Тероризм в україні

ТЕРОРИЗМ В УКРАЇНІ

У нашій країні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, оссбливо її транснаціональні форми;

б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;

в) створення ускладнень або напруження у міждержавних вівдносинах.

За даними СБУ 1996;1997 роки в Україні скоєно понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок чого 90 осіб (з них 15 представників владних структур) загинуло. Оперативна обстановка характеризується зростанням активності міжнародних терористичних організацій, насамперед з країн Близького Сходу («Хезболах», «Абу Ніджаль», «Хамас», «Брати-мусульмани»), які прагнуть використовувати территорію України для транзиту своїх бойовиків до країн Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед з США та Ізраїлю.

БОРОТЬБА З ТЕРОРИЗМОМ.

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все ІМО, ІКАО та МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про бортьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов’язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу aut dedere aut judicare. Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про бортьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов’язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;

б) вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні.

— на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;

— будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

— для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;

— щодо зарручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом — безкарність терористів, загроза життю людей тощо.?2?

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризиу із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства — в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона «визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні».?2? Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що «злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру)»?2?.

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму. заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причинав тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших — концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорами тероризму, то необхідно пам’ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. На мою думку, в нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженнямм, бажано було б забезпечити об?єктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов’язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу, який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої «Групи Треві»). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського піліційного агенства «Європол», що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва иало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).