Жизнь Стародавнього Риму: діти

Жизнь Стародавнього Риму: дети

Сергеенко М.Є.

Рождение дитини було святом, про яку оповіщали всіх сусідів вінки, повішені на дверях. Батько піднімав немовляти, якого клали проти нього на грішну землю, означало, що він визнавав його законним дитиною. Його міг відкинути його, і тоді новонародженого викидали. З цією жорстоким звичаєм боролися ще християнські письменники, і Минуций Фелікс свідчить про нього, як у одна з злочинів, що у язичницької середовищі таким не шанувалося: «Ви іноді викидаєте ваших синів звірів і птахам, інколи ж віддаєте жалісної смерті через удавлення «(Octav. 30. 2). Тільки за Олександра Півночі викидання дітей було оголошено злочином, яке прирівнювалося до убийству.

Право викинути дитини, продати його навіть убить1 повністю належало батькові, — «немає людей, які володіли б такий владою над своїми дітьми, який володіємо ми «(Gaius, I. 55). Що їх дійсно сказав батько Горація своїй дитині, убившему сестру через те, що вона оплакувала ворога батьківщини, і стався чи все це трагічний епізод насправді, це у даному разі має значення: важливо заяву, яке Лівій, сучасник Августа, влагает у вуста старого батька: якби вчинок сина був несправедливий, він, батько, сам карав б сина. Дав життя мав права нею розпоряджатися: відома формула — «я тебе породив, я тебе й вб’ю «- розвинулася в логічному умі римлянина до системи обгрунтованого права, именовавшегося «батьковій владою «(patria potestas). Це було щось непорушне, освячений природою і Законом України. Коли грізний годину війни троє [с.149] військових трибунів, наділених консульської владою, сперечаються у сенаті у тому, кому йти воювати (усе відбувається в V в. е.) — міські справи в самісінький таку хвилину здаються надмірно незначними, і всі троє рвуться до війську, — те батько однієї з них наказує йому залишитися у Римі «священної владою батька «(maiestas patria). Цього наказу досить, щоб припинити і суперечка, й необхідність метання жереба: батькове слово виявилася сильнішою від навіть конституційних постанов. Син може дожити до похилого віку, піднятися до найвищих щаблів державної кар'єри, придбати на пошану й славу (vir consularis et triumphalis), він усе одно ні йде з-під батьковій влади, і її закінчується лише з смертю батька. Життя зуміла обійти ряд законів: поставити іноді раба, безправна істота, «річ », найвище вільних, дати жінці, яка все життя повинна перебувати під опікою батька, брата, чоловіка, права, які зрівнювали її з чоловіком, — батьківська влада залишалася незламною. А. Фульвия, котрий вирішив до Катилине, отец-сенатор наказав повернути з шляхи і вбити (Sal. Cat. 39. 5), Сенека пам’ятав якогось Трихона, римського вершника, який зафіксував тато свого сина на смерть (de clem. I. 15. 1). Він також розповідає, що Тарий сам тримав суд над своїм юним сином, викритим у складанні планів батьковбивства. На суд цей були запрошені родичі і саме Август. І лише за Константіне страту сина оголошується убийством.

Ребенка, якого «підняв «батько, купали, загортали в пеленки2 і вкладали у колиску. Увосьме день дівчинці і хлопчику на дев’ятий нарікали ім'я, день цей (dies lustricus) був сімейним святом: збиралися близькі, приносилася жертва, очищавшая дитину і мати, і влаштовувалося частування, соответствовавшее статку батьків. Крихітний безпорадне істота було особливо легкої та привабливою здобиччю для таємничих злих сил, які пильним: до тому, хто дитині вночі підлітають стрижи, страшні істоти з загнутим дзьобом і гаками замість пазурів, які порпаються у нутрощах маляти і упиваються його кров’ю (Ov. fast. VI. 133−140). Не стоїть наврочити дитини: людина часто сам він не знає, що він злий очей, є батьки, яким матері бояться показати дітей. Дитину треба захистити і охоронити: проти пристріту допомагає [с.150] чорний непрозорий камінь, що називається antipathes (Pl. XXXVII. 145): його треба надіти новонародженому на шию. Охоронять її також корали (Pl. XXXII. 24) і бурштин (Pl. XXXVII. 50), і якщо дитині повісити вовчий зуб, в нього легко проріжуться зуби, і він не піддається переляку (Pl. XXVIII. 257). Золото відштовхує всяке чаклунство (Pl. XXXIII. 84), і дитині дарують маленькі золоті речі (crepundia), які є йому це й іграшками, і амулетами. Їх нанизують на ланцюжок чи шнурок і вішають через плече чи шию. Героїня Плавтова «Каната «перераховує що з таких игрушек-амулетов: крихітний золотий меч, золотий сокирка, серпик, дві руки, з'єднані в рукостисканні, золота булла. Збереглися цілі ожерелья цих амулетів, одна з них, ніби між іншим, знайдено в Керчи3. Особливе місце у тому числі займає названа і в Плавта булла. Це раскрывающийся медальйон чечевицеобразной форми, куди вкладали який-небудь амулет, та й сама булла служила їм. Спочатку носити золоту булли мали права тільки знатних сімейств, пізніше — все свободнорожденные, й тут різницю створювало лише про наявність коштів: бідні люди одягали своїх дітей шкіряні булли. Хлопчики носили їх досі свого повноліття. Тепер їм, дорослим людям, чаклунство вже не страшно, і тоді день медальйони вішають близько зображення домашніх Ларов як жертву їм (Pers. 5. 31).

В давніх і старозаповітних римських сім'ях новонародженого годувала мати, як було в будинку Катона (Plut. Cato mai, 20). Фаворин, друг Плутарха і Фронтону, вимовив цілу промову на захист звичаю, у якому «мати повністю залишається матір'ю своїх дітей… і розриває тих уз любові, які з'єднують дітей і батьків », доручаючи дитини годувальниці, «зазвичай рабині, чужинці, злий, потворної, безсоромної п’янице «(Gell. XII. 1). На саркофагах з зображеннями сцен з дитячого життя ми часто побачимо мати, кормящую ребенка.

Обычай брати для новонародженого годувальницю став, проте, до кінця республіки дуже поширеним, Цицерон по крайнього заходу пише, що його сучасники «всмоктують помилки з молоком годувальниці «(не матері - Tusc. III. 1. 2). Годувальниці згадуються ряді написів, іноді годувальниця з гордістю [с.151] повідомляє, хто був її вскормленниками: у семи правнуків Веспасіана була годувальницею Тація (CIL. VI. 8942).

Кормилица часто залишалася у будинку по тому, як його годованець підріс (Iuv. 14. 208 і схолия до цього місця). Вона тішить його, базікає з нею, розповідає йому казки, що викликають зневажливу посмішку в освічених колах — «старечі вигадки «(Сіс. de nat. deor. III. 5. 12, Tib. I. 3. 84, Hor. sat. II. 6. 77), які були б скарбом для сучасного етнографа. Ця рабиня чи отпущенница, віддана, любляча, сроднившаяся з дитиною, який становило її руках, поступово перетворювалася з служниці у свого людини, який жив радощами та печалями сім'ї. Нерідко траплялося, що нянька переселялася в нову сім'ю своєї вихованки, коли та я виходила заміж. Жіноча і Європейська дитяча половини вдома залишалися місцем, де була помічницею, довіреною особою і правої рукою своєї молодої пані, із нею переживаючи радість і суму її новим сімейної жизни.

К хлопчикам приставляли «педагога «- старого, шанованого раба чи отпущенника, зазвичай грека, щоб діти ще у ранньому віці вивчалися грецької мови. «Педагог «виконував обов’язки нашого «дядьки «XVIII в., супроводжував скрізь свого вихованця, вчив його хорошим манерами — «слід ходити, так поводитися по обід «(Sen. epist. 94. 8), дирал за вуха, інколи ж вдавався і до крутішим заходам, імператор Клавдій скаржився на лютість свого дядьки (Suet. Claud. 2. 2), перед Харидемом, дядьком Марциала, тріпотів увесь дім, і старий допитувався у наставляннях поетові, коли людина вже голив бороду (Mart. XI. 39).

Дети, підростаючи, приймалися за гри. Брати й сестри росли разом: грали, сварилися, поколачивали одне одного, плакали і мирилися до ста разів замірялися вбити дня. Їм купували іграшки, цінність яких залежала, звісно, стану батьків, але «сюжети «яких були незмінно однакові: глиняні розфарбовані звірі і домашні тварини, повозочки і спеціально дівчат ляльки, часто з рухливими членами. Одну таку ляльку, вирізану з дуба й чудово збережену, знайшли у Римі, пальцями вона мала прикріплять мініатюрні кільця. Також, як і тепер, у ляльок було своє «господарство »: одяг, яку [с.152] шили іноді турботливі руки няньки чи матері, або навіть невмілі пальці найменшої господині, прикраси, посуд. Діти часто самі знаходили собі іграшки: раковинки і строкаті камінчики займали у тому числі місце. Іноді вони робили іграшки самі. Лукиан розповідає, як у школі ліпив зі глини і воску коней, биків і, неодноразово одержуючи при цьому ляпаси від вчителя (somn. 2), римські хлопці навряд чи відрізнялися від греческих.

Играли вони у самі гри, у які і він грають діти усьому світові: бігали наввипередки, будували з піску будиночки (заняття, яке зумовило у Сенеки гіркі міркування тому, що від дітей лише виглядом, — de const. sapient. 12. 1−3), ховалися друг від друга, грали у чіт і непара, бігали з обруч, ганяли, підганяючи хлястиком, кубарь, скакали верхом «довгій тростині «(Hor. sat. II. 3. 247−248, Mart. XIV. 8, Tib. I. 5. 3−4), хиталися на гойдалках. Спеціально хлоп’ячої грою було кидання камінчиків у ціль і пускання їх за воді «млинцем », «гра ця у тому, щоб, набравши березі моря камінчиків, обточених і вигладжених хвилями, взяти такий камінчик пальцями і, тримаючи його пласкою поверхнею паралельно землі, пустити потім навскіс донизу, щоб воно як можна далі летів, кружляючи над водою, ковзав над самої поверхнею моря, поступово падаючи й те водночас показуючи над найбільш гребенями, постійно підстрибуючи вгору, той вважається переможцем, чий камінчик пролітає далі й частіше вискакує із води «(Min. Fel. Oct. 3. 6). Хлопчики грали у солдатів, в гладіаторів, в циркових візників, подарунок маленькій зеленої туніки саме його кольору, який носили справжні візниці «партії зелених », наводив хлопчака, звісно, захоплення (Iuv. 5. 143 і коментар Фридлендера). Грали вони також «до суду й судді «. Перед «суддею «йшли ліктори з пучками різок і сокирами, він сідав в підвищенні і гречно творив «суд ». Ця гра була улюбленим забавою хлопчика, який стало згодом імператором Септимием Північчю (Hist. Aug. I. 4).

Среди ігор, які перераховує Горацій, згадано «запряганье в повозочку мишей «(sat. II. 3. 247). Хто навчав мишей? Самі хлопці? Спеціальні дресирувальники тварин, яким і купували вже навчених мишей? Ми не маємо даних, аби цей ці вопросы.

[с.153] Дитячі гри, звісно, поділяли домашніх тварин: на помпейской фресці хлопчик веде на мотузочці мавпу, одягнену в плащ з відкинутим каптуром, на саркофагах зображені маленькі колісниці, запряжені баранами чи козлами, які хлопчика, який тримає лише у руці віжки, а інший батіг. Синочок Регула, страшного донощика Домицианова часу, катався верхом на поні і впрягал в візок. Він мав собаки, великі й маленькі, і різноманітні птахи: солов'ї, попугаи4, дрозди (Pl. epist. IV. 2. 3). Птахи у дитячому світі були дуже кохані. Примигений, син однієї з гостей Тримальхиона, «з розуму сходив по птахам », батько постарався врятувати її від цього згубної пристрасті, звернувши шию трьом його щеглам і зваливши провину на тхора (Petr. 46). На одному саркофазі хлопчик в претексте з буллою на шиї тримає до рук і тішить великого ворона, якого він, то, можливо, вивчив говорить5. Збереглася статуетка хлопчика з голубом в руках: римляни дуже любили цю птицу.

Семилетний вік був поворотним пунктом у житті хлопчика. Сестри його залишалися з матір'ю, та нянькою, він також «йшов із дитинства »: починалися роки навчання, і перші кроки хлопчик робив під керівництвом отца.

Плутарх в біографії Катона Старшого залишив хорошу пам’ятку звідси початковому навчанні на давніх римських сім'ях (Cato mai, 20): батько вчив сина читати і писати (Катон власної рукою великими літерами виклав для хлопчика вітчизняну історію), їздити верхом, метати дротик, битися у його військовому спорядженні, боротися з вирами і стрімким річковим течією. Не були забуті уроки «боксу », батько загартовував хлопчика, привчаючи її до фізичної напруги, до болю, до того що, щоб непохитно переносити спеку і холод: він для нього «і вчителем, і законодавцем, і керівником у фізичних вправах «(Cato mai, 20). Можна можна не сумніватися, що в міру того як хлопчик підростав, батько знайомив його з сільське господарство у різних його аспектах, починаючи з властивостей грунтів та сівозміни і закінчуючи правилами раціональної постановки справи. Эмилий Павло, який одержав сам «старовинне римське виховання », як і виховував і дітей. Шанувальник грецького освіти, людина з дружнього кола Сципионов, він «після перемоги над македонським царем Персеєм просив афінян надіслати для [с.154] навчання його дітям самого випробуваного філософа «(Pl. XXXV. 135) і оточив своїх дітей цілим штатом грецьких учителів і художників, але незмінно віддавав їм усе вільне час: був присутній з їхньої уроки й при гімнастичних вправах (Plut. Aem. 6). Батько Аттика, друга Цицерона, «сам любив науку й навчав сина всьому, з ніж ознайомитися потрібно було дитині «(Nep. Att. 1. 2)6.

Еще важливіше, ніж знання, об'єкти, куплені цих уроках, була ту моральну атмосфера, у якій дитина ріс. Гаряча любов своєї країни, готовність жертвувати нею всім, — «добробут держави буде головним законом «(Сіс. de leg. III. 13. 38), — переконання у її абсолютному перевагу з усіх іншими, гордість родовими традиціями, — маски предків міг розглядати щодня, і про діяння цих чоловіків, якими сім'я пишалася, часто розповідали йому старші - свідомість те, що він спадкоємець їх доблесті і обов’язок їх змінити з того що заповідано поруч поколінь, — ось «духовний повітря », яких від малолітства дихав хлопчик й у який його виховували. Він роздумував з того спадщиною, яке йому залишили предки, і не оцінював його, працювала не думку, а почуття, і це про те певну лінію поведінки протягом усього життя від часу, що він одягав тогу дорослого людини, і доти години, коли низка предків проводжала до похоронного багаття гідного представника їхнього роду. «Рим і сила його тримається старовинними мораллю » , — сказав Энний, і Цицерону це слово здавалися висловом і віщуванням божества (de rep. V. I. I). Деций Мус, бачачи панічну втечу війська, бере на себе загибель як спокутну жертву: «Що барюсь я скоритися нашою сімейною долі? Нашому роду дано жертвувати собою у порятунок держави: разом із собою приношу я Матери-Земле і підземним богам ворожі легіони «(Liv. X. 28. 13)7. Це старовинне виховання мав на оці Цицерон, вкладаючи у вуста Сципиона Африканського заяву, що домашньому побуті, і домашнім наставлянням він більше, ніж книжковому вченню (de rep. I. 22. 36). «Колись була така встановлено, що ми навчалися, як слухаючи слова старших, а й коли бачиш їх вчинки: ми знали, як слід нам вступати у майбутньому і який урок передати молодшому поколінню » , — цю [с.155] прекрасну характеристику старовинного виховання дав Пліній Молодший (epist. VIII. 14. 4−6), сам який одержав таке виховання в глухомані рідного Комума8.

Когда хлопчик одягав тогу дорослого — зазвичай 15−16 років від народження, батько доручав його турботам когось із великих державних покупців, безліч для юнаки починалася «початкова школа форуму «(tirocinium fori). Батько Цицерона навів його до Кв. Муцию Сцеволе, авгуру, великому знавцю права, — «я — не відходив від нього не на крок… намагався стати освіченішим, поучаясь в нього «(Сіс. Lael. I. 1). Юнак супроводжував свого наставника до сенату, був присутній при обговоренні державних питань часто першорядної важливості, слухав виступи перших ораторів свого часу, спостерігав за боротьбою партій, «був глядачем, як стати учасником », діє вивчав він механізм державної машини, разом із керівником йшов він у суд, вирушав у народне збори, — «навчався боротися на полі бою «(Tac. dial. 34). Після цього практичного запровадження політичного життя починалася військова служба, і юнак чи залишався серед армії, або ж повертався до Рима і розпочинав своє політичну карьеру.

Так проходило дитинство і юність людини сенаторського чи всаднического стану. А дитинство селянського сина чи сина ремесленника?

О ньому збереглося ніяких джерел, але не можемо його собі досить ясно. Хлопчик міг теж будувати будиночки з піску, забавлятися камінчиками і птахів, але дуже рано починав він у міру зусиль і здібностей приймати що у трудовий життя сім'ї: допомагав матері у городі, пропалывал разом із старшими ячмінь і пшеницю, пас разом із домашньої собакою кілька овець чи кіз. З яким віком і ставала важче, великий хлопчик, він був помічник батькові: тиснув і косив, на легкої грунті ходив за ралом. Це практичне навчання йшло поруч із вихованням моральним, тато був людиною бідних клубах і незнатним, але багатством почуттів та думок не поступався представнику старовинного роду. Римське держава створили не Корнелії і Метеллы — вони були лише речниками народу, мужньо витримувати й покірно виносив всі труднощі, які взваливала з його плечі історична доля. [с.156] Почуття, якими проникнута мова Лигустина, власника одного югера землі й маленькою хатки, по суті самі, що змусили Деция на смерть: той самий самовіддана готовність служити країні, те визнання її благоденства вищим законом (Liv. XLII. 34. 1−12). Селянський хлопчик як і, як та її аристократичний ровесник, зростав у здорової атмосфері суворої дисципліни, твердих сімейних засад і спокійного патріотизму. Він був із рідною землею кревними, нерозривними узами: її слуга і власник, захисник і сын.

Хуже жилося, звісно, міським хлопцям, якщо місто, де вони жили, був такий великим, різноплемінним та у багатьох відносинах нездоровим, як Рим. Нехай селянському хлопчику доводилося іноді важко, і він втомлювався, але працював чистою повітрі, навколишня природа насичувала юну душу враженнями прекрасними і величними, і грізними, і ідилічно тихими. Міський дитина їх знав: зростав в духоті маленькій комірчини над майстерні батька чи її задах, на брудної гучної вулиці. Він, звісно, теж, як могла, допомагав батькові у його роботи і матері у її клопотах в роботі, а вільні годинник проводив надворі зі своїм однолітками. Пробиралися діти в цирк й у амфітеатр, ув’язувалися за похоронної процесією, видивлялися на різні дивини, які виставлялися на загальний огляд. На носорога чи тигра варто було подивитися! А повернення з школи супроводжувалося, зрозуміло, гучної балачкою і веселими забавами, не завжди, щоправда, невинными9.

Апулей, згадуючи вислів древнього мудреця, писав: «Перша чаша втамовує спрагу, друга веселить, третя тішить, четверта безумит, з чашами Муз навпаки: ніж їх побільшає, що міцніші у яких вино, краще для душевного здоров’я. Перша чаша у початкового вчителя: вона кладе основи, друга — у граматика: повідомляє знання, третя — у ритора: озброює красномовством «(Florid. 20). Діти бідного населення пили тільки першу чашу: навчалися у початковій школе.

Начальные школы

Начальные школи з’явилися торік у древньої Італії рано: вже у V в. е. у Римі, на Форумі, була початкова школа (Liv. [с.157] III. 44. 2−6). Гомін голосів «до шкіл грамоти «для Лівія (VI. 25. 9) явищем повсякденної, звичайного життя міста. На доказ поширення грамотності у народі, справедливо свідчить про те що, що з ІІ. е. пароль до армій, по словами Полібія (VI. 34. 8−16), передавався не усно, але в табличці. Кількість написів на помпейских стінах свідчить у тому, що грамотії, їх нацарапавшие, далі початковій школи не пішли, проте у ній все-таки побували. Школами грамоти Італія, очевидно, була всіяна, відкрити школу міг будь-який: офіційного дозволу не вимагалося. Держава до справи навчання не втручалася, батьки самі мали дивитися, якому вчителю довіряють вони своїх дітей, і навряд чи скромні ремісники, дрібні крамарі і, діти яких навчалися у початковій школі, були суворими оцінювачами і суддями. Учитель грамоти мало чим різнився від нього, був він людиною темного походження і широких знань, бідняком і невдахою, котрій не знайшлося у житті кращого місця, ніж місце вчителя початковій школи. Повагою в суспільстві не користувався: їй немає дано права іменувати себе «учителем «(«професором «латиною), він зветься просто «шкільним наглядачем «чи «начальником школи «(magister ludi), кріслі з високої спинкою, кафедра — задля нього: такому кріслі може сидіти лише «граматик «чи ритор. Йому не поширюються привілеї, які отримують від імператорів вчителя середньої і вищої школи. Платять йому гроші, у тому числі вчитель має ще виділити суму в наймання приміщення своєї школи. Нічого, звісно, очікувати, що буде затишно й привітно: вчитель зніме який-небудь навіс чи майстерню, поставить стілець для себе і кілька лав чи табуреток для учнів: вони пишуть, тримаючи таблички навколішки, і столів не потрібно. Іноді корчі в нього не було вистачає грошей навіть у таке приміщення, і він влаштовується на свіжому повітрі, де-небудь під портиком Форуму, відгороджуючи своїх учнів від цього, що може розважити, лише завісою. Саме таку школу бачимо ми одній із помпейских фресок.

Работы вчителя було багато: вчення починалося рано, за запевненням Марциала, до півнів (IX. 68. 3), і майже весь день учні проводили у шкільництві. Учитель відпускав їх додому опівдні [с.158] поснідати (діти йшли з хати натщесерце й вже в ходу перекушували коржами, що з ранку продавалися б у пекарнях, — Mart. XIV. 223), і потім вони знову поверталися до школи до вечора. У початковій школі дівчинки і хлопці навчалися вместе.

Учились як колись, по трафаретом, встановленому в якісь незапам’ятні часи: вчитель змушував вытверживать напам’ять назви літер і Порядок в алфавіті і лише для того показував самі буквы10, Квинтилиан засуджував цей спосіб (I. 1. 24−25), то, можливо, і безрезультатно. Після літер переходили до складів і потім до читання цілих слів. Квинтилиан настійно рекомендував не поспішати, «повторювати і довго втовкмачувати «і з якого разі змушувати дітей читати швидко (I. 1. 31). Пораду було продиктований, звісно, тривалим досвідом, і, можливо, скромні вчителя грамоти, посивілі в своїх початкових школах, поділилися нею з прославленим ритором, який відав середнім і вищою освітою та дуже рідко мав справу з елементарним обучением.

От читання переходили до листа: вчитель водив рукою дітей з утисненим на воску буквах, привчаючи недосвідчені пальці виводити потрібні лінії. Після прочитання цих попередніх вправ учень мав вже самостійно копіювати написані учителем слова (Sen. epist. 94. 51). Квинтилиан пропонував тут інший метод, повідомлений йому, то, можливо, теж якимось вдумливим учителем початковій школи, якому його зберігав час: слід було вирізати літери на дерев’яної дощечці, учень обводить їх — своєю стилем, «як борозни ». Рука в нього не зісковзне, як це буває при листі на навощенных табличках: дерев’яні краю не допустять цього, й немовля, «швидше, і частіше водячи стилем з певних лініях, привчить свої пальці і нічого очікувати потребуватимуть допомоги чужій руки, яка ляже з його руку », важливо навчитися «писати добре і швидко «(I. 1. 27). Для списування Квинтилиан радить давати дітям не порожні фрази, а «будь-які добрі настанови. Пам’ять про неї збережеться до старості, і, відбившись у душі чистої і недоторканою, що сприятимуть виробленні добра «(I. 1. 35−36). До списування приєднується диктант, теж повчальний, [с.159] хлопці выучивают його напам’ять: пам’ять рекомендувалося тренувати (Сіс. ad Quint. fr. III. 1. 11).

Книги були надто дороги, щоб діти у початковій школі могли ними користуватися. Зазвичай, вивчивши читати і писати, вони записували під диктовку вчителя тексти, які було потрібні, наприклад закони Дванадцяти Таблиць, які Цицерон вчив хлопчиком напам’ять. Писали на табличках, покритих воском, втискаючи до нього літери стилем, залізним грифелем, один кінець якого було гострим, а інший тупим і широким, щоб зручніше було прати написане. Писали і чорнилом на папірусі і пергамине, книга, що її розкуповували, йшла на лави на обгортку товару й у школах: діти писали на зворотної, чистої боці аркушів (Mart. IV. 86. 8−11). Пір'ям служив тонко очищений тростину (пера з пташиних крил згадуються вперше у VII в. н.е. у Ісидора Севільського, — VI. 14. 3), чорнило виготовлялися з сажі і гуммиарабика (75% сажі, 25% гуммиарабика). Суміш цю висушували сонцем, потім розтирали на порох і розводили водой11. Дітей привчали писати і стилем, та пір'ям. У школах, де вчитель мав пізнаннями більш великими, йшлося учням деякі знання з граматиці і правопису (Quint. I. 7. 1).

Важное значення для практичної життя мало ознайомлення з арифметикою, переважно з усним рахунком, якому навчали з допомогою пальців (digitis computare) — пальці лівої руки позначали одиниці, і десятки, правої - сотні й тисячі, а також за допомогою лічильної дошки, абака, що коштує кілька нагадує наші счеты.

Детей посилали до школи звичайно з семирічного віку, і ходили вони туди літ п’ять — час, протягом якого, за словами Плавта, грамоті міг би чудово вивчитися і вівця (Persa, 173). Цей щодо довгий навчання годі було пояснювати тупістю италийских школярів. Навчатися їм значно складніше, ніж нашим дітям: складніше були засоби навчання, античний спосіб злитого листи утрудняв читання не на початковому етапі, вивчитися арифметичним діям при цифровий системі римлян було зовсім не від легким12. З іншого боку, з п’яти на вчення доводилося максимум половини: проміжку працювали канікулами і праздниками.

[с.160] Шкільна дисципліна була жорстокої, лайка і побої - головні заходи впливу, які і у початковій, і середній школі, єдиною рисою вчителя, яка закарбувалася у пам’яті Горація, була його щедрість на удари, Августин, згадуючи у стані глибокої старості свої шкільні роки, стверджував, що кожен, кому буде створено вибір між смертю і поверненням до школи, вибере смерть (de civit. dei, XXI. 14). Марциал називав тростину (ferula) скіпетром вчителів (X. 62. 10, порівн. XIV. 80). «Клятий шкільні вчителі «ненависний і хлопчикам і дівчаткам! Ще не співали півні, та якщо з твоєї школи вже несеться твоє люте бурчання і звуки ударів » , — скаржиться він у інший епіграмі (IX. 68. 1−4). Тростину була знаряддям щодо легкого покарання, яким вчитель діяв у процесі занять, не відриваючи злочинця з його табличок, у разі серйозніших до справи пускалися різки чи ремінь, який можна замінити шкірою вугра: «вона товщі, ніж в мурен, і тому нею зазвичай б’ють школярів «(Pl. IX. 77). На згаданого вище помпейской фресці зображено сцена з повсякденної шкільного життя: двоє дівчаток, поклавши навколішки списані листи, занурені в читання, у третього учня, хлопчика, думки далекі від вчення: чекатиме він долі, вже котра спіткала його товариша, якого з вираженням задоволення в очах січе юнак, очевидно, помічник вчителя, літньої людини у плащі, стоїть то відразу й спокійно споглядання экзекуцией13.

" Абетка до мудрості перший щабель " , — говорить стародавня російська прислів'я, по всієї Італії діти її у сходили, але, крім прокльонів Марциала, якому шкільний шум заважав спати, ми в усій латинської літературі не знайдемо немає нічого для характеристики тих осіб, які допомагали малюкам з цього сходинку підняти. І тільки одна-єдина надгробна напис серпневого часу (CIL. X. 3969) трохи відкриває нам внутрішній світ вчителя грамоти. Звали його Фурием Филокалом («любителем прекрасного »), то, можливо, це прізвисько було в нього спадковим — він жив у полугреческой Кампанії, в Капуе, — а то, можливо, вона сама вибрав його, вважаючи, що його вірно його характеризує. Був він бідняком, «жив скромно «(parce), перебував членом похоронної каси, коштом якої може і [с.161] похований, і прирабатывал до свого жиденькому прибутку від школи упорядкуванням заповітів. Не можемо визначити обсягу й глибини його пізнань (де що він чув од піфагорійців, що вчили, що тіло — темниця до душі, і він поінформований про етнографії Італії, себе називав аврунком), але моральний ідеал його вимальовується ясніше. Це чистота, внутрішнє благопристойність, яка визначає його ставлення до дітям, і до всіх, кого з ним доводилося мати справу. Він бездоганно целомудрен у поведінці з учнями, люди малограмотні і незнайомі з юридичними формулами могли спокійно доручити йому скласти заповіт: «він писав їх по-чесному ». Його відрізняє доброзичливість до всіх людей, «нічого нікому не відмовив, нікого не скривдив «14.

Являлся чи Филокал в учительській середовищі винятком або ж такі тихі, совісні і добрі люди настільки часто зустрічалися серед непомітних, нестягнутих долею людей? Не можемо відповісти на питання: матеріалу нет.

У грамматика

Дети бідних батьків, закінчивши початкову школу, бралися до праці, продовжували вчитися ті, чиї батьки належали до класам більш-менш заможним. Можна бути впевненим, що й діти початковій школи обминали. Якщо їхній родині не дотримувалися доброго старого звичаю і навчав їх батько, то свій дім або в найближчого сусіду й друга вона могла знайти достатньо освіченого раба, котрий напевно міг вивчити дітей читання та письма. Катонов Хилон навчав багатьох дітей (Plut. Cato mai, 20), у період Квинтилиана жваво обговорювалося питання, не краще вчити хлопчика «вдома », ніж посилати її до школи, були випадки, як і курс «середньої школи «вже дорослий хлопчик проходив вдома (Pl. epist. III. 3. 3). Більшість, проте, відправлялося до грамматику.

С граматиками ми знайомі набагато краще, ніж із вчителями початковій школи: про «славних учителів «(professores clari) розповів Светоний, залишив про двадцяти їх стислі біографічні заметки15. Не лише вчителя: це «вчені із широкою колом інтересів, іноді письменники, завжди майже літературні критики і законодавці смаку. Вони працюють історією, [с.162] лінгвістикою, історією літератури, тлумачать старих поетів (Энний, Луцилий), а часом і захаращені ученістю поеми своїх сучасників («Смірна «Цинны), підготовляють виправлені видання, порпаються в нетрях римської старовини, пишуть дорогоцінні довідники, містять пояснення старих, незрозумілих слів і древніх звичаїв. Вони міркують над питаннями викладання, шукають нових шляхів, іноді безпомилково їх знаходять підтримки та сміливо із них йдуть (Цецилий Эпирот виводить на школу читання сучасних поетів, Веррий Флакк заміняє тілесні покарання системою змагань, і нагород). Відпущеники, найчастіше греки, вони свої в колу римської аристократії, сини знатних сімей вони навчаються, зрілі письменники (Саллюстій, Азиний Поллион) звертаються по медичну допомогу і радою. Вони перебувають у дружби з людьми, чиї прізвища зберегла історія, і вміють бути вірними друзями: Аврелій Опил не залишив Рутилия Руфа, засудженого на вигнання, Льонею обрушив люту сатиру на Саллюстия, який наважився зачепити Помпея, його покійного патрона. Перед ними відчиняються двері імператорських палаців: Юлій Цезар учився в Гнифона, Август запросив Веррия Флакка у вчителі до своїх онукам, Палатинской бібліотекою відав Гигин.

Эта вчена і учительська аристократія давала тон і вказувала шлях всьому вчительства римської школи, спроможності, зусиль і сумлінності кожного залежало наблизитися до цих зразкам чи залишитися давно минули. Квинтилиан згадував таких грамматіков, які «почали тільки в передню цієї науки «і застигли у своїй викладанні на матеріалі, почерпнутому із старих записів, складених учнями, які слухали лекції знаменитих «професорів «(I. 5. 7).

Вряд чи, проте, таких було багато, хоча б Квинтилиан змушений визнати, що «все своє життя, хіба що боргу вона була, витрачають на роботу «(XII. 11. 20). На обов’язки лежало навчити хлопчиків правильно розповідати довго й писати і грунтовно ознайомити з Літературою, переважно твори поетів. Вже перше завдання за відсутності науково розробленої граматики і твердо встановлених правил була важка, друга вимагала більше, ніж простий начитаності: граматик повинен був відчувати себе господарем у ряді [с.163] областей, суміжних з Літературою, починаючи з філософії і закінчуючи астрономією. Від від нього вимагали, що він «знав усіх письменників, як свої п’ять пальців «(Iuv. 7. 231−232). Наприкінці республіки, за даними Светония (gram. 3), у Римі було двадцяти шкіл, і кількість їх, звісно, посилювалось. Щоб утримати учнів, щоб залучити більше їх, граматик мав працюватимете, і працювати. Великі знання й уміння їх передати були серед перших коштів, збирали щодо нього молодежь.

Начиналось навчання у граматика від самих простих вправ: він намагався знищити недоліки вимови, «усе, що віддає селом чи чужоземним походженням «(Quint. XI. 3. 30), вчив чітко вимовляти кожну букву, ставити правильні наголоси, не плутати тривалих і коротких, не ковтати закінчень. Хлопчик дізнається, що є приголосні і голосні, що перший звук може замінюватись іншим, схиляє і спрягает. Йому повідомляють, яких помилок (vitia) має він уникати у мові (варваризмы, солецизми, метаплазмы, тобто. неправильна форма слова, припущена заради дотримання розміру), ознайомлять із метрикою, з стежками і постатями промови. Коли ці елементарні знання засвоєно, розпочинають вивченню зразкових творів літератури: учень читає їх, слухає коментар до них, вивчає шматки напам’ять, пише твори на теми з прочитаного. По-грецьки читали байки Езопа, Гомера, комедії Менандра, латиною — Одіссею у перекладі Лівія Андроніка і Энния. Квинтилиан рекомендував розпочинати з грецького, але, не затримуючись довго тільки нею, переходити до латинським авторів і далі «рухатися у парі «(I. 1. 12−14). Останній чверті I в. е. той самий Цецилий Эпирот, про яку вже було згадано, зробив у в цій системі викладання справжню революцію: замість Лівія Андроніка і Энния, цих поважних, але дуже застарілих авторів, він почав пояснювати своїх учнів та інших нових поетів. Квинтилиан кликав тому: «Багато користі старі латинські поети… головним чином у сенсі мови, багатого, урочистого в трагедії, витонченого в комедіях… від нього треба вчитися чистоти й мужній силі… Повіримо великим ораторам, які прикрашають свої промови цитатами з Энния, Акція, Пакувия, Луцилия, [с.164] Теренция, пані Цецілія «(I. 8. 8−11), їх слухали, і з всіх поетів, їм названих, утримали лише Теренция. Наприкінці I в. н.е. встановився канон тих «нових «письменників, яких читають в «середньої школи » .

На чільному місці стоїть Вергілій, вивчення якого стає фундаментом літературного освіти, розлогі коментар до нього пише ряд грамматіков від Гигина (час Августа) до Сервия (IV в. н.е.) і Филаргирия. Далі слід Теренций. Волкаций Седегит (ІІ. е.) ставив його за шосте місце, після Плавта і пані Цецілія, але у першому столітті імперії його ретельно читають i коментують. Горація читали менше. З прозаїків до «шкільних авторів «включені були Лівій, хоча Квинтилиан палко рекомендував його («самий чистий і зрозумілий » , — II. 5. 19), а Саллюстій з істориків і Цицерон з ораторов.

Урок літератури будується за визначеною, давно встановленої схемою, яку повідомив Варрон: lectio («читання »), emendatio («виправлення тексту »), enarratio («коментар ») і indicium («суд ») — загальний огляд результатів попереднього аналізу та естетична оцінка прочитанного.

Чтение в древньої школі було такою простою справою, як тепер: слова писалися разом, знаків препинания був. Щоб прочитати текст, учень мав спочатку розмітити його: відокремити слова одне одного, розбити уривок на окремі фрази, зрозуміти, де за змісту потрібно було зупинитися, де поставити питання, яке слово слід підкреслити, як і змінити голос16. Легко уявити випадок, коли учневі виявляється під чинність від всім цим впоратися й в усьому розібратися: допомогу вчителя необхідна, і він praelegit — «попередньо читає «текст, супроводжуючи його поясненнями, і після цього змушує читати учнів, якщо їх було мало, то всіх по очереди.

Рукописные тексти, які використовували учні, часто багато в чому збігалися. Ми знаємо, наскільки бував пересипаний помилками справжній текст автора. Листування творів, виділені на поширення, велася зазвичай під диктовку, помилки могли б виникнути й від неясності в вимові, і південь від хвилинної неуважності переписувача. І [с.165] Цицерон (ad. Quint, fr. III. 6. 6), і Марциал (II. 8) одностайно скаржаться, що й твори, що надійшли на продаж, сповнені помилок. Переписувачам траплялося поводитися з різними редакціями, й у творах поета, котрі продавали у книжкових крамницях під і тим самим заголовком, виявлялася іноді существеннейшая різниця. Вести шкільні заняття можна були лише за наявності однакового тексту в усіх учнів, встановлення цього єдності і було у шкільництві (emendatio). У роботі не було нічого подібного з тим, яку виконує зараз видавець античного автора: ні класифікації рукописів, ні встановлення архетипу, ні виділення найкращою рукописи, вчитель просто вибирав той текст, що йому найбільш подобався, і пояснював його переваги учням, коли сягала іншого місця, він не зупинявся до того, щоб узяти його з іншої рукописи, якщо там воно доводилося понад до душі. Усі вирішував особистий смак граматика і судження, що він собі становив про стилі часу та мові автора: учні виправляли свої екземпляри відповідно до вказівками вчителя, іноді вчитель просто диктував потрібний уривок. І тепер, коли текст було, є або менш зрозумілий і уніфікований, наступав черга коментарю (enarratio): він стосувався форми і содержания.

Комментарий було дуже докладний: вчитель зупинявся кожному вірші, пояснював граматичні форми, значення слів, наводив паралельні місця з деяких інших поетів, вказував синоніми, метафори, метонімії, синекдохи тощо., характеризував розмірах, звертав увагу побудова фрази, те що, чому поет поставив таке-то слово, ужив таке-то вираз. Паралельно формальним коментарем йшов інший, яке стосувалося змісту (реальний, — як ми б зараз). Граматик повідомляв учням біографію поета, чиє твір вони читали, розповідав, за жодних обставин і яким випадку він був написано, якщо читали лише уривки, він викладав зміст всього твори вказував, яке у ньому якого читають уривок. Поезія не обходилася до втручання державних богів, дітей потрібно було добре ознайомити з міфологією, із конкретними іменами богів (і той ж бог часто називався різними іменами), їх атрибутами, ієрархією, з легендами [с.166] про неї, з роллю, яку поет дав їм у свій твір. «Хороший граматик неспроможна уникнути знання музики, тому що йому треба про метрах і ритмах, не знаючи астрономії, вона зрозуміє поетів, що неодноразово визначають час по появі сонця і захождению світил. Вона має бути інформований у філософії, як тому, що в всіх поетичних творах є місця, продиктовані глибоким знанням сокровенних таємниць природи, і оскільки Эмпедокл, Варрон і Лукреций писали про філософських предметах віршем «(Quint. I. 4. 4). Дітей із раннього віку змушували вивчати «вислову славних чоловіків «(Quint. I. 1. 36), треба було хоч трохи, так розповісти про ці «славних мужів », тобто. повідомити деякі інформацію про історії. І було ознайомлення з географією. Еней та його супутники побували в багатьох місцях, зустрічалися із різними народами, вчитель має був розповісти, що за місця, де вони перебувають, які це народи. І розбір літературного твори закінчувався «судом «- його художній оцінкою: вчитель вказував недоліки стилю: варваризмы, неточні висловлювання, помилки «проти законів мови «(Quint. I. 8. 13) і соромився закликати тут до відповідальності самого Вергілія, вказуючи, що вживає він іноді слова непідходящі (Gell. II. 6, V. 8). Уважно розбирали гідності композиції, окреслення характерів: «що якому особі підходить, які почуття, яких слів заслуговують схвалення, коли можна бути багатослівним, коли бути коротким «(Quint. I. 8. 17). Порівнювали поетів грецьких і римських: та Гомера, та Феокрита, Менандра і пані Цецілія. Від граматика була потрібна, як бачимо, освіченість многосторонняя.

Учитель мав повідомляти своєї аудиторії багато відомостей, учні старанно записували його, ці записи («безладна суміш », як характеризував їх Квинтилиан, — II. 11. 7) відповідали «загальним зошитам «сучасних школярів. Учні могли ставити вчителю питання, і він їх «викликав «і запитував (Quint. II. 2. 6). Крім того, отримали «домашні завдання », котрі готували іноді справді вдома, а частіше у школе.

Шкала цих учнівських вправ була дуже широка: від дуже легким поступово переходили до більш і більше важкого. [с.167] Починали з байок Езопа («вони безпосередньо йдуть за казками годувальниць » , — Quint. I. 9. 2): учень мав переказати байку усно правильним мовою, та був зробити такою ж переказ письмово, спочатку він управі лише переробляв вірші у прозу, потім мусить був замінити слова байки їх синонімами і, нарешті, написати вільний переказ, «йому дозволяється і скоротити, і прикрасити, не спотворюючи, проте, думки поета «(Quint. I. 9. 2). Матеріалом для суто граматичних вправ служили сентенції - прислів'я чи афоризми, невідь-кому належали, і хрии — вислову будь-якого відомого особи. «Марк Порцій Катон сказав, що вчення гіркі, але плоди солодкі «. Треба було це вислів «провести за всі відмінкам »: «знаємо слова М. Порція Катона, що… », «М. Порцію Катонові здавалося, що… », «М. Порцием Катоном сказано, що… «Не турбуючись сенсі, заповзятий учень приймався схиляти таку ж хрию у множині: «Марки Порції Катоны сказали, що… «тощо., до орудного включно. Принаймні того як учень розвивався, ці простенькі завдання ускладнювалися. Хрия з вправи в відмінюванні перетворюватися на твір, у якому потрібно було докладно розвинути думку, на якої грунтується мораль афоризму, обгрунтувати його вірність, привести свідоцтва древніх авторів, його підкріплювальні, показати, яких згубним слідством наводить небажання рахуватися з цим мораллю. Замість байок Езопа учневі пропонувалося викласти суть комедії, скласти «оповіданнячко «на задану тему, запозичену у будь-якого поета (Quint. I. 9. 6). Творчості учня відкривався великий простір. «Мушу був, — розповідає Августин, — виголосити промову Юнони, розгніваної і засмученої тим, що вона може повернути проти від Італії царя Тевкров. Я будь-коли чув, щоб Юнона вимовляла таку промову, але нас змушували блукати слідами поетичних вигадок переказувати прозою лише доступне йдеться у віршах. Особливо хвалили того, хто вмів вдало зобразити відповідно до гідністю вигаданого особи гнів чи сум, вмів одягти своїх поглядів в підходящі висловлювання «(Confes. I. 17. 27). Персію поставлено було скласти «передсмертні гучні слова «Катона (3. 45). На їхнє превелике обуренню Квинтилиана, граматики часто забиралися у той область, що він вважав володінням ритора, і пропонували учням такі [с.168] вправи, якими, по її думки, слід було проводити дозвілля у риторской школі. Обурення це були безсило переробити шкільне життя його часу: суворої кордони між школою граматика і ритора немає (Quint. II. 1−8, XII. 11. 14). Светоний ясно це засвідчив: «Старі граматики викладали і риторику і залишили посібник з обом наук. Дотримуючись цьому звичаєм і пізніше, коли школа граматика відокремилася від риторичною, вони утримали (і може бути, запровадили) деякі підготовчі до риториці вправи, ніж вручати риторам хлопчиків, знають одні сухі і нудні правила «(Suet. gram. 4).

Школа граматика була суворо засуджено сучасними західними вченими, її дорікнули в тому, що вона розвивала звички до синтезу, не вміла ставити загальних запитань і розглядала художнє твір в його цілому, а окремих дрібних частинах. Аби у правильності цього твердження, досить розгорнути коментар Сервия до Енеїді чи схолії до Ювеналові. Цей суттєвий, з нашої погляду, недолік сучасники Квинтилиана і «славних професорів «Светония не помічали зовсім: батьки, отправлявшие синів до граматику, були задоволені його викладанням, вчитель вів їх у повному злагоді зі смаками та вимогами свого століття. Перехожий, наткнувшийся шляхом на шкільного вчителя, запитує їїаж ніяк не про особливості Вергилиева майстерності або про прийомах, яким він користується для характеристики своїх героїв, йдеться про тому, років прожив Ацест й скільки кухлів сицилійського вина подарував він супутникам Енея (Iuv. 7. 235−236), Тіберія переймаюсь питанням щодо співвідношенні між Гомером і послегомеровским епосом, йдеться про тому, як звали Ахілла, що він, одягнений у жіноче сукню, перебував серед дочок царя Никомеда, і які пісні мають звичку розспівувати сирени (Suet. Tib. 70. 3). Збирається інтелігентне суспільство: молодики, які приїхали до Афіни завершити свою медичну освіту і який, звісно, слухають філософів, справляють на чужині Сатурналії. Гулянка жвава «приємної і пристойной бесідою »: пояснюють важке місце біля Энния, згадують, де зустрічається рідкісне, давно що вийшло друком з ужитку слово, думають, який час, минуле чи на майбутнє, позначають такі дієслівні форми, як [с.169] scripserim, venerim, запитують, як треба чинити розуміти слова Платона «загальні жінки ». Тут і розгорнутися міркуванням у тому, що така, здійсненні ідеї Платона, що він сам змінив в «Законах », але розмова відразу зсковзує на розплутування неправильно побудованих силогізмів (Gell. XVIII. 2). Сенека розповів, як читають «Держава «Цицерона граматик і «філолог «(історик матеріальної культури, — сказали ми б): одного цікавлять подробиці древнього періоду римської історії (яким терміном позначали тоді диктатора, за жодних обставин зник Ромул), інший пояснює незрозумілі висловлювання, застарілі слова, знаходить у Вергілія вираз, взяте від Энния (epist. 108. 29−34). Загальний сенс твори, його стрижневу ідею не займають ні сіло ні іншого. Характер шкільного викладання й характер розумових інтересів тодішнього суспільства перебувають у повній відповідності між собой.

Отдадим, проте, належне граматичної школі. Вона навчала цінувати слово, вдумуватися у його сенс, зважувати його: докладний, часом дріб'язковий коментар вчителя привчав до повільному, осмисленому читання: учень починав розуміти, чому поет ужив саме це слово, у яких сила і краса. Школа знайомила особливостям поетичного стилю, зі зміною та розвитком мови, изощряла смак, змушувала хлопчика думати й над на свої думок шукати потрібне слово, вона вигострювала його стиль, привчала до розумової роботі, але тільки привчала — вона выучивала насолоджуватися нею. У римської школі, і середній й усієї вищої, були вади суспільства і недоліки великі, але несправедливо заступати ними її переваги і оголошувати огулом її роботу пустій і безглуздою. Треба, втім, сказати, як і вихованці цієї школи, наскрізь просякнуті її духом, який завжди були вдячні своїм учителям.

Грамматики у своїй повагою вони не користувалися: греки, часто відпущеники, преподававшие за гроші, вони були «ремісниками », які працею заробляли собі хліб, верхи античного суспільства цих трудівників ставили невисоко. І Цицерон, і Сенека-отец дивувалися, чому «ганебно вчити тому, чому вчитися дуже поважно «(Or. 41. 142, Sen. contr. II, praef. 5), але сам Цицерон заявляв, що він вивчився ораторського мистецтва в [с.170] Академії, а чи не в «майстерень риторів «(Or. 3. 12, пригадаємо, що межа між ритором і грамматиком була нечіткою І що юнак часто вже в граматика грунтовно ознайомився з ораторським мистецтвом). Протягом часу від Ціцерона й до Квинтилиана у ставленні до вчителю щось стронулось. Граматик у Ювенала бачить, що до нього зневажливо ставляться навіть раби багатого вдома (7. 215−219), Орбилий, «щедрий на удари «Горациев вчитель, з такою гостротою відчував гіркоту і приниженість свого становища, що на старості написав книжку тих образи які своєю недбалістю і зарозумілістю завдають вчителям батьки їх учеников.

Квинтилиан недолюблював грамматіков: він вважав їх загарбниками, самозванно вторгшимися в область, з права приналежну ритору. Коли йому може бути згадати про неї, він майже завжди бачить одні їх погані якості: його дратувала їх франтуватий вид («завиті недотепи »), їх зарозумілість, їх марнославство. Вони упивалися своєї ученістю, вважали знання граматичних тонкощів верхом премудрості і годинником надривалися, сперечаючись про неї, любили похизуватися знайомством з письменниками, давно забутими, щоб надати собі ваги і ошелешити аудиторію, не соромилися послатися на книжку, якої ніколи було, і автора, якого не існувало. «Викрити їх: не можна знайти когось, чого немає «, — єхидно зауважив з цього приводу Квинтилиан (I. 8. 18−21). Навіть Авл Геллий, зразковий виученик граматичної школи, говорить про марнославстві і дріб'язковості грамматіков (XVIII. 6).

Квинтилиан написав цілий розділ «Порядки й обов’язки вчителя «(II. 2), крізь цей ідеальний образ можна розгледіти два типу вчителів, із якими часто мав зустрічатися насправді. Один, гневливый, їдкий, нетерплячий, швидкий на свої слова лайливі і образливі, тиранически розпоряджався в своєї школі, і охоче хапався за ремінь і різку. Інший йому цілком протилежний: занадто м’який і поблажливий, він пропускає помилки, які мали виправляти, розтікається в похвалах, розпускає своїх учнів і лабузниться їх та його батьками. Про такі учителів свідчить і Тацит: «Вони притягують себе учнів не строгістю дисципліни, не даруваннями, перевіреними на досвіді, а заискиваньем, лестощами і низькопоклонством «[с.171] (dial. 29). А Квинтилиан ще наполегливо попереджає батьків вибирати вчителя чистих і суворих моралі, траплялися у тому числі люди, моральний рівень яких було дуже низький (I. 3. 17). Ювенал вторить Квинтилиану (10. 224).

Было дуже необачно довірливо покластися на Квинтилиана і вирішити, що все учительський світ древньої Італії складалася з педантів і низьких підлабузників. Стверджувати гидке можна, посилаючись на можливість тієї самої Квинтилиана, який був щедрий на злі слова про цей світ. Вона сама з вдячністю згадує його учителів, увагу до кожного учневі, облік його здібності, вміння надихнути відсталого, запалити інтересом на роботу, підтримувати робоче напруження як у кожному учня у цілому класі - усе було заповітом його безіменних вчителів (I. 2. 23). Шановні, серцем віддані свою роботу, миготять вони в Авла Геллия. Пліній Молодший, яка знала учительський світ образу і багато з нею спілкувався, писав, що «немає людей щире, простіше й краще «(epist. II. 3. 5−6). Йому, славнозвісному адвокату, змушеному бував «хоч і боротьбу проти волі, пускатися на хитрості «, подобалися цих людей, щось знали, крім школи і аудиторії. Його розчулювала їх можливість відволіктися від життя, раздражавшая сучасників Цицерона (de or. II. 75). Що ж до питань, їх займали, Авл Геллий розважливо зауважив, що це дрібниці «треба знати до повного розуміння старих письменників та необхідні для ґрунтовнішого ознайомлення з латинським мовою «(XI. 3).

Ювенал зображує свого граматика жебракам бідняком, з півночі яке сидить у убогому шкільному приміщенні, яке прикрашають «облізлий Флакк і покритий чорної кіптявою Вергілій «(7. 215−243). Светоний говорить про бідності деяких відомих грамматіков: Орбилий помер бідняком, Валерій Катон «жив майже злиднях », бідний був Юлій Гигин. Їм можна протиставити інших людей, безсумнівно заможних: Ремий Палемон отримував щороку від своїх учнів 400 тис. сестерцій, у Гнифона був власний будинок, Эпафродит, жила при Нерона, мав у Римі дві хати й бібліотеку 30 тис. томів (Suidas, p. s. v.). Нічого й казати про Веррии Флакке, який вчив онуків Августа. Між двома крайнощами, злиднями й багатством, була середина, більшість вчителів на цієї середині і трималося. Школи [с.172] були багатолюдні (Quint. I. 2. 15−16, Iuv. 7. 240), кожного учня вчитель отримував, протягом року разом, по свідоцтву Ювенала, п’ять золотих — близько 25 крб. (7. 242 і схолия). І так було у Римі, в Венузии вчитель отримував плату щомісяця (Hor. sat. I. 6. 75), може бути, це були звичаєм переважають у всіх провінційні міста Италии17.

Школа ритора

Окончив «середню освіту «у граматика, хлопчик надходив у «університет «- риторскую школу. Було то цей час років 13−14, іноді трохи більше, іноді значно менше, по справедливому зауваженню Квинтилиана, було не літній, а здібностях: у ритора займалися й юнаки, і підлітки (II. 2. 3). Ми бачили, що з граматика вони приходили вже грунтовно подготовленными.

Риторику привезли до Рима греки, і вони ж стали її викладати. Латинської риторики як науки, як τ,ε,χ,ν,η, був: «знай те, що будеш говорити: слова прийдуть «(«rem tene, verba sequentur »), — вчив старий Катон. Коли 155 р. е. афіняни послали до Рима з політичним дорученням славнозвісних письменників та ораторів Карнеада, Діогена і Критолая, вправна діалектика яких справила глибоке вразити римське суспільство, особливо у молодь, він домігся їх висилки, посилаючись на можливість те, що перебування людей, які можуть опинитися переконати слухачів в усьому, що хто захочуть, небезпечно (Plut. Cato mai, 22). Даремний працю! Люди, котрі готували себе на політичну кар'єру, бачили себе у майбутньому правителями держави, високо оцінили вміння переконувати аудиторію у цьому, що він бажано. Грецькі ритори з’являються у Римі, де відкривають свої школи. Вони доступні зовсім на кожному: уроки риторів обходяться недешево і вчитися в на них можна, лише у досконало знаючи грецьку мову. Уряд тому й не лагодить риторам перешкод: їх школи підготовляють аристократичну молодь, їхніх дітей, які потім стануть на чолі держави. Позиція його різко змінюється, як у на самому початку I в. е. Л. Плотий Галл18, прибічник Марія, відкрив школу, у якій повів викладання риторики латинською мові. Цицерон згадував, як неслися нього учні як він засмучувався, що він заборонили приєднатися до тому числі: «Мене утримував авторитет [с.173] ученейших людей, які вважали грецькі вправи кращої їжею розуму «(Suet. de rhetor. 2). Сенат захвилювався: чи можна допустити, щоб зброю, володіти яким досі навчалися але їхні сини, взяли його в своїх рук представники інших класів, захисники інших інтересів? У 92 р. цензори Пан. Домиций Агенобарб і Л. Лициний Красс (знаменитий оратор) видали едикт «про заборону латинських риторских шкіл ». Едикт цей дослівно наведено у Авла Геллия: «Нам повідомлено, що є такі, які впровадили нового вигляду викладання й яких у школу збирається молодь, вони дали собі ім'я латинських риторів, юнаки сидять вони цілими днями. Предки наші встановили, чому вчити своїх дітей у які школи бажано їм ходити. Ці нововведення, встановлені всупереч звичаям і політичним нравам предків, нам не приємні і здаються неправильними «(XV. 11). Плотий змушений був розпустити своїх учнів, латинські риторичні школи з’явилися при Цезаре19.

Создателем латинської риторики був Цицерон, він виклав теорію грецького красномовства, перевівши у своїй технічні терміни риторских шкіл на латину, з практичним додатком теорії учні могли познайомитися з його ж речах.

Риторская була до певної міри навчальним закладом «спеціальним »: вона готувала оратора. У республіканське час оратор був великої політичної силою, Август, з визначення Таціта, «утихомирив «політичне красномовство (dial. 38), і юнакові вже нічого мріяти у тому, щоб «слово його управляв умами і заспокоювало серця «(Verg. Aen. I. 149−153), полем його діяльності залишається суд, де буде виступати обвинувачем чи захисником (адвокатом, — сказали ми б). Кількість судових справ у Римі було досить велике: Светоний пише, що у двох колишніх форумах стало тісно від людський юрби юнаків і безлічі для судових засідань, і Август тому вибудував свій — третій — форум (Aug. 29. 1), значно збільшив кількість суддів і понизив вік, необхідний для обрання судді (32. 3), Калігула, «щоб полегшити працю суддів », знову збільшило їхню число (Suet. Cal. 16. 2), при Веспасіана кількість позовів настільки зросла через попередніх чвар, що з вирішення її довелося звернутися до заходам екстраординарним (Suet. Vesp. [с.174] 10). Хороший адвокат бував завалений справами. Пліній Молодший стогнав, що він «давно вже не знає, що таке відпочинок, що таке спокій », бо їм безупинно доводиться виступати у суді (epist. VIII. 9. 1). І досвідчений адвокат в свідомості своєї юридичної чинності вимовляє: «Панцир і меч гірше охоронять в бою, ніж красномовне слово у суді, огородження та обладунки для підсудного, яким ти його захистиш і поведеш в напад «(Tac. dial. 5).

Ораторская кар'єра був і почесною, і дохідної. «Чиє мистецтво по слави своєї зрівняється з ораторським?.. чиї прізвища батьки кажуть своїх дітей, кого проста неосвічену натовп знає під назвою, ким вказує пальцем? «На ораторів, звісно, (Tac. dial. 7). Вдало провести у сенаті чи імператорському суді захист чи обвинувачення (серед страшних донощиків імператорського часу бували великі оратори) означало закласти міцне основу своєї популярності і кар'єри. І на збагачення теж. Мільйонні стану, зароблені адвокатурою (Tac. dial. 8), були, звісно, винятком, а й середній заробіток адвоката забезпечував житье безбідне. Клавдій встановив максимум адвокатського гонорару 10 тис. сестерцій (Tac. ann. XI. 7), приятель, яка має Марциал попросив у борг 20 тис. сестерцій, порадив йому зайнятися адвокатської практикою: «розбагатієш «(II. 30), і львівський поет за своє виступ (завершився провалом) зажадав 2 тис. (VIII. 17). Одне з гостей Тримальхиона, лахмітник Эхион, мріє зі свого сина адвоката: «Подивися на адвоката Филерона, не учись він, ані кусня хліба в нього би було. Нещодавно ще тягав на спині лантухи продаж, тепер дивись! Величается перед самим Норбаном «(Petr. 46). Текст цей надзвичайно цікавий: риторская виучка як доставляла забезпечене існування — вона виводила людини справжній плебей досить високу щабель громадської лестницы.

В школі ритора учень мав навчитися з того що робило його майстерним судовим оратором: засвоїти прийоми, з допомогою яких легше виграти процес, обеззброїти противника, залучити до свій бік суддів. Квинтилиан залишив досить докладну програму викладання на риторской школі. Спочатку навчання йшло у тій ж лінії, що у школі граматика, але [с.175] було кілька ускладнено. Учні писали розповіді на задані теми, додаючи до них свої міркування, в яких висловлювали чи сумніви щодо викладеного події, чи, навпаки, повну у тому, що Німеччина було. «Чи можна повірити, ніби на голову який воює Валерія сіл ворон, який дзьобом і крилами бив в обличчя його противника галла? Скільки можливостей та підтвердити цього факту, та її спростувати! Часто порушують питання, коли сталося таке-то подія, хто приймала ВРЦ у ньому участі: у Лівія тут часто бувають сумніви, і історики між собою разногласят » .

" Звідси учень поступово почне переходити більшого: вихваляє славних чоловіків і сварить безчесних… відмінність і розмаїття матеріалу вправляє розум і утворює душу спогляданням доброго та поганого ". Учень набуває, таким чином, безліч знань і «озброюється прикладами », що йому вельми знадобляться у суді. З цією упражнением з'єднується порівняльна характеристика обох осіб: хто ж краще? хто гірший? Потім вона повинен розробляти «загальних місць «(communes loci): дати характеристику гравця, перелюбника, легковажного людини, розглядаючи їх як якісь типи і засуджуючи порок у його відволіканні від певного обличчя. «Матеріал тут береться безпосередньо з для судових засідань: додай ім'я відповідача, і звинувачення готове ». Іноді учень бере під захист розбещеність і любов, звідника і паразита, «але те щоб вибачаємо не була людина, а провина » .

Дальше йдуть «становища «(theses): де краще — у місті чи селі, хто заслуговує більшої похвали — юрист чи військовий, чи варто одружуватися, чи потрібно домагатися магістратур? «Для міркувань у суді ці вправи дуже корисні «. Потім Квинтилиан згадує «корисний і приємний вид вправ », з допомогою його вчителя підготовляли учнів до справ, де велике місце відводиться припущенням. Це «питання «- міркування, у яких автор розвиває різні гіпотези: «чому Венера у лакедемонян озброєна? », «чому Купідона вважають хлопчиком крилатим і збройним стрілами і факелом? «Деякі з цих «питань «(«чи можна завжди покладатися на свідків », «можна їх і їхнім дітям ») «настільки пов’язані з судовими процесами, деякі і непогані адвокати записували свої твори, [с.176] гарненько їх вытверживали у разі потреби прикрашали ними свої промови, як нашивками «(II. 4. 15−32).

Эти учнівські вправи йшли поруч із читанням істориків і ораторів (останніх по перевазі), вчитель пояснював учням чесноти та вади прочитаного. Квинтилиан рекомендував вчителю спочатку прочитати текст самому, потім викликати когось із учнів, і змусити його прочитати цей уривок знову, викласти справа, на що йшлося написана, і далі зайнятися розбором, «не пропускаючи нічого, що заслуговує на відзнаку змісту і мові «: зумів чи заручитися підтримкою суддю від початку оратор, у яких зрозумілість і переконливість його розповіді про справі, багата тепер і тонка його аргументація, чи зможе він підпорядкувати суддів своїм намірам. Корисно іноді читати і погані промови, показуючи, як у них недоліків: неотносящегося до справі, темного, пихатого, непереконливого. Учням треба пояснити всі ці недоліки, оскільки «багато хвалять ці мови і - що ще гірше — хвалять за той самий, що мені погано «(II. 5. 1−10).

Венцом викладання на риторской школі було самостійне виступ учня, виголошував мова (declamatio). Учитель давав тему, учень виголошував у неї твір, читав її ритору і саме його поправок вытверживал напам’ять і вимовляв з відповідними жестами в позі справжнього оратора. Звичайна робоча життя переривалася цим виступом, котрій призначався певний день. У цьому був присутній, звісно, весь клас, приходили батьки виступав, інколи ж вони наводили що й друзів своєї сім'ї (Pers. 3. 44−47, Iuv. 7. 159−165). Батьки, за словами Квинтилиана, вимагали, щоб діти «декламували «якнайчастіше: кількість декламаций вважалося мірилом б у вченні (II. 7. 1), вони супроводжувалися зазвичай бурхливим схваленням однокласників: це був затверджена школах «люб'язність », яку взаємно надавали одна одній. Квинтилиан обурювався цим, «це найнебезпечніший ворог вчення: якщо похвала готова ніколи й незмінно, то, очевидно, що намагатися й трудитиметься ні до чого «(II. 2. 10). Учитель, вказавши учневі його помилки, часто сам виступав з декламацією ту саму тему.

Декламации зовсім на були нововведенням, їх знали і грецька, [с.177] і елліністична, і римська школи. Квинтилиан вважав їх корисним упражнением, оскільки вони стоять ніби підсумовували попередніх, і тільки схвалював вибору тим, далекі від дійсною життя і судової практики.

Познакомимся ближче з тими вправами. Вони ділилися на два відділу: суазории (з нього починали, вважаючи найбільш легкими) і контроверсії (у яких вправлялися учні, вже зібрано понад подвинувшиеся). Суазории — це монологи, у яких міфологічний герой чи історичне обличчя обговорює певне питання, наводячи докази за і боротьбу проти рішення, що йому мають бути ухвалені чи відкинути. «Вже шостий день нещаслива голова учня сповнена Ганнібалом, який розмірковує, йти йому в Рим після Канн чи відвести назад свої наскрізь промоклі від зливи когорти «(Iuv. 7. 160−164), триста юнаків лакедемонцев в Фермопильском ущелині після втечі загонів, посланих від усіх кінців Греції, обговорюють, не бігти їм теж (Sen. suas. 2), Агамемнон думає, принести йому на поталу Іфігенію, раз Калхант стверджує, що тільки тоді флот зможе відплисти (suas. 3), Цицерон — спалити йому свої твори, так як Антоній обіцяв йому недоторканність, якщо це зробить (suas. 7). Усі тут чиста вигадка: триста спартанців були єдиними захисниками Фермопіл, і Антоній в будь-які переговори з Ціцероном не вступав. Ні вчителя, ні учнів це якою мірою не бентежило: важлива була ефектна ситуація — тут про історичної істині не доводилося тривожитися — й важливо було ефектна словесне вбрання, у якому наділяли роздуми мови діючих лиц.

Контроверсия — це вигадане судову справу, у якому виступають два учня: як ролі обвинувача, другий — у ролі захисника, їх підготовляють у такий спосіб майбутньої діяльність у суді. Софісти V в. е. намагалися придумувати теми, найбільш близькі до реального дійсності, у Плотия учням пропонувалося вирішувати суперечки, виниклі з урахуванням спадкового чи морського права (ad Heren. I. 19. 20. 23), чи виступати щодо сучасних політичних подій. З кінцем республіки це різко змінюється. Контроверсії, які зберіг Сенека-отец, кидають нашій вир приголомшливих ситуацій і романтичних пригод, в світ, де населення [с.178] полягає головним чином із тиранів, розбійників, піратів, злочинних їхніх дружин та мачух, каменносердных батьків і вбивство, розбій, перелюбство, викрадення дівчат — це повсякденні звичайні явища. Ось кілька прикладів. Герой втратив на війні обидві руки. Він захоплює дружину разом із коханцем і велить юноше-сыну вбити мати. Той не вирішується, коханець втікає, батько відмежовується від сина (Sen. contr. II. 4). Хтось убив своєї однієї брата-тирана чи іншого, якого захопив в перелюбстві. Батько даремно благав пощадити його. Узятий в полон піратами, надіслав батькові лист із жаданням викуп. Батько пише піратам, що вони відключать бранця руки, він надішле їм грошей вдвічі більше призначеного викупу (I. 7). Викрадена дівчина може вимагати чи смерті насильника, або його згоди одружуватися з нею без посагу. Хтось викрав протягом однієї ночі двох дівчат, одна хоче її смерті, інша згодна вийти для неї заміж (I. 5). Дивовижні події, заплутані становища, закони, придумані для даного випадку, ніде і не які були, неймовірні характери та протиприродні почуття — все це фантастичний світ, суміш мелодрами і роману пригод, розроблена часто з великим словесним майстерністю, захоплювала і подобалася. Часом не тільки зеленим молодикам. Послухати декламацію відомого ритора приходили такі люди, як Меценат, Агриппа, сам Август. Новому режиму були вигідні і це відхід дійсності, і захоплення риторикою як «чистим мистецтвом », але було чимало людей, які жорстоко засуджували цю шкільну практику. «Які неймовірні теми! — обурювався Тацит. — Щодня у школах йдеться про нагороди тираноубийцам, про вибори [в жриці] зганьблених дівчат, про кошти, які врятують від зарази, про розпусних матерів. На Форумі з такими фактами зустрінешся рідко, або навіть ніколи… це вправи для мови та голоси «(dial. 35). Також судив і Петроній: «Вважаю, що юнаки стають до шкіл досконалими дурнями, оскільки не показують нічого, що є у дійсності, і вони тільки і чують, що постанову про піратів, що стоять з ланцюгами березі, про тиранів, повелевающих синам письмовим наказом відрубати голови рідним батькам, про відповідях [оракулів], здобутих під час морової виразки: треба принести на поталу трьох, або навіть більше дівчат… У [с.179] людей, взросших на таких вправах, матиме стільки ж здорового глузду, скільки нюху в тих, хто кухні «(1−2).

Успех у шкільництві які завжди обіцяв успіх у суді. Коли Порцій Латрон, друг Сенеки-отца і майстер декламації, виступив якось потрапив у теперішньому процесі, до того змішався, що відразу ж потрапляє допустив граматичної помилки і опанував себе тільки тоді ми, коли засідання перенесли з Форуму на закрите акціонерне, звичне йому приміщення (Sen. contr. IX, praef. 3). «Виведи цих декламаторов до сенату, на форум, — говорив Сенеке-отцу Кассий Північ, одну з найкращих ораторів того часу, — змінивши місце, вони губляться, так люди, звиклі жити за гратами, не може стояти під дощем і сонцем «(III, praef. 13). І вбивчим вироком звучать слова Вотиена Монтана, хорошого знайомого Сенеки-отца, ритора і адвоката: «Той, хто готує декламації., хоче сподобатися слухачеві: він шукає схвалення собі, а чи не перемоги справі. І форумі декламаторы не можуть позбутися свого пороку, вважають своїх противників дурниками, відповідають їм хочуть і коли хочуть й у гонитві за гарним втрачають необхідне… форумі їх лякає самий форум «(IX, praef. 1−3). «Коли йдеться про три украдених кіз, — повчав Марциал свій адвокат, — зайве говорити про Каннах, про війни з Митридатом, про Сулле, про Марії, про Муции: кажи про три кіз «(VI. 19).

Эти обвинувачення звучать досить авторитетно, але можна протиставити так само авторитетне твердження Квинтилиана, який вважав декламації корисним упражнением і лише вимагав, щоб сюжети їх була ближчі один до життя: «Те, що добре сутнісно своєму, можна добре використовувати «(II. 10. 2). На прикладі кількох контроверсий, а також, ніж майбутньої адвоката корисні ці вправи (VII. 1 і трьох). Докази, які у школі наводяться на користь дітей, яких зрікся батько (одне з постійних тим, у контроверсиях), можна вжити, захищаючи дітей, яких батько позбавив спадщини і які потребують його назад (випадок цілком реальний), шкільна контроверсия на задану тему про невдячній чоловіка, выгоняющем дружину з хати, виявиться небезкорисною при в суді питання, з вини стався розлучення, батьків в контроверсиях іноді так обурює синів, що вони в [с.180] суд із судовим звинуваченням батька божевілля, у справжній життя доводилося іноді просити про призначення опіки над батьком, «у суді розбираються справи, схожі тих, які розуміються на контроверсиях «(VII. 4. 11). Пліній Молодший і всі визначні адвокати на той час вийшли з риторского училища. Римляни були людьми практичними, і батьки, стурбовані будущностью синів, навряд б посилали їх до школи, де юнаки займалися тільки б словесної тріскотнею, від якої за порогом школи жодного толку.

Риторская школа досягала тих практичних цілей, що вона собі ставила, вина її була й інші. Вона готувала як для діяльність у суді: «Вивчи лише красномовство, від цього легко можливість перейти до будь-який науці: воно озброює і тих, кого вчить задля себе «(Sen. contr. II, praef. 3). Найбільші письменники, поети і державних діячів імперії вийшли з риторской школи. Закінчивши риторскую школу отримував загальне гуманітарний освіту. І тоді цієї школі можна, з нашої погляду, пред’явити ряд важких обвинений.

Вспомним ті попередні вправи, які ставить учневі вчитель. Мимоволі запитуєш себе, що мав п’ятнадцятирічний хлопчик переваги життя холостяка чи одруженого людини, як могла він громити розпусника чи, навпаки, захищати гонитву за насолодами? Він орудував чужими думками, прислухався до дзвінком слів, все навчання ставило собі на одне — зробити учня майстром переконання — і надто невчасно піклувалася про його моральної поставі. Сенека-философ це чудово розумів (epist. 106. 12), і пояснюється його негативне ставлення до сучасної йому школі. Квинтилиан міг стверджувати за стоїками, що тільки хороша людина стане солідним оратором, спритний виученик риторской школи блискуче довів б це положення, зовсім не від відчуваючи у своїй необхідності стояти відтепер лише з захисту добра і виваженої правди. Думка була на злагоді з усім серцем і совістю, не торкалася і тривожила их.

Юноша, який закінчив школу граматика і ритора, мав безліччю самих різнобічних знань, але знання ці носили якийсь хрестоматійний характер. То справді був купу шматків, зібраних у найрізноманітніших місцях, насмиканих із [с.181] різноманітних галузей. Він самовдоволено розбирав ці клаптики, милуючись ними сама і з гордістю показуючи іншим ці гучні свідоцтва своєї вченості: старовинні, вийшли з ужитку слова, історичні анекдоти, назви вітрів і сузір'їв, етимологія слів, думки філософів з різних питань, географічні довідки — чого немає! — і навіть, як ми готуємося вже бачили, повну відсутність інтересів до кожного узагальнення, до предмета, взятому загалом: ряд епізодів з римської історії, та цієї історії як чогось єдиного, дійшов з отдаленнейших часів до його днів, що й немає. Його змушували багато читати поетів, він створив їх знає, але бачить у них лише добре зібрання рідкісних слів і зовсім звичайних оборотів, цікавих місць і вдалих сентенцій. Його цікавлять слова, не предмети, якими це слово є такі. У Авла Геллия, якого вважатимуться зразком людини, сформованого в риторской школі, є дуже цікава глава, характеризує ставлення них до довкілля. Разом зі своїми друзями він пливе у тиху зоряну утекти вночі з Эгины до Пирею: вони «сприймають блискучі зірки », і зайняті лише этимологическими поясненнями їх назв (II. 21). Передаючи страшну розповідь Гая Гракха про подію в Теане і порівнюючи його з повідомленням Цицерона про бичуванні, якому Веррес піддав римського громадянина, він зайнятий формами дієслова і «яскравою принадністю промови «(«lux et amoenitas orationis » , — X. 3. 19). Слово заступає дійсність, і найменше зацікавлений учень ритора в тому, аби з’ясувати, як же було в насправді. В нього немає шанування правді, він гребує «дістатися суті «, він шукає те, що зліпить і оглушає, йому потрібен ефект, він байдужий до простого, звичайному, повсякденному. Він природно вихопити з навколишнього світу якесь одне подробиця, якесь одне риску, збільшити до гіперболічних ж розмірів та закрити нею те насправді. Дійсність викривлена — то що? Зате яка картина, які фарби, яке вражаюче враження! З цією людиною не можна говорити пошепки: не почує. Сам не вміє говорити тихим голосом: він волає. Читаючи будь-якого письменника I в. н.е., чи це Ювенал чи Марциал, Тацит чи Сенека, Колумелла чи Пліній Старший (передмови), завжди бути насторожі, завжди слід пам’ятати, що маєш справа [с.182] з годованцями риторской школи, котрі задля червоного слова випустять головне (Sen. contr. III, praef. 7). Потрібно було блискучу обдарування Петронія та її рідкісний у тому часу інтерес до реального життя, щоб із такою вірністю зобразити всіх таких Селевков, Ганимедов, Филеротов і самої Тримальхиона з його дружиною, не кричаще-яркую схему, а живих справжніх людей20.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.