Українська мова — державна мова України

Українська мова — державна мова України

План.

Вступ.

Основна частина:

Про походження «України» та «українців»,.

Про походження української мови та її розвиток,.

Алфавіт Кирила та Мефодія. Глаголиця.

Місце української мови серед інших слов’янських мов,.

Українська мова — державна мова України.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

До найкоштовніших надбань кожного народу належить мова. Тому і називається це надбання рідна мова. Рідна, як мати, як Батьківщина, як усе найдорожче серцю. Мова — це не тільки засіб спілкування, тобто вона служить не лише для передачі повідомлень, для узгодження дій, для нагромадження й поширення практичного досвіду, хоч і не дуже важливе. Її функції у житті кожної людини набагато ширші. Мова — найбільший духовний скарб, у якому народ виявляє себе творцем, передає нащадкам свій досвід і мудрість, перемоги і славу, культуру і традиції, думи і сподівання. Рідна мова — то неоцінене духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою. Вона досконало-вишукана й досконало-прекрасна — невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передаванна з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця. Мудрість і славу, культуру і традиції. Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлення. У цій ролі людська мова має універсальній характер і нею просто передавати все те, що виражається наприклад мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу. Слово рідної мови — могутній засіб передачі від покоління до покоління історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. Усі діяння наші, думи і сподівання закріплюються у слові. Слово — наше найрізкіше око, наша наймогутніша сила. Через слово людина пізнає те, що недоступне було безпосередньому сприйняттю. У цьому дивовижному дзеркалі відображаються всі «айсберги» світу. У слові постають перед нашим зором сторінки давньої історії і здобутки майбутнього. За допомогою слова мі проникаємо в думи і почуття, які хвилювали людей за тисячоліття до нас. Також можемо звернутись до далеких нащадків передати їм у слові найсокровенніше. Слово — найвірніший посланець з минулого в сьогодення і з сьогодення в прийдешнє. Це схованка мудрості і невмирущості народу.

Любов до батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той хто може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені. Кожне слово рідної мови має власне обличчя, як у квітки, у нього свій неповторний аромат і відтінок барви, — а цих відтінків кожна барва має тисячі.

Український народ творив свою мову упродовж віків, заносячи до мовної скарбниці добірний нектар слова, невтомно запалював у слові незгасний вогонь думки і почуття, вічність праці і мрії. Колективна пам’ять народу-творця береже слово, а в ньому — немовби якась таємнича сила, що в неповторному поєднанні звуків несе чарівну мелодію звуків і називає щось зрозуміле всім. І не тільки називає, а передає найтонші відтінки переживань і мислі. Мова — дивосвіт, духовна планета, на якій живе виплекана людиною нескінченна кількість слів.

Багато є таємниць у світі, і одна з найбільших зпоміж них — мова. З раннього дитинства і до глибокої старості людина невіддільно пов’язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилучення дитини до краси рідної мови з милих бабусиних казок і материнської колискової пісні. Кожен день дає нам урок пізнання. І завжди і скрізь наш учитель -мова.

Ми з вами одержали у спадок сучасну українську літературну мову — багату, розвинену, гнучку. Нею можна висловити все: від найновіших і найскладніших наукових відкриттів до найвеселіших пісень, віршів і оповідань.

Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу — українську мову. Це мова великого народу, великої культури.

Про походження «України» та «українців»:

Хто ми? Звідки? Ці питання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди. Спочатку наш предок, щоб вгамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово він став саджати і доглядати найбільш корисні і поживні культури. Праукраїна — батьківщина землеробів-ральників. Праця на хлібній ниві зумовила осілий спосіб життя оріїв — орачів, усвідомлення ними того, що вони є краянами — мешканцями певної, визначеної у просторі і часі, території, краю-країни. Сталося це у V-IIIтисячоліттях до нашої ери, в добу так званої трипільської культури (назва походить від села Трипілля на Київщині). Трипільці орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену і барвисту культуру — одну з первісних, а можливо й найстародавнішу на Землі.

Потім, як це часто буває на роздоріжжях історії, довгі темні віки кочового розладу, занепаду, застою. Але зв’язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів — ті, що залишилися на берегах Дніпр — Славути, і ті, що з різних причин її покинули, а потім знову повернулися до свого краю — країни, — змішувалися з кочівними скотарськими племенами і продовжували камінь за каменем будувати храм української культури.

У І тис. до. н. е. її продовжили скіфи. Скуфією називали наш край і греки, які мали свої колонії у Причорномор'ї. Тогочасні літописці розрізняли скіфів-кочівників, що володарювали у степу, і скіфів-сколотів, які займалися землеробством дещо північніше — на території славянської прабатьківщини. Скіфи-орачі у своїх звичаях і ставленнях до землі-годувальниці зберегли і багато в чому розмаїтили основні риси орійсткої культури.

І знову натиск і свавілля, вогонь і стогони, кров і прокляття.

Серед колишніхскіфсько-сарматських, відомих уже як слов’янських, племен виділися хоробрі і войовничі анти. Так слов’янських предків українців називали інші народи. До речі, слово «анти» мовою народів, що потрапили в українські степи зі Сходу, означає «країні». Вже з середини І тисячоліття н. е. анти приймають ім'я русів — русинів. Руси об'єднали навколо себе інші слов’янські племена і утворили Русь -Україну. Незабаром центр Руської землі перейшов до головного поселення слов’янського племені полян — міста Києва.

Немає сумніву у давності походження українського народу, в його глибокому міцному корені, який живеться викидаючи все нові і нові паростки, енергією сонця і соками родючої землі. Цікаво осягнути глибокий зміст довічної назви. Край — Україна — це точна визначеністьі окресленість у просторі, бо водночас назва нашої країни є землею, де ми мешкаємо, і краєм-окраїною її. В усякому разі цілком імовірно, що інші народи могли сприймати українців, як «окраїнний» народ. До речі, «Оукраїна" — давнє написання назви нашої землі.

Краянами себе називали стародавні мешканці України, краянами вважають себе й нині українцію.

Перша згадка про Україну зустрічається у Київському Літописі від 1187 року, в якому вказується на глибокий сум народу з приводу загибелі князя Володимира Глібовича у битві з половцями. У літописі 1189 року Україною названа Галичина з Покуттям і Подніпров'ям. У ХІІ-ХІІІ ст. ця назва була поширена на Середньому Подніпров'ї та у Південно — Західній Русі. Термін «Україна» часто вживається і в литовських джерелах.

У мовознавстві існує кілька пояснень походження назви «Україна». Довгий час панувала теорія про походження цієї назви від слова «окраїна». Сучасні дослідники висловлюють інші гіпотези. Так, М. Ткач, спираючись на відомі факти, що східнослов'янські землі поділялися на окремі землі, які називалися країнами, або українами, зазначає, що слово «Україна» семантично споріднене з словами «сторона», «країна», «краяти». Б. Чепурко погоджуючись з попередньою гіпотезою, доповнив її твердженням, що назва «Україна» походить від слова раїна (рай), тобто має значення земного відображення раю на землі.

Алфавіт Кирила і Мефодія. Глаголиця.

На Русі писемність існувала задовго до виникнення християнства: був трипільськопелагський, перший у світі буквено-звуковий алфавіт — за IV-III тис. до н.е., а трипільці — попередники стародавніх еллінів. Алфавітів, за дослідженнями М. Суслопарова та О. Знойка, було сім, найдавніші з них — етрусків і пелазгів. Пелазгічне або етруське письмо — фонетичне. А від пелазгів абетку запозичили давні греки, що підтверджують"анти.чні письменники, зокрема Таціт. Мало того: «алфавіт етрусків в Італії, і алфавіт карійців у Малій Азії, і нарешті — найдавніший грецький алфавіт — усі вони у своїй основі — алфавіт пелазгів, тобто того народу, який жив на території нинішньої України.» .

Ще задовго до читання грецьких книг українці мали свою абетку з 38-ми літер, В «Панонських житіях» записано, що в Корсуні (Херсонес) св. Кирило зустрів не тільки чоловіка, що розмовляв «руською бесідою», а й мав книги, писані «руськими» літерами. А в «Крехівській палеї» чітко зазначено: «Грамота руська Богом дана русину в Корсуні, від неї вивчився філософ Костянтин.

(СВ.КИРИЛО)" .

Українській алфавіт побудований на основі кирилиці. А оскільки це так, то питання про її виникнення цікавило і продовжує цікавити все нові покоління українців. Узагальнюючі різні припущення щодо походження двох слов’янських азбук, ми обстоюємо позицію тих учених, які стверджують, що все-таки кирилицю, в основі яких лежать грецькі «устроєні» букви, створив Костянтин-Кирило Філософ, систематизувавши грецьке письмо для точнішої передачі фонетики слов’янської мови. У кінці IX — на початку X ст. його учні в Болгарії, очевидно, поповнили азбуку свого вчителя кількома літерами (ю, є, «юси»,.. .). Одночасно з працею моравських вигнанців деякі учні Мефодія, які залишилися в Моравії чи повернулися туди, щоб уберегти слов’янські тексти від переслідувань німецького католицького духовенства, цілком імовірно, могли переробити графічно схожу з візантійським уставом кирилицю (першокирилицю — без доданих пізніше деяких літер) на глаголицю. Для цього вони могли використати вже існуючі різновиди дохристиянського слов’янського письма, так звані «черти», «різи» та інше. Отже, графічні накреслення протоглаголиці і справді могли існувати в слов’ян раніше, що й дало підстави деяким дослідникам вважати глаголицю «старшою». Хоча питання «старшого брата» щодо цих двох азбук не має принципового значення. На нашу думку, важливу роль у їх побутуванні відіграли особливості створення та умови використання цих двох графічних систем, побудованих за єдиним принципом, і священних текстів, написаних (перекладених) на їх основі. Після смерті солунських братів глаголиця з Моравії проникла до східних і південних слов’ян, які мали в той час зносини з Римом, хоча, звичайно, вона не могла витіснити більш просту, чітку, зручну кирилицю. Саме локально-специфічними історичними причинами виникнення глаголичної азбуки пояснюється і наявність у глаголичних рукописах моралізмів та латинізмів, штучний характер її ускладненої графіки (своєрідний тайнопис, шифр), що важко засвоюється і відтворюється.

Важливим свідченням вторинності глаголиці (не в плані «старшості», а саме «якісної», творчо-змістової вторинності) є її функціональне використання: на землях, де справа Кирила і Мефодія у введенні слов’янської мови як святої зазнала багатолітніх переслідувань, про що свідчать заборони слов’янських духовних книг і слов’янських богослужінь папи Стефана V (886 р.) та Йоанна X (близько 915 р.), що діяли на землях південно-західних слов’ян, які прийняли католицтво, але намагалися зберегти слов’янські переклади богослужінь та інших християнських книг. Таким чином, користуючись графічно відмінним письменством, вони могли підкреслити своє відділення від християн Східної церкви, що перебували під омофором візантійського патріарха і застосовували для письма кирилицю. Так глаголиця засвідчувала певну лояльність південно-західних слов’ян до Римського престолу і водночас давала можливість слов’янам-католикам використовувати Кирило-Мефодіївську спадщину, зберегти повноцінний духовний зв’язок зі своїм національним та загальнослов’янським корінням. Відсутність у глаголиці якихось зв’язків із Візантією та грецьким письмом зумовила поступове примирення з глаголицею Римсько-католицької церкви саме в часи її найрізкішого протистояння з церквою Східною.

Зачинателі слов’янської духовної писемності Кирило та Мефодій визначали права всіх народів світу мати Святе Письмо рідною мовою і не обмежували ніколи будь-якими мовними «догматами» конкретних слов’янських народів на основі їх природних мов, — окрім вимог і потреб доцільності смислу, художньої гармонії, високої відповідальності, євангельському, Христовому духу всіх творів, які обслуговують релігійні потреби слов’ян-християн. Отже, солунські брати могли вже в період своєї діяльності в Моравії поруч із кирилицею розробляти з учнями глаголицю і використовувати її в тих землях, де слов’яни перебували під особливим тиском німецьких католицьких єпископів, які не могли допустити жодних ознак візантійського впливу на підлеглих їм територіям. Можливо, для обох слов’янських абеток були використані елементи «руських письмен», з якими Кирило познайомився в Херсонесі.

Для віруючої людини не видаватиметься випадковою і та думка, що глаголиця як людське творіння Божої Премудрості - збереглася на віки, стала ґрунтом для багатьох культурних надбань. Не випадково біографи, автори «Житія Кирила», наголошують на чудесній, надприродній появі кирилиці. Можна опустити якісь деталі, сприйняти символічно якісь перебільшення, але потрібно безперечно визнати: Бог благодатно просвятив Костянтина-Кирила, подвижника-аскета, молитви якого Він слухав.

Кирило — геніальній творець слов’янської азбуки, бо лише геніальний учений міг створити слов’янську азбуку, яка була і залишається, за визнанням західноєвропейських учених, найдосконалішим алфавітом європейських народів.

Про походження української мови:

Наші прапредки під різними назвами — оріяни, анти, скіфи, алани та ін. — мали, як про це написано вище, свою систему організації і свою рідну мову, своє письмо. Цю систему — організацію разом з вірою — релігією, звичаями й традиціями, військом, монетною системою, власними князями успадкувала княжа Україна — Київська Русь в 2-й половині VI ст.

Ми, люди, — істоти суспільні, тобто такі, що в процесі історичного розвитку об'єднуються між собою на основі взаємних інтересів, постійно спілкуються, обмінюючись досвідом, знаннями, думками, доходячи взаємної згоди або виявляючи розбіжності в поглядах і визначаючи міру типовості та своєрідності кожного індивідуума. А основний засіб нашого спілкування і, зрештою, людського самовизначення — звичайно ж, мова. Через мову, головним чином, за допомогою усних переказів та писемності передається й більшість духовних надбань народів від покоління до покоління. Кожен народ, великий ти малий, усвідомлює себе, об" єднує, зберігає І проносить через віки своєрідну, неповторну сутність, яка називається національною культурою, насамперед завдяки своїй мові. І скарбниця світової культури завжди поповнювалась і поповнюється струменями з чистих джерелі національних культур.

Проте історія свідчить: народ, що втрачає власну мову, яким би значним до пори до часу він не залишався в інших відношеннях, неодмінно знеособлюється, сходить з історичної арени. Й кінець кінцем перестає існувати як народ.

Був час панування антинаукової концепції про існування в IX— XIII ст. якоїсь єдиної давньоруської народності з властивою їй давньоруською мовою, яка нібито почала розпадатися в період феодальної роздробленості, і начебто лише тоді виникли три окремі мови — російська, українська і білоруська, а їх самостійна історія, мовляв, розпочинається не раніше XIV ст. Виступати в минулому (в часи більшовизму) проти цієї лжеконцепції було не тільки безперспективно, а й небезпечно для життя.

Як давно встановлено, виникнення окремих мов сталося після розпаду в середині І тисячоліття н. е. праслов" янської етномовної спільності: східнослов'янські діалекти не утворили мовної єдності, яку можна було б вважати окремою, спільною для трьох народів давньоруською мовою. Не було такої мови! Москви взагалі ще не було — навіть як села.

В добу тоталітаризму (а подекуди ще й тепер) російську мову вважають єдиною прямою спадкоємницею мови Київської Русі, а українську — як таку, що відкололася від давньоруської. До того ж давньоруську (себто прадавню українську) мову російські вчені ще й зараз називають «древнерусским язиком», а російську мову не «россиянским язиком» чи хоча б «российским», а «русским». Але ж добре відомо, що до 1710 р. Росія називалася Московією. Така строкатість поглядів на національно-мовне питання в незалежній Україні — явище неприродне й нездорове, її зумовлено «найзлочиннішими геноцидами й лінгвоцидами, чорніших від яких не спізнав на собі „в обіймах“ сусіди жоден народ світу. Те й те, як розтлумачують словники, пов» язується з фашизмом… «Житниця» імперії —Україна пухне ВІД голоду в 1933 і 1947 роках (і не тільки!..) — тут втрати навіть чисельніші, ніж у кривавому пеклі другої світової війни. Знищення ж мови велось постійно: відкрито й голобельно, таємно й витончено. Від московської заборони духовних здобутків Петра Могили, Кирила Ставровецького та інших будителів національної думки (це 1690 рік) з" явилося аж 16 царських жорстоких указів, а ще ж секретні приписи недремних тоталітарних радянських часів. (Демократична Україна, 2000.— 13 квітня).

У публікаціях ЗМІ лівого проросійського спрямування, особливо на Півдні та Сході України, вже стали звичними ідеї про двомовність, повернення до складу Радянського Союзу, про союзу трьох слов" янських народів (Росії, України та Білорусі), про насильницьку українізацію «українських росіян», неминуче зубожіння української культури без російської мови і навіть про пріоритетність російської культури та мови в питанні об" єднання всіх націй на території України.

Мовна ситуація в княжій Україні була така: існувала церковнослов" янська (староболгарська) мова, на яку з грецької Кирило і Мефодій переклали богослужбові книги (і на якій велося в церквах богослужіння). Але основною мовою населення на території від Закарпаття до Дону і від Прип" яті до Чорного моря була українська — і в основі вона була такою, як і сучасна, але багато її елементів не збереглося, з" явилися нові лексеми, нові нюанси стилістики тощо.

Про українську мову та її носіїв, які утворили український народ, можна з певністю говорити: починаючи з VI ст., а то й раніше, про що свідчить «Послання оріян до хозарів» та санскрит, існувала наша мова. Цікаво, що між українським і білоруським етносами та їх мовами було більше спільного, ніж відмінного, а між російським і українським етносами та їх мовами було більше відмінного, ніж спільного. На думку відомого мовознавця, професора І.Ющука, українська мова формувалась не століттями, а тисячоліттями, її основні елементи виникли в ті часи, коли витворювалася латинська мова. Через те наші роздуми над лексикою санскриту не такі вже й безпідставні. А потім наша мова зазнала різних впливів: мови готів (НІ— IV ст, н.е.), мови гунів (IV— V ст,), тюркомовних ава-рів (УІ-УШ ст.). У VI— VII ст. українська мова вже мала окреслені, майже сучасні обриси, свідченням чого є сербо-хорватська мова. Справа в тому, шо предки сучасних сербів і хорватів у Уї-УП ст. н. е. переселились з Ураїни на Балкани, зберігаючи багато елементів, властивих лише українській мові.

Отже, якщо не було давньоруського народу, то не могло бути і давньоруської розмовної мови. Для росіян, які пізніше перейняли назву Русь, переінакшивши її на Росію, щоб таким чином висунути претензії на українську територію як прабатьківщину Росії, а українців перехрестили на малоросів, було вигідно носитися з «теорією» про єдину давньоруську розмовну мову. А одна літературна: мова була — староболгарська з нашаруванням рис східнослов" янських мов. Це була мова богослужіння, мова влади, документів, але не мова народу.

Первісною основою української мови була жива мова нашого етносу. Змінювалася, поліпшувалася і літературна мова часів княжої України: переписувачі книг під впливом народнорозмовної стихії робили описки, вставляли слова живої мови. В глибинах усного мовлення народжувалася загальнонародна українська літературна мова. Правда, книжною мовою була строката мішанина української, церковнослов" янської, болгарської, латинської та інших мов, але елементи живої, розмовної мови народу все більше проникають в мову писемну. Варто знати, що в цей час існувала літературна мова майже без домішок церковнослов’янської, т. зв. «руська мова» — спільна літературна мова українців та білорусів. Вона була державною на території України в часи Великого князівства Литовського.

Аж до часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи Україна майже не спілкувалася з Московським царством, а тому наша мова, пісня, культура в цілому розвивалися окремо від Московії своїм власним шляхом, щедро постачаючи цій державі своїх письменників, педагогів, композиторів, співаків, дяків-писарів, музикантів, друковану продукцію, — і було це задовго до того, як з Болгарії через Україну прийшла туди грамота, азбука. І християнство прийшло з Києва на землі Півночі, які належали до княжої України. Там, за В. Ключевським, жили три фінські племені: мурома, меря і весь зі своїми мовами, які зі слов" янською не мали нічого спільного. Інший російський історик С. Бернштейн писав, що «на північ від Прип» яті слов" янська мова не звучала до середини першого тисячоліття" (а наша мова вже звучала декілька тисячоліть ще до н. е.). А зарубіжний учений Б. Корчмарик на підставі студій над багатьма історичними джерелами прийшов до висновку, що московська історіографія присвоїла собі традиційний термін «Русь» для цільового ототожнення історичного минулого Київської імперії з Московським царством. У нас не було іншого виходу, як удатися до другої назви — Україна, зафіксованої ще в XII ст. в Іпатієвському літописі. Таким чином, українська мова виникла в глибоку давнину на корінних землях по обидва береги Дніпра. А російська мова, яка ще на початку XVIII ст. називалася московською, виникла з мішанини угро-фінських мов під впливом слов" янських. Це був процес послов" янізації російської мови, в якій первинні, її азійські мовні риси збереглися ще й донині.

З ХУ-ХУІ ст. українське письменство стало шукати доріг до розриву з практикою двомовності: одна мова літературна, а друга — розмовна. Почали цей процес Петро Могила, Памва Беринда, Тарасій Земка та інші, які переклали Святе Письмо вже на зрозумілішу для українського читача мову, наближаючись до народної, особливо в «Передмовах» і «Післямовах» багатьох книг. Цього вимагав сам народ. В «Антології» Петра Могили чітко сказано, що автор вдається до «розмовної мови» на вимогу спудеїв і викладачів. І хоча москалі накинули нам принизливу, образливу для нашої гідності назву «Малая Россия», наша мова продовжувала розвиватися і досягла таких висот і таких глибин, що багато хто зрозумів, що «Малая Россия» — насправді це Московія. У 1607 р. священик Решетилівського козачого полку на Полтавщині отець Симон склав збірку проповідей повністю народною мовою, а Лазар Баранович назвою своєї збірки «Меч духовний» сказав, що зрозуміла для народу мова — це його найперша зброя. І хоча москалі опутали наш народ заборонами української мови, вона не вмерла, вона є і завжди буде, бо вона стародавня, вічна.

Дивна мовна ситуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Одразу ж відкинемо закид щодо відсутності необхідної української термінології в технічній, медичній та інших галузях. Це неправда. Ще в радянські часи викладачі, які читали лекції українською мовою, ніколи не зазнавали труднощів у пошуках того чи того українського відповідника. Росія ніколи не була лідером науково-технічного прогресу, отже, переважна більшість науково-технічних термінів запозичена з європейських мов (у томучислі вже з мертвих нині). А основа, скажімо, медичної термінології - латина.

Це не означає, що не існує проблеми творення української науково-професійної, у тому числі й технічної, термінології, її поширення та апробації в наукових і фахових середовищах, унормування і стандартизації, підготовки словників і довідників, уведення наукової термінології до підручників, навчальних посібників, у методичне забезпечення. Йдеться про те, що настав час прокинутися, сміливо взятися до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних сторін, зокрема й фінансової, поволі й виважено рухатися в напрямку утвердження української державності. Настав час, відповідно до Конституції України та Закону про мови, рішуче переводити І навчання в усій системі освіти на державну мову, надаючи широких прав, де є в цьому потреба, мовам етнічних груп.

Місце української мови серед інших слов’янських мов.

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. За даними перепису 1989р., у складі населення України, яке становило 51,4млн., чоловік налічувалось 37,4 млн. українців. З цієї кількості рідною українську мову вважали 32,8 млн. чоловік. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Білорусі, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.

Українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, це мова, яка будучи необробленою, може вже порівнятись з мовами культурними, щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича. Українською мовою можна передати найтонші відтінки почуттів і найскладніші наукові поняття, змалювати як реальні, так і найфантастичніші картини.

А в 30-х роках XX ст. відбулися відомі паризькі конкурси на визначення мелодійності мови. Найбільші лігвістичні авторитети континенту серед десятків і десятків європейських мов нашій українській визначили то 3-тє, то 2-ге, а то й 1−2 місце поруч італійської, французької, іспанської мов.

На думку відомого мовознавця, професора І.Ющука, українська мова формувалась не століттями, а тисячоліттями, її основні елементи виникли в ті часи, коли витворювалася латинська мова. А потім наша мова зазнала різних впливів: мови готів (ІІІ— IV ст, н.е.), мови гунів (IV— V ст,), тюркомовних аварів (УІ-УШ ст.). У VI— VII ст. українська мова вже мала окреслені, майже сучасні обриси, свідченням чого є сербо-хорватська мова. Справа в тому, шо предки сучасних сербів і хорватів у УІ-УП ст. н. е. переселились з Ураїни на Балкани, зберігаючи багато елементів, властивих лише українській мові. Через те і сьогодні сербо-хорватська мова і наша є близькі.

Є різні люди, різного культурного рівня і по різному вони ставляться до мови. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і леліють, дбають про неї, невпинно збагачують свій словник, фразеологію, образність.

Немає кращих і гірших мов, усі мови неповторно чудові. Але найкращою для людини повинна бути мова її рідного народу, мова тієї землі, на якій вона живе. Хто нехтує мовою предків, той не тільки зневажає їхню священну пам’ять, а й обкрадає себе, збіднює націю.

Українська мова в своєму домі, на споконвічній своїй землі, повинна посісти належне їй місце, даючи відповідний простір і для інших мов.

Джерела духовності - в народі, а значить, і в його мові. Отже, дбаючи про відродження мови у всіх галузях нашого буття сприятиме розквіту духу благородства й людяності. І ми повинні жити вірою в те, що наша національна мова як головний носій і виразник нашого народного духу не може загинути. Любов до рідної мови — то любов до зо здорової духовності, до знання, світла, інтелігентності, благородства, справедливості. Це почуття братерства між народами, бо який братній народ не втішиться ти, що поруч живуть люди, щасливі від пісні і мови своєї!

Любов до рідної мови не тальки не забезпечує любові й пошани до інших мов, а й навпаки — народжує, плекає, вирощує інтернаціоналістські почування.

Обстоюючи право української мови бути робочою мовою УРСР, реально запроваджуючи її в ділову й усну практику державних та інших установ на території України, необхідно пам’ятати, що наші стеління й вимоги будуть зведені нанівець, якщо забудемо надати мовам наших національних меншостей таке ж право, якщо не створимо для них реальних можливостей вільного життя й розвитку. Не уявляємо Україну без російських, єврейських, болгарських, угорських, татарських, польських, білоруських, гагаузьких шкіл, театрів, газет, радіоі телепередач і т. д. Прагнемо багатомовності й рівноправ'я, бо лише вони здатні забезпечити для нашої мови політичну пошану й прихильність на кожному клаптику української землі і за її межами. Пошана й увага до всіх мов — іншого шляху до національної справедливості нема. Ми повинні пам’ятати, що живемо в родині націй і народностей, що збереження й зміцнення братерства між усіма мовами нашої Вітчизни — це священний закон. Це заповідали нам наші великі попередники, безіменні й відомі творці української мови.

Українська мова — державна мова України.

Душею кожною держави є нація. Народ не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується в своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні - української. Доля України, її майбутнє, як незалежної, демократичної держави, залежать сьогодні насамперед від послідовності та рішучості у проведенні всього комплексу заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави. Іншими словами, щоб подолати негативні наслідки багатовікової бездержавності, потрібно не лише критикувати її, а й творити власну ідеологію державного будівництва.

У цьому широкому спектрі проблем надзвичайно важливе місце посідає проблема реального утвердження державності української мови в усіх сферах офіційного (та й неофіційного) використання. Визначення Конституцією України державності української мови, на превеликий жаль, не розв" язує проблеми. Повторюється ситуація минулого: коли найважливіші засади державотворення дуже пишно декларуються в Конституції і надалі залишаються «паперовими» правилами, а суспільно-громадське життя будується за принципами «тролейбусного мислення» з його критеріями, жаргоном, оцінкою. Скажімо правду: українську мову за останні 60 літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснено з багатьох сфер життя.. В Україні стан її державної мови явно не задовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем змовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова «національної більшини», українська, а це негативно позначається на розвитку держави в цілому, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого і для кого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням військової, економічної, екологічної в Україні не менш гостро стоїть мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв’язку.

Стосовно стану української мови територія України виразно поділяється на три головні частини — (1)Західну Україну, (2)Крим, (3)Східну Україну. Найкращій стан української мови в Україні Західній: тут вона набула повної поширеності серед українців, як у селі, так і у місті, а це сприяє її поширенню і серед інших місцевих етносів. Засвоєння української мови як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут численно переважає українців.

Усе ще несприятливий для української мови клімат східноукраїнського міста викликається кількома чинниками. Суто лінгвістичний серед них аж ніяк не головніший. Причинизовнішньоі внутрішньополітичного становища України.

Оскільки наша мова багато десятиліть нищилася на державному рівні, то і про її відродження має подбати насамперед держава. Такий підхід має історичне коріння. Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: «велика руїна» держави зумовила руйнацію й української мови. Історія імперського правління переконливо довела: коли мова будь-якого народу витісняється із сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятись із сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжетнічного спілкування, а відтак і з сім" ї. А в кінцевому підсумку — із людської свідомості. Ми маємо нині українську національну державу без чітко викар-буваних національних ознак, без загальновизнаної й повсюдно утвердженої державної мови.

У мовній справі треба здійснити рішучу «операцію», як це зробили свого часу ізраїльтяни, французи, німці. Треба віддати Богові - Богове, а кесареві - кесареве. Це аж ніяк не означає ущемлення прав народів, які живуть поряд з нами. Нехай зберігають свою самобутність, оригінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявлю таку саму законослухняність, як і титульне населення України. До речі, саме так поводяться некорінні народі в усіх країнах світу. Скажімо, українська діаспора в не менша, ніж російська в Україні. Українці там мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та ніхто чув, щоб вони порушували питання про державність української мови в Російській Федерації, зневажали державну російську мову.

Досить безсоромно фарисействували з приводу двомовності в Україні. Двомовність у деяких країн, пояснюється тим, що до їх складу ввійшли певні кантоні провінції, регіони разом зі своєю землею і своєю мовою. А Україна створена лише за рахунок своія земель, вона ні від кого нічого не забирала. Навпаки,! частина наших земель належить нині Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державної мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву — Україна. Природно, що в межах своє спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, можуть створювати свої школи клуби, товариства. Але при цьому вони не мають права принижувати права громадян інших національностей, повинні свято поважати загальнодержавну українську мову, яка об" єднує всіх громадян України, є зрозумілої для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Це — найвищий вияв демократії. З етичної точки зору порушувати нині питання про двомовність в Україніаморально.

Час, зрештою, перестати збиткуватися з українське мови. Мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює тільки державною мовою, пропагує українську культуру, літературну мову. А якщо вже іде програма новин українською мово то часто після того, як про них сповістили на інші каналах російською. Безневинний прийом, але ефективний. Немає мов кращих чи гірших. Усі мови й Специфічні, Немає серед них «провінційних „,“ хуторянських», «сільських» і «міських». Але є мові держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Нині, як ніколи, потрібен захист української, мови як державної, як штандарту нашої державності.

Висновки:

ХХ століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування.

На сьогоднішній день української мова є державною мовою України, яка для більшості її громадян є рідною, мовою українського народу, який творив її впродовж багатьох століть. Вона є багатою, мелодійною, довершеною, гідною того, щоб нею пишались. Рідна мова єднає сучасні покоління з попередніми і прийдешніми в єдине нерозривне ціле. Рідна мова — це етногенетичний код нації, божественна субстанція, своєрідна психологічна кров людини. Гине цей код, ця субстанція — гине і нація. Мова — неоціненна національна святиня, скарбниця духовних надбань народу, запорука його подальшого культурного прогресу. Головна функція рідної мови полягає в тому, що вона є засобом спілкування, пізнання нагромаджених людством культурних цінностей, а також засобом самовираження особистості. Як форма вияву національної і особистісної свідомості вона є засобом самопізнання, саморозвитку людини. Тому проблема державності української мови — не лише політична проблема, це питання духовного життя і смерті кожної людини.

Проте навіть поважні в адміністративно-правовому становищі мови не здатні самі по собі забезпечити її зміцнення й існування. За Конституцією, держава не тільки захищає, розвиває, утверджує українську мову як державну, а й сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів га національних меншин України. Проте, замість українського духовного відродження, сьогодні йде зворотний процес, що є наслідком відсутності серйозної гуманітарної політики й того факту, що основна частина бізнесу України — неукраїнська. І все ж у національно-демократичних колах сподіваються на виправлення становища. Бо питання мови в Україні — це питання національної безпеки та національної перспективи, і кожен має усвідомити свою особисту відповідальність й визначити своє особисте місце в тому змаганні, що сьогодні точиться навколо питання «бути чи не бути» Українській державі.

Українська мова в своєму домі, на споконвічній своїй землі повинна посісти належне їй чільне місце, даючи відповідний простір і для інших мов. Тож ми не повинні бути байдужими до долі рідної мови, долі рідної держави, не повинні бути інертними! Нам потрібно робити усе для відродження, розвитку своєї мови, для її поширення в усіх колах життя! Ми повинні пишатися нею, бо українська мова є високо розвинутою європейською, пов" язаною з глибокими і багатими традиціями прадавньої цивілізації.

Використана література:

Ми українці. Енциклопедія українознавства.

Мово рідна, слово рідне!.. Вірші, поеми, статті. Редактор І. Бойко.

Таїна слова. І. Р. вихованець.

Журнал «Урок Української"№ 1(23) 2001.

Журнал «Мовознавство».

Газета «Українська мова та літературав школі», № 43(2003),.

Диво слово, № 1 (1995), № 7(2000), № 1,3,5 (1999).

Журнал Київ № 5,6, 1999.

Журнал «Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях», № 6, 2002.