Мовленнє право

Речове право.

Possessio (володіння).

Римське речове право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, Але першим сформувався інститут фактичного володіння. Тому саме з нього доцільно почати розгляд регулювання відносин щодо речей.

Поняття і види володіння.

У римському праві поняття володіння мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна.

Посідання як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт.

Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний — corpus possessionis — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessionis — намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

Не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням. У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі - detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від власного імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю.

У римському праві розрізняли різні види володіння.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.

Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.

Виникнення і припинення посідання.

Посідання набувалось поєднанням двох елементів — corpus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали посідання. Такому встановленню юридично значимого посідання завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Спосіб набуття посідання залежав також від характеру володіння — добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне — іншим.

Законне володіння, що базувалось на правовому титулі, набувалось тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що і право власності: а) первісним (захват нічийних речей); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування).

Незаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником.

Незаконним, але добросовісним володінням ставало через купівлю-продаж res mancipi без додержання обряду манципації.

Посідання припинялося:

1.фізичною загибеллю речі;

2.юридичною загибеллю речі(вилучення її з цивільного обігу);

3.втратою посесором одного з правових елементів посідання (фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Його спадкоємці повинні були знову відтворити й обгрунтувати весь склад посідання для себе.

2. Захист посідання.

Посідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий захист називався посесійним, або інтердиктним. Його особливістю було те, що володілець мав довести лише факт посідання і факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалося, то й доводити правову підставу посідання не було потреби. Цим посесійний захист істотно відрізнявся від петиторного захисту, за допомогою якого захищалося право власності. Петит орний захист був складнішим, оскільки тут необхідно було довести наявність законних підстав виникнення права власності в особи, яка зверталась за таким захистом. При цьому обов’язок доказування лежав на стороні, яка стверджувала, що в неї є право.

Посесійним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту посідання. Законне володіння мало ніби подвійний захист — посесійний як посідання, а за потреби петит орний як право власності. Незаконне володіння, а також володіння прекариста, заставодержателя, секвестрарія подвійного захисту не мало.

Інтердикти поділялися на два основні види:

1) інтердикти про утримання посідання (retinendae possessionis);

2) інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого посідання (recuperandae possessionis).

У свою чергу інтердикти про утримання наявного посідання поділялися на interdictum uti possedetis (утримання посідання нерухомими речами) і utrubi (утримання посідання рухомими речами).

Обидва ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась пряма заборона претора не застосовувати насильство — vim fieri veto. Вони мали «подвійний» характер: захист посідання міг одержати і той, хто звернувся до претора по допомогу, і той, проти кого інтердикт був спрямований.

До інтердиктів про повернення втраченого посідання належали:

1) undi vi. Інтердикт, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого посідання. Цей інтердикт був наказом, зверненим тільки до однієї сторони — правопорушника, в якому приписувалося повернути потерпілому неправомірно захоплену річ.

2) de precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій особі у безплатне і тимчасове користування. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.

Право власності.

Поняття і зміст права власності.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки, право захисту.

Jus possidendi (право посідання) — правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю.

Jus utendi (право користування) — полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї.

Jus abutendi (право розпорядження) — власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо.

Отже, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

Спільна власність.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.

Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності.

Кожний із співвласників має право вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

Набуття і втрата права приватної власності.

Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялася і нікому не належала.

Факти, з настанням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття.

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у тому, що право власності виникає вперше.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права — звідси й назва.

До первісних способів набуття права власності належать:

Occupatio rei nullius (захоплення нічийних земель) — власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю.

Thesaurus (скарб) — скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина — тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено з допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

Specificatio (переробка речей) — якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні - право власності на неї належатиме її творцеві - майстру.

Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) — три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого. Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а) наявність правової основи володіння; б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права; в) безперервність володіння протягом встановленого строку; г) сплив встановленого строку.

Accessio (приєднання речей) — при цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов’язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі її подвійну вартість.

Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу.

Основними способами похідного набуття були:

1)договір між відчужувачем і набувачем речі;

2)перехід майна у спадщину.

Правовим формами похідного набуття права власності були:

Mancipatio (манципація) — символічний акт, за яким у присутності п’яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачеві.

In jure cession (поступка правом) — набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому.

Traditio (проста передача) — передача фактичного володіння річчю відчужувачем набувачеві.

Припинялось право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника тощо.

Захист права власності.

Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і прогібіторний. Пізніше преторська практика додала до них ще один — action in rem Publiciana.

Віндикація — витребування своєї речі власником, що не володіє, від не власника, що не володіє.

Негаторний позов — позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правоможність користування річчю.

Прогібіторний позов — був подібний до негаторного позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.

Actio in rem Publiciana — за змістом був практично подібний до індикаційного, але стосувався конкретних юридичних казусів.

Права на чужі речі.

Виникнення, поняття і види прав на чужі речі.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.

Права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю.

Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

Сервітути: поняття та види.

Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

Найдавнішими є сільські предіальні сервітути. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

право проходу через чужу ділянку;

право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;

право проходу, прогону худоби і проїзду возом;

право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae — право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку.

Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі.

Загалом, у період принципату сервітут трактується як речове право користування чужою річчю в одному або кількох відношеннях.

Засобами встановлення сервітутних прав були:

mancipatio — для сільських предіальних сервітутів;

in jure cession — для всіх сервітутів;

deduction — обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;

legata — (легат, заповідальнийвідказ);

usucapio — (придбання сервітуту за давниною).

Припинялися сервітути внаслідок:

загибелі однієї з речей, між якими існував «сервітутний зв’язок»;

смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;

поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;

відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника «обслуговуючої» речі;

некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 роки для нерухомості.

Захист здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

Емфітевзис і суперфіцій.

Emphyteusis, jus in agro vectigali (емфітевзис). Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис — довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Superficies. За загальним правилом все пов’язане з землею належало власникові землі. Так поступово сформувався суперфіцій — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Право застави.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов’язань боржником.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.