Ісламська політична думка

Реферат на тему:

Ісламська політична думка.

Іслам (буквально — покірність волі бога) — наймолодша з трьох світових релігій, що виникла в VII ст. н. е. в західній частині Аравійського півострова.

В умовах переходу від родоплемінного устрою до держави ця монотеїстична релігія відповідала потребам об «єднання арабських племен. Засновником ісламу вважається Мухаммед (Мо-гаммад чи Магомет, 570−632) родом із Мекки. Мухаммед належав до одного зі збіднілих кланів племені курейпіитів, яке становило більшість населення цього міста і контролювало ключі від головного храму Кааби (за зовнішнім виглядом нагадував куб).

Майбутній релігійний лідер рано осиротів, був пастухом, вів торговельні справи багатої вдови Хадіджі, з якою згодом одружився. Приблизно з 610 р. виступав як проповідник, закликаючи звернутися до єдиного бога Аллаха, щоденно молитися йому, додержувати посту та творити благодійництво на користь бідних. Називаючи себе пророком Аллаха, він передрікав швидкий кінець світу та Страшний суд, закликав відмовитися від поклоніння ідолам, зібраним у Мецці.

Зрозуміло, що з боку найвпливовіпіих людей міста Мухаммед зустрів різку протидію, яка переросла в переслідування.

Причиною була смерть його жінки, а потім і голови роду ха-шимітів Абу Таліба. Останній дружньо ставився до Мухаммеда, котрий доводився йому небожем.

До влади в Мецці прийшов за правом старшинування Аб-даль-Мутталіб, який також був рідним дядьком пророка, але водночас і непримиренним ворогом його «історичної місії «.

Не маючи підтримки свого роду та племені, Мухаммед разом зі своїми послідовниками почав шукати однодумців поза Меккою. Перша спроба в сусідньому місті Таїфі, де проживало арабське плем «я сакіфітів, ледве не скінчилася трагічно.

Подальші пошуки звели Мухаммеда з мешканцями оази Ятріб (пізніше — Медина), звідки походила мати пророка. У цьому місті проживали арабські племена, які постійно ворогували між собою за поділ родючих земель і сповідували язичництво та (увага!) іудаїзм.

Погодившись на роль своєрідного «третейського судді «(але не віроучителя!), Мухаммед почав переселяти своїх прихильників (мухаджирів-переселенців) з Мекки до Медини. Так на початку 20-х років VII ст. він став на чолі великого об «єднання різних родів і племен як суддя і своєрідний політичний лідер.

Мединська громада розробила свій статут, свої організаційні форми, перші закони та норми повсякденного життя і, звичайно, основні засади нової релігії. (Принагідно згадаймо історію Київської Русі, куди за легендою нібито був запрошений варязький князь Рюрик!).

Тут він одружився з десятирічною Аїпіею — дочкою місцевого багатого купця Абу Бекра і розпочав боротьбу з володарями Мекки.

Мединці перемогли, і 630 р. Мухаммед зі своїми прибічниками здійснив паломництво (хадж) до Мекки.

Після капітуляції Мекки й смерті Мухаммеда (632) очолювана ним громада мухаджирів (переселенців) і ансарів (помічників мединців) разом із впливовими особами з Мекки стали центром ще більшого об «єднання арабських родів і племен. Згодом воно перетворилося на арабську теократичну державу ранньофеодального типу — Халіфат.

Ідеологічною основою зазначеного об «єднання став іслам, який зазнав відчутного впливу з боку іудаїзму та християнства. Від них нова релігія сприйняла низку догматичних та обрядових положень. Водночас іслам акумулював у собі й специфічну обрядовість Стародавнього Сходу, зокрема характерні для зороастризму вимоги ритуальної чистоти віруючих і т. ін.

Сформувавшись в умовах менш розвиненого суспільства, мусульманство за своєю догматикою і ритуалом, етичними і моральними нормами серед усіх релігій є найдоступнішим для простих людей. Це, до речі, було однією з передумов значного поширення ісламу серед завойованих арабами народів, які спочатку бачили в ісламістах визволителів.

Араби перетягували на свій бік місцеву еліту, залишаючи їй багатства та привілеї, водночас жорстоко знищуючи непокірних і незговірливих.

Учення пророка викладене в Корані (буквально — читання, декламація), який є зібранням проповідей Мухаммеда меккан-ського і мединського періодів, та Сунні, що є зібранням текстів висловів (хадисів), приписуваних Мухаммедові.

Коран написаний, до речі, від першої особи. Але, за словами пророка, він посланий йому через Святого Духа або через архангела Гавриїла.

У священній книзі мусульман названо п «ять пророків: три зі Старого Завіту — Ной, якого Бог спас від потопу, Авраам — перша людина, котра увірувала в єдиного Бога, Мойсей — якому були дані закони; один християнський — Ісус — і, зрештою, один мусульманський — Мухаммед.

Як і християнство, іслам проголошує принцип активного втручання в земні справи. Йому не до вподоби вислів «кесарю — кесареве, богу — богове ». Згідно з традицією, що йде від Мухаммеда, який був і релігійним лідером, і головою державної влади, іслам наполягає на єдиновладді в духовній і світській сферах.

Ісламська громада, за уявленнями віруючих, це — теократія. Влада належить Аллаху, але реалізується через його представника.

І Коран, і Сунна практично не мають норм, що регулюють політичний устрій, здійснення влади, форми правління.

Терміна «держава «мусульманські джерела не знають. Там є лише імамат (керівництво молитвою) та халіфат (наслідування). Згодом їх почали використовувати для означення мусульманської держави. Сформульована значно пізніше теорія халіфату зберегла принципи єдності влади духовної та світської в одному інституті.

У VII-VIII ст. іслам надзвичайно швидко поширився від Піренеїв до Індії. Але завоювання величезних територій поставило проблему єдності релігійної громади.

Першим лідером мусульман був сам пророк, який правив недовго. Після його смерті (632) безпосереднє оточення пророка за спільною згодою висувало його правонаступників — халіфів: Абу-Бекра (632−634), Омара (634−644), Османа (644−656). Останнього вбили араби з підкорених областей, які були не вдоволені роздачею земель і посад родичам халіфа.

Четвертим халіфом проголосили Алі, двоюрідного брата й зятя Мухаммеда. Але родич Османа — намісник Сирії Муавія розпочав збройну боротьбу проти Алі. Ці події призвели до розколу в ісламі. Банальна боротьба за владу згодом тлумачилася на засадах різного розуміння верховної влади та способів її встановлення.

661 р. хариджити — прихильники традицій воєнної демократії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами, вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, заснувавши династію Омейядів (661−750).

Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб, буквально — люди традиції), які вважали, що халіфом може бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального руху в ісламі належить 90% віруючих. Решта — шиїти (від араб, ши «а — приєднатися до когось), які вважають, що верховна влада має належати лише прямим нащадкам Алі.

Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему управління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичні принципи Корану не було й мови.

Наступна династія Аббасидів (750−1258) із центром у Багдаді лише посилила ці тенденції.

Але в ІХ-Х ст. єдина світова мусульманська громада почала розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії виникали фактично самостійні місцеві династії.

За багдадськими халіфами залишилась символічна роль духовних лідерів мусульманського світу.

У середині X ст. під владою халіфа лишився лише Ірак, причому в Багдаді світську владу захопили військові, а халіфи перетворилися лише на духовних керівників. 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахиншахом — шиїтом з роду Буїдів. Це був фінал халіфату, який всіляко підтримував сунізм.

Що ж залишив у спадщину халіфат для політико-правової думки?

Джерелом влади халіфа було:

1) обрання народом;

2) заповітне розпорядження халіфа.

З часом другий спосіб став домінувати і влада передавалася іншому члену сім «ї халіфа або представникові роду Мухаммеда, який не мав фізичних вад і досяг повноліття.

Другою особою в країні був візир, який міг або самостійно керувати державою від імені халіфа, або лише виконувати його накази (залежно від волі монарха).

Впливовими особами були наглядач за чиновниками, керівник поліції, командир охоронців і завідувач пошти (розвідки).

Усі державні справи записувалися в чотири книги, що їх вели особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінансів, списків чиновників халіфа.

Мусульманське право має два головні джерела: закон (шар) і звичай (азат). Закон (шаріат) складається з Корану (основного закону), Суни (дій і слів пророка) і фетви (рішень законознавців).

Але повернемося до бурхливої та динамічної історії мусульманського державотворення.

На початку XI ст. Іран, Ірак і значна частина відвойованої у Візантії Малої Азії захоплюють напівкочові племена огузів-туркменів під проводом сельджуків. Прийнявши іслам, вони панують тут понад 100 років. Проте під ударами хрестоносців із заходу та монголів зі сходу сельджуцька держава розпадається. Тоді ж припиняє існування й халіфат Аббасидів. У регіоні домінують монгольські ільхани.

На початку XIV ст. у західній частині Малої Азії значно посилилася невелика тюркська держава бея Османа. Невдовзі, створивши регулярну армію з яничарів, турки знищили Візантію. У XVI ст., об «єднавши під своєю владою більшість мусульманських країн і народів, турецький султан став фактично повелителем правовірних, спадкоємцем верховної влади арабських халіфів. Проте претендувати на релігійну владу в усьому мусульманському світі він не міг, оскільки в цей самий час існували сефевидський Іран (шиїти) та далека Індія.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що іслам не створив єдиної богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна причина цього розколу — різні уявлення про природу верховної влади, що згодом дали життя самостійним політичним доктринам.

Сунізм (від араб, буквально — звичай) дає доволі помірковану, певною мірою раціоналізовану концепцію влади халіфа.

Вища влада здійснюється громадою від імені Аллаха. Громада обирає правителя, не передаючи своїх прав, а лише довіряючи йому функції керівництва. Вона може ухвалити свої рішення лише тоді, коли модель поведінки не виписана Кораном і Суною. Халіф також пов «язаний волею Аллаха, і громада зобов «язана підкорятися йому тією мірою, якою халіф виконує Коран і Суну.

Отже, влада халіфа не є абсолютною й божественною, хоча має релігійний характер.

Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (маз-хаби), які рівні між собою. Мусульмани можуть вільно обрати й навіть змінити кожну з них.

Шиїзм (від араб, Алі — партія Алі) тлумачить владу як божественну, передану Аллахом не громаді, а імаму. Останній підкоряється лише Аллаху і мусульманському праву.

Культ імама полягає в прийнятті його як нового пророка-месії, спасителя. Екстатична віра в імама абсолютизує ідеї теократії, сприяє фанатизму та релігійній нетерпимості.

Шиїзм ніколи не мав і не має більш-менш однорідного релігійного вчення. Він поділяється на кілька груп: імамітську, ісмаїлітську і зейдитську.

Хариджизм (від араб, харидж — повстанець) виник у середині VII ст. Відповідно до цього вчення наступник пророка — халіф — має обиратися громадою мусульман шляхом виборів. У противному разі його можна зняти та навіть вбити. Халіфом — імамом — може бути будь-який член громади, котрий знає догмати ісламу. Представники цієї течії вважають, що однієї лише віри замало, треба діяти та захищати свою спільноту всіма способами — аж до збройної боротьби.

Наостанку зазначимо, що з огляду на велику чисельність мусульман у світі (935 млн осіб) ісламська політична думка заслуговує на особливу увагу й вивчення, тим більше, що в таких державах, як Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Марокко, Об «єднані Арабські Емірати, духовним главою мусульман є державний правитель, а в Ірані, Афганістані, Пакистані іслам є надзвичайно активним чинником впливу на політику цих держав.

Список використаної літератури:

Алаев Э. Б. Страны, народы и государства // Федерализм. — 1977. —№ 2.

Антология мировой философии. — М., 1969;1972.

Асмус Б. Ф. Античная философия. — М., 1976.

Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.

Головатий М. Ф. Соціологія політики. — К., 2003.

Демидов А. И., Малько А. В. Политология в вопросах и ответах. — М., 1998.

Демидов А. И. Политическая деятельность. — Саратов, 1987.