Я не засуджую традицій

Я не засуджую традицiй.

.

.

Реалiстична соцiально-побутова поема «Катерина» Т. Шевченка посiдає серед його раннiх творiв особливе мiсце. Цей лiрично-епiчний твiр — схвильована i хвилююча розповiдь про горе та поневiряння збезчещеної селянської дiвчини. Поема мiстить численнi лiричнi вiдступи-роздуми, у яких поет висловлює свої думки й почуття з приводу життя Катерини та причин її трагедiї.

У художнiй лiтературi того перiоду було багато творiв на тему зведення простої дiвчини паном-спокусником. Але Шевченко пiшов далi, вiн трактував цю тему не тiльки в моральному, а в соцiальному та нацiональному планах.

Сюжет поеми не надто складний: звичайна селянська дiвчина Катерина покохала «москаля» — панича-офiцера. Але:

Москаль любить жартуючи,.

Жартуючи кине;

Пiде в свою Московщину,.

А дiвчина гине…

Катерина була не першою i не останньою серед схожих на неї дiвчат, що вiрили в кохання, та замiсть щастя зустрiли лише сором та осуджен ня з боку громади. Вона стала покриткою, її батьки не знесли сорому i вигнали дочку з немовлям «шукати собi пару». Катерина робить майже неможливе — знаходить колишнього коханця, але той вiдштовхує її. Пiсля такої наруги вона не витримує - покидає дитину i топиться. Її син лишається живим, але його доля — жебракувати на дорозi.

Та головне в поемi — не сюжет. Як вже йшлося вище, Шевченко намагається розкрити причини трагедiї, що не зводяться до особистос тей власне Катерини чи того офiцера.

Якщо просто перелiчити дiйових осiб поеми, виявиться, що їх трохи бiльше, нiж здається на перший погляд. Звiсно, це Катерина, панич, батьки дiвчини, син, але не лише вони. Є ще «люди», безiменнi, але численнi, ставлення яких до подiї й визначає долю Катерини. Якби не було «людей», батьки, що любили свою дочку, не вигнали б її з дому. «Люди» — це не просто люди, як сума невiдомих особистостей, вони уособлюють звичай.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,.

А люде хоч бачуть, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,.

Коли не зумiла себе шанувать". ;

нагадує поет у лiричному вiдступi.

Тут постає питання — чи звинувачує Шевченко цих людей, тобто звичай, народнi традицiї?

У сучасному суспiльствi одинокi матерi перебувають пiд захистом держави, трагедiя покинутих жiнок стала суто особистою справою двох. Ми звикли швидше спiвчувати їм, анiж засуджувати. То, може, справж-ньою причиною поневiрянь Катерини є не вчинок розбещеного панича, а усе ж таки саме жорстокi звичаї? Але як тодi пояснити те, що у iнших творах Шевченко навпаки закликає шанувати народнi традицiї, повертатися до них?

Суперечнiсть iснує тiльки на перший погляд. Щоб це зрозумiти, треба уявити собi уклад українського села за звичайних умов, а ще звернути увагу на майже незначну деталь — Катерину не вiдразу засуджують: вiд того, як поїхав панич до того, як Катерину покрили проходить деякий час. Чому?

Вiдповiдь проста — якби Катерина зустрiчалася з парубком, що живе за звичаєм i роздiляє загальноприйнятi моральнi цiнностi, трагедiї просто не сталося б. Мiцна, здорова родина була основою селянського соцiально-економiчного устрою. Традицiї були покликанi її охороняти. Якби звичайний парубок за нормальних обставин вiдмовився одружитися, осудили б його. Вiн змiг би виправдати свiй вчинок лише тим, що дiвчина сама поводилась як «ледащо» чи розпусниця — тодi вона була б насправдi винною, а засудження — справедливим. Тому покарання до Катерини приходить «з запiзненням», їй надають час «виправити помилку». Та помилки нема — є зiткнення традицiй iз чужорiдним елементом. Тiльки «чужi люде», що не пiдкоряються умовам звичаїв, можуть безкарно кинути дiвчину одну спокутувати спiльний грiх. Саме проти цього й застерiгає усiх дiвчат Шевченко:

Шануйтеся ж, любi, в недобру годину.

Щоб не довелося москаля шукать.

Зiткнення рiзних культур, рiзних моральних цiнностей завжди вiдбувається болiсно. Ще гiрше, коли одна iз сторiн взагалi не схильна мати моральнi цiнностi. Єдина провина Катерини — її довiрливiсть. Єдина провина «людей» (тобто звичаїв) — їхня негнучкiсть, коли незвичну ситуацiю оцiнюють звичними мiрками. А от провина панича незрiвня, но бiльша — вiн знає, що робить i не вiдчуває вiдповiдальностi за дiвчину, що вiддала йому серце, але стоїть на iншiй соцiальнiй сходинцi, i навiть за власну дитину.

Шевченко не засуджує традицiї. Вiн засуджує вiдсутнiсть моральних норм у панiв, для яких доля простих людей — нiщо.

.

.

_.

.