публічні акції, а деякі з них на таких акціях навіть спалювали білизну, щоб підкреслити, що не хочуть залежати від прийнятих вимог до форми жіночої фігури. Деякі з цих організацій були пов «язані з пацифістським рухом, але, здебільшого, це були все-таки чисто жіночі організації. В наших тодішніх мас-медіа це подавалось як частка антимілітаристського руху проти війни у В «єтнамі, і справжнє значення жіночих акцій протесту приховувалося.

Ідеї фемінізму в Радянському Союзі не поширювались. Одним з пояснень було те, що наші жінки вже здобули всі або майже всі права, і їм більше немає чого виборювати у держави. Усі невирішені питання були покликані розв «язувати жіночі ради на виробництві, а також спілки радянських жінок. Перша спроба впровадження феміністичних ідей була зроблена Тетяною Мамоновою та її ленінградської групою. Це була публікація альманаху «Марія», в якому вони намагалися привернути увагу до особливої сили й ролі, що покликана відіграти жінка в сучасному суспільстві. Редактори альманаху були вислані за межі СРСР. Тепер важко сказати, чи можна було вважати їхню діяльність чисто феміністичною, але, очевидно, з погляду спецслужб будь-який елемент протиставлення жінки суспільству вже вважався фемінізмом. Протягом досить тривалого часу Тетяна Мамонова була яскравою фігурою в американському жіночому русі. Вже пізніше представниці незалежного жіночого руху Росії, України та інших країн пострадянського регіону почали виїжджати й публікуватися на Заході, знайомлячи дослідників та активісток зі своїм власним досвідом організації жіночих рухів.

Жіночі студії на Заході — це сформована галузь знань, яка викладається майже в усіх без винятку коледжах та університетах. Багато фахівців жіночих студій (women «s studies) на Заході вийшли безпосередньо з жіночого руху. Вони мали уявлення про практичні методи і цілі жіночих рухів і розуміли, як пропагувати ці знання. Головне ядро спеціалістів складали історики та літературознавці. Одні стали авторами безпрецедентних творів, що висвітлювали всю історію людства через призму жінок. Інші ж науковці дали нове трактування багатьом творам навіть найвідоміших письменників. Під критику феміністських авторок часто (і слушно) потрапляли такі світові авторитети, як Лев Толстой, Зігмунд Фрейд, Аристотель. Стали з «являтися романи, де домінували феміністські погляди.

2. Глобалізація феміністичног руху Хотілося б окремо відзначити поширення уявлень про так звану «універсальність та глобальність» гендерних проблем, що набули значної популярності в міжнародних проектах розвитку, здебільшого спрямованих на країни третього світу, багато з яких зараз швидко переорієнтувалися на країни колишнього СРСР.

За основу цієї концепції взято досить слушний феміністський аргумент про універсальність дискримінації жінок, незалежно від культури та релігії, в рамках якої вона відбувається. Пристосування, а точніше вульгаризація цієї ідеї спричинило появу багатьох проектів, що використовують однакову стандартну модель для покращання становища жінок, зовсім не беручи до уваги конкретні умови даної країни: її історичний розвиток, становище жінок та розвиток жіночого руху, зокрема політичні умови такого розвитку. В своїй квінтесенціальній формі ця концепція представлена Програмою дій Всесвітньої конференції в Пекіні (1995 рік) і закладена в основу політик держав, делегати яких підписали цей документ. Ще в Пекіні неурядові делегації з колишнього радянського блоку виступили з окремою заявою про непридатність такої Програми дій відобразити окремі проблеми жінок країн перехідного періоду, а також своєрідну ізоляцію, в яку потрапили «неурядовки» цих країн, готуючись до Всесвітнього форуму. Їх підтримало чимало делегаток з латиноамериканських та азіатських країн, які вбачали в цьому прояви макро-економічної політики розвинутих країн та транснаціональних корпорацій (так званий конфлікт «Північ-Південь» («North-South inequalities»). Зараз в пострадянському регіоні ця позиція політичне оформлена в так звану КАРАТ-коаліцію, яка об «єднує жінок з 28 країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи, і має розгалужену електронну мережу та широкі регіональні контакти. Сьогодні КАРАТ намагається доповнити та скоригувати Програму дій, а також документи, прийняті конференцією «Пекін+5» в Нью-Йорку 2000 року, та лобіювати власні уряди й міжнародні організації з метою привернути увагу до конкретних програм боротьби з жіночою бідністю та жіночим безробіттям. Окремою турботою для жіночих організацій цього регіону є екологія, яка є особливо актуальною і для України. Недарма перші незалежні жіночі організації виникли в Україні саме на тлі екологічної проблематики.

3. Основні тенденції жіночого руху У діяльності жіночих організацій сформувалися дві тенденції.

Перша — традиційна тенденція жіночого руху пов’язана з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження національної мови, моралі етносів, освіти тощо. Вона визначається таким поняттям, як «берегиня». Цей термін став популярним в період перебудови і набув широкого вжитку після виходу книги «Берегиня» українського етнографа В. Скуратівського. Поняття «Берегиня» є справді історично виправданим для української жінки. Та, зважаючи на суцільну патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще більше — історії та особливостей жіночого руху — поняття «берегиня» звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному та інших сферах життя України.

Спостерігається й інша крайність — ідеалізація лише окремих періодів української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ — початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український фемінізм — це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї національного поступу, реальній культурно-освітній і громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.

Друга — феміністична тенденція жіночого руху пов’язана з визначенням сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна поняття «емансипація» на «жіноче питання», «жіноча особистість» на «жіночі маси» стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об'єктивно в минуле. Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов’язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.

В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917;1929 рр. — час дискусій та «узагальненої емансипації» жінки;

1930;1965 рр. — «невидимі роки», коли було оголошено про досягнення рівності статей;

1965;1985 рр. — відкрите визнання, що «жіноча» проблема не вирішена.

Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо «жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика зміцнення сім'ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час.

Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче «розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню — будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими жіночими організаціями можлива цивілізована «жіноча політика» у країні. Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням:

власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих організацій (НЖО) і координації дій всередині руху;

принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем жінок в Україні;

принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.

4. Проблеми жіночого руху україни Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спроб та помилок». У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в українському соціумі та об'єктивної оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.

Однією з найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є подолання заангажованості українського суспільства на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне життя жінки-людини, а соціальна роль її зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини. Декретами, постановами їх не ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй протистояти.

Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне складне соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни — безпосередньо на службі чи виробництві і вдома. Причому «друга зміна», тобто домашня робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.

Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.

Четверта проблема — є недостатня поінформованість суспільства про жіночий рух в Україні. Діяльність жіночих організацій, врешті, як і багатьох інших об'єднань «третього сектору», знаходиться поза зоною інтересу і уваги засобів масової інформації. ЗМІ не пропагують ні цілей, ні досягнень жіночих неурядових організацій, що зменшує їх шанси отримати схвалення з боку громадськості, яке саме по собі є позитивною цінністю. Може тому жіночі організації прагнуть створити власний інформаційний простір. Але для підключення до комп’ютерних мереж у багатьох, особливо молодих, об'єднань поки що немає фінансових ресурсів. Крім суто жіночих традиційних видань, усі інші друковані засоби масової інформації практично не висвітлюють питань, пов’язаних із жіночим рухом. Низький рівень інформованості населення про діяльність жіночих організацій засвідчують і соціологічні дослідження. Так, за даними моніторингу громадської думки населення України, проведеного у вересні 1997 р. Українським інститутом соціальних досліджень при безпосередній підтримці програми «Гендер у розвитку» на запитання «Чи знаєте Ви про існування яких-небудь жіночих організацій та про їх діяльність?» позитивну відповідь дали 46 відсотків опитаних чоловіків та 50 відсотків жінок. Слід зазначити, що майже половина респондентів узагалі нічого не знають про існування жіночих організацій в Україні. Зовсім незначним є відсоток респондентів (як жінок, так і чоловіків), які стверджують, що «беруть участь» або «іноді відвідують» заходи, які проводять жіночі організації. Лише кілька опитаних спромоглися назвати конкретні жіночі організації, які діють в Україні - Союз Українок, Жінки України та Жіноча громада.

Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що жіночі організації в Україні не користуються великою популярністю у населення, а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночих проблем залишаються задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмежений доступ жінок в урядові та управлінські структури, низький рівень поширення феміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний погляд на жінку.

П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним змістом, формування у населення гендерної культури взаємовідносин, визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних наукових праць, утвердження гендерних навчальних курсів в школах і вищих учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерної демократії.

Шостою проблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, — є побоювання кожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з другого — брак активності щодо консолідації рядових учасниць руху.

Серед інших причин — брак організаційного досвіду роботи, відсутність необхідних управлінських навичок і етичні проблеми. Культура взаємовідносин, потреба поступатися амбітними інтересами, особиста відповідальність за стан у жіночому русі досить часто піднімається при контактних зустрічах.

Осмислення реального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому утвердиться жіночий рух України як важливий чинник гендерної демократії в українському громадянському суспільстві, в європейському та світовому співтоваристві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння та утвердження гендерної демократії в країні.

Використана література:

Гендерний аналіз українського суспільства. — К., 1999. — С.13, 15.

Концепція комплексного підходу до проблеми рівності між чоловіком і жінкою, концепція mainstreaming вперше проголошена в міжнародних документах після третьої Конференції ООН. — Найробі, 1985 р.

Програма Дій IV Всесвітньої Конференції ООН з проблем жінок. — Пекін, 1995.

Маланчук-Рибак О. Жіночий рух на західноукраїнських землях (кінець ХІХ — 30-і роки ХХ століття) // В кн.: Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. Монографія / За заг. ред. Л. О. Смоляр. — Одеса, 1999. — С.110−130.

Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ — поч. ХХ: сторінки історії. — Одеса, 1998. — 408 Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України. — Х., 1997. — С.6.

PAGE.

PAGE 2.