Формування і становлення первіснообщинного ладу на території України

Формування і становлення первіснообщинного ладу на території України.

.

.

Формування і становлення первіснообщинного ладу на території України Географічне становище як чинник історичного розвитку України. Господарська діяльність людини в первісну епоху. Економічний розвиток рабовласницьких держав Північного При Чорномор’я. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Географічне становище як чинник історичного розвитку України Характерною рисою географічного становища України є її розташування між Центральною Європою та Азією. Із Європою Україна була з'єднана карпатськими перевалами, сухопутними шляхами і через Балтійське море далі річками. Ці шляхи сполучення не мали ніяких перепон, і таке становище визначало тісні економічні і культурні зв’язки з Західною Європою.

Зі Сходу на Україну йшов великий торговий шлях, що починався у Китаї, проходив Монголію, Туркестан і «ворітьми народів» над Каспійським морем входив у Європу. З півдня з ним з'єднувалися шляхи, які прямували з Індії та Ірану. Слід підкреслити, що на відміну від шляхів, що сполучали Україну з Європою, шляхами зі Сходу користувалися не тільки торговці, а в більшій мірі кочові орди, що йшли із Азії в Європу.

Надзвичайно важливе значення в господарському житті українських земель мали Чорне та Азовське моря, оскільки тут сходилися всі сухопутні і водні шляхи з України. Основні напрями військових походів і колонізаційних процесів, торгові зв’язки і господарські інтереси мали своєю кінцевою метою життєдайне море. Але цей процес освоєння нових територій українською спільнотою мав певні труднощі і перешкоди. Зокрема, Чорне море для України було «негостинне», його береги, плоскі і замулені, мало чим приваблювали до мореплавства, не заохочували до поселення. Тільки один регіон побережжя мав важливе значення для забезпечення високого рівня життєдіяльності людської спільноти — Крим. Той, хто володів Кримом, той панував над морем і суходолом. Але Крим був слабо пов’язаний з Україною, являв собою майже острів, який зазнав значного тиску з боку зовнішніх сил. І все-таки, саме Чорним морем і його берегами йшли найважливіші шляхи, що з'єднували Україну з південним світом: з Кавказом, Малою Азією, Балканами, з усім Середземномор'єм.

Ще більш складним для господарського життя було сусідство на південному сході з відкритим степом, що здавна служив ареною експансії азійських народів на захід. Південна степова зона має багатий чорнозем, найкращий у Європі, але відкрита зі Сходу, не мала сприятливих умов для розвитку землеробства.

Система річок на території України визначала величезний вплив на господарське життя, на формування української народності. Головна водна артерія України Дніпро, що вбирає в себе цілу низку середніх і дрібних річок України — Сейму, Псла, Ворскли, Десни, Ірпеня, Горині, Случа. Важливе значення мав і Дністер, по якому можна було дістатися із західноукраїнських земель до Чорного моря. На великих річках, як основних торгових шляхах, зосереджувалась людність. Тут виникали перші торговельні осередки — міста. Населення, що розташовувалось далі від річок, займалось хліборобством і лісовими промислами. Маючи великий вплив на народногосподарське життя, річки мали також велике політичне значення. За розміщенням населення по басейнах річок йшов і політичний поділ країни.

Таким чином, зважаючи на основі риси географічного положення України, основним регіоном зосередження людської спільноти була лісостепова зона України: Галичина, Волинь, Київщина. Чернігівщина, північні райони, далекі від людних шляхів, захищені віковічними лісами, творили резерв української спільноти, де населення могло пересидіти небезпеку. Тут життя пливло спокійно, без потрясінь. Тут творилась основа культури і зберігались досягнення, здобуті поколіннями. Ці землі слугували притулком для людності в разі того, коли чужі орди своїми наїздами загрожували культурному життю.

Інший характер мала південна, степова Україна. Це край з буйною рослинністю і багатою фауною, але суворою, морозною зимою і сухим, безводним літом. Тільки вперта, завзята людина могла тут утриматися і використати природні багатства. До того ж, це був терен, на якому кочували азійські народи. Туди, на південь, йшли найсміливіші, найактивніші елементи.

Господарська діяльність людини в первісну епоху Первинною суспільно-економічною формацією в історії людства була первіснообщинна. Суть її полягає в колективному виробництві та споживанні, а також у колективній власності на природні ресурси й знаряддя праці. Первісну епоху можна умовно поділити на декілька основних історичних періодів. З точки зору матеріальних умов виробництва розрізняють: палеоліт (стародавній кам’яний вік), бронзовий вік і ранню залізну культуру. Ці періоди розрізняються між собою не тільки за знаряддями праці, які використовувала людина, а й за формами суспільної організації, видами господарської діяльності.

Так, первісні люди епохи палеоліту (400 — 40 тисяч років до нашої ери) використовували найпримітивніші кам’яні, дерев’яні, кістяні інструменти, займались збиральництвом, мисливством, вели кочовий спосіб життя. Вони об'єднувались для полювання, для захисту від ворогів, тварин, стихій. Ці об'єднання, що мають назву первісне стадо, були непостійними, нестійкими, випадковими.

Найдавніша людина сучасного типу з’явилась на території України в палеоліті. Аналіз місцезнаходження найдавніших людей на території України дає змогу твердити, що найвірогіднішими напрямками їх початкового розселення були західний (з боку Західної Європи) та південно-східний (з боку Кавказу).

Це підтверджується розкопками багатошарового поселення епохи палеоліту біля с. Королево на Закарпатті. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття.

За розкопками минулих років стоянки первісної людини відомі також у Донбасі (в районі м. Амвросіївка), на Дністрі в с. Лука-Врублевецька, на Житомирщині. Археологами виявлені тут ручні рубила та велика кількість крем’яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

В період пізнього палеоліту значно зростає кількість населення. На Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Па-леодемографічні розрахунки С.М. Бабікова дають приблизну цифру 20 тис. чоловік населення. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (HOMO SAPIENS).

Характерною особливістю епохи пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Спостерігаються якісні зміни в знаряддях праці: вони вдосконалюються за формою й урізноманітнюються за призначенням. Це — скребки, скребла, різці, які вживались при обробці та розкроюванні шкір, проколки, свердла, кремінні мікропластинки.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних на Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у села Межиріч на Канівшині та на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.М. Бабіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодове знайдено музичний інструмент типу флейти.

Наприкінці пізнього палеоліту, як вважають дослідники, визначилася криза полювання на великих тварин, зумовлена різними антропогенними й природними чинниками. Подолати її вдалося, запровадивши та розвинувши мікролітизацію знарядь праці, а також змінивши форми мисливського господарства.

В епоху мезоліту (40−14 тисяч років до нашої ери) сталися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тисяч років тому. Клімат пом’якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасних характеристик. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.

У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, які виникли внаслідок розпаду общини на невеликі мисливські колективи.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла, що в свою чергу спричинило важливі зрушення в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення деяких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м’ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву.

Як свідчать наявні археологічні дані, в мезоліті сталася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюючого господарства.

Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI по III тис. до нашої ери й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворююче господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства.

Спричинений новими знаряддями праці прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їхнього асортименту. З’явилися нові типи кам’яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічного посуду.

На сьогодні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський та культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніцро-донецька (друга зона).

В ІV-ІІІ тис. до нашої ери на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), який характеризувався не лише опануванням технології виробництва й обробки міді, але й подальшим прогресом відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам’ятки якої виявлені в лісостеповій зоні на величезних обширах від Пруту і Дунаю до Дніпра.

Трипільські пам’ятники вперше були виявлені В.В. Хвой-кою біля с. Трипілля на Київщині наприкінці минулого століття. Проживали трипільці в поселеннях, розташованих поблизу річок на першій і другій заплавних терасах. На ранньому етапі існування цієї культури поселення мали кілька десятків житлових та господарських будівель. Число мешканців досягало кількасот. Найтиповішим житлом був наземний глинобитний будинок прямокутної форми з кількома приміщеннями. Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство й скотарство. Вирощувалися пшениця, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства, виникла можливість переходу до перелогової системи. Хоча трипільці й почали використовувати металеві вироби, їхні знаряддя праці в цілому зберігали неолітичний характер. Крем’яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В ряді районів мешкання трипільців виявлені чисельні копальні, пов’язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Високого технічного й художнього рівня досягло керамічне виробництво. Досліджені гончарні печі, вишуканість форм посуду, багатокольорове розмалювання тощо — все це свідчить про те, що гончарною справою займалися майстри-професіонали, общинні ремісники. Спеціалізованою галуззю було й виготовлення антропоморфної та зооморфної пластики. Особливого поширення набули жіночі статуетки.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив дальший розвиток територіальних зв’язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формуються племена, зароджуються міжплемінні об'єднання, складається ієрархічна структура родів, виділяються найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами.

В другій половині III тис. до нашої ери на території України розпочався бронзовий вік. Він дістав назву за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи рідше — свинець або миш’як). Вважається, що відкриттю цього сплаву могла сприяти наявність у деяких мідних рудах домішок олова (найкраща бронза — 9 частин міді і 1 частина олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину були шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Розвиток виробництва бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виділення скотарських племен з-поміж інших. Це знаменувало початок нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробства) в руках окремих сімейств.

Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20). В цілому тогочасний світ, як уже зазначалося, поділявся на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добування каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів все ще посідало виключно важливе місце.

На відносно легких ґрунтах Полісся почало розвиватися землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев’яних рал у с. Токарі на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшого розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні — найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин: зафіксовані знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці; розвиваються садівництво й городництво (виявлено кісточки вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку).

Зображення плугу на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскальні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі в Приазов'ї, свідчать про те, що в II тис. до нашої ери вже було відоме орне землеробство. В степових же регіонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшились отари овець та кіз. Але степнякам було також відоме вирощування злаків. Розвивалось, як і на Північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямків, передусім професіоналів — металургів (Причорномор'я), майстрів з виготовлення крем’яних знарядь (Волинь).

За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей, їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.

Бронзовий вік на Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних відносин до взаємнопотестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися й визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.

Економічний розвиток рабовласницьких держав Північного Причорномор’я У VІІ-ІП ст. до нашої ери у степових районах Північного Причорномор’я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму, панували скіфські племена. Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів) містяться в ассірійських клинописах. Про походження скіфів, їх переселення у причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. Наймогутнішим і найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу, поблизу грецького міста Ольвія, знаходились елліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів мешкали скіфи-хлібороби.

Причиною перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим було, на думку В. Мурзіна, намагання кочівників установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло також певній економічній єдності кочового Степу та землеробського населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VI ст. до нашої ери, крім ірано-мовних сколотів, входили різні за походженням народи.

У скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племенні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у скіфів була незначною. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою у них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь. Основною зброєю був невеликий складний лук.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Землю обробляли за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і таке інше. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, коштовну кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв’язки.

Зрушення в господарському житті стали основою для появи майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. І внаслідок цього із загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, багаті торговці. Саме у них зосереджувались основні багатства.

Найчисельнішу верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але як уже зазначалось, рабство не відігравало вирішальної ролі.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких курганах археологи виявили силу силенну золота й дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і таке інше. Різкий контраст з «царськими» курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Таким чином, можна зробити висновок: скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше й Риму. В свою чергу, Скіфія здійснювала істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України. Поряд з тим тривала експлуатація виснажила господарські ресурси Лісостепу, і це стало однією з головних причин загибелі Скіфії.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор’я. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери — 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основних осередки.

Перший — це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію — згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами Лісостепу та кочівниками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Тіра.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут — Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я були рабовласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися від метрополії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію — хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25−30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Сади було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасовиська і поля.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у «скіфському звіриному стилі». В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами — у скіфських поселеннях Криму.

Причорноморські міські центри вели інтенсивну заморську торгівлю. Основною статтею у торговому балансі (за винятком Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім в Рим худобу, шкіри. Експортувалися Сіль, риба, рибні продукти. Поширеним товаром були раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино й оливкове масло, різні металеві вироби та предмети озброєння, тканини, мармур і вироби з нього, предмети розкоші та мистецтва.

Грецькі міста мали високу культуру. Тут споруджувалися кам’яні будинки, храми, театри, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. На вулицях стояли кам’яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до нашої ери й перші століття нашої ери штовхав ці поліси під протекторат Риму. Римська окупація Причорномор’я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з «варварським світом» .

У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор’я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. У IV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь спіткала Пантікапей і Феодосію.

Таким чином, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Кожний з цих етапів створив свій тип суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, класове суспільство. Особливого значення для історичного прогресу цих земель мала епоха античної цивілізації Північного Причорномор’я. Тому не дивно, що ці території історичних зв’язків перейняла згодом Київська Русь.

.

.

_.

.