Ідея розвитку та її філософське розуміння

Ідея розвитку та її філософське розуміння

Львівський державний університет ім. І.Франка.

Реферат.

Буття людини і буття світу.

Виконав:

Львів — 1998.

______________________________________________________________.

Розвернуту концепцію цього роду вперше створили німецькі екзистенціалісти. В 1927 році вийшла книга М. Хайдеггера «Буття і час», де був розроблений перший проект езистенціалістичного вчення про буття (онтології). В цілій лаві робіт 20−30-х років К. Ясперс запропонував свій варіант онтології. Згодом, спираючись на розробки німецьких мислителів К. П. Сартр створив оновлене розуміння буття (особливо в книзі «Буття і ніщо»). Ще раніше нові, некласичні варіанти онтології, вплинути на екзистенціалістів, розробляв Е. Гуссерль (1856- 1938) засновник феноменологічного напряму, протягом всього сторіччя що збережеться великий вплив в філософії. Феноменологічну школу пройшли видні філософи XX сторіччя — один з засновників релігійної (католицької) антропології М. Шелер (1874−1928) творець «критичної онтології» Н. Гартман (1882−1950) М. Мерло-Понті (1908;1961). Феноменологія сильно вплинула на багато інших філософських напрямків: екзистенціалізм, герменевтику і т. д.

Чому ж особлива увага філософських напрямків, що розглядаються привернула вчення про буття? І як це поєднати з поворотом до людини? Адже в філософії XX сторіччя, на відміну від традиційної онтології, не світ, не природа, а людина ставала проблемною точкою відрахунку. Філософи XX сторіччя стали рішуче переглядати внутріфілософські пріоритети минулого. Вони заперечували тим представникам класичної онтології, що відштовхувались від самостійного буття світу і від нього рухалися до розуміння людини, поставленої в залежність від світу. В таких випадках, говорили вони, філософія і перетворювалася в «філософію речей», а людина найчастіше також розглядалася як річ. Не менш категоричними були заперечення проти тих напрямків класичної філософії, де на перший план висувалися логіка, гносеологія, теорія ідей: панування «філософії ідей», стверджували прибічники «нової онтології», перетворює людину в свого роду пізнавальну машину.

На противагу класичному онтологізму і гносеологізму представники напрямків що аналізуються вважали необхідним справді зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям, при цьому буттям особливим. Філософи-класики розглядали «буття» як гранично широке (людське) поняття про світ і в той же час вважали буття.

цілком незалежним від людини. Винятком було вчення Канта. В ньому філософи XX сторіччя особливо високо оцінили ту ідею, згідно якої світ ми бачимо винятково крізь призму людської свідомості.Предмет світу, самий світ існують в собі, цілком незалежно від свідомості, але «в собі» вони нам, людям, не видні. Оскільки світ, предмети і процеси світу є людина, то результати його усвідомлення вже невіддільні від людини. До цих тез Канта, значно посилюючи їхній субъективистский крен, приєднуються не тільки феноменологи, екзистенціалісти, персоналісти, але і представники багатьох інших напрямків. Однак на відміну від класиків, і навіть від Канта, центром «антропологічної філософії» XX сторіччя є не вчення про разуме, не гносеологія і логіка, а онтологія.

Центром же «нової онтології» стає не деяка ізольована свідомість людини, а свідомість, точніше, духовна (свідоме і несвідоме), взяте в нерозривній єдності з людським буттям. Цей новий сенс і вкладається в традиційне поняття Da — sein (наявне буття, тут — буття),.

що стає базовою категорією екзистенціалістської онтології.

Отже, шлях феноменолога, екзистенціаліста, персоналіста не шлях від Sein, буття взагалі, не від світу як буття до буття людини, як це було в класичній онтології. Обирається зворотній шлях — від людського Dasein до світу, як він бачиться людині і «вибудовується» навколо нього. Такий підхід представляється філософам XX сторіччя більш прийнятним не тільки з реалістичної точки зору (адже по-іншому, говорять вони, людина і не освоює світ), але і з точки зору гуманістичної: в центр ставиться людина, його активність, можливості, свободи, що відкриваються самим його буттям.

Першоосновою екзистенціалістської онтології (а водночас феноменології, бо і в ній увага зосереджується на пояснені, вірніше, «самопояснені» феноменів, проявів свідомості) є, але Хайдеггеру, Dasein що тлумачиться як особливе людське буття. Його особливості і переваги, роз" яснює Хайдеггер, полягають в тому, що воно — єдине буття, що здатно «питати» про самого себе і буття взагалі, якось «встановлювати себе» («встановлюватися») по відношенню до буття. Ось Чому таке буття-екзистенція і є, але Хайдеггеру, фундамент, на якому повинна будуватися всяка онтологія. Таке розуміння специфіки людського буття не позбавлене підстав. Жодне з відомих нам живих істот, окрім людини, неспроможне думати, задатися питанням про буття, як таке, — про універсум і його цілісність, про своє місце в світі. Тут ми, до речі, бачимо певну відмінність в розумінні «екзистенції» Хайдеггером і Сартром. Сартр, вживаючи це поняття, робить акцент на індивідуальному виборі, відповідальності, пошуках власного «Я», хоча, звичайно, ставить в зв" язок з екзистенцією і світ в цілому. У Хайдеггера акцент все ж перенесений на буття, для «запитуючої» людини буття розкривається, «світиться» через все, що люди пізнають і.

роблять. Треба тільки вилікуватись від небезпечної хвороби, що вразила сучасне людство, «забуття буття». Що страждають нею люди, експлуатуючи багатства природи, «забувають» про її цілісне, незалежне буття, бачучи в інших людях всього лише засіб, люди «забувають» про високу ціль людського буття.

Отже, перший крок екзистенціалістсько онтології констатація «початковості» людського буття як буття-запитання, буття — встановлення, як буття, що «є я самий». Наступний онтологічний крок, що екзистенціалісти запрошують зробити свого читача і що, взагалі говорячи, природно випливає з логіки їхнього міркування, полягає в тому, що вводиться поняття і тема буття-в-світі. Адже суть людського буття справді полягає в тому, що це буття-в-світі, зв" язане з буттям світу.

Буття-в-світі, з одного боку, розкривається через невід" ємне від людини «ділення» — і це нагадує німецьку класичну філософію, в частковості поняття «діло — чинність» у Фіхте. Буття-в-світі «світиться», але Хайдеггеру, через «роблення», а «роблення» розкривається через «турботу». (Звичайно, не слід плутати турботу як категорію філософії з конкретними, «тугої», «життєвими турботами», в філософії екзистенціалізму йдеться про загальну, «метафізичну» турботу, занепокоєності світом, самим буттям.) Отже, Dasein здатний не тільки запитувати про буття, але і піклуватися про собе як буття, піклуватися про буття як таке. І ці моменти, справді характеризують буття людини в світі і дуже важливі, особливо сьогодні, коли саме турбота людини і людства про буття, про збереження буття планети, цивілізації, про збереження природи повинна протиставлятись контролю деструктивним тенденціям, що викопалися з-під людського життя.

І екзистенціалісти і феноменологи визнають, що світ існує поза і незалежно від людини. Однак філософія, згідно екзистенціалістам, тільки тоді встає на шлях життєвого реалізму, і на шлях гуманізму, коли ставить в центр аналізу людину, починає з його буття. Світ, як такий, для людини існує настільки, наскільки він, ідучи від свого буття, придасть світу значення і сенс, взаємодіє з світом. Всі категорії буття, що колишньою філософією були «обезлюднені», сучасна філософія повинна «олюднити», заявляють екзистенціальні філософи. В їх онтології, таким чином, переплітаються характеристики буття, дії, свідомості, емоцій, соціально-історичні характеристики. В ряді випадків в літературі висловлюються різко критичні оцінки такого шляху — він критикується за ідеализм, суб'єктивізм, психологізацію і т. д. Чи є підстави для таких оцінок? Так, є.

Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, в самій справі, не може дивитися на світ інакше, ніж «крізь призму» свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатний — в чому Хайдеггер правий — «запитувати» про буття як таке. Не без підстав вбачаючи в такому протиріччі джерело драматизму людського життя, феноменологія і екзистенціалізм, особливо на початкових етапах їхнього розвитку, по суті, упускали з вигляду іншу, не менш, якщо не більш важливу обставину. Окремі індивіди, не говорячи вже про ґенерації людей, про людство в цілому, виходять, звичайно, з свого «місцезнаходження» і з свого «часу», коли «устроюються» в світі. Але вони не зробили б жодного життєво вірного, ефективного кроку, якщо б повсякденно, щогодини не з" ясовували, які об" єктивні властивості (в тому числі просторові і часові) світу самого по собі, його речей і процесів. Тому з того факту, що людина бачить світ не інакше, ніж своїми очами, осягає його не інакше, ніж власної думкою, зовсім не випливає ідеалізм,.

як помилково вважають екзистенцеальні філософи. Люди навчаються зіставляти себе з світом, бачити своє буття як частину і продовження буття світу. Вони уміють судити про світ, освоювати його не тільки по своїй мірці, мірці своєї свідомості і дії, але і по мірці самих речей. Інакше вони не змогли б вижити в цьому світі і тим більш не змогли б «запитувати» про буття як таке. Не випадково М. Хайдеггер в своїх більш пізніх роботах, намагаючись подолати суб'єктивізм і психологізм ранньої позиції, на перший план висуває буття як таке.

І все ж не можна погодитись з тим, що онтології XX сторіччя, подібні феноменологічним, екзистенціалістським, заслуговують лише негативних оцінок. Зв" язування вчення про буття з людською чинністю, побудова вчення про буття людини, про сфери буття, про соціальне буття — шлях, по якому пішла і марксистская філософія. Вона також відрізняється від класичних варіантів онтології. Але при цьому, на відміну від екзистенціальної філософії, марксизм розвиває деякі тенденції класичної онтології - передусім ідею про те, що людина, при всій невідділимості думок, дій, почуттів індивіда від його власного буття, здатна не тільки «запитувати» про буття як таке, але і давати на свої питання відповіді, доступні перевірці самими різними засобами. А тому людина і в повсякденній чинності, і в науці, і в філософії накопичує об" єктивні знання про світ і саму себе. Він завжди так або інакше будує (з різною мірою свідомості, глибини, розробленості) «об» єктивні онтології", що допомагають йому пізнавати світ і оволодівати їм. Зокрема, людське буття-в-світі володіє самостійними об" єктивними структурами, незалежними від індивідів і, принаймні частково поступово вловлюваними людиною і людством.

Філософи XX сторіччя (слідом за Кантом) справедливо підкреслювали небезпеку ототожнення людських уявленнь про реальність з самим світом — небезпека безпосередньої «онтологізації» людських станів і знань. Особливо важливою була боротьба феноменологів і екзистенціалістів проти такої «натуралізації», біологізації людини, коли його вивчення природними науками, яким би цінним воно не було, видавалося за «останнє» «слово» вивчення людської сутності, тим більш за сутність людини як такої. Філософи XX сторіччя — особливо Е. Гуссерль (1859−1938) в роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» справедливо зв’язували тенденцію «натуралізації» людини в науках, в філософії з соціально небезпечними маніпуляторськими спробами поводитись з людьми приблизно так, як поводяться з речями. Один з найважливіших акцентів такої «нової онтології», як, зрештою, і інших гуманістичних течій — ідея унікальності, неповторності людини.