Байрон

Життя Байрона ділиться втричі етапу. Перший — до появи поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1788 — 1812) — характеризується цілої низкою розчарувань: головне з них усвідомлення уродженою кульгавості; інші принесли школа, перше кохання, вступ на літературне терені, складності у відносинах оточуючими… Другий етап відзначений блиском запаморочливої слави, яка прийшла після публікації «Паломництва Чайльд — Гарольда», і висновками, зробленими невдовзі гоніннями після розриву з дружиною та суспільством (1812 — 1816). Залишивши Англію і вилікувавшись від пережитих негараздів, Байрон бере участь спочатку у італійської революції, і потім у повстанні у Греції - саме там, у розпал подій, його й наздогнала смерть. Це період величі Байрона — поета і розсудливу людину (18!6 — 1824).

* * *.

Джордж Гордон Байрон народився Лондоні 22 січня 1788 року у обставин найбільш сприятливих: мати, невдовзі після народження залишена безпутним чоловіком, відчувала «сором гіркою бідності» — вона ж походила зі древнього роду шотландських королів і успадкувала багате стан, пущене на вітер батьком мальчика.

Для зміцнення здоров’я мати привезла десятирічного Байрона в Шотландію, де був її родове маєток і шуміло море. З морем він подружився, «водячи дитячої рукою по гриві океану», як згодом. Потребуючи у засобах, мати здала замок у найм і оселилася із сином в маленькому містечку, вдовольняючись скромним, полумещанским существованием.

Роки навчання у аристократичної школі для юного лорда Байрона були затьмарені свідомістю свою бідність, самотності й кульгавістю, усугубленной шарлатанським «лікуванням». Згодом цей недолік не завадив йому стати хорошим боксером, чудовим наїзником і чудовим пловцом.

Страждаючи від негараздів і несправедливостей, хлопчик зумів розвинути у собі підвищену почуття відповідальності держави і правди. Він намагався сприяти слабким і захищати скривджених. Особистість найвищою мірою активна, Байрон гостро почувався людиною переломній епохи й шкодував, що народилася занадто пізно і брав участь у революційних боях кінця ХЧ111 століття. Разом із тим він дуже пишався отриманим у спадок титулом лорда, який часом для для нього дорожче літературної славы.

«Лорд Байрон — юнак зі «скаженими пристрастями, йому потрібні шовкові віжки», — говорив директор. І, шкільні прив’язаності набували в нього характер жагучої любові. 13-ти років він пише перше вірш — «На могилі Маргарити Паркер», на згадку про дівчинці, яку любив. На час перебування у школі Харроу і найсильніша пристрасть Байрона — до Мері Чаворт. Красива дівчина відкинула його. І це серцеву рану не вилікували ніякі успіхи на любовному терені. Своє почуття до Мері Байрон проніс крізь усе жизнь:

Люблю я ім'я Мері. Багато грез.

І низку не справджених мечтаний.

У моєму душі із тим ім'ям слилось…

Вона мені мило…

За словами поета, щасливий результат його любові до Мері міг би дати зовсім інша спрямування його життя. Проте й цій ситуації був позитивний момент — народження першої збірки поезій «Годинник дозвілля» (1807). Хоча тодішнє суспільство їх оцінило і навіть піддав критиці - повним титул автора на обкладинці, за згадка багатьох жіночих імен, за нав’язування публіці образу донжуана і серцеїда, — висновок, який зробив обсипаний глузуваннями Байрон, був прямо протилежний враженню. Якби збірник мав успіх, Байрон, за його словами, то, можливо, назавжди залишив би поезію. Але нині він вирішив довести всім, що він — поет. За традицією перів Англії, галасливо відсвяткувавши своє повноліття, Байрон вирішив посісти потрібне місце в палаті лордов.

Дотримуючись тієї ж традиції, влітку 1809 року пішов у тривалу подорож по континенту. За двох років він у Іспанії і Португалії, на островах Середземного моря, в Албанії, Греції й Туреччині, у країнах Малої Азії. Повернення була вимушеною — скінчилися кошти — і сумним: він поховав мати, двох на друзів і улюблену жінку. Самотність, сум, свідомість безцільності існування — результат його дворічного подорожі. Але — не головний! Воно й гадки не мав, який скарб привіз із собою — що це його дорожні начерки. За порадою друга він обробив ці начерки і видав. Так два перших пісні поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда». Але вже до їх публікації Байрон прославився як оратор: він я захищав у палаті лордів рабочих-луддитов, переломавших машини, та її мова мала успіх, хоча й досягла мети. Ці дві променя запалили його зірку — і одного ранку Байрон прокинувся знаменитим. Успіху поета у суспільстві сприяв як ореол слави, а й чарівність особистості: таємничий мандрівник, провів двох років в країнах, блискучий лорд, красень, він привертає до собі увагу, як чоловіків, і жінок. Байрон входить у літературний коло, де його радо приймають Вальтер Скотт, Мур, Шерідан (слід зазначити, що із них він несправедливо заділ своєї сатирою). Як і раніше зберігаючи незалежність від думки суспільства, завжди відверто висловлюючись, Байрон з його критичним, схильною до сатири складом потужні мізки і зухвалої манерою поведінки, зумів нажити собі чимало ворогів у світі. Вони чекали лише моменту — та випадок невдовзі представився. Шлюб його виявився невдалий. Дружина — Анабелла Милбэнк — не розділяла інтересів поета. Будучи освіченою і навіть пишучи вірші, у неї далеке вільнолюбної поезії Байрона, її дратував його гордий, нетерплячий і палкий норов. Через місяць після народження дочки Ади вона, забравши дитини, повернулося у рідний дім. Зайшов у зносини з психіатрами, Анабелла намагалася з допомогою оголосити Байрона душевнохворим. Коли не вдалося, подала розлучення. Акт про окремому жительстве подружжя, оформлений по тому, як леді Байрон відкинула всі прохання й протести чоловіка, здавалося, підводив риску під скандальної ситуацією. Однак з Байроном могло статися, що сімейна безладдя розрослася на суспільну драму. Ті, хто міг забути поетові незалежності духу, вільнодумства, сатиричних епіграм і бунтарського духу його поем, пустили у хід усі засоби, аби з нею рахунки. Спільними зусиллями кредиторів майно Байрона було описане. Газети були повні знущальних нотаток і карикатур. Поява їх у суспільстві стало неможливим — слідом йому сипалися образи, глузування, а де й каміння. У 1816 року, попрощавшись із сестрою Августою — єдиною що залишилася вірної йому остаточно, — лорд Байрон залишив Англію. Як виявилося, назавжди. У Італії поет знайшов то, що їй бракувало Батьківщині, — можливість діяльного участі у визвольних змагань народу. І це, своєю чергою, послужило могутнім джерелом натхнення щодо його творчості. Байрон відновлює роботу над поемою «„Паломництво Чайльд-Гарольда“. Тут ж, Італії, закінчує драматичну поему „Манфред“. Пише „ДонЖуана“.. З екзотичного співака Сходу Байрон стає поетоммислителем, філософом. Він пізнає з власного досвіду, як неміцно, все чи до чому прагне людина, — щастя, слава, влада… Упокоривши гординю перед великої скорботою руїн Риму, вона вже гребує мстити за образи — це державне діло »; Часу. Його світова скорбота очистилася від власного, приватного й прийняла піднесений відтінок. Зустріч пройшла з іншим англійським вигнанцем — поетом Шеллі та її сестрою Джен Клермон була позитивного. Нова любов до Джен — і його у відповідь почуття вселяють нові сили та надежду…

Любов до Джен Клермон (вона народила йому дочка Аллегру) була нової, але з останньої… Його захоплення Італією посилювалося пристрастю до прекрасної графині Терезе Гвіччіолі. Будучи була одружена з 60-річним дідом, юна графиня, побачивши Байрона, зрозуміла, що він — її доля. І поет віддав своє життя, душу, любов. Брат Терези, П'єтро Гамба, карбонарій, був палким шанувальником поета. Байрон приєднався до визвольному руху, захоплений ідеями карбонаріїв. Проте їх влаштовували млявість і непослідовність діячів революції. Спаленіле тим часом повстання на Греції визначило його подальший шлях — поспішає на помощь.

Ставши на чолі повсталих, він виявив незвичайні військові таланти — координував дії, вів переговори, становив плани. Його штаб-квартира лежить у містечку Миссолунги, що у болотистої місцевості. Труди й позбавлення табірне життя підірвали здоров’я Байрона. Він захворів лихоманкою і помер 19 квітня 1824 року. Передсмертні слова були про Греції: «Я віддав свого часу, кошти, здоров’я. Чи міг я зробити більше? Тепер віддаю їй жизнь».

Демонічний регіт «Дон Жуана», смеявшегося, ніж плакати, обірвався раптово… Поема залишилася незакінченої. Та й навряд чи Байрон міг у ній поставити крапку. Духом вона нескінченна. І вічна, й усе творчість поета, — довело Время.