Поезія Висоцького

Поэзия Высоцкого Случилось отже свій шлях до аудиторії Володимир Висоцький проклав сам, поза прийнятих рішень і літературі звичаїв. Занадто багато канони «вступу до професію» (якщо поезію вважати професією) Висоцьким були порушено. Перші боязкі рядки, неминуче втручання першого редактора, перша тоненька книжечка з — або благословляючим напуттям — нічого цього в нього було. Жоден з маститих їх опікав, хто б вводив як початківця до кола професіоналів і надавав йому прав літератора. Коли до Висоцького прийшло відчуття власної зрілості, двозначність цього у літературі стало очевидним, адже він геть немає відповідало масовому визнанню. Висоцький було, не хотів з цим змиритися й, що тепер всім зрозуміло, мав рацію. Змиритися — означало визнати своє поетичне словом, і своєї роботи «поза законом» у тій землі, що він до болю любив і відгук якому безперервно слышал, На багатомільйонну аудиторію обрушився шквал не чуваних раніше пісень. Голос був лютою сили, невідшліфований, вишенный благості. Був абсолютно незвичний інтонаційний склад песен—речь належала то явно автору, то явно змінювала свій характер, висловлюючи чиюсь зовсім інше долю, яку поет без жодних зусиль брав він. Цей голос (і говір) то долітало буквально з сьогоднішньою вулиці, то змушував згадувати про сказителях і народному епосі. Завдяки магнітофонним стрічкам пісні Висоцького стали приналежністю сучасного побуту. Це те голос поета жив навдивовижу вільно у різних часи, ніби йому було і не минулого, ні майбутнього, лише нинішнє розсувалися нескінченно. Вона могла впритул наблизити роки минулої до історії війни" та примусити їх пережити, а міг створити реальної картини того, чого реальності взагалі немає, но—как знати…

Кроме голоси були ще обличчя. Він дуже змінилося ще з роками. Обличчя хлопчика, і потім раптом, якось сразу,—мужа, чоловіки. Кажуть: після сорока людина або сама відпо-відає власне обличчя. Щось дає природа, а згодом внутрішнє життя, як скульптор, ліпить образ зсередини. Спосіб життя Висоцького визначався передусім неймовірним напругою творчої праці і повнотою душевної віддачі. І обличчя його відбило саме это—постоянную зосередженість одного працюючого. Нічого зайвого, нічого акторського, ніякого «гриму». Публічність не сприяла розв’язної позі, не осліплювала. Навпаки, дивовижною була його стала зібраність і майже неймовірна пильність взгляда.

Известно, що збірник «Нерв», хоч і вийшов вже двома виданнями, багатьма листувався рукою, у глухих місця країни, а й у Москві Ленінграді. Ця книга була можна було купити за валюту в «Берізці», за кордоном (звідти вона до нас то й потрапляла), але й години вона лежала на книжковому прилавку. Вірші Висоцького недоступних тим, хто вміє, гребує або може користуватися вишуканими способами сьогоднішнього «приобретательства». Не будемо перебільшувати і статків пересічного, нормальних людей — п’ятдесят рублів вона може вийняти з кишені, одностайно карбованець. Так людина (читач!) цурається «чорного ринку», будучи совісний, зазвичай. Отож, цьому контингенту читачів вірші Висоцького досі були практично недоступні. Природному бажанню знати безгосподарність ставила препоны.

С з іншого боку, — думати приховувати — є такі, сприймають поезію Висоцького як певна вторгнення в вітчизняну словесність. З цього приводу вироблено чимало доказів, що мені здається недоречним тут оспорювати. Хоч як дивно, частіше за ними стоять мотиви гранично елементарні — страх на власний службовий стілець (якщо йдеться про публікації), комплекс самоствердження, який перекриває інші риси характеру характеру, і у будь-якому разі, небажання знати, якось розширити уявлення поезію і його зв’язках із життям. Висоцькому пручається не культура, та її відсутність, тобто бескультурье.

И виявляється, в такий спосіб, що його супротивники Висоцького набагато тісніше пов’язані з тими, кого сам поет називав «психопатами», «клікушами». Але якщо вони були за життя поета, навряд чи зникла й тепер. Порожнеча душі завжди чимось заповнюється. Ворожість це стосовно поетові чи взнервленная атмосфера поклоніння — те й інше є штучне, справжньої культурі як далеке явище, але інколи і небезпечне, бо потенційно руйнівну. Коли людина, з чи віку чи інших індивідуальних причин, шукає дурману (несвідомо боючись тверезості і самостійності), тут найбільш бажане — кумир, идол.

Его прагнення співати багато, довго, співати всіх і скрізь, пояснювалося, як на мене, як властивостями темпераменту. Навіть від поетів, разом з яким він в 60-ті роки посів підмостки, він вирізнявся індивідуальним відчуттям саме масовості аудиторії. І зберігав це назавжди. У цьому плані інші змінювалися, він — немає. Не всякий поет ставить своїм завданням у що там що достукатися до свідомості багатьох отже їх, багатьох, об'єднати. Саме наявність слушателя-собеседника які завжди, не все часи для поета є здійснений факт.

Слово Висоцького було викликане до життя почуттям довіри до людей, безпосередньо до них було і тому позбавлене який би не пішли ускладненості чи вишуканості. Простота його слів очевидна. Але в цієї простоти своя складність. При публікації вона виявляє себя.

С вражаючою простотою, яку лише дитині прощають, Висоцький віршем казав те, що думав. Між його успіхами думками і словами, які всім можна почути, був відмінності. Відтак немає у його віршах фальші й двозначностей. Поезія Висоцького прямодушна. Це її характер, її природа. При всім природному разнообразим розуміння правди слід все-таки сказати, що поет писав правду і я виступав проти брехні. Що й казати дивного тоді масовому відгуку поетові? Коли люди правди тягнуться, навчаються її розрізняти і обмірковувати, оскільки саме її, нехай сувору і неспокійну, визнають за краще, — це означає лише про моральному здоров’я людей, у тому, що душі їх загублені та сумління жива. Чи треба казати, наскільки це сегодня?

Простота поезії Висоцького містить у собі що й інший. Він найбільше цінував живу, розмовну людську мова, котра, за порівнянню з літературної, тобто письмовій, теж по-своєму проста. Ця приватна (не загальна), повсякденна, масова мова ставала основним поетичним матеріалом, та відстоювала себе і свій значення. Останнє наголошую, тому під напором різного роду газетних штампів, канцеляризмів, умножаемых засобами масової комунікації, мову, за допомогою якого народ у своїй побуті, хоч і охороняє себе, а й підлягає охороні — як цілющої спосіб спілкування, як природы.

Когда вірші Висоцького бачиш на папері, їх можна обміркувати і розглянути. По-новому відкривається спосіб роботи поета. Користуючись найчастіше розмовної промовою, Висоцький має слова фрази про те розумом і розрахунком, з якими колись клали дерев’яні вдома — й у селі, й у місті. Коли на суворому обліку було кожне колоду й у міцний цвях, коли несподівана асиметрія як і виникала, то живої — творчої — примхи будівельника, коли повітрю давався хід у всяке дерево, щоб він не гнило, не задихалося, але дихало, по-своєму жила й надалі — над лісі, але у людському будову, у домі. Цю ладну ручну роботу, гідну чоловіка, чоловіки, пристойного і свою справу, — одне задоволення розглядати в поетичні тексти Высоцкого.

Стихи Висоцького хіба що «заспокоюються» на папері. Слово дає себе розгледіти у різних связях—со звуком, зі змістом, коїться з іншими словами-соседями. У звучала пісні воно вихлюпувалося із усіх меж, а ставши надрукованим, являє свою дисципліну і несподіваний, досить суворий нрав.

Наверно, комусь заважатиме пам’ять його голосі — вона неминуче озвучує багато строфи. Але це пам’ять скоріш допомагає, дає новий обсяг сприйняттю, штовхає до сопоставлениям.

Стихотворение «Коли отпою і відіграю…» Герасимчука піснею. З підмостків Висоцький їх читав. У робочому блокноті воно— поруч із піснею до фільму «Єдина дорога». Одне з образів навіть повторюється у різних текстах, але тільки один текст став піснею. Вірші залишилися у архіві. За вмістом вони пов’язані з «Пам'яткою», написаним ті ж роки, цю зв’язок хочеться звернути увагу. Поет обмірковує й не так реальність свого кінця, але своє поведінка, як кажуть, а присутність смерті (і навіть після неї?), і це поведінка динамічно. Елегійний, меланхолійний тон — це Висоцькому чуже. Він кидає смерті виклик і вірить у своєю перемогою. Ні, не віддається думкам про безсмертя поезії, свої заслуги тощо. Перемога, яку він пише, стоїть нелюдських зусиллі, та його, власне, і перераховує автор. Він їх ніби планує, фіксуючи необхідну їх послідовність. «Посаджений на литу ланцюг пошани» — це дію належить не йому, і його воно вороже.

Поэт ні чого не береже себе, не ховається, не ухиляється. Він може мовчати, але каже «за всіх», порушуючи німоту інших. Люди ходять просто земле—"поэты ходять п’ятами по лезу ножа". Це поетичний образ, але і буквальне, повсякденне стан души.

Один із постійних мотивів Висоцького — осмислення розпачу. Саме такими: осмислення і подолання. Різні смислові полюси слова «розпач» визначають одне з блискучих поетичних досліджень Висоцького — «Полювання на волков».

«Охота на вовків» викликає довгий і складний ряд асоціацій. Звільнитися від нього — отже збіднити власне розуміння поезії і тією переклички, що завжди достукується до поетичному хорі епохи. Висоцький «влазить» в чужу шкуру, щоб перекласти в поетичний образ невгасиме прагнення подолати перепону, заборона, мітку, тобто кордон можливого. Він, як відомо, доводить психологічне напруга ситуації вкрай і — виводить цей, здавався встановленим, межа. Це ж й у «Обрії». Розсунути горизонт—это сприймається не як азарт гри, але, як чиясь колективна, до поетові звернена й обернена прохання, яку можна не виконати, тому то виконується для інших. І підсумок перемоги залишиться многим.

Последние свої чудові вірші («І знизу лід, і згори…») він залишив Марині Владі, виїжджаючи зі Парижа навесні 1980 року. Прощався і, здається, предвидел—навсегда. Дванадцять років вони були. Над другий рядком останньої строфи їм вписувати: «років». У віршах сплетені і один від друга невіддільні любов, подяку коханої жінки, свідомість виконаного обов’язку людей. Але, здається, найголовніше тут — віра у повернення до людей, на свій від нього невіддільність. Висоцький свято вірив у людини. Він слова «борг», «совість», «любов», «друг» наповнювалися, найвищим духовним змістом. Він мав що проспівати, що сказати людям.

Высоцкий завжди виходить із конкретного факту, а згодом йде до надзвичайної метафоричної насиченості вірша. Його вірші нерідко бувають пов’язані метафорами, як гарною кріпленням, у якому непросто розв’язати все вузли. Простий факт—человек, стоячи березі, спостерігає неспокійне торі: «Штормить увесь вечір…» Или—корабль сів у мілину, команда його залишила. Або ще проще—картошка гниє з полів, її нікому прибирати. Поет оживляє, по-своєму надихає будь-який факт, дає їй виговоритися. Корабель в нього кричить, переконує, просить, як людина, що у біду. Свою образу, брошенность, надію він висловлює отож у нас здатність відгукнутися. І це немало.

И він сперечався, боровся за справедливість, ненавидів міщанство, нещадно бичував недоліки. «Він імпровізував, захоплювався, перебільшував, був сміливий і глузливий, дражнив і викривав, схвалював і підтримував», — говорив Р.Рождественский.

И, нарешті, останнє. Поезія Висоцького різноманітна на теми, змісту, жанрам, способам обробки матеріалу. Одне у ній постійно — вона песенна за своєю природою, від того так природно, і часто в пісню і спрямовувалася, її лад шукала находила.

С великим поетом, навіть коли він помиляється чи перебільшує, немає бажанні сперечатися. До нього краще прислушаться.

При підготовці даної роботи було використані матеріали з сайту internet.