Лірика У. Набокова

Лирика У. Набокова.

«Стихи» — так усе просто назвав юний Набоков свій «перший поетична збірка 1916 року. Так названо й перша збірка поета Годунова-Чердынцева, чергового «альтер его» її творця з роману «Дар»: «Перед нами невеличка книжка, що її названо «Вірші» (проста фрачна ліврея, стала останніми роками той самий о6язательной, як недавні галуни, — від «місячних ночей» до символічною латини)…» Цими словами відкривається уявна героєм роману рецензія з його вірші. Можливо, не слід було писати цих рядків, і навіть друге життя збірки віршів, з яких сам Набоков ніколи згодом не друкував. А може саме з здобуття права остаточно збагнути шлях набоковського дару, слід зазирнути у його початок, переиздав книжку, що стала бібліографічною рідкістю. Збірник було видано за власний рахунок автора, за власний кошт, що отримав від що у той рік дядечка Рукавишникова. Коли И. В. Гессен, друг сім'ї Набоковых, висловив сумнів щодо цього видання, батько Набокова зауважив, що з сина свій стан. Тому ж Гессену Набоков-отец зауважив, що «Володя пише вірші, і недурні». Навіть послав книжку сина Корнію Чуковського, який надіслав чемний відгук, але, нібито за забудькуватості, доклав разносный черновик.

Через десятиліття, описавши в «Інших берегах» історію створення збірника, Набоков обмовляється: «Поспішаю додати, що як перша ця моя книжечка віршів була винятково погана, і ніколи не слід було її видавати. Її належне негайно розшматували ті деякі рецензенти, що її помітили». Першим із яких був Володимир Васильович Гіппіус, поет, прозаїк, критик і педагог. Він викладав у Тенишевском училище, де у його учнів виявилися Осип Мандельштам і актор Володимир Набоков. Сюжет з «розтерзанням» так піднесено його жертвою: «В. В. Гиппиус, писав (під псевдонімом Бестужев) вірші, мені тоді здавалися геніальними (і тепер по спині проходить трепет від деяких пам’ятних рядків його дивовижною поемі сина), приніс якось примірник мого сборничка до класу й докладно його розніс при загальним, або вони майже загальним, сміху. Був великий хижак, цей рудобородий вогненний пан…» Яким був викладачем, чудово описав Мандельштам, присвятивши то «Шум часу» окрему главу «Не за чином барственной шубі». За словами його учня, «В. В. Гиппиус, вчитель словесності, викладав дітям замість літератури значно більше цікаву науку — літературну злість», науку, засвоєну цілком двома його геніальними годованцями.

Если отрутний Володимир Гіппіус по боргу наставника піддав перші досліди свого учня хоча й разгромному, але розбору, його, з визначення Набокова, «значно більше знаменита, але менш талановита кузина Зінаїда», ознайомившись із батьком майбутнього письменника В. Д. Набоковым, сказала йому: «Будь ласка, передайте вашому синові, що він письменником нічого очікувати». Навівши цей відгук, Набоков помічає, що «свого пророцтва вона потім років тридцять не могла мені забути», тобто самої смерті в 1945 року. Звісно ж зовсім на випадковий збіг з вуст інший Зінаїди герой роману «Дар» поет Годунов-Чердынцев почує слова іншого пророцтва: «Гадаю, ти будеш таким письменником, яких ще був, і Росія буде прямо знемагати по тобі, — коли занадто пізно схаменеться…» Якщо віднести це слово до автору, всі вони дійсно виявилися пророчими — через шістдесят год по тому, як вони було написано, Набоков-писатель тріумфально повернулося на Россию.

Зайшов у російську літературу на наприкінці Срібного віку, Набоков проявив себе віршем прибічником класичної традиції, заслуживши у критиків прізвисько «поетичного старовору». Збірник віршів 1916 року весь настоен з його перше кохання до Валентині Шульгіній, прототипові Машеньки в однойменному романі і Тамари в «Інших берегах». «Я вперше побачила Тамару — вибираю їй псевдонім, забарвлений в квіткові тону її справжнього імені, — згадує Набоков, — коли було п’ятнадцять, а мені шістнадцять». Це сталося Рождествено під Петербургом влітку 1915 року. Вдивімося ж уважно в риси Валентини і пригадаємо опис зовнішності Тамари: «Крізь старанно протерті скла її краса так само близько і спекотно горить, як горіла бувало. Вона стала невисокого зросту, з легкої схильністю до повноті, що, завдяки гнучкості стану так тонким щиколоткам, як не порушувало, але, навпаки, підкреслювало її жвавість і грацію. Домішкою татарської чи черкеської крові пояснювався, мабуть, особливий розріз її веселих чорних очей і рдяная смуглота щік. Її профіль світ був змальований тим дорогоцінним пушком, яким затягнуті плоди фруктових дерев мигдальної групи. Її чарівна шия була завжди оголена, навіть взимку…» А герой роману «Марійка» Алфьоров довірчо каже Ганину: «Моя дружина — принадність. Брюнетка, знаєте, очі такі собі живі…» Вірш «Весна», яке відкриває перший набоковский збірник, закінчується віршем — «Які в тебе карі очі!» А загалом збірник представляє собою один любовний цикл, що з шістдесяти восьми віршів, яким подані два эпиграфа:

Un souvenir heureux est peut etre sur terre Plus vrai que le bonheur… (Alfred de Musset).

Then fill the bowl! Away with gloom; Our joys shall always last; For hope will brighten days to come And memory gild the past. (Wordsworth).

Крупнейший французький лірик XIX століття Мюссе був любимо Набоковим з отроцтва. Перший епіграф узятий із його вірші «Спогади» (1841). Найбільш відбір епіграфів симптоматичний не лише у плані їхніх відображення у збірнику, де мотив нерозділеним любові, мук ліричного героя, всіх перипетій почуттів цілком входить у рамки любовної поезії ХIХ-го століття. Ці епіграфи хіба що пророкують майбутнього Набокова, у якого тема пам’яті і відчуття втрати, повернення до минулому преображення його з’явиться яка у всім наступному творчості. Н. К. Рерих колись сказав: «Людина, вивчав водосховище, передусім піклується дізнатися про джерела». Так само, бажаючи пізнати великого письменника, ми звертаємося до її витоків, в даному разі до першому збірки віршів. Вони такі малі здавалося б від майбутнього Набокова, та його пророкує, якщо вчитатися, як епіграф, але і увагу до деталі, заглибленість у світ природи, різновиду якої цвітуть, пурхають і виконують у належному місці й у призначені їм під час року. Можна у зв’язку з з цим згадати Набокова-критика, издевавшегося над поетами і перекладачами, щось смыслящими у природі, частиною якого є. Квіти, птахи, колокольные дзенькоти — усе це складові того раю, відчуття прийдешньої втрати якого вже предчувствовалась автором. Озираючись до минулого, Набоков згадував пору перше кохання: «Протягом тих місяців я — не переставав писати вірші до неї, неї — по дві-три „п'єски“ на тиждень; в 1916 року надрукував збірник й був уражений, коли мені зазначила, що з цих віршів — про розлуки і утратах…» Прикінцеві рядки вірші «Я прагну з усіх сил на щастя…» вже у повною мірою виявляють майбутнього Набокова, дозволяючи в знайомих нам образах провідні мотиви його творчості:

Ты зрозумій… Відчути намагаюся Обриси раю у імлі, Але заповітним квітам спрямовуюся, Як бджола на віконному стекле.

Тридцать років сестра Набокова Олена Володимирівна Сикорская, знайшовши у Празі цей збірник, писала то Америку 1 жовтня 1945 р.: «Уяви собі: у бібліотеці я знайшла твою першу книжку віршів „Вірші“ В. В. Набоков, 1916 рік. Якщо хочеш, коли-небудь тобі їх усіх перепишу. Вони чарівні». Вона починає переписувати йому весь збірник, відчуваючи у своїй, як пише, що «повернулася, начебто просто увійшла у минуле». По дитячим спогадам їй особливо запам’яталося одне — «Мила, хочеш за темними опушками…».

Набоков відгукується отримання своїх підліткових віршів: «Дуже було цікаво їх перечитати. Я їх зовсім забув! Недалеко я ходив за епітетами у дні». Набоков пише: «Жахливо добре і зворушливо „ущелині“ і „ліхтарик“». Йдеться вірші «Осіннє», в якому «ліхтарик» грає головну роль:

Мой ліхтарик по бокам В молочному світлі липи округляет.

Дорога повільно спускається до моста, Далі — гора, в якому було над купами бузку — Великий балкон у занедбаному саду. Фонарь дивиться спочатку на мокрі щаблі, Потім ковзає по стареньким колоннам И гасне, нарешті, виконавши свій завет.

Стихотворение ця сама приметливое в буквальному розумінні, у ньому виразні реалії старого різдвяного вдома, на балконі якого зустрічалися Володимир Набоков і Валентина Шульгіна. У «Інших берегах» є опис, знайоме за віршами, хоч і оснащене прозаїчними подробицями: «У темряві дзюрчав дощ. Я заряджав велосипедний ліхтар магічними шматками карбіду, захищав сірник від вітру і, уклавши біле полум’я в скло, обережно заглиблювався в морок. Коло світла вибирав вологий вигладжений край дороги між ртутним блиском калюж посередині і сивиною трав вздовж неї. Хитким приводом мій блідий промінь сплигував на глинистий схил повороту і знову намацував дорогу, через яку, ледь чутно скрекочучи, я з'їжджав до річки. За мостом стежина, облямована мокрим жасмином, круто йшла вгору; доводилося злазити з велосипеда і штовхати їх у гору, і капало вигідна. Нагорі мертвотний світло карбіду миготів по лискучим колонах, що створює портик з задньої боку дядиного вдома. Там, в приютном розі у закритих віконниця вікна, під аркадою, чекала мене Тамара. Я гасив ліхтарик і навпомацки піднімався по слизьким східцях». На цьому пізнього тексту впорхнуло раптом за асоціацією в лист до сестри слово-образ, що його віршах немає зовсім — «ущелині»: «З стічної труби, збоку прихильних колон, метушливо і невтомно бігла вода, як і гірському ущелині».

Не лише у прозі і листах обернуться ці перші вірші, а й у наступних віршованих збірниках Набокова — «Гірський шлях», «Гроно» — пролунають відгуки на першу любов, перший поетичний досвід. У вірші «Поет» (1918), відкриваючому «Гірський шлях», проголошений підкреслено програмно нову поетичну шлях: «…я чую новий звук, Я бачу новий край…» З волі Набокова і що вийшла посмертно 1979 року збірник його поетичного спадщини, хоча й відбив його раннього творчості, але названо був, як у пам’ять першого збірника, — «Стихи».

При підготовці цієї праці були використані матеріали із російського сайту internet.