Статус соціоекології, її структура та взаємозв " язки 3 іншими науками

СТАТУС СОЦІОЕКОЛОГІЇ, ЇЇ СТРУКТУРА ТА ВЗАЄМОЗВ «ЯЗКИ 3 ІНШИМИ НАУКАМИ

Соціоекологія є інтегральною міждисциплінарною наукою, що діалектичне поєднує в собі міждисциплінарний характер із предметною цілісністю. Виникнувши на стику природничих, суспільних та технічних наук, соціоекологія вивчає різні - географічні, біологічні, геологічні, медичні, економічні, соціальні, юридичні, філософські, технологічні та інші аспекти взаємодії суспільства та природи, тобто має міждисциплінарний характер. Проте вон непросто вивчає ці аспекти, а узагальнює їхні із системних позицій, розглядаючи як окремі грані одного кристала (соціоекосистеми), в чому полягає її предметна цілісність.

Соціоекологія являє собою комплексну науку в якій проявляється діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей. Вона складається із галузевих підрозділів та інтегративного ядра. Галузевими підрозділами є спеціалізовані підрозділи ряду традиційних наук; географії, біології, геології, медицини, економіки, юриспруденції тощо, котрі займаються відповідними аспектами взаємодії суспільства із навколишнім середовищем. Інтегративне ядро відображає єдність теоретичного та прикладного напрямів у соціоекології. У його функції входити як вивчення закономірностей взаємодії в соціоекосистемах природних та соціально-економічних компонентів (теоретична функція), то й моделювання соціоекосистем із метою їхнього оптимізації та керування гармонійним розвитком (прикладна функція).

Згадані спеціалізовані підрозділи, заговорили українською у «язані із питаннями охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів, почали виникати в різних науках тоді, коли нераціональною господарською діяльністю було б порушене динамічну рівновагу біосфери й почалося прогресуюче погіршення якості життєвого середовища. Деякі науки спробували вирішити цю проблему самостійно за допомогою власних методів. Значно розширився діапазон інтересів давно сформованої біологічної дисципліни — екології, що вивчає закономірності взаємодії рослин, тварин й мікроорганізмів між собою та із абіотичним середовищем. У її функції увійшли запитання охорони, раціонального використання та відтворення біологічних ресурсів. У географії інтенсивно почала розвиватися нова галузь — геоекологія (екологія ландшафту), Яка набрала конструктивної спрямованості. Медико-біологічні та медико-демографічні аспекти взаємодії суспільства та природи, якими спочатку до певної міри займалися медична географія та гігієна, стали предметом вивчення нової синтетичної галузі медичних наук — екології людини. Суттєво розширилася сфера діяльності інженерної геології, котра із вузької геологічної дисципліни, що обслуговувала будівельну справу, трансформувалася в наукову галузь, котра вивчає геологічні тіла як середовище існування та життєдіяльності людей, займається питаннями охорони та раціонального використання геологічного середовища.

Одержала «нове дихання» й розширила коло своїх зацікавлень заснована ще У. І. Вернадським біогеохімія (геохімія біосфери, якої тепер іноді називають геохімією навколишнього середовища). У наше годину вона вивчає не лише природні речовинно-енергетичні обмінні процеси в біосфері, а і вплив ними людської діяльності, антропогенне геохімічне забруднення різних природних компонентів: атмосферного повітря, поверхневих та підземних вод, ґрунтового та рослинного покривів тощо. У юриспруденції виділилося соціоекологічне (екологічне) право. У економічній науці виник новий розділ — економіка природокористування. Технологічними аспектами гармонізації взаємодії суспільства та природи стала займатися екологічна технологія.

Деякі представники згаданих наук навіть почали стверджувати, що проблема охорони природи й раціонального природокористування повністю належить до компетенції їхньої науки, інші вчені, визнаючи другорядну роль деяких суміжних дисциплін у вирішенні даної проблеми, домінуюче місце усе ж таки таки залишали за своєю наукою. Такі тенденції призводили до недостатньо компетентного втручання одних наукових галузей у сфери інших та дублювання природоохоронних досліджень науковими установами й організаціями різного підпорядкування.

У процесі розвитку згаданих спеціалізованих наукових галузей їхні зусилля все понад зосереджувалися на тихий аспектах охорони природи та раціонального природокористування, котрі найбільш відповідали спеціалізації наук, у надрах які смердоті виникли. Одночасно ставало все более очевидним, що ізольоване вивчення біологічних, географічних, геологічних, медичних, економічних, юридичних та інших аспектів даної проблеми не дає змоги створити загальної теорії й здійснити на практиці гармонізацію взаємовідносин між людським суспільством та навколишнім середовищем, що для цого потрібна якісно нова інтегральна міждисциплінарна наука, Яка якщо вивчати ці процеси із системних позицій. Тому, коли сформувалася наука про гармонізацію взаємодії суспільства та природи, ці наукові галузі, залишаючись підрозділами своїх материнських наук, одночасно увійшли за принципом «подвійного громадянства» в соціоекологію як її галузеві підрозділи. Цим самим розвиток згаданих дисциплін був спрямований у спільне соціоекологічне річище. Між ними встановилася системна взаємодія, що сприяє розв «язанню інтегральних завдань оптимізації соціоекосистем.

У структурі соціоекології, відображені лише тих її галузеві підрозділи, котрі на сьогодні уже сформувалися в окремі наукові дисципліни. У наше годину із проблемою взаємодії суспільства та природи у тій чи іншій мірі стикаються і деякі інші науки. Так, гідрометеорологія почала в широких масштабах вивчати вплив антропогенних факторів на атмосферу, гідросферу, кліматичні умови нашої планети, а ґрунтознавство — вплив цих факторів на грунти. Сільськогосподарські науки та лісівництво в сучасних умовах не можуть не займатися питаннями охорони та раціонального використання земельні й лісових ресурсів. Соціологія все понад уваги приділяє соціальним аспектам взаємодії суспільства та природи. Космонавтика все ширше використовує метод дистанційного зондування поверхні землі аерокосмічними апаратами для вирішення конкретних соціоекологічних завдань.

Однак соціоекологічні напрями у згаданих й деяких інших науках ще не сформувалися в окремі наукові дисципліни. Тому смердоті поки що не можуть розглядатися як самостійні галузеві підрозділи соціоекології, тім понад, що деякі із них, як, наприклад, так кликана екологічна математика, є лише набором методик своєї науки, що застосовуються для розв «язання деяких соціоекологічних задач.

Відповідно до структури соціоекології у вузах повинні готувати соціоекологів двох категорій: соціоекологів-галузевиків та соціо-екологів-інтеграторів. Соціоекологи-галузевики — це фахівці, що вивчають окремі аспекти взаємодії суспільства та природи — географічні, біологічні, геологічні, медичні, економічні, юридичні, технологічні тощо. їхнього слід навчати на відповідних факультетах різних вузів. Соціоекологи-інтегратори — це спеціалісти найвищої кваліфікації, здатні узагальнювати результати галузевих соціоекологічних досліджень, вивчати соціоекосистеми як цілісні про «єкти, розробляти математико-картографічні моделі соціоекосистем різного ієрархічного рівня, керувати комплексними соціоекологічними дослідженнями.

Деякі автори, визнавши соціоекологію, відмовляють їй у статусі самостійної науки, розглядаючи її як комплекс наук, методологічний підхід, область знань, науковий напрям тощо. Це не виправдано ані із теоретичної, ані із практичної точок зору.

Згідно із існуючими нормами, науку вважають окремою самостійною дисципліною тоді, коли вон має відповідну теоретичну базу, притаманні лише їй предмет й про «єкт дослідження, власний метод й мітку. На сучасному етапі розвитку соціоекологія повністю відповідає цим вимогам. ЇЇ теоретичною базою є відкриті й описані соціоекологічні закони. Предметом соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії суспільства та природи. Соціоекологія має власний про «єкт дослідження — соціоекосистеми, котрі як цілісні системи не вивчає жодна інша наука. Провідним методом соціоекології ставши метод математико-картографічного моделювання соціоекосистем. Метою соціоекології є гармонізація взаємовідносин людського суспільства із навколишнім середовищем у межах локальних, регіональних й, нарешті, глобальної земної соціоекосистеми.

Соціокультурне середовище — це створений людством духовний світло, що охоплює національні, соціальні, економічні, політичні та інші суспільні відносини й вироблені людством протягом всієї історії духовно-культурні ціності, котрі впливають на людей, формують їхній світогляд, зокрема, обумовлюють поведінку у сфері взаємовідносин із навколишнім середовищем.

Поняття «географічне середовище» дуже близьке до поняття «географічна оболонка». У сучасному розумінні географічна оболонка землі - це сфера взаємодії людського суспільства та природи. Вона є надзвичайно складною планетарного масштабу системою, що охоплює тісно заговорили українською у «язані між собою взаємообміном речовин та енергії верхню частину літосфери, гідросфери й нижню частину атмосфери, а також існуючі в їхніх межах біоту та людське сус-пільство. Це поняття более широке, ніж «біосфера». Біосфера є глобальною екосистемою, заговорили українською у «язаною спільним біологічним кругообігом речовин, її просторові межі визначаються поширенням тварин, рослин та мікроорганізмів. У географічній оболонці відбувається великий геологічний кругообіг речовин та обмінно-енергетичні процеси, а її просторові межі визначаються проникненням людської діяльності. Динамічна рівновага географічної оболонки забезпечується збалансованою дією її ведучих енергетичних факторів — сонячної, космічної, гравітаційної, тектонічної, магнітної, біогенної енергії та енергії людського матеріального виробництва.

Географічна оболонка сформувалась внаслідок тривалої історичної еволюції землі як планети. перший етап її становлення характеризується абіогенним розвитком, встановленням стабільних взаємних зв «язків між літосферою, атмосферою й гідросферою; другий — зародженням й швидким розвитком живої речовини, що суттєво видозмінила абіогенні компоненти, активізувала процеси вивітрювання гірських порід на земній поверхні, утворення грунтово-рослинного покриву та формування Сучасної збагаченої киснем атмосфери; третій — виділенням з тваринного світу людини, формуванням людського суспільства й перетворенням його на ведучий планетарний чинник розвитку географічної оболонки.

Головним енергетичним джерелом процесів, що відбуваються в географічній оболонці, є променева енергія Сонця, її нерівномірний розподіл по кулеподібній поверхні землі Веде до помітної територіальної диференціації природних умів у межах географічної оболонки. Іншим важливим енергетичним джерелом розвитку географічної оболонки є внутрішня енергія Землі.

Географічна оболонка неоднорідна в вертикальному, айв горизонтальному напрямі. Її горизонтальна диференціація базується на поділі на окремі відносно однорідні ділянки землі - природно-територіальні та природно-аквальні комплекси. Кожен із них складається з взаємопов «язаних природних компонентів (складових частим). До них належати гірські породи, повітря, поверхневі води, рельєф, клімат, грунти, рослинний й тваринний світло. Диференціація географічної оболонки на природні комплекси обумовлена нерівномірним надходженням тепла на різні її ділянки, неоднорідністю земної поверхні (наявністю материків та океанічних западин, гір та рівнин). Географічній оболонці притаманні такі основні закономірності: цілісність, ритмічність розвитку в просторі й часі, ярусна будова, складна просторова диференціація, горизонтальна зональність й висотна поясність.

Цілісність географічної оболонки обумовлена тісним взаємозв «язком її складових компонентів, безперервним кругообігом речовин та енергії. Географічна оболонка — не механічна сума компонентів, а якісно нове, неповторне утворення, яку розвивається як єдине ціле. Зміна одного компонента неодмінно спричинює зміну інших й географічної оболонки в цілому.

Цілісність — найважливіша географічна закономірність, на знанні якої базується теорія й практика раціонального природокористування. Врахування цієї закономірності дає змогу передбачити можливі зміни в природі, дати географічний прогноз результатам впливу людського суспільства на природу, здійснити географічну експертизу різних проектів, заговорили українською у «язаних із господарським освоєнням тихий чи інших територій.

Географічній оболонці притаманна ритмічність розвитку — повторюваність у часі тихий чи інших явищ. У природі існують ритми різної тривалості - добові, річні, вікові тощо. Добові ритми проявляються у зміні температури, тиску й вологості, циркуляції атмосферного повітря, перебігу фотосинтезу у рослинах тощо. Річні ритми — зміну пір року, зміни у інтенсивності ґрунтоутворення та руйнування гірських порід, сезонність господарської діяльності людини. Більш тривалі ритми (11,22−23, 80−90 років тощо), заговорили українською у «язані із пульсацією сонячного випромінювання та іншими космічними й геологічними чинниками, важливі для передбачення зміни природного середовища у часі. Ритмічні явища не повторюють повністю в кінці ритму того стану природи, який був на початку.

Планетарною географічною закономірністю є закономірність зміни природних комплексів у напрямі від екватора до полюсів, тобто широтна зональність. Вона зумовлена надходженням різної кількості тепла й світла на різні широти внаслідок кулястої форми землі. Зональність охоплює усі природні компоненти. Найбільші територіальні зональні утворення — це географічні пояси. Вони виділяються як на суші, то й у світовому океані й простягаються у широтному напрямі. У географічних поясах виділяють природні зони, назви які визначає тип рослинності. У гірських районах простежується висотна поясність — зміну природних компонентів й природних комплексів у напрямі від підніжжя до вершини. Вона зумовлена зміною клімату із висотою, зниженням температури й до певної висоти збільшенням опадів.