Банківська політика

Банківська політика

її значення у процесі стратегічного планування.

Банківська політика, що визначає дії на перспективу, виробляється у процесі стратегічного планування, яке являє собою найбільш відповідальну частину банківського управління. Складовими частинами банківської політики є:

— кредитна політика;

— депозитна політика;

— інвестиційна політика;

— процентна політика.

При формуванні банківської політики велике значення має визначення перспектив змін кількісних, якісних і соціальних показників розвитку банку, обгрунтування принципів здійснення його діяльності, виділення пріоритетів і вибір методів організації роботи. Як зазначає І.Д.Мамонова, «за сучасних умов далеко не всі новостворені комерційні банки мають продуману політику своєї діяльності. Так, багато з них не виробили критеріїв вибору клієнтів для кредитування, тобто, по суті, „підстроюються“ під вимоги клієнтів при організації кредитного процесу» [1;43].

Формування економічно обгрунтованої банківської політики вимагає розв’язку трьох важливих питань:

— організаційного;

— економічного;

— інформаційного.

Організаційне питання передбачає визначення підрозділу, що займається плануванням, починаючи з появи важливої ідеї і аж до її втілення в конкретні заходи й цифрові показники. В банках високорозвинутих країн з ринковою економікою плануванням займаються:

— плановий відділ, створений саме для цього;

— тимчасовий колектив — так званий мозковий центр, створений для вирішення якоїсь певної проблеми. До його складу входять творчі люди не з числа банківських службовців. До такої роботи можуть бути залучені вчені, юристи, фінансисти (бухгалтери) підприємств, організацій і т.і.

Банківська політика, як і стратегічне планування в цілому, грунтується на глибокому аналізі кон’юнктури грошового ринку й можливостях самого банку.

Важливим елементом аналітичної роботи банку при формуванні ним своєї політики є банківський маркетинг, який передбачає виконання наступних завдань:

— аналіз попиту й пропозиції на банківські послуги в даному регіоні, а також за його межами;

— оцінка місця даного банку в задоволенні існючих потреб у банківських послугах (кредитування, інвестування, консультування, організація безготівкових розрахунків, проведення лізінговиз операцій тощо);

— порівняння норм витрат на здійснення відповідних операцій різними банками;

— налагодження реклами.

«Маркетинг передбачає насамперед з’ясування кола реальних і потенційних клієнтів банку незалежно від місця їхнього розташування. В зарубіжній практиці багато комерційних банків, створені як територіальні, згодом вийшли за межі обслуговуваної території, створивши філії своїх банків по всій країні» [1; 44]. Успішне застосування маркетингу вимагає доброго знання банком, яких банківських послуг потребують фірми, розташовані на території, яку він обслуговує, кількісні параметри цих послуг, вимоги клієнтів до їх якості. З цією метою банк може проводити анкетування своїх реальних і потенційних клієнтів. В такій анкеті мають бути перераховані види послуг, яких потребувати клієнт.

Водночас банк вивчає свої можливості з огляду на обсяг і структуру кредитних ресурсів, ліквідність балансу, рівень витрат на проведення відповідних операцій, технічну оснащеність банку, кваліфікацію кадрів, На підставі такого аналізу банк формує політику щодо кожної сфери діяльності (кредитна, інвестиційна, розрахункова тощо). При цьому обов’язково враховуються й можливості банків — конкурентів.

Необхідними умовами успіного проведення банківського маркетингу є створення розгалуженої системи інформаційної служби, висока технічна оснащеність, зокрема можливість застосування електронно-обчислювальної техніки у процесі аналізу й прогнозування кон’юнктури ринку, організації реклами.